Зображення безкорисного почуття кохання у повісті Олександра Купріна “Гранатовий браслет”
Зображення безкорисного почуття кохання у повісті Олександра Купріна “Гранатовий браслет”
О. І. Купрін – один з останніх представників критичного реалізму в російській літературі. Головними особливостями творчості цього письменника є психологізм та реалістичне зображення побуту. Для нього характерна цікавість до “пересічної”, “інтимної”, “побутової” психології, у зображенні якої О. І. Купрін досяг надзвичайно високої художньої майстерності, що забезпечила йому видатне місце серед російських письменників кінця
Усі згадані вище особливості яскраво проявляються і в його творі “Гранатовий браслет”.
“Гранатовий браслет” – це поетичне оспівування кохання і водночас прихований протест проти заяложування цього почуття. Сюжет цього твору майже традиційний: ніби то цілком пересічна, бідна людина (до того ж з майже смішним прізвищем Желтков) кохає дівчину з “вищого світу”, що потім стає княгинею. Але якість почуття головного героя, майстерно зображену автором, традиційною або пересічною аж ніяк не назвеш. Не випадково інший герой “Гранатового браслету”, генерал
Желтков підтверджує цю тезу і власним життям, і власною смертю. Його кохання безкорисне і самодостатнє. Образ гранатового браслета водночас є і образом цього кохання: бідна людина віддає єдину коштовність, що має, старовинну річ, невідшліфовані гранати якої здатні спалахувати дивовижним вогнем. “Наче кров” – лякається Віра, коли бачить цю прикрасу вперше. Тобто цей браслет, як і його кохання, не має якоїсь зовнішньої витонченості, але ховає у собі надзвичайну силу і виразність.
Але повернемося до сюжету. Желтков дарує найцінніше жінці, з якою навіть не розмовляв жодного разу – спілкування зводиться лише до листів, що їх він пише Вірі. За власним визначенням героя, його кохання “безнадійне і ввічливе”. Він не сподівається на взаємність, не набридає, не шукає зустрічей, він не чекає навіть відповіді, не кажучи вже про якусь подяку. Він просто живе цим коханням. “Трапилося так, – пише він коханій у останньому листі, вже перед смертю, – що мене не цікавить в житті нічого, ні політика, ні наука, на філософія, ні турботи про майбутнє щастя людей, для мене усе життя міститься лише у Вас”.
Він щасливий вже тим, що може кохати і дати коханій хоч щось. Для нього більше нічого не існує.
Проте існує для інших: подарунок сприймається родиною героїні як щось обурливе, як скандал – її чоловік і брат ідуть до Желткова з’ясовувати стосунки, намагаються його залякати. Їхні розмірковування ниці та примітивні. Та Желтков сам відчуває раптом, що у нього вистачить сили зустріти і погрози, і взагалі будь-що, він значно вищий морально за людей, що наївно вважають, що справжнє почуття можна знищити втручанням поліції. Сила його кохання настільки велика, що навіть князь якоїсь миті починає це розуміти: “… я відчуваю, – каже він, – що я присутній при якійсь величезній трагедії душі, і я не можу тут блазнювати” та “Хіба він винен у коханні, і хіба можна управляти таким почуттям, як кохання”.
Навіть втративши все, Желтков має значно більше, ніж ті, у кого ніби щось є, але які не знали подібних почуттів. Звісно, його смерть трагічна – але навіть у ній відчувається щось світле й величне. Його останнє речення в листі – “Ваш до смерті і після смерті” – не порожні красиві слова. Смерть ніби наближає його до коханої.
Не випадково Віра виконує його прохання – слухає сонату – і починає розуміти, що повз неї пройшло велике кохання, єдине на тисячу років. Це не просто музика – це водночас і гімн коханню, більшому за окремі життя, і свого роду молитва. Вірі здається, що вона чує його слова: “… В душі я кличу смерть, але у серці повний хвали тобі… І помираючи, я в скорботний час розставання з життям усе-таки співаю – слава тобі”, “І я буду з тобою, тому що ми з тобою кохали одне одного лише одну мить, але навіки… Мені спати так солодко, солодко… “
І життєствердним акордом звучать наприкінці твору її слова, вимовлені після закінчення сонати: “Він мене вибачив тепер. Усе добре”.
Так, добре, попри всю зовнішню трагічність. Кохання Желткова не зникло намарно – воно осяяло собою інші життя.
Для самого О. І. Купріна ствердження значень душевних якостей людини було закликом до певних ідеалів. До яких? “Гранатовий браслет” не робить з цього таємниці – у даному випадку це ідеал світлого і чистого кохання, безкорисного й жертовного, але яке є і найбільшою з можливих винагород само собі. Чи може існувати більше щастя, ніж зустріти в житті почуття, сильніше за саму смерть?!
Чем страшны шариковы сегодня.