Григорій Квітка-Основ’яненко – Маруся

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ’яненка – повість “Маруся”. Ідейну основу повісті “Маруся” (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип’ятирічної солдатської служби для нареченого й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ’яненко намагається полегшено розв’язати цей конфлікт, “знаходячи” нереально доброчинного хазяїна, який обіцяв героєві повісті Василю за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші заміну при рекрутському наборі. Поки Василь заробляв гроші, Маруся застудилась і померла. Повернувшись із заробітків і не заставши живою коханої, Василь іде в монастир і там з горя помирає. Отже, сюжет повісті – опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне.

Григорій Квітка-Основ’яненко

М А Р У С Я

Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якої вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? I що є у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра – що бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей, тiльки й чуєш: там дзвонять по душi, там голосять по покiйнику, там справляють старцям обiд… Що в бога день тобi говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти i не оглядишся i незчуєшся, як зоставсь сам собi на свiтi: хоч i з людьми i промеж людей, та ба! Усе тобi або не такi приятелi, яких поховав, або i зовсiм незвiснi; та воно тобi усеравно, що блукаєш у дрiмучому лiсi! Ось стань про приятелiв згадувать, то уся твоя пiсня на один лад: от з тим ми хлопцями були – i вже вiн вмер, а з тим до школи укупi ходили – i той вмер, з тим парубкували – i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, – усi повмирали. Коли ж се так є, так i пам’ятуй собi добре, що не забудуть i тебе на сiм свiтi, озьмуть i не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв?

А пiсля такої думки чого ж би нам, невiчним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе бог щастям, що батько й мати твої живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти їх при старостi i кохаєш, i поважаєш, або жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними – хвали за се бога i лягаючи, i устаючи, а їх шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам’ятуй, що й вони на сiм свiтi такi ж гостi, як ти i усякий чоловiк, – чи цар, чи пан, чи архирей, чи салдат, чи личман* (*Личман – пастух, чабан.). Коли отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i попрьокiв; перехрестись та й скажи, як щодня у отченашi читаєш: .”Господи! буде воля твоя з нами грiшними!” I не удавайсь у тугу, щоб вона тобi вiку не укоротила: бо грiх смертельний накликать на себе не тiльки смерть, – i саму болiсть, хоч би яку-небудь: бо, не поберiгши тiла, загубиш i душу на вiки вiчнi! Бiльш усього пам’ятуй, що ти ховаєш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi, у господа милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде нiякої розлуки, i нiяке горе, i нiяке лихо нас не постигне.

Iще ж i се ми думаємо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що похова кого iз своєї сiм’ї або i родичiв, то буцiмто сеє чоловiковi приходить за його грiхи й неправди прежнiї. Нi, не так сеє! Ось послухайте лишень, як нам панотець у церквi чита, що господь небесний нам як отець дiтям. А пiсля сього не грiх нам буде i таке примiнити: от зберуться дiти на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливiшi, та усе б то їм, замiсть iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покiрна, i що усяк її може забiдити. Адже правда, що батько тiєї дитини, щоб вона не перейняла худа вiд своєвольникiв, жалкуючи об нiй, кликне з вулицi до себе i, щоб воно за товариством не скучало, посадить бiля себе та й приголубить, i понiжить, i, чого вона забажа, усього їй дасть. Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у батька, будуть жалкувати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отца дуже-дуже добре! От так i небесний наш отець з нами робить: бережеть нас вiд усякої бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де є таке добро, таке добро… що нi розказати, нi здумати не можна! Та ще й так подумаймо: чувствуеш ти, чоловiче, що се бог за грiхи твої послав бiду? Так же й розсуди: який батько покине овсi дiток, щоб без науки ледащiли? Усякий, усякий отець старається навчити дiтей усьому доброму; а неслухняних по-батькiвськи повчить та по-батькiвськи пожалує. Недурно сказано: ледача та дитина, которої батько не вчив! Се ж люди так з своїми дiтьми роблять, а то отець небесний, що милосердiю його i мiри нема! Той коли i пошле за грiхи яку бiду, то вiн же i помилує! Тiльки покоряйся йому! А пiсля сього не будемо журитись, що нам бог милосердний не пошлеть терпiти, i, перехрестившись, скажемо: “Господи! навчи мене, грiшного, як сполнять волю твою святую!” – то й побачиш, що опiсля усе гаразд буде.

Так робив Наум Дрот…

От його-то постигла лихая бiда! Що ж вiн? Нiчого. Хвалив бога i з тим прожив вiк, що не вдався в тугу; а письменний не стерпiв…

От як се було.

Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батьковi i матерi слухняний, старшим себе покiрний, меж товариством друзяка, нi пiвслова нiколи не збрехав, горiлки не впивавсь i п’яниць не терпiв, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн – вiн вже й там: свiчечку обмiнить, старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло; коли прочує яку бiднiсть, надiлить по своїй силi i совiт добрий дасть. За його правду не оставив же його i бог милосердний: що б то нi задумав, усе йому господь i посилав. Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що було Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так її звали) ночi не поспить, усюди старається, б’ється i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн її, скiльки мiг, i любив її, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiякої лайки. Щодень хвалили бога за його милостi.

У в однiм тiльки була в них журба: не давав їм бог дiточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита отченаш, то йому i стане на серцi веселiш, i пiшов за своїм дiлом чи в поле, чи на тiк, чи у загороду або до батракiв, бо був собi заможненький: було й воликiв пар б п’ять, була й шкапа, були й батраки; було чим i панщину вiдбувати, i у дорогу ходити; була ж i нивка, одна i друга, ще дiдiвська, а третю вiн сам вже купив, так було йому чим орудувати.

Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, пiсля нас дiстанеться? Не буде нам нi слави, нi пам’ятi; хто нас поховає, хто нас пом’яне? Розтратять, що ми зiбрали, а нам i спасибi не скажуть. А Наум їй було i каже: “Чоловiковi треба трудитися до самої смертi; дасть бог дiточок – дiткам зостанеться, а не дасть – його воля святая! Вiн зна, для чого що робиться. Нiщо не наше, усе боже. Достанеться наше добреє доброму, вiн за нас i на часточку подасть, i мисочку поставить, i старцям роздасть. А коли буде наслiдувати недобрий, йому грiх буде, а нас усе-таки бог милосердний, пом’яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобi: вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобi не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим пiдштрикнути; молися богу, читай “Iзбави нас од лукавого”, то усе гаразд буде.

Аж ось за отцевськi i материнськi молитви дав їм бог i дочечку. Та й радi ж були обоє, i Наум, i Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побiжить, чи до сусiдiв, чи на вулицю, то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слiдком за нею i ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала i отченаш, i богородицю, i святий боже, i половину вiрую. А тiльки було зачує дзвiн, то вже нi заграється, нi засидиться дома i каже: “Мамо! пiду до церкви, бач, дзвонять; грiшка не йти; тату, дай шажок на свiчечку, а другий старцю божому подати”. I в церквi вже не запустує i нi до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б’є.

От i виросла їм на втiху. Та що ж то за дiвка була! Висока, прямесенька, як стрiлочка, чорнявенька, очицi як терновi ягiдки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвiте, носочок так собi пряменький з горбочком, а губоньки як цвiточки розцвiтають, i меж ними зубоньки неначе жарнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопiлочка заграє стиха, що тiльки б її й слухав; а як усмiхнеться та очицями поведе, а сама зачервонiється, так от неначе шовковою хусточкою обiтреть смажнiї уста. Коси у неї як смоль чорнiї та довгi-довгi, аж за колiно; у празник або хоч i в недiльку так гарно їх повбира, дрiбушки за дрiбушку та все сама собi заплiта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вiнком, та заквiтча квiтками, кiнцi у ленти аж геть пороспуска; усi груди так i обнизанi добрим намистом з червонцями, так що разкiв двадцять буде, коли й не бiльш, а на шиї… та й шия бiлесенька-бiлесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорнiй бархатцi, широкiй, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус* (*Єднус – дукач.) i у кольцi зверху камiнець, червоненький… так так i сяє! Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться пiд саму душу, щоб нiчогiсiнько не видно було, що незвичайно… вже ж пак не так, як городянськi дiвчата, що у панiв понавчались: цур їм! Зогрiшиш тiльки, дивлячись на таких! –

Не так було у нашої Марусi, Наумової та Настиної дочки, ось що я розказую, а її, знаєте, звали Марусею. Що було, то й було, та як прикрито та закрито, то i для дiвчини чепурнiш, i хто на неї дивиться, i хто з нею говорить, то все-таки звичайнiш.

Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнiї рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата* (*Черчатий – пофарбований у червоне.), ще материнська – придана; тепер вже таких не роблять. I яких-то цвiтiв, там не було? Батечку мiй та й годi! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як пiдпережеться, так так рукою i обхватиш, – ще ж то не дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з вишитими орлами, i, ляхiвка з-пiд плахти тож вимережована й з китичками; панчiшки синi, суконцi, i червонi черевички. От така як вийде, то що i твоя панночка! Iде, як павичка, не дуже по усiм усюдам розгляда, а тiльки дивиться пiд ноги. Коли з старшим себе зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже: “Здрастуйте, дядюшка!” або: “Здоровi, тiтусю!” I таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться i ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмiв би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не скаже, а тiльки подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько, – хто. її зна, як-то вона там загляне, – так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить, i вiдiйде дальш. О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна.

На вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пiшла. Було мати стане їй казати: “Пiшла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пiсеньок би поспiвала”. Так де ж! “Лучче я, – каже, – на те мiсце, упоравшись, та ляжу спати, ранше устану, замiню твою старiсть: обiдати наварю i батьковi у поле понесу. А на вулицi що я забула? Iграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка причина, та опiсля i страшно вiдвiчати за те одно, що й я там була! Нехай їм виясниться, не пiду!” А про вечорницi так i не споминай! Було i других дiвчат вiдводить та аж плаче та просить: “Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на теє проклятеє зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихеє! Збираються буцiмто прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться горiлочку пити; вiд матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дiється, що сором i казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би i Явдоха, i Кулина, i Прiська. Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що грiх смертельний туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома бiльш усiх вас напряду, чим ви ходячи”.

Отак було говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далi друга, третя; а далi i зовсiм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрi люди, а найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки вп’ять силу озьме, пiдцюкне й потягне низку добру до погибелi.

Тiльки було наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весiлля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бiгати з ними по вулицi та горло драти, мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у недiленьку, посидить, пообiда, а як виведуть молодих надвiр танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщiй додому; розiбралась, роздяглась, давай пiч топити i вечерять наставляти, i вже мати за нею було нiколи не поспiшиться.

Отак, раз, на клечальнiй недiлi, була Маруся у своєї подруги у дружках на весiллi i сидiла за столом. Проти дружечок, звичайно, сидiли бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто пiдголений; чуб чепурний, уси козацькi, очi веселенькi, як зiрочки; на виду рум’яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки пiдперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрi, шкаповi, з пiдковами. Як пришивали боярам до шапок квiтки, то усi клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора i той п’ять шагiв положив, що усi здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишенi довбавсь; а далi витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув пальцi, достав та й положив на викуп шапки, за квiтку, цiлiсiнький гривеник!.. Як брязнув, так усi, хто був на весiллi, так i вжахнулись, а дружки аж спiвати перестали. А вiн собi й дарма: потряс патлами та за ложку i став локшину доїдати, буцiм тiльки копiйку дав.

От, сидячи за столом, як вже попринiмали страву, давай тогдi Василь дiвчат розглядать, що були у дружках. Зирк! i вздрiв Марусю, а вона аж у третiх сидiла, бо старшою дружкою, скiльки було її не просять, нiколи не хоче: “Нехай, – каже, – другi сiдають, а менi i тут добре”.

Став наш Василь i сам не свiй і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади – поперед усiх: тiльки його й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд лоб.

Познiмали страву i поставили горiхи на стiл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо промiж весiльних пiсеньок, а наш Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi до кого не заговорить i нiкуди не гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i бачиться, тiльки об нiй i дума; неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з Марусею i зостався: нi до чого і нi до кого нема йому нiякого дiла.

Що ж Маруся? I вона, сердешна, щось iзмiнилась: то була, як i завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно i нудно, i, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого? I сама не зна. Хiба тим, що й вiн сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так iз-за плечей i озьме, i все б вона плакала, а Василь – мов у самiй душнiй хатi, неначе його хто трьома кожухами вкрив i гарячим збитнем напува. От мерщiй i вiдвернуться один вiд одного i, бачиться, i не дивляться, то й, гляди, Василь тiльки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся i почервонiла, i вп’ять iззирнуться меж собою.

Думає сердешна Маруся, що, мабуть, се з очей їй стало, та й каже собi: “Пiду лишень додому”; так думка така нападе: “Он той боярин, що у синiм жупанi, чи вiн чи недуж, чи що? Та як пiду, то щоб вiн ще гiрш не занедужав, i нiхто йому не поможеть; бач, як жалiбно дивиться на мене i буцiмто й просить: будь ласкава, Марусю, не втiкай вiдсiля! Добре, добре, зостанусь!”

А Василь собi нудить свiтом i не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояри цятаються, та й дума: “Ке лишень поцятаюсь я он з тою дiвчиною, що сидить смутна, невесела”. Тiльки, сердека, протягнув руку, так неначе йому хто шепнув: “Не заньмай її, ще розсердиться: бач, яка вона одягна та пишна! Се, мабуть, мiщанка; вона з тобою i говорити не захоче”. Поблiднiє наш Василь та вп’ять i похмуриться. Далi збиравсь-збиравсь, та як дружечки дуже почали спiвати, а весiльний батько з матiр’ю частiш стали горiлочкою поштувати i пiднявсь гомiн по хатi, вiн таки хватив у жменю горiхiв та до Марусi: “Чи чiт, чи лишка?” Та як се промовив, так аж трохи не впав iз ослона на спину: голова йому закрутилась, в очах потемнiло, i нестямивсь овсi.

Та й Марусi ж добре було! Як заговорив до неї Василь, так вона так злякалась, як тогдi, як мати на неї розсердилась: а се тiльки одним один раз i було на її вiку, як, принiсши вона вiд рiчки плаття, загубила материну хустку, що ще вiд її покiйної матерi, так за те-то на неї мати сердилась було, і хоч не довго, та вона – крий боже! – як було злякалась. Отже i тепер так їй було прийшло: якби можна, скрiзь землю б провалилась або забiгла куди, щоб i не дивитись на свого боярина. Та й що йому казати? Як скажу “нечiт”, то вiн подума, що я чванна i не хочу бiльш з ним цятатись, а вiн так чи смутний, чи сердитий, а тiльки жалко на нього дивитись. Скажу “чiт”. Що ж? Як стала силуватись, щоб промовити слово, так нi жодною мiрою не може сказать: губи злиплись, язик мов дерев’яний, а дух так i захватило. Дивиться, що й Василь з неї очей не спустить, i горiхи у жменi держить, i жде, що вона йому скаже; от їй того жалко стало, на велику силу та тихесенько, так що нiхто й не чув, промовила: “Чiт!” – та ззирнулась з ним. I сама вже не стямилась, як узяла з Василевої жменi горiхи, та як схаменулась, як засоромилась!.. Крий мати божа!.. Аж ось, на щастя їх, крикнув дружко: “Старости, пани пiдстарости! благословiте молодих вивести iз хати надвiр погуляти”. Тут i усi рушили iз-за стола та, хто куди попав, мерщiй надвiр, дивиться, як будуть танцювати. От i Марусi, i Василевi неначе свiт пiднявсь, полегшало на душi, вийшли й вони з хати.

Троїста, музика гра, що є духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали, а замiсть баса сам скрипник скрiзь зуби гуде та прицмокує. От i розколихались нашi дiвчата: вийшла пара, а там друга, пiшли у дрiбушки. Нiжками тупотять, пiдкiвками бряжчать, побравшись за рученьки, виворочуються, то вп’ять розiйдуться та, як утiнки, плавно пливуть, тiльки головками поводжують, то вп’ять у дрiбушки… Вже й потомились, вже i хусточками утираються, вже б їм i годi, вже i другим хочеться потанцювать… так що ж бо? – музика гра та й гра! Вже одна iз дiвчат, Одарка Макотрусiвна, ледве ноги волочить, пiт з неї так i тече, притьмом просить музику: “Та годi-бо, дядьку!.. та перестаньте-бо… ось уже не здужаю!..” Та що ж? Музика гра та гра!.. Далi скрипник закiнчив i пити скрипочкою попросив… От дiвчатам годi, поклонились музицi i пiшли до гурту.

– Ану, горлицi! – гукнув з кучi Денис Деканенко, розтовкав людей кулаччям, потяг до себе з кучi Пазьку Левусiвну, i став з нею, i дожидається, поки почастують музику. Розставив ноги, у боки узявсь, шапка висока, сiрих смушкiв, з червоним сукняним верхом, набiк йому похилилась, усами поморгує, на всiх погляда й приговорює: “Отже узявся танцювати, та, може, i не вмiю! Повчитись було у кривого Хоми, що на дерев’янцi ходить”. Як се почули люди, так i зареготались. Кузьма, таки старий Коровай, той i каже: “Отак! отой навчить добре, сам ходячи на однiй нозi”. А Юхим Перепелиця смiявсь-смiявсь, аж йому сльози потекли, та й каже: “Оцей не вигада! Ну, вже так!” А Денис стоїть, неначе i не вiн, i не всмiхнеться.

Напивпщсь горiлки, музика i вчистила горлицi. Як же розходивсь наш Денис, так що батечки! Там його морока зна, як-то мудро тодi танцював! Як же вдарив навприсядку, так ногами до землi не доторкується, – то поповзе навколiшки, то через голову перекинеться, скакне, у долошки плесне, свисне, що аж у вухах залящить, та вп’ять в боки, та тропака-тропана, що аж земля гуде; а там стане викидувати ногами, неначе вони йому повиломлюванi; а далi пiдскочить та вп’ять навприсядку, та около Пазьки так кругом i в’ється та приговорює:

Ой дiвчина горлиця

До козака горнеться;

А козак, як орел,

Як побачив, та i вмер…

Добре було Денисовi так бришкати без Василя; а той би його заткнув за пояс чи у танцях, чи так у речах або в молодецтвi, бо вiн собi був на те уродливий. Коли було озьметься за танцi, так i не кажи, що годi: перетанцює яку хоч музику; коли ж пiдвернеться до дiвчат, то вже нi на кого бiльш i не дивляться, тiльки на нього i його одного слухають, а на опрочих плюють; коли ж пiдсяде до старiших та стане загинати їм свої балянтраси, так усi, i старi i молодi, сидять та, пороззявлявши роти, слухають хоч до пiзньої ночi.

Такий-то був наш Василь до сього часу. Тепер же вiн мов остуджений. Вийшовши з хати, де б то йти до гурту та, взявши дiвчину, туди б i собi танцювати; нi, пiшов собi, сердека, стороною вiд людей, схиливсь на плiт та й дума: “Що се менi сталось? Таки нiчого не чую, нiчого й не бачу, тiльки одну сю чорняву дiвчину! Вона в мене i перед очима, i на думцi!.. Чому ж не займу її? Але! Бачиться, i не смiю або й боюсь, щоб i не розсердилась… А як здумаю, що вона на мене мусить розсердитись, i коли пiдiйду до неї, то вона вiдвернеться вiд мене i прожене, то вiд сiї думки i свiт менi немилий, i сам не знаю, що з собою робити!.. Пiшов би й додому, так отут неначе прикований. Нудно, менi на сеє весiлля i дивитись; а очей не вiдведу вiд тiєї хати, що он на приспi сидить моя дiвчина та щось з подругою розговорює, та, чи менi так вже здається, чи таки справдi, що на мене поглядають, може про мене… ”

– Чого так зажуривсь, Семенович? – сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин, та й вдарив його по плечах. – На дiвчат заглядiвсь, чи що? На лиш потягни люльки, та повеселiшаєш, та й ходiм танцювать. Бач, якi бойнi дiвчата з города понаходили.

– Не хочу люльки, – каже Василь, – трохи не вона менi i завадила. Так щось нездорово! Або оце додому утiкати, абощо? Кiнчай тут за мене порядок.

– Цур йому, – каже Левко, – ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобi чого з очей? То проходись по вулицi, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дiвчата танцюють. Ну, що вже Кубракiвна вдала, так там вже за всiх. Що за танцюра! Та й дiвка, брат, важна! Коли б до осенi не втекла, то не мине моїх рук.

Мов лихоманка стрепенула Василя: поблiд, як полотно, та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти вiд журби. Вiн-бо думав, що се його дiвчину Левко вихваля; бо, звiсно, коли хто котру любить, то й дума, що вона i усiм така хороша i люб’язна здається, як i йому. Послухав трохи чмелiв, далi схаменувсь i на хитрощi пiднявсь, давай його випитувати:

– Де Кубракiвна? – каже, – Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (себто Маруся).

– Нi, – каже Левко, – нам до тiєї далеко. Моя он, бак, русява, що трошки кирпатенька, у свитi та рушником пiдперезана.

Полегшало нашому Василевi; аж здохнув, i очицi, як ясочки, заграли, як почув, що не його дiвчину Левко любить. Тепер йому дарма i Кубракiвна, чи тут вона, чи де, а дiавай мерщiй допитуватись про свою та й каже Левковi:

– А то про яку ти кажеш, що до неї тобi далеко? Хiба тут є попiвна або прикажчикiвна?

– Нi, – каже Левко, – тут усе нашi рiвнi; а я кажу про нашу Марусю.

– А що ж то за Маруся? – спитавсь Василь та й очi понурив у землю, буцiм йому i дарма, а у самого не тiльки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а вiн, сердешний, i дух притаїв, i боїться, щоб нi жодного словечка не прослухати, що йому буде Левко розказувати.

От i почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: i чия вона дочка, i який її батько багатий, i як вiн свою дочку кохає; а далi про Марусину натуру: як вона усiх жахається, що нiхто її не бачив не тiльки щоб на вечорницях або у колядцi, та й на вулицю, i на Купала, i нi на якi iгри не ходить; чи така вже собi пишна або, може, несмiлива; а що роботяща! I на батька, i на матiр, i на себе пряде, шиє, миє, i сама усе одна, без наньмички, i варить, i пече; а мати сидить ручки скдавши.

‘Не пiшла ж i Маруся до танцiв, а сiла собi сумуючи на приспi бiля хати та тi горiшки, що узяла у Василя, усе у жменi перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неї на думцi, того й сама не розбере. То часом стане їй весело так, що зараз бiгла б до матерi та, й приголубилась би до неї, та вп’ять засумує, i слiзоньки хусточкою обiтре, i бажа батенька, щоб розвiв її тугу; то всмiхнеться, то засоромиться; i дума, щоб то й додому iти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить ла весiллi з дружками та мерщiй i додому), та як розглядить, що треба побiля Василя iти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думцi було: “Коли б отой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначеб менi на душi легше стало”. Як же тiльки подумала об сiм, та як засоромиться! Почервонiла, як калина, закрилась рученьками i голову похилила.

Ото й прийшла до неї Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля неї вiддихати.

– Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?

– Нi, не плачу, – каже Маруся; i говорити б то, i замiшалась, що й не знає, що й казати. – Отсе їм, – каже, – моченi кислицi та було подавилась. А ти чого так засапалась?

– Та перетанцювалась собi на лихо, – каже Олена. – Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не перестає; так не тiльки що ноги, та й руки болять, i голова крутиться. Та вже ж i танцюра! У нас такого i на усiй слободi нема. Я казала своїм хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю.

От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що їй так у душу запав, бо й вона на свiй пай думала, що вже краще її парубка i на свiтi нема i що се його вона так вихваля. От i давай про нього випитувать:

– А який же боярин, чи не старший?

– I вже старший, – забормотала Олена, – сидить собi, як понура, нi на кого не дивиться, i дiвчат нiкотрої не заньме. Нехай лишень сядуть за стiл вже не я буду, щоб не приспiвала йому:

Старший боярин – як болван:

Витрiщив очi, як баран.

Обручами голова збита,

Мочулою свитка зшита,

Личком пiдперезався,

У бояри прибрався.

От як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що селяни не вмiють танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать.

– А може, вiн i не вмiє? – спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона вiд сього соромиться.

– Хто? Василь не вмiє? – аж скрикнула Олена.

– Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмiє танцювати, чи не вмiє, я не знаю; та й його зовсiм не знаю.

Сказавши сеє, Маруся i схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього розказувати; бо їй крiпко хотiлось знати, хто вiн i вiдкiля; i тiльки що хотiла випитувати, аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай вп’ять жалiться, як вiн їй руки повикручував, як її вморив, се i те; i довго усе про нього говорила.

Довго слухала Маруся i не знала, як Олену i спинити, бо та радесенька була хоч до вечора товкти про свого боярина. Далi, буцiмто не второпала, про кого вона розказує, та й каже:

– Приспiвай же йому вже, та добре.

– Та се не йому! Хiба ти не чуєш? – крикнула до неї Олена. – Се я Василевi хочу приспiвати.

– Та що там за Василь тобi дався? – каже Маруся. (А се вже у дiвчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то нарошне стане корити, щоб другi його похваляли.) – От, не видала твого Василя, – каже, – i вiдкiля вiн тут узявся? I з якої слободи забрiв сюди?

– Але! Мабуть, чи не з слободи! Вiн з города, вiн свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усi дiвчата коло нього. I танцювати, i жартувати, не узяв його бiс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так i гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очi йому як зiрочки, а патли так i мотаються: бач по-купечеському…

– Мабуть, ти його любиш, так тим i хвалиш, – ледве промовила Маруся, ховаючи очi у рукав, а сама як на вогнi горiла вiд Олениних розказiв.

– Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так вiн на таких i не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива, та й красива i дуже багата. Вiн i сам ма копiйчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак i усюди вiн робить. Вже якби не було…

Тут пiдбiг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав.

Вже вона його i лаяла, i кулаччям у спину товкмачила, так нiчого i не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотiлось з Марусею посидiти та про парубкiв наговоритися.

Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми i що вiддає дочку i красиву, i багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки з очиць так i капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: “Ох, лихо менi тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його забувати? Тим-то городянськi дiвчата… у них i парубки свої, не такi, як у нас, що нi на що дивитись… Пiду швидше додому (а сама нi з мiсця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горiшкiв нiде не подiваю, так при собi й носитиму, бiльш нi на що, тiльки на пам’ять. Хоч би на смiх вони менi сказали… ” Та, сеє думавши, потрясла у жменi горiшки та голосно й промовила: – Чи вiн мене любить? Чiт чи лишка?

– Чiт! i любить тебе вiд щирого серце! – обiзвавсь Василь, що вже давно стояв бiля неї i дививсь на її смуту та не знав, як зайняти.

– Ох, менi лишенько! – скрикнула Маруся i стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятiр. – Хто такий? Про кого ви говорите? – пита й сама не зна, для чого i об чiм.

– Той тебе любить… про кого… ти думала… – казав Василь, задихаючись вiд несмiлостi i з ляку, як почув, що вона ма когось на думцi.

– Та я… нi про кого… не думала… я так… – сказала бiдна дiвка та й злякалася грiха, що – зроду вперше збрехала; а опiсля й каже: – Хто б то мене й полюбив?..

– Марусю, Марусю! – каже Василь, тяжко, вiд серця здохнувши; та й вп’ять насилу дух перевiв i каже: – Я знаю такого…

– Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! – так кликнула її та ж Олена. Маруся нi жива нi мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опiсля i смiятиметься їй; а що найбiльш те їй було страшно, i жалко, i нiби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотiлось, щоб вiн сказав, що вiн сам її любить. От як злякалась, скочила з мiсця та й не може ступить; а Олена, знай, її кличе: “Та йди сюди, ось-осьде я”. А Василь теж став як укопаний i не зна бiльш, що й казати. На думцi б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на бiду, пiдслухав, що Маруся об комусь вже дума i що йому нiчого тут убиватися, а тут ще Олена збила його з толку… От i стоять вони обоє, сердешнi, i не знають, на яку ступити, i чи йти їм куди, чи що робити?

Вже сама Олена прийшла до Марусi й питається: чи вона тутечки довго буде?

– Нi, – каже Маруся, – уже менi пора й додому. Нiчого бiльш тут дожидатись. – Та, сеє кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа!

– I я отсе йду додому, – каже їй Олена, – мати прислала за мною. Чи знаєш що? Ходiм завтра укупi на мiсто, мати казала дещо купувати, так ходiм зо мною; ти таки усе лучче знаєш.

– Добре, ходiм. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю, заходь тiльки за мною, – сказала їй Маруся.

– Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходiм же тепер укупi додому та в перекупки купим кисличок.

От подруженьки, побравшись за руки, i пiшли собi.

Зоставсь Василь i стоїть, сам не свiй. По його думцi, вiн, бачиться, закинув Марусi наздогад, що се вiн її любить, i дума: “Коли б вона не мала кого на приметi та щоб його хоч трохи любила, то бiльш би йому нiчого i не треба; не хотiв би нi грошей, нi панства. Так-бо почервонiла, як я їй став закидати, що її полюбив, i очицi опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже, вiрно, з серця; а як пiшла за Оленою, то не тiльки йому i словця не сказала, та i не глянула на нього”.

Сумувавши, пiшої вiн назирцем за Марусею i бачив, що вона аж поки ввiйшла у другу вулицю, то аж тричi оглядалась, – а чого? Хто її зна! Дiвчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцiмто i не люблять, хто їх займає.. i буцiмто й сердяться, а там собi нишком так його люблять, що й сказати не можна! Та таки i тiї правди нiгде дiти, що iнша дiвочка, ще молоденька, що зроду вперше побачить такого парубка, що їй прийде по серцю, то й сама себе не розгада, що з нею дiється. На думцi, так би на нього усе i дивилась би, i говорила б усе з ним з одним, i сiла б бiля нього, та чогось-то усе стидно; хоч нi душi нема близько, а їй здається, буцiмто усi люди так на неї i дивляться; або хоч i не дивляться, так по очам пiзнають, що вона з парубком говорила. Отим-то така i жахається, i втiкає, нi слова не вказавши парубковi, що залицяється до неї; як же вiдбiжить вiд нього, та й сама жалкує, та-ба! вже не можна дiла поправити! Добре ж, коли парубок не розсердиться та ще удруге стане ляси пiдпускати, так ще не зовсiм бiда; а як же подума: “Лихо її матерi, яка пишна! Цур їй!” – та й пiдвернеться до другої, так тогдi вже зовсiм лихо! I сумує, сердешна, i нишком поплаче, та притьмом нiчого робить! i вже ж самiй його не заньмати, щоб не сказав: “Сама, – каже, – на шию вiшається”.

Смутна прийшла додому наша Маруся, та тiльки не об тiм. Вона думала, що Василь її не любить, а коли б любив, то зараз прямо й сказав би, а то про когось другого казав, а об собi нi пiвслова. “Та й Олена ж казала, що хазяїн бере його у прийми, та се вже певно, що вiн любить хазяйську дочку. Та як її i не любить? Вона собi городянка, мiщанка, та, кажуть, хороша та й хороша! А, думаю, як убереться, так намиста ще бiльш, чим у мене; а скриня з добром мала? Та ще, думаю, i не одна; там, може, такi великi, та розмальованi, та на колесах; а подушок, подушок! так, може, пiд саму стелю… Так куди вже йому до мене! Вiн на таких i не подивиться”. Ось так думала Маруся, прийшовши додому i сiвши у хатi на лавi.

Дивилася стара Настя, мати її, лежачи на полу та стогнучи вiд недуги, що дочка її сидить смутна i невесела, – i нiчого про весiлля не розказує, i за дiло не приньмається; дивилася довго, а далi стала питати:

– Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? Чи не занедужала, нехай бог боронить? Глянь лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде робити? Кажи-бо, що в тебе болить?,

– Нiчого, мамо! – каже Маруся.

– Чи не порвала намиста, жартуючи на весiллi? – пита Настя.

– Нi, мамо!

– Чи не зобiдив тебе хто? То батьковi скажи, вiн зараз уступиться.

– Нi, мамо.

– Так, коли ж нема нiчого, так чого так сидiти? Iшла б по воду: пора наставляти вечеряти.

– Зараз, мамо! – сказала Маруся, а сама нi з мiсця.

Дожидала мати, дожидала, далi вп’ять за неї: i уговорювала її, а далi i сварилась на неї; так вже насилу та на превелику силу розколихала її, що вона роздяглась i, не поховавши гаразд нi скиндячок, нi намиста i нiякої одежi, узяла кошик, щоб то ув огородi зiлля нарвати, та замiсть огорода пiшла до криницi по воду, неначе з вiдрами; iде i байдуже; та вже як прийшла до криницi i як стали над нею люди смiятись, так вона тодi схаменулась i мерщiй додому.. Що ж? I додому вернувшись, не лучча була; затопила у печi i приставля горшки порожнi; замiсть пшона, щоб замняти борщ, вона сiль тре у макотертi та пiдлива борщу… I що нi озьме до чого не кинеться, усе не так, усе не до шмиги, так що i старий Наум, вернувшись додому i дивлячись на таке її порання, аж сам дивувавсь.

Сяк-так вiддавши вечерю, Маруся пiшла до корiв, а Настя стала журитися i каже Наумовi:

– Ох менi лишенько тяжке! Що ж отсе з Марусею дiється? Каже – зовсiм здорова, а за що не приньметься, що не почне робити, усе не до ладу, усе не так, як треба. Та чогось собi чи журиться, чи що? Нехай бог боронить, чи не з очей їй сталось?

– У вас, у жiнок, усе з очей, – заворчав Наум, – Чи дитина змерзла на холодi, чи дитинi душно в хатi, ви кажете: з очей; голодна, їсти просить – з очей, наївшись, не хоче – i то з очей; чи засмiялась, чи зажурилась, чи сiла, чи встала – усе з очей, усе про все у вас очi. А що очi можуть зробити? Нiчого; дивляться собi на свiт божий та й годi. Рукою чоловiковi бiду зробиш, а язиком ще й гiршу, а очi нiчому не привиннi.

– А чому ж баби, котрi знають, та й злизують i шепчуть? Якби воно нiчого, то нiчого б i не робили, а то…

– На те шепчуть i злизують, щоб таких дурникiв дурити, як ти i прочiї. Потурай тiльки їм: вони, пожалуй, радi, щоб тобi за все, про все шептати, аби б грошики лупити. А хто що може чоловiковi зробити, опрiч бога милосердного? Вiн нашле бiду, вiн i помилує; тiльки молись i його одного знай; а з тою бiсовщиною, з ворожками та знахурами, – не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, богу, коли не здужаєш пiдвестись; i я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсiм здорова буде. Мовчи ж, он вона iде.

Маруся, зовсiм упоравшись i поприбиравши, розпитувала матiр, чого треба на мiстi купити, i узяла у батька скiльки треба грошей, послалась на лавi, помолилась богу i зверх усього ударила три поклони, щоб вже бiльш не думати про Василя, її так батько вчив:

“Коли, – каже, – тобi чого треба або журба тебе озьме, – зараз до бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобi нужда, i жди певно вiд нього милостi. Вiн наш отець, вiн зна, що кому i у якоє урем’я послать”.

От з такою думкою лягла Маруся. Та що ж? I сон її не бере. Те й дiло, що дума… та не об Василевi, де то вже! Вона його i знати не хоче… Та й нащо їй вiн… “Вiн досi вже посватаний; адже i хусточка у нього, що з кишенi виньмав, то не хлоп’яча, а притьмом дiвоча, i вже, вiрно, вона йому подарувала… та вiн же невеселий на весiллi був… ото, мабуть, скучав за своєю голубкою… та ще щоб я об ньому думала? Як би не так! Вiн собi i сидiв, неначе один у лiсi, нi на кого i не дививсь… ” Далi здохнула i дума: “I мене заняв тими горiхами, аби б то вже так!.. Нi, Василю, не нашим дiвчатам об тобi думати, у тебе є своя… От уже любить її, думаю?.. Бачиться, усе об нiй так i думав, бо ув очах так i видко були слiзоньки… тепер вже вони досi укупочцi… i вона вже, вiрно, цiлує його у тiї оченьки, що, як блискавка, як згляне, так i сяє… от вже не нацiлує вона їх!.. Того ж то вiн по нiй мав плакати… Чого ж я отсе плачу?.. Ох, горечко менi тяжке!.. Коли б була знала, не ходила б на те весiлля!.. Нащо було розпитувати Олену про нього! Та дарма; я вже зовсiм про нього i не думаю… та й вiн же про мене теж. Може, вiн думав, що… теє-то… я б то… що каже: я знаю такого, ще тебе любить, а йому б то вже не можна, що вже вiн посватаний… Бог з тобою! Нехай тобi бог помага! I оженися, i любися… Та чого ж я усе плачу?.. От того й туга така, що зачим я на те весiлля ходила… Тепер засну вже… Завтра чим свiт устану, пiду на торг та й розiб’ю свою тугу. Коли ж з ним зострiнусь на мiстi, то буцiм його i не знаю, i не буду на нього дивитись… А вже вiн, вiрно, з нею ходитиме по базару та дещо купуватимуть… бо, мабуть, i весiлля швидко буде… То-то вже вiн буде рад, як ожениться!.. А вона?.. Чого ж я заливаюсь слiзоньками?.. Ох, бiдонька моя!. Ох, горечко моє! Чого-таки я на весiлля ходила?..”

От так-то бiдна Маруся, не хотiвши й споминати про Василя, тiльки об нiм однiм i думала, i хоч би тобi на часиночку очицями звела; плакала та журилась цiлiсiньку нiч. А й довга нiч у нас на клечальнiй недiлi! Вечiрня зоря ще не погасне, а свiтова вже й заньмаеться; блисне Вiз, та вже докотившись до сход сонця.

От i тепер. Тiльки що зiрочки засяли у бога милосердного на небесах, тiльки що розсвiтилися, та й то не зовсiм ясно, а неначе скрiзь серпанок… Соловейко стих бiля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вiтерець заснув, i гiлочки по садкам, дрiмаючи, ледве-ледве колишуться; тiльки й чути, що через греблю на лотоках водиця цiдиться i, мов хто нищечком казку каже, що так i дрiмається, а то усюди тихесенько… Аж ось – недовго: зiрочка покотилась… далi друга… третя – i поховались у синьому небi, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули… от вiд їх слiзоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестiла у аерi – i прокинувся вiтерець та й поколихав тихенько гiлочки по садкам та по лiскам… От i попрокидались птичi самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками… тут зараз їх самчики, що бiля них дрiмали, попробуркувались i з радощiв, – що настає вп’ять божий день i вони будуть з своїми самочками лiтати, гратись, любитись i що, може, яка i яєчко знесе, – з таких-то радощiв заспiвали своїх пiсеньок, що рано й вечiр хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловiковi, так усякому звiрю, птицi та й самiй манюсiнькiй комашечцi, що й оком не вздриш. А не хто уже виспiвувать як соловейко. Защебетав, залящав, зачиркав, засвистiв, затрiщав… то стихне, нiби пошепче своїй самочцi, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить i похваля його пiсеньки, то з радощiв i гукне на увесь садок… а як промеж того ще й носичками поцiлуються… тут вiн уже й не стямиться… зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрiбоче, що аж дух йому запирається… Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душi весело!

От на березах i листя зашупотiли промеж себе, що й вони, по ласцi божiй, будуть красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; пiднялись стеблинки, розпукались цвiточки i, порозiвавши рiточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе i тiльки, здихнувши, подумаєш: “Боже милосердний! Отець наш небесний! I усе се, що тiльки є на землi, у водi, пiд небесами, се усе ти тiльки по єдиному милосердiю своєму для чоловiка створив єси? А вiн, сеє мiзернеє созданiє, ся билина, ся пиль i порошина, чи вiн же тобi благодарить? I як?.. О боже праведний! Буди i усегда милостив нам, грiшним!..” Бiльш сього не вмiємо що i сказать!..

Ось i рiдесенький туманець пав на рiченьку, мов парубок приголубивсь до дiвчиноньки i укупi з нею побiгли ховатись меж крутими берегами. Далi i хмарочки стали розходитись, порiдшали й стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, нiби царя якого, дiющого добро усьому миру, i покотилось геть-геть за крутiї гори, щоб тiльки вiдтiля дивитися на те, що тут буде! Ось i зачервонiло на тiй дорозi, де йому треба йти, i розiслалось, мов сукно, як кармазин, красне; далi неначе срiбнi цвiтки по ньому хто посипав; а тут i увесь путь став мов золотим пiском по червоному полю посипаний… Зазолотились i верхiв’я дерева по лiсам… i ось золотий по них пiсок сиплеться по дереву нижче, усе нижче… нижче… Усе стихло… Чогось жде!.. Стало винирять з-за землi.. що? I свiт, i огонь, i краса… I вже i на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. I золотi променi вiд нього обсипали усю землю, i самiї небеса стали нiби ще краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у полнотi краса миру!.. Iдеть… викотилось зовсiм… озирнуло землю i… неначе повелiвало: “Хвалiте господа, що создав i мене, i вас, i кожний день посила мене давать усьому миру свiт i усякому диханню жисть… ” Тут знова пташечки, неначе по чиєму наученню, защебетали, усе мов знова ожило, чоловiк знов принявся за дiло своє… i що то: увесь мир iзрадувався!..

Ось вийшов i Василь iз садка. Вiн добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупi йти на мiсто, так вiн i не пiшов вже додому у город, а у тiм же селi, вiд города верстов з чотири, скитався усю нiч, i як стало свiтати, то вiн вже i берiг їх. Визиравши iз садочка, побачив, що двi дiвчини геть-геть вiдстали вiд прочого народу, тихенько iдуть собi i розговорюють; вiн зараз вгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звiстку; ото вiн i пiшов, буцiмто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, i дух йому захватує вiд радощiв, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.

От iдуть дiвчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцiмто i слуха, та усе про своє гада… аж зирк?.. i пiзнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животi похолонуло, i дух зайнявсь, i сама нi з мiсця.

– Та йди-бо швидше! – крикнула на неї Олена. – Чого ти зопиняєшся? I так опiзнились.

– Та хто його зна, чи спiткнулась, чи що, – каже Маруся, сама ж нi з мiсця, хоч так би i летiла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, вiн не її любить, що вiн вже посватаний на хазяйськiй дочцi… усе забула, а тiльки того й бажа, щоб бути укупцi з своїм Василем.

От як почув Василь, що дiвчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь i каже:

– Добридень, дiвчата. Боже вам помагай!

– Спасибi! Нехай i вам бог помага! – сказали йому ув один голос дiвчата.

От їм i каже Василь:

– Чи не бiгла проти вас яка собака?

– Цур їй, пек вiд нас! – каже Олена. – Ми її не бачили; хiба де бiга?

– Ось тутечки тiльки перед вами кидалась на людей, – казав Василь, – то проженуть її, а вона вiдтiля забiжить, та й не знаєш, вiдкiля її i стерегтись. Та така сердита, на всiх так i кидається. Так я отсе виломив собi коляку та йду i озираюсь.

– Ой лишенько! Я її боюсь. Вернiмось, Марусю! – каже Олена.

– Не бiйтесь, дiвчатка; адже ви у город i я у город, то я з вами буду йти, а коли набiжить, то вас обороню.

– От за се спасибi! Тепер нам, Марусю, не страшно, – сказала Олена, а сама радiсiнька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Отак i пiшли собi укупцi.

Зовсiм же то наш Василь збрехав, що будто там бiгла яка б то собака. Се вiн знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх i щоб не царамонилися з ним iти.

Ось як iдуть, i Василь їх попереджа – звiсно вже, молодецька походка проти дiвчачої – та й пiджида їх; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а далi й каже:

– Бачите, як ми тихенько йдемо i ви нас пiджидаєте. Може, ми вам боронимо?

– А чим? – каже Василь. А Маруся каже:

– Тим, що; може, вам… пильно треба у городi бути? Може, вас хазя… хазяїн жде? – Себто надогад бурякiв, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.

– I вже менi тепер город! Забув про його i думати, – сказав Василь, а далi, тяжко здохнувши, каже: – Одно в мене на думцi: коли б то бог помiг! Тiльки затим i пiду до хазяїна, щоб…

– А чому ви учора на весiллi не танцювали? – перебила йому Олена та й почала з ним пащекувати. Вiн їй слово нехотя скаже чи не скаже, а вона йому десять; та так i стриже, так i стриже, та вигадує, та докладує, та придирається, що вже Василь нiяким побитом i не вiдчепиться вiд неї.

А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, – тепер i сама не рада. Вже ж тепер вiн, не таючись, сказав, що у нього щось є на думцi i що затим тiльки i йде до хазяїна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватаннi на його дочцi.

От у таких думках та гадках iде не йде, i ноги не служать; i сердиться на себе, чого вона на торг пiшла; сердиться на Василя, чого вiн їм назустрiч попався, i вже мов засватаний, а з чужими дiвчатами ходитиме по базару; сердиться i на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащекує; сердиться на усiх i за все, а сама не зна на кого i за що.

От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила все, що треба їй було, а Маруся тiльки ходить за нею та свiтом нудить i усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе за ними ходить та – як той мiхоноша у колядцi – носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далi осмiливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться), та й пита:

– А ти, Марусю, чом нiчого не купуєш?

– Та менi небагацько… дечого й купувати… – каже Маруся та й вiдвернулась вiд нього, щоб не дивитись на чужого жениха, – тiльки й треба купити матерi… кресало на люльку… а батьковi… ниток красних… на мережки до хусток… та яловичини… на петрiвку.

Отак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вiчi не насмiявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.

Василь тiльки собi тихесенько усмiхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусi, купити. Покупивши i поскладавши у кошик усе докупи, каже:

– Вже ж як хочете, дiвчатка, а я вас спроводжу аж додому, щоб оборонити вас вiд собаки; та й менi таки у вашiм селi є до чоловiка дiло.

Оп’ять-таки Василь збрехав: не було йому нiякого дiла нi до якого чоловiка, а хотiлось йому… та побачимо, що буде дальш.

От i пiшли вони собi вп’ять укупцi з города. Тiльки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне:

– Ох, я дурна та божевiльна! Забула зайти до шевця по батьковi чоботи. Що тут менi на свiтi робити?

Потолкувавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим що недалеко i у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався бiля Марусi i щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.

От як зосталися удвох Василь з Марусею, та й посiдали на горбику; зараз Василь їй i каже:

– Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш вiд себе, хоч не звелиш, нiколи на очi попадатись, а я таки тобi тепер договорю, що учора хотiв сказати…

– Що там таке? – спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого.

– Марусю! Чи я ж один був такий на свiтi, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моїм, люблю я тебе бiльш усього на свiтi!.. Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць твоїх бiлою рученькою; дай її менi сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогдi хоч i вмру, коли тобi невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч пiвсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки, про мене що-небудь i добре почуєш.

Тiльки, що став так Василь говорити, то Маруся i не стямилась; серденько в неї так i б’ється, а сама, як у лихоманцi, так i труситься; боїться i сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона i кинулась туди та й… Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетiла б на край свiту… та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить бiля свого серця, а воно так же колотиться, як i в неї; очицями зовсiм свiту не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула:

– Адже ж ти просватаний?

– Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сiєї пори i не думав. Побачивши тебе учора, свiт менi повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна менi без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе?

– А хазяйська дочка? Адже вiн тебе бере у прийми? – сказала Маруся вже трошки смiлiш, бо на серцi їй не так вже важко стало.

– Не тiльки хазяйська дочка, та хоч би королiвна, хоч княгиня, та хоч би i сама охвицерiвна, – не подивлюсь нi на кого, усiх презрю для тебе. Одна моя втiха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цiлий год ждатиму, тiльки…

– Е! годi!.. так довго-бо…

– Скiльки хоч, що хоч роби зо мною, тiльки не проганяй мене вiд себе, не сердься…

– Та я й не серджусь…

– Чого ж ти закриваєшся, чого вiдвертаєшся вiд мене? Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую вiд тебе та й пiду свiт за очима!

– Нi-бо… я другого не люблю…

– Так зглянь же на мене, не закривайся!

– Але! ще б i не закриватись! Менi-бо стидно.

– Чого ж тобi стидно, скажи? Тут нема нiчого, що я кажу…

– А то ж i не стидно сказати… що я тебе… люблю? Нi за що у свiтi не скажу… – та, сеє сказавши, як заплаче гiрко i стала його прохати: – Василечку, голубчику, соколику мiй! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобi зроду не скажу, щоб ти не посмiявся надо мною… Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нiкого не любила, нiкого не хотiла любити, цуралася парубкiв, а як побачила тебе, свiт менi не змилився, усiм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.

– Марусенько, моя лебiдочко, зiрочко моя, рибочко, перепiлочко! – приговорював Василь, обнiмаючи свою Марусю. – Я ж землi пiд собою не чую – я мов у раю! Чи не сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи менi, правда?

– Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!

– Чом же не хочеш завiрити об моїм щастi?

– Стидно-бо.

– МарусюI отже поцiлую, коли не скажеш.

– Та хоч десять раз цiлуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу…

– Отак же… отак… отак же!.. – приговорював Василь, цiлуючи її раз п’ять не вiддихаючи, та вп’ять знову за те ж… та аж вже не змiг i слова промовити… А Маруся лежить у нього на руках i сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше було! Хоче щось сказати – i слова не промовить, хоче вiд нього вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче зажмуритись, так очi, против її волi, так i зазирають у Василевi очi, що, як угiлля на вогнi, палають, хоче вiд нього вiдвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього… А вiн?.. Вiн тiльки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь свiт; хоч би йому тут з пушок палити, хоч би хто його не кликав, нiчим би не вважив, тiльки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.

Далi схаменулась вона, здохнула тяжко i крiзь сльози сказала:

– Василечку! що се зо мною сталось? Нiчого не тямлю, не знаю сама себе; тiльки у мене й на думцi, що ти мене любиш, що ти мiй… та бiльш менi нiчого i не треба!.. Боюсь тiльки, чи нема менi за те грiха?

– За що, моя Марусенько? – сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, i поцiлував щиро.

– Ох, не цiлуй мене, мiй сизий голубоньку! Менi усе здається, що грiх нам за се… Боюсь прогнiвити бога!

– Так я ж тобi, моя Марусенько, тим же богом божуся, що нема у сьому нiякого грiха. Вiн повелiв бути мужу й жонi; заповiдав, щоб вони любили один одного i щоб до смертi не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть бог, сполним святий закон, тогдi i не розлучимося на вiк наш, а до того часу, як зiйдемося, нам можна без грiха i любитися, i голубитися…

– А не дай боже, як… – сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; i не доказала, i боїться зглянути на нього.

– Не доведи до того боже! – аж скрикнув Василь i аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тiльки нагадувати стала. – Буду, – каже, – тебе, моя зозуленько, як ока берегти. Нiяка скверная, бiсовська думка i на серцi не буде. Не бiйсь мене; я знаю бога небесного! Вiн покара за злеє дiло усе рiвно, що за душогубство. Не бiйся, кажу, мене; i коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати i бога, i стид людський, то я тебе обережу, як братик сестрицю…

– Братику мiй милесенький! – скрикнула Маруся i обняла його рученятами; довго дивилася йому у вiчi, як тая ясочка, а далi й каже: – Тепер я сама тебе поцiлую аж тричi, бо знаю, що й в тебе на думцi нема нiякого худа. – Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вiчi, та так пильно, нiби баранчик, що його хотять рiзати, а вiн жалiбно дивиться, так i вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росинка на цвiточку, так у неї в очицях засяла; та так жалiбно, як тая сопiлочка заграла, так вона його спитала: – Як же ти мене пiсля сього покинеш?

– Не говори менi сього, Маню! I не думай об сiм, моя кришечко! Грiх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли менi не вiриш…

– Вiрю, вiрю, мiй соколику, мiй лебедику! I що б ти менi не сказав, усьому вiрити буду…

Багато розказувати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь свiт, i де вони є, i що кругом них, i якби не гукнула ще здалека на них Олена, то б, пiдкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорять-поговорять та й знову цiлуються. Як же почули Олену, так зараз i розрiзнилися, неначе i не вони: Василь став, буцiм мала дитина, пiсочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати, а самi i не ззирнуться меж собою.

От пiшли усi укупi додому. Олена подумала: “Що се сталося з нашою Марусею? Нiколи не була така весела i говорлива, та ще з парубком, що було їх жахається, як не знать чого, а тепер сама заговорює, жартує, вигадує i, знай, смiється з Василем, а мене буцiм i нема з нею. Уранцi, як iшли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить нi на часинку; уранцi насилу йшла i на мене нападалась, чого я спiшу, а тут поперед усiх бiжить, землi пiд собою не чує та, знай, кида на Василя то пiсочком, то скiпочками, а вiн її ловить, а пiймавши… аж руки крутить. Се щось недаром! Тривай лишень ти, смирна, що нас було за iграшки з парубками кориш; я тобi вiддячу… ”

Стали доходити до села, от Василь i каже:

– Тепер же прощайте, дiвчатка. Менi так весело було з вами; спасибi вам i дуже спасибi за все, за все, за все. Не знаю, коли-то з вами побачусь? (А у Марусi аж слiзоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцiмто пiсеньку мугикати i неначе пiдтанцює пiд неї, а сама пильно дивиться у вiчi Василю). Нате ж усе, – каже Василь, – ваше добро; вибирайте з кошика; може, чи не загубив я чого? А я вже пiду своєю дорогою.

От дiвчата стали вибирати. Олена усе забрала й поклала за пазуху, а Маруся, переглядiвши, поскладала у кошик i пiшла собi. Тiльки що вiдiйшов вiд них Василь чимало, аж Маруся, буцiмто схаменулась i згадала, i каже:

– Отак же! Усе позабирала, а синiй камiнець, що батько звелiв купити, я й не взяла у Василя. Побiжу дожену його! – Доганя, а сама, знай, кричить, щоб вiн пiдождав. Вже ж щоб то Василь та не почув Марусиного голосу? Не знаю! Стоїть як на шпичках i дожида, щоб Маруся пiдбiгла до нього, i що то вона йому скаже?

Ось вона, догнавши його, сказала:

– Я знарошне, буцiмто забула у тебе синiй камiнець, щоб тобi нишком сказати: приходь сьогоднi на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камiнець i прощай, мiй соколику милий! Приходь же! – сказавши, та скiльки є духу до Олени.

Олена ж усе пiдглядала та й думала собi: “Добре ж до якого часу! Не буде мене тепер зупиняти”.

Прийшла Маруся додому; батечку! весела, моторна, i говорить, i розказує, i порається за трьох, так що мати, дивлячись на неї, аж повеселiшала, i їй полегшало. Хотiла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як узяла коло неї леститись, i приговорювати, i розважати її, а сама пiч топити, зiлля кришити, горшки наставляти, так що горить у неї дiло.

Не вспiла мати оглянутись, вже у Марусi i готов обiд: сiла, ручки зложила i, знай, матi розказує, як-то їй добре було йти на базар холодком, що бачила на мiстi, як торгувалась, як купувала; i кого бачила, i з ким говорила, i яка проява лучалась: усе-усе до послiднього раз по й’ять розказувала, тiльки про Василя нiчичирк! Вона б то й хотiла матерi розказати, та не знала, з якого кiнця узятись, та й подумала: “Нехай же спитаюсь у Василя; вiн мене навчить, як про се розказати”.

Прийшов i старий Наум; обiда i дума: “Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогоднi; i мнясо добре спечене, i усе-таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька, i усе вигадує, i жартує”. Далi i каже Настi:

– Бач, я ж казав, що не треба нi злизувати, нi шептати, само минеться.

Пiсля обiд, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщiй вхопила глечичок та й каже:

– Пiду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарi було, i нашi дiвчата горщечками так i носять. I вам назбираю i, може, дещо i продам.

Ще мати їй нiчого на се i не сказала, а вона вже i за воротами, i прямо поспiша у бiр на озера. Хоч i бачить по дорозi суницi, та не збира, а дума: “Василь мене, вже, мабуть, жде; пiду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогдi i ягiдок назбираю”.

Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз i є. Як же зiйшлись, так дарма, що тiльки, може, часiв три не бачились, а так неначе десять год розно були. Обнiмаються, цiлує один одного, розговорюють, розказують; то, побравшись за рученьки, ходять, то вп’ять посiдають, то вп’ять за те ж. I незчулись, як вже стало вечорiти. I то ж бо правда, що коли будеш укупi з тим, кого любиш, то день так швидко пробiжить, як часиночка.

От Маруся перша крикнула:

– Ох менi лишенько! Чи бач, де вже сонце?

– Так що ж? – питає Василь.

– А те, – каже Маруся, – як я додому пiду!

– Не бiйсь нiчого, я тебе опроводжу.

– Не те, щоб я боялась, а те, що ягiдок не збирала: а я за ними просилась у матерi. Що менi тут на свiтi робити? Розкажу матерi, що заговорилась з тобою та й забула.

– Нi, Марусенько, потривай ще матерi об менi говорити.

– А чому ж?

– Ще, моє серденько, не урем’я. Треба пiдождати.

– А як се можна? Матерi i батьковi треба усе зараз розказати й нiколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?

– Що хоч. Маню, те й скажи, тiльки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу.

– Та грiх же брехати i перед ким-небудь, а не тiльки…

– Се не буде брехня, i їм треба усе розказати; тiльки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тiльки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись i будуть нас розлучати. Потерпи, моя рибонько, хоч через петрiвку; я так наведу, що вони про мене будуть знати i чути що-небудь непогане; тодi пришлю людей, тодi їм усе i розкажеш. То брехня i грiх, як зовсiм потаїти, а то ми тiльки прежде якого часу їм нiчого не скажемо. Чи так, моя паняночко? – спитав та й поцiлував її щиро, вiд серця.

– Може, воно i так, – довго подумавши, Маруся сказала. – Я вже нiчого не знаю, а усе робитиму, що менi скажеш. Тiльки вже, Василечку, мiй козаченьку! як собi хочеш, а я вже бiльш до тебе не вийду нi сюди, нi на вулицю, цi на базар, нiкуди.

– А се ж то чому? – спитавсь Василь злякавшись.

– Як собi хоч, а тiльки, по моїй думцi, се вже грiх, коли чого не можна матерi сказати та теє i робити нишком вiд неї. Хоч розсердись зовсiм, не тiльки так насупся, як тепер, тiльки вже я не прийду, i не дожидай мене, i не шукай мене. Iнше дiло, якби я посватана була, тодi б i нiчого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще й слава пiде? Не хочу, не хочу! Нехай бог боронить! Менi тепер i Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернулася з города, i усе щось собi пiд нiс бормотала. Зараз же, прийшовши, пiду до неї i усе їй розкажу i попрошу, щоб до часу нiкому не говорила. Прощай же, мiй соколику, мiй Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостiв? От ми ненадовго розлучаємось.

Скiльки не просив, як-то не молив її Василь, щоб таки виходила сюди хоч через день або через два, так нi за що на свiтi не захотiла i з тим пiшла додому, не звелiвши йому йти за собою. Вiн пiшов, понуривши голову, горою додому, а вона бором та й здумала, щоб не так-то перед матiр’ю у брехухах зостатись, пiшла проти череди, знавши, що й Олена кожного вечора тож виходить. От i хотiла їй усе про Василя розказати i просити, щоб мовчала.

Олена не вийшла проти череди, i дiвчата сказали, що сьогоднi ранком, поки вона була на мiстi, приїхали старости й жених аж з хуторiв; та не подивились нi на закон i нi на що, бо чоловiк крiпко хороший, i рушники ранком подавали, далi звiнчали i, узявши її, з батьком i матiр’ю поїхали, i там, на хуторах, аж верстов за двадцять, i весiлля будуть справляти.

Агу! нашiй Марусi трошки легше стало, що не буде свiдителя, як вона подружила з Василем.

Прийшовши додому, тяжко їй було вiдбрехуватись перед матiр’ю, що не принесла ягiдок; бо, зроду не брехавши нi в чiм, не знала, як i викрутитись i що сказати. Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам’яла дiло – i кiнцi у воду.

Поки поралась та прибирала i була з матiр’ю, так їй i весело було, а тим бiльш, що матерi стало легше i вже пiднялась з постелi; батько теж веселий i ласкавий був до неї; от вона не тiльки не журилась, та ще сама собi дякувала, що так з Василем зробила; i, ходячи i пораючись, усе думала: “Коли б швидше можна було їм розказати про Василя, то як би грiх з душi”.

Як же лягла на постiль, так i не подумала, щоб спати. Зараз прийшоь їй на думку Василь, як-то вiн, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як i їй бути? як, не бачившись з Василем недiлю або може, – нехай бог боронить! – i двi, як i жити на свiтi… “Iще таки учора, – дума собi, – ще я не так його любила, як сьогоднi, пiсля того часу, як вiн сказав, що мене любить, та ще… як поцiлував!” Та, здумавши се, як засоромилась! i поночi чує, що вид у неї як жар горить! “Що ж отсе я наробила? – дума собi. – Чи се ж я, що i слухати не хотiла об хлопцях? Скрiзь землю б пiшла вiд стида й сорому! А що, як ще Василь надо мною смiється?” Тут їй ще душнiш стало; а далi як роздумала, що Василь зовсiм не такий, щоб йому смiятись, i що вiн божився, що її крiпко любить, то i утихомирилась, i тiльки того соромилась, що… цiлувалася з ним i у бору довго з ним сидiла. “Та се ж вже, – так дума, – i вперше, i востаннє. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов – як сон: не заїси, не заспиш i що робиш, не знаєш, мов ввi снi. Борони мати божа, щоб я гiршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то i жартувати нi з ким буде. Добре ж я зробила i сама собi дякую, що не звелiла йому до себе ходити”.

Так собi порадившись, устала (бо вже i розсвiло) i зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову доїть, а сама озирається, чи не йде Василь. По воду пiшла, оглядається на Василя; у хатi сало товче, а на дверi погляда, чи не Василь їх вiдчиня. За стiл сiла обiдати, а сама у вiконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. I жде його i не жде, i хоче, щоб прийшов, i боїться, щоб не прийшов.

Пiсля обiд, у хатi сидячи, дума: “Коли б не ввiйшов! пiду на вдвiр’я”. Надвiр вийде: “Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, пiду лучче у хату”. I так, знай, свiтом нудить удень, а нiччю мало чого й спить, усе їй те на думцi, що коли-то вона побачить Василя i коли-то не буде з ним розлучатись.

I Василь не луччий був її. Не тiльки роботу, покинув хазяїна i город; знай, блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бiр пiде, над озерами, де з нею сидiв, сяде – нема Марусi, не йдб Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де її хата, не зна, як i батька її звуть i прозивають. Маруся та й Маруся, бiльш йому нiчого не треба було знати; i вiн її не питав, затим, що нiколи було; усе їй розказував, як її любить, або слухав, як вона розказувала, що як вона його любить.

От вже i лущання пройшло, тиждень петрiвки минається; ходить наш Василь i не зна, що вже йому й робити. Аж ось iде своєю дорогою, бачить, чоловiк вiз мiшки вiд вiтряка, та вiсь йому i уломилась. Чоловiк той хоче, щоб пiдв’язати як-небудь, так шкапа не стоїть; i той чоловiк мучиться з нею, а друге й те, що й воза не пiднiме, бо вже собi старенький був.

От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, пiдiйшов до нього, поздоровкався i каже:

– Ке лишень, дядьку, я тобi поможу, а то не з твоєю силою справитись з мiшками i з шкапою. – Чоловiк той подякував i попросив помогти. Василь як принявся, разом справили вiз, i сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловiк ще бiльш дякував Василевi й просив, коли по дорозi, проводити його до двора, щоб часом не порозв’язовалося; тогдi вiн вп’ять не здужа справити, а вже й вечорiло.

Василь пiшов за ним помалу i нiчого не розпитував, бо йому до всього було байдуже, тiльки, знай, об Марусi й дума. От iде та iде за возом, – бачить, чоловiк у тiм селi, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь зрадувався. “От, – дума, – тут пробуду, то, може, що-небудь прочую – про Марусю, як-то вона, моя галочка, поживає”.

Аж от заїжджає чоловiк на двiр. Василь зиркi бiжить його Маруся назустрiч до чоловiка i кричить:

– Де се ви, тату, були? Ми вже вас… – та й замовкла, як уздрiла свого лебедика, та з радощiв уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься i не зна, що й робити.

Наум (се то вiн i був), позносивши мiшки у комору, розпрягши кобилу й упоравши все з Василем, ввiйшли у хату, посiдали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить; звичайний був проти Настi, а на Марусю, що тут микалась то в кiмнату, то в хату, то з хати у сiни, то з сiней вп’ять у хату, i не дививсь зовсiм i буцiмто й не вiн. I вона собi дарма, неначе його зроду вперще бачить.

Посидiвши Василь i наговорившись, став збиратись додому. Наум i каже:

– Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обiдати: недiленька свята, iще наговоримось,

Василь сказав, що прийде, поклонивсь і пiшов з хати, а Наум кликнув:

– А де ти, Марусю? проведи Василя вiд собаки за ворота.

Марусi на руку ковiнька: мерщiй з хати, i ще Василь не вийшов iз сiней, вона вже й бiля нього, i зчепились рученьками. Вона йому й каже:

– Василечку! Якби ще тебе не побачила хоч день, то б i вмерла.

– Завтра, Масю, i я тобi розкажу, як страждав без тебе. Тепер, здiлай милость, прислухайся, що старi про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й розкажеш менi, щоб я знав, як наше дiло начинати.

– А ось що я зроблю, Василечку: коли мої старi будуть тебе хвалити, то я пов’яжу на голову червону скиндячку i коси покладу: коли ж, не дай боже, що нi, то пов’яжу чорну стрiчку, без кiс. Ти тiльки приїдеш, так на мене i дивись, то й знатимеш. Прощай же, мiй лебедику, до завтрього.

Увесь вечiр Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, пiч мазала, милася, та все так тихенько робила, що її не чути було вовсi: боялась-бо вона, щоб через свiй шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а тi, знай, його хвалять. Настя те й дiло розказує, який вiй звичайний, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то вiн розумний, неначе письменний.

– Я, – каже, – знаю його весь рiд; чесний, дядьки заможненькi, хоч вiн собi сирота, та ба! I отцевський син не буде такий бравий козак, нiчого казать.

Маруся не пропустила нi жодного словечка i ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, i з веселiстю, i з радiстю лягла спати; тiльки того вже не можна вiрно сказати, чи спала вона ту нiч хоч часинку?

Уранцi вирядилась щонайкраще: поплела коси у самi мiленькi дрiбушки i вiнком на голову поклала, пов’язала, якi були луччi, скиндячки, а зверх усiх положила червону й квiточками заквiтчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже i обiдати у неї поспiло: борщик з живою рибкою (бiгала сама звечора до сусiда, рибалки, та й випрохала), каша пшоняна до олiї, солона тараня з пшенишними галушечками та вареники з сiм’яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила.

Тiльки що вернулась з церкви, Маруся зирк у вiкно, аж Василь уже i йде; зараз вибiгла, буцiм боронити його вiд собаки, а бiльш за тим, щоб подививсь, що на нiй червона скиндячка. От вибiгла та мерщiй i кричить: “Не бiйсь, не бiйсь!” – а рукою поводить по лобовi, неначе каже: “Не бiйсь, ось бач, що червона скиндячка!”

Ну, як там було, пообiдали, гарненько i наговорились. Пiсля обiд Наум лiг до Настi ськатись та й заснув, а далi i Настя схилилась та й собi заснула. А молодi, знай, собi голубляться та милуються. Далi, як старi проснулися, та й сидiли то в хатi, то пiд коморою у холодку, аж поки зовсiм увечерi Василь пiшов додому.

Унадився ж наш Василь до старого Наума що божий день: то дiло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловiка приходив за дiлом, та усякий раз i зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; i так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, i той i та кажуть:

“Нема ж нашого Василя! Не йде обiдати”. Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обiдати. А Маруся? Маруся себе не тямила вiд радощiв. Василь прийде, то вона вже найде мiсцечко, де з ним обо всiм тихенько переговорить i намилується; а коли i без нього, то тiльки й чує, що старi його вихваляють.

От дождались i Петра, розговiлись.

На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбiгла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить:

– Науме, Науме! Либонь, старости йдуть.

– До кого?

– Та до нас, до нас; от вже у дворi. Сiдай швидше на лаву; а ти, Марусю, бiжи хутко у кiмнату та вбирайся.

Маруся, як тiльки почула про старостiв, то що було у руках, усе попускала i не стямиться, що й робити; тiльки дивиться на матiр, а очицi як жар, так i горять; а сама була рум’яна, а то почервонiла, як калина. От мати мерщiй пхнула її у кiмнату i стала її убирати у нову плахту i усе, що треба, по-дiвчачи.

Затим ось стукнуло пiд двер’ю палицею тричi.

Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягається, пiдперiзується, а сам труситься, неначе з переляку, i каже собi нищечком:

– Господи милосердний! дай моїй дочечцi доброго чоловiка; не за мої грiхи, а за її добрiсть пошли їй щастя.

От вже стукнули i вдруге, теж тричi, палицею.

Наум, одягшись зовсiм, iзмiв iз скатертi, що на столi, i, посунувши хлiб, що завсегда лежав на столi, к покуттю (а за тим Настя засвiтила свiчечку перед богами), сiв на лавку в кiнцi стола й дожидається.

Аж ось стукнули пiд дверима i втретє, теж тричi. Тогдi Наум перехрестився i каже до них:

– Коли добрi люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! iди ж сiдай i ти.

От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла i, перехрестившись тричi, сiла бiля Наума.

За Наумовим словом ввiйшли в хату двоє старостiв, люди хорошi, мiщани, у синiх жупанах аглицької каламайки, поясами попiдперiзуванi, з паличками, i у старшого старости хлiб святий у руках. За ними ввiйшов Василь… крий матiр божа! – нi живий, нi мертвий: бiлий як стiна.

Пришедши у хату, старости помолились богу святому i поклонились хазяїну i хазяйцi.

Зараз Наум (хоч i знав їх дуже добре, а тiльки для закону) пита:

– Що ви за люди й вiдкiля, i за чим вас бог принiс?

Старший староста й каже:

– Прежде усього подозвольте вам поклонитись i добрим словом прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; i коли буде теє, то ми i онеє; коли ж наше слово буде невлад, то ми i пiдемо назад. А що ми люди чеснiї i без худої науки, то от вам хлiб святий у руки.

Наум, узявши хлiб, поцiлував i, положивши на стiл край свого хлiба, каже:

– Хлiб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сiдайте, добрi люди! До чого ще дiйдеться, а ви своїх нiг не турбуйте, може, й так здалека йшли. Аз якого царства, з якого государства?

Старший староста i каже:

– Ми є люди нiмецькiї, а йдемо з землi турецької. Ми собi ловцi, удалiї молодцi. Раз дома, у нашiй землi, випала пороша… Я i кажу товаришу: “Чого нам дивитись на таку шквирю, ходiм ськать усякого звiрю”, – i пiшли, їздили, слiдили i нiчого не получили. Назустрiч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От пiсля зустрiчi вiн каже-говорить нам такiї речi: “Ей ви, ловцi, добрi молодцi! услужiть менi службу, покажiте дружбу: ось якраз попалась менi лисиця або куниця, а трохи чи не красна дiвиця, їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможiте, пiймайте; чого душа захоче, усього вiд мене бажайте. Десять городов вам дам i скирту хлiба”. От ловцям-молодцям того i треба. Пiшли ми по слiдам, по усiм городам. Перш слiд пiшов у Нiмеччину, а далi у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не пiймаємо. Усi царства-государства пройшли, а її не знайшли; от i кажемо князю: “Не тiльки звiра в полi, що куниця; пошукаємо деiнде, найдеться й красная дiвиця”. Так наш князь затявсь, при своїй думцi зоставсь. “Скiльки, – каже-говорить, – по свiту не їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куницi, нiби красної дiвицi, не видав”. От ми усе по слiду йшли та в се село – як зоветься, не знаємо, – прийшли. Тут вп’ять пала пороша, ми, ловцi-молодцi, давай ходить, давай слiдить; сьогоднi рано устали й зараз на слiд напали. Пiшов наш звiр та до вас у двiр i з двора до хати; тепер жалаємо його пiймати. Певно, вже наша куниця – у вас у хатi красна дiвиця. Нашому слову кiнець, а ви зробiте нашому дiлу вiнець. Вiддайте нашому князю куницю, вашу красную дiвицю! Чи вiддасте, чи нехай пiдросте?

Поки староста це законне слово казав, Маруся у кiмнатi усе поклони била, щоб батько вiддав її за Василя, а вiн, сидячи на лавцi, скрiзь дверi дивиться на неї та теж то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав i прийшлося батьковi одвiтне слово казати, вона так i припала до дверей, i слуха.

От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далi i каже:

– Не вмiю я до прикладу у сiм дiлi сказати… Спасибi вам за вашу працю. Iдете ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарцi?

Маруся, як се почула, та в голос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула:

– Ох менi лихо! А чому ж се так? А Василь так об землю i кинувся, та аж придiвз навколiшках до Наумових нiг, та цiлує їх, та гiрко плаче i просить:

– Будьте менi батеньком рiдненьким! Не гнушайтесь бiдним сиротою!.. За що в мене душу вiднiмаєте?.. Не можу без вашої Марусi жити! Буду вам за батрака вiчно служити… Буду усякую вашу волю сполняти… Що хотiть, те й робiть зо мною! Дайте сиротиночцi ще на свiтi прожити!..

Тут i Маруся, забувши, що їй гоже i що нi, вибiгла тож собi i впала до нiг отцевських, i просить, i плаче, то кинеться до матерi, i руки їй цiлує, i приговорює:

– Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матiнко моя рiднесенька! утiнько моя, перепiлочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте менi, бiдненькiй, ще на свiтi пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держiть мене як дочку, нехай я буду вам замiсть наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити i не охну. Не давайте менi нiякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати i шанувати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте менi з Василечком пожити, щоб i я знала, що то за радiсть на свiтi!..

Отак i Маруся, i Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так жалiбно, що старости обидва поставали i, знай, полами сльози утирають. Далi старший староста не втерпiв i каже:

– Ох, панове сватове! Не слiд менi, бувши у сьому важному чину, лишнє слово говорить; моє дiло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвiту; що почуєш, з тим назад iди. Сказано, дать нам по чарцi, так вже тут нiчого добррго ждати. Одначе, видячи їх сльози i убивство, якось-то моторошно й нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексiйовичу? нiде дiтись: благослови дiток, нехай Маруся нас пов’яже.

Наум тiльки покрутив головою, обтер слiзку рукавом та й вп’ять понурив голову i мовчить.

Староста каже:

– Може, стара мати сеє усе вередує?

– О батечки мої! – зараз каже стара Настя. – Чи я ж би не хотiла щастя своєму дитятi? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Вiн дитина розумна, покiрна; усяк би нам позавидував. Та хiба ж я не жона своєму мужу, щоб не мала його слухати? У нас iде по-божому та по-старосвiтськи: вiн менi закон, а не я йому. А чому вiн не вiддає, я не знаю; вiн Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш?

Тут знову приступили i дiти плачучи, i стара Настя голосячи, i старости кланяючись, та, знай, просять Наума. Мовчав вiн, мовчав, тiльки, знай, сльози ковта, далi устав, здохнув жалiбно, перехрестивсь перед господом милосердним та й каже:

– Одна в мене на свiтi радiсть, моя Марусенька! Що божий день молюсь, щоб вона була щаслива; так як же, молившись об однiм, буду сам робити друге; молившись об її щастi, сам буду її топити? Прощайте, панове сватове! Коли хочете, то справдi випийте по чарцi; коли ж нi, то не здивуйте; дайте i менi покой, бо… Ох, не хотiлось було сього казати, та ви мене розжалобили!.. бо менi дуже жалко, що рiшаюся Василя, та нiгде дiтись! Прощайте, люди добрi, iдiть собi, не здивуйте.

Тут вп’ять усi приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не вiддаєш за нього Марусi? Маруся ж так i повисла йому на шию i обмива його слiзоньками, а Василь тож припав навколiшки, та гiрко плаче, та, знай, просить.

– Але чому не вiддаю? – сказав Наум, здохнувши. – Бо жаль свого рожденiя. Не той час; при такому важному дiлi, як є сватання, не можна усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, – без людей; отут я тобi усе розкажу. Бiльш нiчого i говорити; прощавайте! От вам ваш i хлiб святий.

Чи хотiли, чи не хотiли старости, узявши хлiб назад, пiшли з хати з Василем; або так сказати, що повели його, бо вiн сам не здужав i йти.

Зостався Наум iз своєю сiм’єю, сiв собi i сумує. Маруся аж звалилася на пiл вiд слiз, i Настя, плачучи, сидiла над нею i дивувалася, що се старому сталося, що разом загудив Василя? Об вечерi нiхто й не думав: нiкому було поратись i нiхто не хотiв нiчого їсти.

От сидiв Наум, сидiв; думав та думав, а далi й обiзвався:

– Годi плакати, Марусю! Устань та слухай, чого я питатиму.

Не той був Наум батько, щоб його мусила Маруся не послухати. Чи здужала, чи нездужала, а коли батько каже без жартiв та трохи чи й не сердитий, то треба устати. Устала, i втерла слiзоньки, i жде, що вiн їй скаже.

– Ти, бачу, Василя знала ще перш, чим я його привiв?

– Знала, панотченьку! – i затрусилася, як осиковий листочок, i опустила свої довгi вiї на очi, щоб не бачив батько, як їй стало стидно.

– Як же се було? – спитав вiн грiзно. Тут Маруся, хоч i запинаючись, розказала йому усе: як побачила його уперш на весiллi, як їй стало його жалко, як вiн цятався горiшками, як вона його соромилась, i усе-усе розказала: як i на базар iдучи зiйшлися, як з базару верталися, що говорили – i нiгде було правди дiти! – як i цiлувалися…

– Ну-ну, що дальш, а почин хороший, – каже Наум, а сам i видно, що як на ножах сидить.

От Маруся, сплакнувши, веселiше стала було розказувати, як змовилася з ним зiйтися у бiр на озеро, i як зiйшлися, i як…

– Годi, годi! – закричав не своїм голосом з серця Наум. – То вже розказуй матерi, що не вмiла тебе берегти i вiд худа вiдводити, – а сам, схопивши шапку, хотiв було втiкати надвiр, так Маруся так i вчепилася йому на шию i каже:

– Нi, таточку, нi, мiй сизий голубчику! не погубила себе твоя дочка i не погубить. Матiночко моя рiднесенька! Лучче менi усяку муку прийняти, на смерть пiду… а не принесу тобi нiякого безчестя нi для якого пана, нi для якого однорала* (*Тобто генерала.); я пам’ятаю вашi молитви, я знаю, що я ваша дочка, так чи можна, щоб я на свою погибель iшла? А ось як у нас було… – Тут вона й розказала, що собі з Василем говорили, i як у них там було, i як вона запретила Василевi ходити до себе i для чого. Розказала й те, як скучала i журилась без нього, усе розказала до послiднього часу, як що було.

Наум ще таки спитався:

– Гляди лишень, чи все сьому правда i чи не потаїла ти чого?

– Усю правду вам сказала, i що нiчого не потаїла, так, коли велиш, тату, щоб побожилась, то, як хоч, так i побожусь.

– Грiх великий, – каже Наум, – божитись, а ще пуще, як напрасно; я ж тобi i без божби вiрю. Тепер слухай мене, Марусю: не раз тобi казав, що дiвкою тобi зоставатись не можна, треба замiж iти. Приказував тобi, що тiльки кого полюбиш, зараз менi скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке є, так би дiло i кiнчав; коли б менi не годивсь, то я б тобi сказав: не треба, не знай його; а коли ж би годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб i ти не знала: присилай, козаче, за рушниками; затим, що поки до сватання, так щоб не було у вас нiякого женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя i твоє, i наше з Настею, що Василь такий чесний i богобоязний, а другий i незчулася б, як би нав’язав тобi камiнь на шию, що й повiк би його не зняла, хiба б з мосту та у воду. Якби я знав з самого першу об Василевi, то я б тобi сказав, зачим не вiддам за нього; i ти б так не пристала до нього, i тобi легше було б його забувати. А тепер як хоч, так i терпи, бо не вiддам.

Тут Маруся, – як розказала перед своїми усю правду, то й стало їй на душi веселiше i на серцi полегшало, – почала знов просити батька, щоб таки вiддав за Василя, а що вона хоч вiк у дiвках сидiтиме, а нi за кого не пiде, опрiч його.

– Говори! – каже Наум. – А знаєш ти, голово, що батько лучче бачить твоє щастя, чим ти? Ти молода, дурна! Лягай же; дiвко, спати; завтра будеш старiша, чим сьогоднi, а вiд того i умнiша, – Перехрестив її та й пiшов собi вiд неї.

Нi свiт нi зоря, а вже Василь i в Наума. То сяк, то так пробули до обiд. I варивши обiд, i подававши на стiл, Маруся заливалася слiзоньками, вiдгадувавши, певно, що востаннє бачить свого Василечка. Та, правду сказати, так i всi невеселi сидiли, а за обiдом до страви нiхто й не приймавсь.

От, як позбирали з стола, Наум i каже жiнцi i дочці:

– Iдiть собi або в кiмнату, або пiд комору на простор шити, а нам тут з Василем не мiшайте. От, як повиходили вони, Наум i каже:

– Василю! сядь лишень бiля мене та слухай не перебиваючи, що я тобi скажу. Не по моїй правдi, бо у мене, опрiч грiхiв, нема нiчого, а за отцевськi i материнськi молитви наградив мене бог милосердний жiнкою доброю, роботящою, покiрною i несварливою. Батькiвщини ми з нею не розтратили, а потроху, бог благословляє, усе добавляємо. Велика милость божа! Утро й вечiр дякую за наше неоставленiє, а щонайбiльша милость божая до нас, грiшних, у тiм, що наградив нас дочкою; та ще якою? Се не чоловiк, се янгол святий…

– Ох, правда, дядечку… – перебив йому Василь, а вiн його зараз зопинив i каже:

– Цить-бо, Василю, мовчи та слухай i не перебивай мене. Се ти, бачивши її очi або щоки i що вона во всiм собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тiло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; бога небесного зна, i любить, i боїться прогнiвить його; нас шанує i бережеться якомога, щоб нi в чiм нас не прогнiвити. Жалослива не то що до чоловiка, та аж до манiсiнької комашечки. Худа нiякого i по духу не зна i боїться самої думки об нiм. Яка сама добра i незлобна, так i про усiх дума, усякому повiрить: i бог її сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на вiки вiчнiї. Та й ти її, сердешну, збив було з пантелику; знаю усе. Ох! Грiх так робити!

– Дядьку! – обiзвавсь було Василь.

– Мовчи, племiннику; ти розкажеш опiсля. Такую-то дитину нам бог милосердний дав; хоч я i батько її, а не можу проти правди казати. Що ж ми називаємося за родителi, щоб не думати об щастi свого дитяти? Я ж кажу: коли б вже i сяка i така, ну так би й бить. А за її добрiсть, за її смирноту, покiрнiсть треба їй такого мужика, щоб їй був як отець; щоб вiн її кохав, жалував, щоб – не дай бог! – коли i трапилось якеє худо, чи дiлом, чи думкою, так вiн би її вiдводив, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря зобiжати; а покiрну та смирну, як вона, хто захоче, той i зобiдить. Чим нас бог благословив у сiм свiтi, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятевi затим, що я хочу зятя, коли бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чиє, як моє дiло, глядiти дуже пильно, щоб вiн був хазяїн добрий, щоб хоть би вже не розтратив i не розтеряв, що вiд нас прийме, i щоб i її не довiв нi до якої нужди; а коли бог благословить дiточками, так щоб i їх до пуття через науку довести, i дещо i їм зоставить. Тепер скажи менi, Василю, не правду я кажу?

– Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сполнив, що ви тепер розказуєте.

– Не можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем i хазяїном, як хочеш, бо се не вiд тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можна бути, i бачу свою Марусю, що зовсiм розум погубила, полюбивши тебе… Вона тепер рада за тобою хоч на край свiту; iще-то господь її не зовсiм покинув, а то думаю… Крий мати божа! (аж скрикнув Наум i перехрестився). Ось по сьому-то прошу тебе ласкаво та й приказую, як отець мого дитяти: покинь її, забудь, не ходи до нас i не знай її, хоч би вона тобi де i повстрiчалась. Не погубляй її i душi її, та й нас не пихай живих у яму, прошу тебе об сiм… (сказав i гiрко заплакав), дай нам спокiйно вiку дожити й не доведи нас вiдвiчати за неї на тiм свiтi!

– Та чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужем i хорошим хазяїном?

– Ти ж менi розказував про, себе. Ти сирота; у дядькiв твоїх по два, по три сини, i ти iз ними у однiй сказцi* (*Тобто в “ревiзькiй сказцi”. “Ревiзькою сказкою” за часiв крiпацтва називався реєстр так званих “тяглових селян”.). Сказка ваша дев’ятидушна, дядьковi хлопцi малi; а як прийде набор, то певно тобi лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нiкому заступитись; i дядьки скажуть: “Ми тебе поїли, зодягали i до розуму довели, служи за нашу чергу”. А що тодi буде з Марусею? Нi жiнка, нi удова; звiсно, як салдаток шанують: як саму послiдню паплюгу, i нiхто не вiрить, щоб була салдатка та й чесна. Та й трохи чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повiднiмають, хто її защитить? Дiточки без доглядiння у бiдностi, у нищетi, без науки, без усього помруть або – не дай боже! – бездiльниками стануть. А вона затим iзстарiється, немощi одолiють, бiднiсть, калiцтво… тiльки що в шпиталь, до старцiв! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Не приведи, господи, і ворогу нашому такої судьби!.. Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правдi: так я тебе полюбив, так менi тебе жалко, як рiдного сина! – а не хочу загубити своєї дочки, i такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.

Довго Василь думав, похиливши голову, а далi аж повеселiв та й каже:

– А як я найму за себе найомщика?

“Найомщика?” – подумав Наум, а далi й каже:

– А з чого ж ти наймеш, коли тiльки получаєш вiд хазяїна вiсiмдесят рублiв у год, а батькової копiйчини нема?

– Дядьки поможуть.

– Не потурай на те, Василю; поможуть, та не тобi, а собi. До чого дiйдеться, тобi за тебе лоб забриють, а найомщик опiсля пiде за дядькових хлопцiв. Рад би i я тобi помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жiнка багата, то так тягнутимуть, що тiльки держись, i усе до кiнця не доведуть, усе зоставлятимуть, щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своєю копiйкою, здужав найняти, так би так! Василю! От тобi образ царя небесного i його матерi пречистої, і Миколая святого! Принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе i за твої грошi – от тобi зараз, обома руками, вiддам Марусю.

Як ударить Василь, заслухавши усе, руками об груди, як припаде на стiл, як заплаче, а далi, сказавши: “Усьому кiнець”, – кинувся на шию, обняв Наума крiпко i каже: , ,

– Прощай, мiй!.. Коли ж тобi хоч трохи жаль бiдного Василя, будь ласкав, будь жалiслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобi попрощаюся з нею!

– Добре, Василю, – каже Наум, – та гляди ж: попрощайся! Чи розумiєш?

– Усе знаю i усе зроблю, як менi кажете. От ввiйшла Маруся, а за нею i Настя. Василь, узявши Марусю за руку, i каже:

– Марусенько! Правду, велику правду сказав менi твiй батько. Треба нам розлучитись.

– I навiки? – через велику силу спитала Маруся.

– Побачимося… i будеш ти моєю, коли не на сiм свiтi, так на тiм! Прощай, моя Ма… – i не договорив, як вона зомлiла й покотилась йому на руки. Вiн її пригорнув до серця крiпко, поцiлував, вiддав її нечуственну батьковi на руки, поцiлував руку йому i Настi… i пiшов швидко, не оглядаючись…

Не будемо розказувати, як крiпко i як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве, сердешна,, з журби не вмерла. Скiльки вже батько з матiр’ю її не розважали, усе нiчого; а тим iще пуще, що не знала вона, зачим i куди Василь її дiвався; чи надовго вiн скрився, чи вернеться i коли ще то буде? Питалася не раз i батька, – що ж? – не знаю та й не знаю. Бо й справдi вiн не знав, з якою думкою i куди вiн скрився.

Що божий день перебере горiшки, що ще на весiллi, як побачились уперше, та вiн їй дав, перебере, перецiлує та вп’ять до серця i положить. Або коли, гулящим днем, пiде у бiр на озера, де з ним раз гуляла; там посидить, поплаче i з тим додому вернеться. Мати не дуже заставляла її поратись i робити, так сама бралась за все. “Менi, – каже, – не так серденьку тяжко, як я що-небудь роблю”. З подругами нiколи не грала i вже овсi до них i не виходила.

Одробилися у полi, стали вiд Семена звечора сидiти, Маруся прийнялася прясти; а з покрови удосвiта встає, пряде, шиє, порається i все журиться, i частенько, як забереться куди-небудь сама собi, то плаче-плаче, так що й господи! Бо об Василевi нi чутки, нi вiсточки, як у воду впав.

От i пилипiвка; от i Ганнино зачатiє, зачали парубки засилати старостiв до дiвчат. Знай, люди швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: iдуть двоє поперев’язуванi рушниками, бодряться, вихваляються: от там i там таку-то за такого просватали. А iншi свинячою стежкою, попiд плотами, мовчки собi iдуть, i пiд плечем, замiсть хлiба святого, несуть… гарбуз! Еге! Нiгде дiтись: як заробили, так i вiдвiчать.

Не однi старости заходили i до старого Дрота сватати Марусю, – та що ж?

– Таточку мiй рiднесенький! я їм, – каже, – пiднесу по чарцi!

Старий було гримне на неї:

– Чи ти дурна та божевiльна! Чом ти не йдеш? Люди хорошi, чесного роду, парень бойкий; чи тобi поповича, чи купця треба?

– Василя, а коли не Василя, то й нiкого!.. – каже було Маруся. Мати її у сльози, а батько було аж розсердиться та й крикне:

– Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєшся, а там стануть i тебе люди цуратись, i досидишся до сiдої коси.

– Дарма, таточку. Без Василя не страшна менi i домовина, не то сiдая коса.

Здвигне тiльки плечима Наум, подума: “Нехай ще до того году”, – та й замовчить. I йому жалко було, що про Василя не було нiякої чутки: бо вiн його дуже любив i усе надiявсь, що вiн з собою що-небудь до пуття зробить.

От i м’ясницi пройшли, i усюди пiшла слава, що Дротiвна Маруся i горда, i пишна: за тутешнiх парубкiв не хоче, а жде собi панича iз-за моря. Вона про сюю славу знала, смiялась i каже було: “Дарма! I пiдожду”. Парубкам же хоч i крiпко досадно було, що така красива i багата дiвка у лад не дається, та нiчого було робити: силою не озьмеш.

Пройшов i пiст, вiдговiлись i – слава тобi господи! – дождались воскресенiя. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, iмберю, бiбкiв, шапрану, i спеклася паска i висока, i жовта, i ще у печi зарум’янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранцi з батраками понесла до церкви на посвященiє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало i грудку солi i, розiславши на цвинтарi у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила, бо Настя пiсля недуги не пiшла з двора. Наум же став у церквi божiй i молиться.

Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справдi молився, а не ловив вiтрiв, не розглядав i сюди i туди, а стояв як треба, неначе перед самим господом, царем небесним, i тiльки слухав, що читають i спiвають. А сьогоднi, у такий великий празник, вiн ще бiльш молився, i на серцi так йому було весело, як i усякому богобоязному, кого приведе бог дождатись великодня.

От, як вiн стоїть i молиться, служба божая спiвається, вийшов насеред церкви читати апостола… i хто ж? Василь!.. Наум дивиться – i сам собi не вiрить, чи се вiн, чи не вiн? Розглядiв хорошенько – аж зовсiм вiн! “Та вiн же овсi неписьменний! Як же вiн буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам’ять? Побачим!”

От Василь вже i “Павла-чтенiе” сказав та й почав… та що за голос важний! Чистий голосний пiдбасок та понятний!.. От Наум i дума: “Бачив я слiпорожденного, що читав псалтир так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться… хiба чи не хваста? Може, напам’ять вiд дяка перейняв, та буцiмто й письменний?.. Так отже за титлу було зачепився та й розiбрав потроху… от i дочитав без помилки; от i алiлуйю по закладкам знайшов… Нi! Якби неписьменний, то не зумiв би апостола, та ще й на самий Великдень, прочитати!”

Прислухається Наум, Василь спiва. Як же почав херувимську, так таку, що й сам дяк не умiв в лад узяти, а Василь без запинки так усi голоси i покрива, i переводи виводить, сам i кiнча, сам вп’ять i почина. Тогдi вже Наум зовсiм положивсь, що Василь став письменним: та коли ж вiн справився i де пробував? “Нехай, – дума собi, – опiсля знатиму”.

Як вийшов панотець зо хрести паску свяченую почитувати i народ рушив з церкви, Наум зопинив Василя та зараз i каже:

– Христос воскресе!

От, похристосувавшись з ним, як довг велить, i каже йому Наум:

– Чи ще ти нас, Василю, не забув?

– Нехай мене бог забуде, коли…

– Добре ж, добре, сину! тепер не до того. Приходь до нас розговiтись; а хоч i пообiдаєш, коли не пiдеш додому.

– Ви менi i дом, ви i родителi…

– Добре ж, добре. Приходь же, не забудь; я ждатиму.

Сказавши се, Наум поспiшав додому i дорогою собi дума: “Не дуже ж я добре зробив, що, не розпитавши Василя, що вiн i що з ним, та й покликав його до себе. Може, вiн вже об Марусi i не дума, а може, вже i жонат, а я тiльки потурбую Марусю i знов розважу її тоску. Та хоч би i не те; так, може, ще вiн не вiдкупився вiд некрутщини, так що тогдi робити! Та вже ж побачу. Дасть бог розговiтись, а там буду поправляти, що напортив з радощiв, що побачив неждано Василя, та ще й письменного! Вiдкiля йому бог таку благодать послав? Правда, дитина розумна! Йому б тiльки дяком бути”.

З такою думкою прийшов додому i не каже жiнцi нiчого, що кого вiн бачив. Прийшла й Маруся i принесла усе свячене, й байдуже! Бо вона як не стояла у церквi, а при пасках, то й не бачила Василя. Розстановила усе на столi, як треба, i налагодила, та й дивується з матiр’ю, що батько не сiда розговлятися, а ходить собi по хатi та дума.

Аж ось дверi – рип! – i Василь у хату. Маруся так i не стямилась i крикнула не своїм голосом: “Ох, мiй Василечку!” – та й стала як укопана. Стара Настя тож врадувалась, неначе бог зна чому, i кинулась до Василя i похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять i тiльки поглядають, вiн на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от i каже їм:

– Чом же ви не христосуєтесь?

А Василь i каже:

– Не смiю, панотче!

– Чом не смiти? – каже Наум. – Закон повелiва христосуватися зо всяким, i хоч би з смертельним урагом. Похристосуйтесь же по закону тричi, та нехай вас бог боронить вiд усякої поганої думки! Тяжкий грiх у такому святому дiлi думати лукаве! От i похристосувались гарненько. Маруся кинулась до нього з розпросами:

– Де се ти, Василечку, був?..

– Знай-бо урем’я, – перебив її Наум, – одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник i паску свячену; дякуючи бога милосердного, треба розрiшати без усяких хлопiт iз веселою душею, а говорити будемо опiсля. Сiдайте лишень. Господи благослови!

Стара Настя сiла за столом на лавi, а Маруся бiля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сiв на ослонi, старий на покутi, а батраки в кiнцi столу. От перехрестившись Наум i прочитавши тричi “Христос воскрес з мертвих”, зараз вiдрiзав паски свяченої i положив перед усяким по куску. Покуштувавши її бережно, щоб крихот не розсипати пiд стiл, усяк перехрестивсь i сказав: “Спасибi богу милосердному! Дай боже i на той год дiждати!” Тут же прийнялись за печене: поїли баранця, поросятини; а кiсточок пiд стiл не кидали, а клали на стiл, щоб опiсля покидати у пiч. Далi їли ковбасу, сала кусочками нарiзали i крашанок облупили i порiзали, на тарiлочцi. От сеє скiнчивши, Маруся усе прибрала, i з стола теж бережно змела, i усi крихти, i кiсточки, i лушпиння з яєць повкидала у пiч, та тогдi вже стала подавати страву.

Старий Наум випив чарку горiлки перед обiдом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От i подали борщ, а далi яловичину, покришили на дерев’янiй тарiлочцi, посолили та й їли – вже звiсно, що не по-панськи, бо виделок не водиться – пальцями. Опiсля подали юшку з хляками, печене було баранина, а там молошна каша та й годi, бiльш i нiчого.

Маруся чи їла, чи не їла: їй лучче усяких розговин – опрiч празника святого – те, що Василь вернувся i жив i здоров. Захилившись за матiр, щоб батько не бачив, як ясочка, дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе i вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думцi, як i у Василя! Так той вже через силу їв, бо бiля Наума сидiв, i не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю.

Пообiдавши i подякувавши богу i батьковi з матiр’ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум i каже:

– А в нас новий дяк сьогоднi апостола читав.

Настя зараз i питається:

– А хто такий i вiдкiля?

– Осьде вiн, пан Василь, – сказав Наум та й всмiхнувся.

– Хiба ж Василь письменний, щоб йому апостола читати? – спитала Настя; а Маруся так уха i насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити.

– Був неписьменний, а тепер бог йому розум послав, а як i що – я й сам не знаю. Розкажи менi, здiлай милость, Василю, як се тобi свiт вiдкрився? Се менi навдивовижу: ще й году нема, як ти пiшов вiд нас, а навчився письма i спiвати вмiєш, як i сам дяк. Де ти побував?

– Я, дядьку, не був дуже далеко, – став розказувати Василь. – От як ви менi вiдкрили свiт i розтолкували менi, що й я буду пропащий, i чужий вiк заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав i трохи з ума не зiйшов. Правду ви казали, що за грошi вiсiмдесят рублiв, що я вiд хазяїна брав? Тiльки що на одежу. Що ж тут менi було робити? Як-то бог послав на думку: пiти до купцiв, у них хороший заробiток. Прийшов я до залiзняка: вiн мене трохи знав, розказав йому все своє лихо. Вiн, подумавши, прийняв мене за п’ятдесят рублiв на год з тим, що коли буду у своїм дiлi справний, то вiн менi i бiльш прибавить, i усе буде прибавляти, бачивши моє старанiє. Я зрадувався, почувши, що бiльш нiчого не треба, щоб грошi заробити, як тiльки бути чесним i своє дiло не лiнуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалi були, зараз поладнав. Тiльки бачу, що вони усi письменнi i хто бiльш чого зна, бiльш получа жаловання. От як сiв, як сiв… i правду вам, дядюшка, скажу, що нiч i день вчивсь, i бог менi дарованiє послав; i те таки правду сказать, що нашого братчика куди не пiткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде; непропащi за нього грошi. Ото я вiд спасiвки та до рiздва вивчивсь читати i церковне, i гражданське, писати потроху вмiю, цихвiру знаю i на щотах хоч тисяч десять пудiв уроздрiб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщикiв розщитаю і хазяйського добра гляджу як ока, щоб i копiйка нiгде даром не дiвалась. Товаришi, знаєте, охотники на криласi спiвати замiсть пiвчеської; от i мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; i як не тяжко менi було, не бачивши Марусi, та, пам’ятаючи ваше слово, сам себе морив i не ходив сюди. I тож-таки, що хазяїн, знавши мою чеснiсть, посилав мене не за великими дiлами по маленьких ярмарках; а пiсля хрещенiя послав уже i дальш, i я тiльки що перед празником оце привiз йому не малу суму грошей. Як же вiн мене потiшив добрим словом i розвiв мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увiрилися, що я не зледащiв, от i став я на криласi спiвати i апостола прочитав.

Наум, вислухавши його, не стерпiв та аж поцiлував його у голову i дума: “Що за премила дитина! Недаром його люблю! Такий не пропаде”. Далi i пита:

– Скiльки-ж ти жалування получаєш тепер?

– Жалування не щот, – каже Василь, – аби б стало на одежу, а те важнiш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я боюся i через що ви не вiддаєте за мене Марусi, сам хлопоче об менi: тепер посила мене з хурою ув Одесу, i вiдтiля пiду у Москву i на заводи, i тiльки вернусь сюди iк пречистiй, а вiн менi сискає найомщика, каже, хоч п’ятсот рублiв потеряю; увосени, як скажуть набор, сам i вiддасть, а грошi, каже, будеш одслужувати.

– Нехай тобi бог помога! – сказав Наум; а далi, подумавши, й каже: – Чого ж бiльше думати? Присилай у вiвторок, пiслязавтра, людей, бери рушники; i тобi веселiше буде у дорозi, i Маруся тут свiтом не нудитиме. Тепер нiчого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть бог, вернешся, увосени i весiлля.

Не можна й розказати, як зрадощiли i Василь, i Маруся! Зараз кинулися аж до нiг батькових, i цiлують їх, i руки йому цiлують, i самi обнiмуться, i знов до нього кинуться, i дякують йому, то до матерi, то вп’ять до нього, i не тямлять себе, i, що робити, не знають.

Довго дивився на них Наум, та все нишком смiється, та дума: “То-то дiти!” Далi й каже:

– Годi ж, годi! Пустiте ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо усю нiч стояв на одiянi* (*Одiянiя – церковна вiдправа у великодню нiч), аж поки Христа дочитались; а ви – хочете, дома сидiть або гуляти йдiте до колисок; та тiльки самi не качайтесь, бо грiх для такого празника з сею пустотою возитись.

Як вже той день у Василя та в Марусi було, нам нужди мало, бо, звiсно, чи ходили, чи сидiли, а усе об однiм говорили: як один без одного скучав, коли, що i як думав; як нi думано нi гадано вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватаються – отаке усе говорили, та голубилися, та милувалися.

Отже i вiвторок настав. Iк вечеру стали дожидатись старостiв: прибрали хату, засвiтили свiчечку перед богами; старi нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нiчого й казати. От постукали i раз, i вдруге, i утретє, i ввiйшли старости, i подали хлiб, i говорили старости законнi речi про куницю, як i поперед сього було.

Зараз Наум – а раденький же такий! – i каже, буцiмто з серцем:

– Та що се напасть така? Жiнко! Що будемо робити? Дочко! а ходи-ке сюди, на пораду!

Маруся, вийшовши iз кiмнати, засоромилась – господи! – почервонiла, що твiй мак, i, не поклонившись, зараз стала бiля печi та й колупа її пальцем.

От Наум i каже:

– Бачите, ловцi-молодцi, що ви наробили? Мене з жiнкою смутили, дочку пристидили, що скоро пiч зовсiм повалить, мабуть, дума тут бiльш не жити! Гай, гай! Так ось що ми зробимо: хлiб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куницi та краснi дiвицi, так ми вас пов’яжемо i тогдi усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла i наша черга до прикладу казати: годi лишень пiч колупати, а чи нема чим сих ловцiв-молодцiв пов’язати?

Iще не час було Марусi послухати, – знай, колупа.

От вже мати їй каже:

– Ти чуєш, Марусю, що батько каже? Iди ж, iди та давай чим людей пов’язати. Або, може, – нiчого не придбала та з сорому пiч колупаєш? Не вмiла матерi слухати, не вчилася прясти, не заробила рушникiв, так в’яжи хоч валом, коли i той ще є.

Пiшла Маруся у кiмнату i винесла на дерев’янiй тарiлочцi два рушники довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, i положила на хлiбовi святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далi отцю тричi поклонилася у ноги i поцiлувала у руку, неньцi так же; i, узявши рушники, пiднесла на тарiлочцi перше старшому старостi, а там i другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть:

– Спасибi батьковi й матерi, що своє дитя рано будили i доброму дiлу навчили. Спасибi i дiвочцi, що рано уставала, тонко пряла i хорошенькi рушнички придбала.

Пов’язавши собi один одному рушника, от староста i каже:

– Робiть же дiло з кiнцем, розвiдайтесь з князем-молодцем: ми, приведенi, не з так винуватi; в’яжiте приводця, щоб не втiк з хати.

От мати й каже:

– Ану, доню! Ти ж менi казала, що на те по п’ятiнках заробляла, щоб шовкову хустку придбати та нею пеню* (*Пеня – горе.) зв’язати. Тепер на тебе пеня напала, що не усiх пов’язала.

Винесла Маруся замiсть хустки шовковий платок, красний та хороший, як сама. Наум їй i каже:

– Сьому, дочко, сама чiпляй, за пояс хустку затикай, та до себе притягай, та слухай його, та шануй; а тепер його i поцiлуй.

От вони i поцiлувались, а Василь i викинув Марусi на тарiлку цiлкового.

Пiсля сього староста звелiв посватаним, щоб кланялись перш батьковi у ноги тричi; а як поклонились утретє та й лежать, а батько їм каже:

– Гляди ж, зятю! Жiнку свою бий i уранцi i увечерi, i встаючи i лягаючи, i за дiло i без дiла, а сварись з нею поусякчас. Не справляй їй нi плаття, нi одежi, дома не сиди, таскайся по шинкам та по чужим жiнкам; то з жiнкою у парцi i з дiточками якраз пiдете у старцi. А ти, дочко, мужичку не спускай i нi у чiм йому не поважай; коли дурний буде, то поїде у поле до хлiба, а ти йди у шинок, пропивай останнiй шматок; пий, гуляй, а вiн нехай голодує; та i в печi нiколи не клопочи; нехай паутинням застелеться пiч, от вам i уся рiч. Ви не маленькi вже, самi розум маєте, i що я вам кажу i як вам жити, знаєте.

А староста i крикнув:

– За таку навуку цiлуйте, дiти, батька в руку.

Поцiлувавши, поклонялись матерi теж тричi. Мати не казала їм нiчого; їй закон велить, благословляючи дiточок, тiльки плакати.

Далi староста сiв i каже тричi:

– Христос воскрес!

А старi йому у в одвiт теж тричi:

– Воiстину воскрес!

Старости кажуть:

– Панове сватове!

А свати кажуть:

– А ми радi слухати!

Старости кажуть:

– Що ви жалали, то ми здiлали; а за сiї речi дайте нам горiлки гречi* (*Гречий – добрий.).

А старi й кажуть:

– Просимо милостi на хлiб, на сiль i на сватання, Пiсля сього посватаних i посадили, звичайно, на покуть, на посад. Батько сiв бiля зятя, а мати, звiсно, поралась, сама i страву на стiл подавала, бо вже Марусi не годилося з посаду уставати. Старости сiли на ослонi бiля столу.

Поки мати страву носила, батько став частувати старостiв. Перший староста покуштував, покрутив головою, поцмокав та й каже:

– Штьо се, сватушка-панушка, за напитки? Скiльки ми по свiту не їжджали, а таких напиткiв i йе чували, i не видали, i не куштували.

– Се ми таке для любезних сватiв з-за моря придбали, – каже Наум i просить: – Ось нуте ж, усю покушайте. Зверху хороша, а насподi самий гарний смак!

Випив староста, зморщився, закректав та й каже:

– Вiд сього зразу почервонiєш як мак. Глядiте лишень, сватушка-панушка: чи не напоїли ви нас таким, що, може, й на стiни полiземо?

– Та що се ви на нас з пенею? – сказав Наум. – Тут-таки що мудре само по собi, а то ще ось що: iшла баба вiд ляхiв та несла здоров’я сiм мiхiв, так ми у неї купили, сiм золотих заплатили та в напиток пустили.

А староста й каже:

– Ну, що мудре, то вже справдi мудре! Ану, товаришу, попробуй i ти й скажи: чи пили ми таке у Туреччинi, або хоч i в Нiмеччинi, та i в Расеї не пивали сiєї.

Випив i другий староста, теж прицмокуючи, i теж промовляв, похваляючи.

Проговоривши усi законнi речi, стали частуватись попросту, з своїми вигадками, а далi, тiльки що стали вечеряти, i обiзвались дiвчата, що Маруся ще завидна просила до себе на сватання, i спiвали, уходячи у хату, сюю пiсеньку:

Та ти, душечка, наша Мар’єчка!

Обмiтайте двори,

Застилайте столи,

Кладiть ложечки,

Срiбнi блюдечки,

Золотi мисочки:

От iдуть дружечки!

От як переспiвали, та й поклонились низенько, та й кажуть:

– Дай боже вам вечiр добрий; помагай бi вам на усе добре!

Стара Настя така вже радiсiнька, що бог привiв її дождати одним одну донечку просватати за хорошого чоловiка, та ще її люб’язного: землi пiд собою не чує, порається хутко, i де та сила узялася, аж бiга вiд стола до печi, i страву сама носить, i порядок дає. Кинулась зараз до дружечок i каже:

– Спасибi! Просимо на хлiб, на сiль i на сватання. – Та й усадила їх по чину, вiд Марусi скрiзь по лавi, та й каже: – Сiдайте, дружечки, мої голубочки! та без сорому брусуйте* (*Брусувати – їсти), а ти, старосто, їм батуй* (*Батувати – рiзати).

Так дiвчатам вже не до їжi: одно те, що стидно при людях їсти, щоб не казали люди: “Ото голодна! Мабуть, дома нiчого їсти, так бiга по чужим людям та й поживляється; он, бач, як запихається”, – а друге й те, що треба своє дiло справляти; та, не бравшись за ложечки, i заспiвали:

Ой чому, чому

У сiм новiм дому

Так рано засвiчено?

Мар’єчка встала,

Косу чесала,

Батенька поражала:

– Порадь мене,

Мiй батеньку,

Кого в дружечки брати?

– Бери, доненько,

Собi рiвненьку,

Щоб не було гнiвненько.

Садови, доненько,

I вище, i нижче,

А свою родиноньку ближче.

Як же побачили, що стара Настя вiд такої жалiбної пiснi, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали спiвати iнших:

Де ж був селезень,

Де ж була утiнка?

Селезень на ставку,

Утiнка на плавку.

А тепер же вони

На однiм плавку,

Та їдять же вони

Дрiбную ряску,

Ой п’ють же вони

Холодную воду.

Де ж був Василько?

Де ж була Мар’єчка?

Василько у батенька,

Мар’єчка у свого.

А тепер же вони

Ув однiй свiтлоньцi.

Ой п’ють же вони

Зелене вино,

Та їдять же вони

Дрiбнiї калачi,

У мед умокаючи,

Маком обсипаючи.

Та в недiленьку рано

Чогось тоє та море грало;

Там Мар’єчка та потопала,

К собi батенька бажала.

А батенько та на бережечку.

Є човничок i веселечко:

“Потопай, моє сердечко!”

Та в недiленьку рано

Чогось тоє та море грало;

Там Мар’єчка та потопала,

К собi матiнку бажала.

А матiнка та на бережечку.

Є човничок i веселечко:

“Потопай, моє сердечко!”

Та в недiленьку рано

Чогось тоє та море грало;

Там Мар’єчка та потопала,

К собi Василька бажала.

А Василько та на бережечку.

Є човничок i веселечко:

“Не потопай, моє сердечко!”

Далi дiвчата, бачачи, що просватані собi сидять i опрiч себе нiкого не бачать i нiчого, що бiля них робиться, не чують, захотiли їх зачепити i повеселити та й заспiвали:

Та в саду соловейко не щебетав,

Тим Василь Марусi не цiлував;

Як же соловейко защебетав,

Василько Марусю поцiлував.

Тут усi зареготались на усю хату, i Наум напавсь, щоб таки дiти поцiлувались, а їм те на руку ковiнька!.. Далi дiвчата, буцiмто жартуючи, i заспiвали:

Та ти, душечко, наша Мар’ечко!

Ламлiте роженьку,

Стелiть дороженьку,

Щоб м’яко ступати,

Надвiр танцювати,

З скрипками, з цимбалами,

З хорошими боярами.

Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нiгде дiтись: побiгла моторнiша iз усiх, от таки Домаха Третякiвна, до скрипника та й приклика його. Батечки! пiднялися танцi та скоки так, що ну! Набiгла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хатi, а то й около вiкон було багацько, так i зазирають; а бiля хати дiвчата з парубками носяться; дiвчата дрiбушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матiр’ю, знай, людей частують… Така гульня була, що крий боже! Троха чи не до свiту гуляли. Тiльки Василь та Маруся нiкого не бачили i дивувалися, що так швидко народ розiйшовся. За голубленням та за милуванням незчулися, як i нiч минулася.

Не дай боже чоловiковi печалi або якої напастi, то урем’я iде – не йде, мов рак, повзе. А як же у радостi, то i незчуєшся, як воно бiжить: як ластiвка пропливе. Думаєш, один день пройшв, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем i з Марусею: усе укупцi та вкупцi, як голуб з голубкою. I у город, i на мiсто, i до колисок, i на вгород, усе укупi собi ходять. I у монастир на богомолля укупцi ходили, i молебень наньмали, що Маруся обiцялася, коли буде посватана за Василя.

Тiки-притiки, аж ось i проводи! У сеє урем’я хазаїн його висила хуру, i Василевi з нею треба виступати.

– Ох нам лишегiько, – скрiзь сльози кажуть обоє. – Ми ж i не наговорились, ми й не надивились один на одного… неначе сьогоднi тiльки зiйшлися.

– Не плач, Василечку, – каже йому Маруся. – Ти у дорозi й незчуєшся, як i спасiвка настигне, тодi вернешся сюди i будемо укупцi. Гляди тiльки, щоб ти був здоровий; не скучай i не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися без тебе, рано й вечiр буду слiзоньками вмиватися…

– Годi ж, годi, моя перепiлочко! Не плач, моя лебiдочко! – каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька. – Нехай я на чужiй сторонi один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова i весела та дожидай мене. А щоб нам одраднiш було, так прошу тебе: вечiрня зiрочка як зiйде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зiрочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то менi одраднiш буде, неначе я дивлюся на твої очицi, що, як зiрочки, сяють. Не плач же, не плач!

Отак-то вони у останнi часи розмовляли i обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсiм прощатись, так що там було?.. Коли вже i старий Наум так i хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла; так що про молодих, i казати!.. На прощаннi випрохала Маруся у Василя сватаний платок, що замiсть хустки йому дала, затим, щоб часом дорогою не загубив i що вона на неї, мов на нього, дивитиметься. Поважив їй Василь, вiддав, а вона положила у той платок горiшки, ще тi, що сперва-наперва Василь дав їй на весiллi, зав’язала, та й положила до серденька, та й каже:

– Тут воно лежатиме, аж поки ти вернешся i сам озьмеш.

Сяк-так Василь насилу вирвався вiд старих; а Маруся пiшла його проводжати. То було на самi проводи, i треба було через кладовище йти, де на гробах у той день усi поминають своїх родичiв. От Маруся узяла й мисочку, щоб i своїх пом’янути. Положила курку варену, три в’язки бубликiв, буханець, два книша та зверху п’ятаковий медяник та узяла материну калитку з грiшми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею нiс у хустцi аж три десятки крашанок.

Прийшли на гроби, аж панотець вже й там i збирається правити панахиду. Маруся поставила до гурту i свою мисочку i граматку батюшцi подала, щоб пом’янув її родичiв.

Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же заспiвали дяки “нi печалi, нi воздиханiя”, так вона так i захлипала та й каже:

– Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сiм кладовищi будеш так поминати.

Василь аж здригнувся пiсля такого слова i хотiв її зопинити, щоб викинула таку думку з голови, так i у самого сльоза так i б’є, а на серцi туга така пала, що йому дух так i захватує; i сам не зна, вiд чого йому так є.

Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцевi, а старцiв божих обдiлила крашанками i грiшми за царство небесне померших. Посiдали люди на гробах трапезувати i поминати родичiв, а Марусi вже не до того: Василь ледве промовив, що вже пора йому йти до хазяйства.

Батечки! як заголосить Маруся, та так i повисла йому на шию! Вицiлувала його… що то? i в вiчi, i у лоб, i у щоки, i у шию… далi, неначе хто її направив, разом покинула його, очицi засяяли, то була блiдна, а тутечки почервонiла та так голосно, нiби не вона, сказала Василевi не зопиняючись:

– Василю! На кладовищi мене покидаєш, на кладовищi мене й знайдеш! – Поминай мене, не удавайся у тугу… прощай на вiки вiчнi!.. Там побачимось!

Сеє сказавши, не озираючись, пiшла додому швидко, ступаючи так легесенько, неначе i землi не доторкається. А Василь? Неначе грiм бiля його вдарив! Стоїть як укопаний… Далi дуже тяжко здохнув, пiдняв очi до бога, перехрестивсь, вдарив поклон i, припавши на те мiсце, де стояла Маруся, цiлував землю замiсть її, боячись i самої думки об тiм, що сказала йому Маруся, а далi промовив:

– Господи милосердний! Нехай я один усi бiди перетерплю, нехай я вмру, тiльки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сiм свiтi, а втiм – як твоя воля свята! – та й пiшов тихою ступою до господи,

Чи давно наша Маруся була веселенька, як весiння зоренька, говорлива, як горобчик, проворна i жартовлива, як ластiвочка, а тепер точнiсiнько як у воду опущена. Говорити – мало й говорить: сяде шити, чи то стiбнула голкою, чи нi, чи виведе нитку, чи нi, а зараз i задумається, i рученята посклада; пiде ув огород полоти, стане над грядкою та хоч цiлий день стоятиметь, нiчого не зробивши, поки мати її не покличе; приставить обiдати, то або у нетоплену пiч, або забуде чого положити, або усе у неї перекипить, що й їсти не можна; та до того довела, що – нiчого робити! – узялась мати вп’ять сама поратись! Часто гримав на неї батько i ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з’їсть її здоров’я, зачахне, занедужа, i який одвiт дасть богу, що нi найлуччу милость божу, здоров’я, не вмiла зберегти й занапастила овсi. Що ж? Тiльки її i речей:

– Таточку, батечку, i ти, матiнко рiднесенька! Що ж менi робити, коли не можу забути свого горя! Не можу не думати об своєму Василечковi! Свiт менi немилий, i нiщо не розвеселяє. Серце моє розривається, дивлячись на вас, що ви об менi убиваєтесь, то що буду робити! Я й сама своїй тузi не рада; тiльки у мене й думки: де-то тепер мiй Василь? Знаю, що час, що день, вiн вiд мене – усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите нiчого; не розважайте мене; менi неначе легше, як я журюся уволю i нiхто менi не мiша!

Порадившись меж собою, старi дали їй волю; нехай, кажуть, як собi зна, так з собою і робить. Надiлив її бог розумом, вона й богобоязлива, i богомольна, так її отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна!

Iще з того дня, як проводила Василя, не надiвала Маруся нiякої скиндячки, нiякої стрiчки; як пов’язала голову чорним шовковим платком, так i пiшло, усе чорний платок та й годi! То охоча була по недiлям та по празникам до церкви ходити, а то й у будень, коли почує, що дзвонять, то мерщiй i йде. Що божий день любиме мiсце, куди було ходить, се у бiр на озера, де з Василем уперше ходила; сяде там пiд сосонкою, розгорне платок, що Василь їй зоставив, дивиться на нього, та свої горiшки пересипа в руцi, та й поплаче… Тiльки ж що начне вечорiти, вона вже й сидить на приспi й вигяяда вечiрньої зiроньки… Блисне вона… тут Маруся зараз i стане така рада, така рада, що не то що! “Онде мiй Василь! – сама собi розмовля. – Вiн дивиться на свою зiрочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять i його очицi, як було бiжу йому назустрiч… ” I вже тут її хоч клич – не клич, хоч що хоч роби, а вже нi з мiсця не пiде i очей вiд зiрки не зведе, аж поки вона зовсiм не зайде; тодi тяжко здохне й скаже: “Прощай же, мiй Василечку! ночуй з богом та вертайсь швидше до твоєї бiдної Марусi”. Увiйшовши ж у хату, перецiлує усякий горiшок i платок разiв сто поцiлує та, згорнувши, приложить до серця та так i заночує; а вже й не кажи, щоб спала добре, як треба!

Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасiвки; а у спасiвку, iк пречистiй, казав Василь, буде неодмiнно. Хоч i не зовсiм Маруся повеселiшала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома порається, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на неї, що вона стала розважатись, i собi повеселiшав i дума:

“Слава тобi господи! Ще тiльки спасiвка наступа, а вже Маруся зовсiм не та, як унов народилася; туж-туж i Василь буде; тодi вдарю лихом об землю, мерщiй справлю весiлля, та й нехай собi живуть”. От коли куди йде на хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб її лучче розважати. Коли ж вона часом зостанеться дома, то, впоравшись, iде у бiр за губами; та таки так сказати, що день за день та стала вп’ять i до роботи проворненька, i в усякiм дiлi моторнiша, i що у бога день, то усе веселiш, усе розщитує.: “От пречиста недалеко, от-от Василь вернеться”.

Раз у спасiвку, на третiй день пiсля спаса, вiддавши вона обiдати i поприбиравши усе, пiшла у бiр за губами i вже нiкуди бiльш, як на тi ж озера. Напала на рижики, та так же їх багацько було, та такi мудрi; i хоч i побродила по водi, та назбирала їх повнiсiньке вiдро iще й кошик. От ще б то їх брала, та як же пiшов дощ, та престрашенний, як з вiдра, та з холодним вiтром; а вона була ув однiй тяжиновiй юпцi i свитини не брала. Що їй тут на свiтi робити? Нiкуди i не кажи, щоб забiгти та пересидiти, бо до села було далеченько, а дощ так i полива! Нiгде дiтись – треба бiгти додому. Iшла, а де i пiдбiгцем, та поки прийшла додому, так одно те, що утомилась, а друге – змокла як хлюща, так з неї i тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так i труситься.

З лихом пополам прибiгла додому. А дома ж то мати старенька i усе собi немощна, не здужала пiднятись i у печi затопити. Лихо та й годi нашiй Марусi! Нитки сухої на нiй нема, а нiгде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нiгде обiгрiтись. Злiзла на пiч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась i кожухом, нiчого! Так лихорадка її i б’є!

Прийшов i Наум, упоравшись з батраками. Нiкому йому нi вечеряти дати, та й нiчого. Перш був розсердивсь, а далi як розслухав, що йому Настя, стогнучи, розказала, та й замовк; далi назирнув Марусю та аж злякавсь: господи, твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а її трусить так, що й сказати не можна!

Тьохнуло у животi в нашого Наума! Подумав-подумав та й став богу молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи бiда, чи радiсть є йому яка, зараз до бога; так i тут. Помоливсь, перехрестив тричi Марусю i лiг собi. Прислухається троха: Маруся не заснула? “Дай господи, щоб заснула i щоб завтра здорова була!” – сказавши сеє, лiг i… заснув.

Тiльки що у саму глупу пiвнiч будить його Настя якомога i каже:

– Подивись, Науме, що з Марусею дiється? Стогне час вiд часу дужче… от усе дужче… аж кричить… Наум вже бiля недужої:

– Що тобi, Марусю?.. Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?..

– Таточку… батечку… Ох, не дайте пропасти… колеть… ох, тяжко менi!.. Робiть, що знаєте… ко… колеть мене!..

– Де саме колеть, Машечко?

– От.., у бiк… ох, ох!.. У лiвiм боці… Поможiть менi!.. Не стерплю…

Кинувся Наум, викресав вогню, засвiтив свiтло – аж i Настя вже встала; де та й сила узялась? До Марусi… а вона усе дужче стогне…

Що робити – i самi не знають… Сяк-так старi удвох затопили пiч, укрили її кожухами… так кричить.

– Душно! не влежу на печi… положiть мене на лавi… Ох, душно менi! Ох, важко менi! Болить же бiк… ох, болить!..

Послали мерщiй на лавi; узялись обоє старi зводити Марусю… Вона не здужа йти, старi не здужають її вести… тягнуться, силкуються, спотикаються… Наум сердиться, кричить на жiнку, що йому не помага; Настя ворчить на нього, що… вiн дочку на неї схиля… Маруся стогне, плаче, а старi, дивлячись на неї, собi плачуть…

Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лавi, вкрили рядном, бо усе каже, що їй душно; а самi стали радитись, що з нею робити! Настя – пробi бiгти до знахурки, щоб вмила або злизала; бо се їй, мабуть, з очей; або нехай переполох вилива, або трясцю вiдшептує; нехай, що зна, те й робить. Так же Наум не тiї, бо дуже не любив нi знахурок, нi ворожок, що тiльки дурникiв обдурюють та з них грошики луплять, а самi не можуть нiякого добра нiкому зробити, хiба тiльки бiду, так так! От вiн зараз дiстав iорданської води та й звелiв Настi, щоб нею натерла Марусi бiк, де болить, i дав тiєї ж води трошки напитись, а сам пiдкурював її херувимським великоднiм ладаном, помоливсь з Настею богу… аж ось i Маруся притихла й стала б то засипати. Старi вже хотiли з радостi гасити й самi лягати… Як тут вп’ять Маруся не своїм голосом закричала:

– Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бiк, пече… Ох, трудно менi! Батiночку рiдненький, матiночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможiть менi!.. Смерть моя.. Не дає… менi дихати!..

Бачить Наум, що зовсiм бiда, треба що-небудь i робити, схопив шапку, побiг до сусiди, розбудив, попрохав її, щоб йшла швидше на помiч до Настi, поки управивсь, поки допроводив її до двора, аж вже i свiта. Не заходячи додому, пiшов у город. Був у нього знайомий приятель, цилюрик, та ще й Марусин кум, вона в нього аж трьох дiточок хрестила, так до нього пiшов вiн радитись, що треба робити, а коли можна, то щоб i сам прийшов та й подивись на болящу.

Так-то старому швидко й дiйти! Iде i, бачить, усе на однiм мiсцi; стане поспiшать – задихається, ноги спотикаються, зовсiм хоч впасти. Жалкує Наум, що не збудив кого з батракiв, що в соломi на току спали, так що ж бо? Хоч би й швидше дiйшов, так не вмiв би так усього розказати; а якби цилюрик не захотiв iти, то батрак не вмiв би його i прохати, як сам отець.

Сонечко пiднялось, тогдi Наум дотюпав – до цилюрика. Поки його збудили… бо вiн був вже багатенький, а через коров’ячу вiспу став вже у панськiм каптанi ходити, так треба вже туди ж, за панами, довго ранком спати. От поки зогрiли йому самовар, поки вiн напивсь того чаю, присмоктуючи люльку, як наш справник, поки-то вийшов потягаючись до Наума, аж вже було геть-геть! Та вже за те спасибi, що як розпитав, чи Маруся недужа, так разом i зiбравсь. Схопив швидше щось таке за пазуху, та узяв склянку з чимтось, та й каже:

– Наум Семенович! Худо дiло; треба поспiшати як можна. Не поскупись найняти збiржу* (*3бiрзка – вiзницький екiпаж.). Менi нiчого i проходитись, та треба поспiшать.

Наум зараз шатнувсь, найняв збiржаника, i побiгли що є духу з цилюриком додому.

Як оглядiв цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став її розпитувати, де саме i як у неї болить? Та вона за кашлем i слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив та й каже собi тихенько:

– Овва! Худо дiло! – А Наум се почув та й руки опустив…

Кинувся цилюрик i якомога поспiша та й кинув їй руду* (*Тобто: пустив кров.) з руки, далi розв’язав пляшку, аж там усе п’явки, та й поприпускав їх до боку. Поки се, поки те дiялось, Наум так, що нi живий нi мертвий; то пiде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бiдна Настя, i байдуже собi! Вона там коло Марусi й помага, i держить, i, що треба, робить, i так справляється, що неначе i не була недужа. Так-то велике горе i бiда як постигне, то вже менше i забудеш, i не поважаєш його.

Управившись, цилюрик вийшов у сiни вiддихнути. Наум пристав до нього з розпитками.

– Худо дiло! – сказав цилюрик. Наум так i кинувся йому у ноги, i аж плаче, i говорить:

– Приятелю мiй, Кондрате Iванович! Роби що знаєш, тiльки не погуби мого дитяти! Не положи мене живого у яму! Вiк буду батьком рiдним звати! Бери що хоч, бери усю худобу… тiльки вилiчи Марусю!..

Цилюрик аж заплакав i каже:

– Друже мiй, Науме Семенович! Хiба ж менi не жаль своєї куми? Що б то я робив, щоб вилiчити хрещену матiр своїх дiток? Та як нема божої волi, так наш братчик, хоч з десятю головами, нiчого не зробить!

– Так моїй Марусi не животiти? – аж скрикнув Наум.

– Один бог зна! – сказав цилюрик та й пiшов вп’ять до недужої.

Подивившись на неї i подержавши за жилу довгенько, каже:

– Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то нi об чiм i журитись; здається, що скоро засне.

От i вiдступилися вiд неї тихесенько, щоб їй не мiшати спати…

Так куди ж то!.. Тiльки що нiби стала дрiмати, як пiднiметься кашель, та прездоровенний; так i пiдступа пiд груди, i дихати їй, сердешнiй, не дає; а тут у бiк знову стало шпигати.

Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лiчив, а то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i чого то вже не робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було.

Наум давав їм волю, що хотiли, робили; а сам, запершись, усе богу моливсь; впаде навколiшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пiвчаса лежить i усе молиться: “Господи милосердний! не осироти нас! Не вiднiмай вiд нас нашої радостi! Рiши мене усiй худоби; озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе; а нехай вона поживе на свiтi… ” Далi й закiнча:

“Да будеть воля твоя святая зо мною, грiшним! Ти усе знаєш, ти лучче зробиш, чим ми, грiшнiї, думаємо!” Пiдiйде до нiмця, просить, руки йому цiлує… винiс скриньку з грошима, а, мабуть, було у нiй сот три рублiв, i просить:

– Бери, – каже, – скiльки хоч, усi озьми, усю худобу озьми, усього рiшусь, у старцi пiду, тiльки вилiчи моє дитя; вона в мене однiсiнька… Без неї нащо менi жити? Не буде менi нiякої радостi… хто мене догляне… хто… – та так i заголосить.

Дарма що нiмець, та й вiн заплакав, i хоч би тобi копiєчку узяв. У останнiй раз як був, i вп’ять чого-то не робив, а далi сказав:

– Нiчого не можна зробити! – 3 тим i поїхав. Моливсь Наум, моливсь… i що то вже плакав! Так i пiдпливе сльозами. Далi вийшов iз кiмнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свiчечка, догоряє, перехрестивсь i на думцi каже собi:

– Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам робити i як тебе слухати? – Та з сим словом i пiшов.

Iде i за сльозами свiту не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дiвка у три днi як занедужала, а вже й на божiй дорозi. Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь i, крiплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Марусi:

– Донюi запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров’я?

– Я сього хотiла прохати… та боялась вас потурбувати… I вже здоров’я!.. Хiба спасення душi… коли б тiльки швидше… – ледве промовила сеє Маруся.

Кинулася Настя хату прибирати i сiни упорати, а Наум засвiтив свiчечку i ладаном покурив; аж ось i батюшка прийшов…

Поки Маруся сповiдалася, Наум iз Настею i хто ще був у них iз сусiдiв вийшли у сiни. От Настя i каже мужиковi:

– Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсiм вмира, коли привели панотця?

– Що ж, стара, будемо робити? – здохнувши тяжко, сказав Наум. – А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянiя?

– Та, що-бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тiльки сьогоднi четвертий день, як гаразд i занедужала…

– Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма що вона вже на ладан дише.

Сказав Наум та й вiдiйшов, гiрко заплакавши, i каже собi тихенько: “I коли б то господь послав менi сюю милость! Воля твоя, господи!”

Тут панотець кликнув, щоб усi йшли у хату, буде її причащати. Наум, тiльки сам живий та теплий, ще здужав пiдвести її до святого причастя… Маруся прийняла тайни Христовi, як ангол божий; потiм лягла, перехрестилась, пiдвела очицi угору i веселенько проговорила:

– Коли менi… така радiсть тут… пiсля святого причастя… що ж то буде у царствi небеснiм? Прийми i мене, господи, у царство твоє святе! – Панотець, посидiвши i поговоривши дечого з письма, пiшов додому.

Трошки погодя чують, що кашель в Марусi нiби перестав i вже вона хоч i не стогне i буцiмто спить, так у горлi стало дуже хрипiти, а у грудях аж клекотить…

От Настя i каже до старого:

– Та єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.

– Мовчи та молись богу! – сказав їй Наум, а сам аж труситься. – Тепер, – каже, – янголи святiї лiтають над нею. Страшний час тогдi настає, як праведна душа кончиться. Нам, грiшним, треба тiльки молитись богу!

– Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.

Так сказала Настя не бачачи своєї бiди, а Наум знав добре усе, i знав, що до чого i пiсля чого що йде, та й каже:

– Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо! Далi засвiтив страшну свiчку* (*Страшна свiчка – свiчка, яку запалювали в так званий страсний четвер.), поставив перед образами, а сам пiшов у кiмнату… i що то вже моливсь богу! Куди-то не обiщавсь iти на богомолля. Скiльки худоби роздати на церкви, старцям…

Як ось Маруся таки дуженько промовила:

– Таточку!.. Матiнко!.. А пiдiйдiть до мене. От вони й пiдiйшли. Наум бачить, що Маруся зовсiм змiнилась на лицi: стала собi рум’яненька, як зоренька перед сход сонця: очицi, як ясочки, грають; веселенька, i вiд неї неначе сяє. Вiн знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скрiпив серце, а сльози, знай, глита та думкою тiльки так помоливсь: “Час прийшов… господи, не остав мене!..” Маруся їм i каже:

– Батеньку, матiнко, мої рiднесенькi! Простiть мене, грiшную!.. Попрощаймося на сiм свiтi… поки бог зведе нас докупи у своїм царствi.

Тут стала їм руки цiлувати; а вони так i розливаються, плачуть i її цiлують. От вона їм і каже вп’ять, та так веселенько й усе усмiхаючись:

– Спасибi вам, мої рiднесенькi, що ви мене любили!.. i кохали мене… Простiть мене, може, коли вас не послухала… або сердила… Менi бог грiхи простив… простiть i ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се грiх… та пом’янiть мою грiшну душу… не жалуйте худоби, усе земля i пил… Годi ж, годi, не плачте ж… Бачите, яка я весела… там менi буде прехороше!.. Коли-небудь треба i вмерти… Ми недовго будемо рiзне; там год – як часиночка… Бачите, я не жалкую за вами… бо скоро побачимось… Васи… ох! Василечка мого як побачите, скажiть, щоб не вбивавсь.. скоро побачимось… Я його дуже, дуже любила!.. Горiшки мої положiть менi у руку, як помру, а платок… вернiте йому… А де ви? Я щось вас не бачу… Таточку! Читай менi… голосно молитви… а ти, матiночко… хрести мене… По-бла-го-словiть же… мене…

Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним i слова сказати; а вiн що скаже слово та й заллється сльозами, переплаче та вп’ять чита. Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла i тут же впала. Сусiда подала Марусi у руку свiчку i вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати… От вже i гласу її не стало чути… Наум нахиливсь та над ухом її голосно чита “Вiрую во єдиного бога” та “Богородицю”… а се вона – зирк очима та й сказала голосно:

– Чи ви чуєте?… Що се таке? Наум впав навколiшки i каже:

– Молiтеся усi! Янголи прилетiли по її душу!

Далi Маруся ще спитала:

– Чи ви бачите? – та й замовкла… Здохнула важко… тiльки й промовила: – Мати божа!.. прийми… – i успокоїлась навiки!

Наум скочив, сплеснув руками, пiдняв очi вгору i стояв так довгенько. Далi пав перед образами навколiшки i моливсь: “Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цiлий вiк ти мене милував, а на старостi, як менi треба було у землю лягти, послав ти менi таке горенько!.. Укрiпи мене, господи, щоб я не согрiшив перед тобою!”

Кинувся до Марусi, припав до неї, вицiлував їй руки, щоки, шию, лоб i усе приговорює:

– Прощай, моя донечко, утiха, радiсть моя! Зав’яла ти, як садовий цвiточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитинi жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у новiм свiтi, меж янголами святими, знаєш, як менi тяжко, як менi гiрко без тебе: молись, щоб i мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радостi бiльш! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатрували, обнiмали…

Вiн би й довго коло неї вбивався, так тут сусiда пiдiйшла та й каже:

– Пусти, дядьку, вже ти її не пiднiмеш; а ось прийшли дiвчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.

Наум став над Настею, вп’ять гiрко заплакав та й каже:

– Уставай, мати! дружечки прийшли, нехай убирають до вiнця нашу молоду… а я пiду лагодити весiлля!

Пришедши вiн до панотця, не змiг i слова сказати, а тiльки що плаче так що й господи! Піп зараз догадавсь та й каже:

– Царство небесне їй! Праведна душа була, упокой її господи со святими!

А помолившись, i став розважати Наума, поки позiходилися дяки; далi пiшли у церкву, пiп став служити панахиду, а по душi звелiв дзвонити на непорочнi, як по старому i по почотному чоловiковi; та й послав сукно i ставник i звелiв iти читати псалтирi.

Увiшедши Наум у церкву, так i пав перед образами, та й моливсь, що таки за впокой душi свого дитяти, а то таки, знай, узивав:

– Господи милосердний! Дай менi розум, щоб я, при такiй тяжкiй бiдi, не прогнiвив би тебе не тiльки словом, та нiже думкою!

Як же заспiвали вiчную пам’ять, так i сам почувся, що йому якось-то стало легше на душi, i хоч i жаль йому дочки, – що то вже i казати, крiпко жаль! – та зараз i подума: “Воля божа! Вона теперечки у царствi; а за такеє горе, що ми тепер терпимо, бог i нас сподобить з нею бути!”

Бодро дiйшов додому. Вже Марусю нарядили i положили на лавi, бiля вiкна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став приговорювати :

– Донечко моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що ж ти не глянеш каренькими своїми оченятами на свого батенька рiдного? Що ж не кинешся рученьками обняти його?.. Що не проговориш до нього нi словечка?.. Ти ж мене так завсегда зострiчала… а тепер… закрила свої оченьки, поки вздриш господа на страшному судi; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що тепер держиш, вийдеш з домовини назустрiч йому; скрiпила уста, поки з янголами не станеш хвалити його!.. На кого ж ти нас покинула?.. Узяла нашi радощi з собою; хто нас буде веселити такою добрiстю, як ти? Хто нас, сирiт, на старостi буде жалувати?.. Хто нас, як билиночок у полi, буде доглядати?.. Хто зопинить нашi горючiї сльози?.. Хто обiтре нам смажнiї уста?.. Хто у болiстi промочить нам запеклий язик?.. Не повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! Не порадувала нас своїм весiллячком!.. Береш своє дiвування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до вiнця; скиндячки положенi… квiточками заквiтчанi… i з правого боку тож квiтка; нехай люди бачать, що ти була дiвою на землi, дiвою йдеш i на той свiт.

Який зiбрався народ, – а вже таки повнiсiнька була хата i в вiкно багато дивилося, – так усi навзрид плачуть!.. Та й як можна було утерпiти, дивлячись на чоловiка, що зовсiм у старостi, сiдого, як лунь, немощного, – стоїть над своїм дитятею, що одним одна й була йому на свiтi, i ту пережив, i ту, на самiм цвiту, хова, а сам зостається на свiтi з старiстю, з недугами, з горем, один собi з старою до якого часу! Яка вже їх жисть буде?.. Та що й казати! Та ще ж яка й дитина! Коли б уже яка-небудь, так собi, так би i сюди й туди; а то ж дiвка, не то що на усе село, та вряд чи де й близько така була: богобоязлива, богомiльна, до усякого дiла невсипуща, слухняна, покiрна, звичайна, тиха, розумна, i що вже красива, так вже нiчого й говорити! I що то: хто й знав її, хто й не знав, то усяк любив i поважав, i як почули, що вона вмерла, то всi ж то, i старi, i молодi, та й мала дитина, усi за нею жалкували i збiглися дивитись на неї i по нiй журитись.

Об старiй Настi вже нiчого й говорити: не здужала не то що порядку давати, та й з мiсця не вставала; усе сидiла бiля покiйницi, i вже не плакала, бо i слiз не стало, а тiльки тяжко здихала i нi пiвслова не здужала, голосячи, приговорювати.

Послухавши псалтиря, що дяк усе читав, Наум сiв бiля своєї старої та й каже:

– Що, стара! Управились ми з тобою! Збирались весiлля грати, аж ось похорони! Ох-ох-ох! Хвали, Насте, бога!

– Се нам за грiхи нашi, Науме, бог наказанiє послав! – сказала йому Настя.

– За грiхи! – сказав, подумавши, Наум. – Чи є така кара, щоб нею удовлити за нашi грiхи? Що день, що час ми тяжко согрiшаєм перед господом нашим; так чого ж ми достойнi?.. Якби отець наш небесний робив з нами не по милосердiю, а по правдi своїй святiй, так ми б i давно недостойнi i на свiт дивитись. Мiри нема його добростi!

– Зачим же вiн узяв у нас одну нашу радiсть? Що ми тепер будемо?

– Зачим? Дурна, дурна! Зачим узяв? Щоб дитина добрая, за добрiсть i йому милая, поживши у сьому злому свiтi та бачачи других, не пiшла услiд за тими, що не по його волi роблять; щоб не стала й вона така, котрих вiн не любить. А за лихе i злеє дитя бог карає отця i матiр, так би ми були б i за неї у одвiтi; а тепер, коли дитя наше було добреє, то через неї i нам що-небудь бог з грiхiв простить.

– На кого ж ми тепер зостанемось? I хто нас у старостi та немощах догляне? – питала ще таки Настя.

– I я те ж думав з першого часу, – каже Наум, – а далi, по молитвi, бог такий менi розум дав: не було у нас дитяти, самi по собi жили, будем i без неї. Ти скажеш: тогдi були молодi та здоровi, а тепер старi, не здужаємо робити на себе. Насте, Насте! I у молодi лiта не самi по собi ми жили, i робили, i пропиталися; бог нам помагав; вiн же нам i тепер не дасть пропасти. Поживемо ще, потерпимо ще за грiхи нашi на сiм свiтi; по його волоньцi прийде i наша година. Ти менi закриєш очi, а тебе… тогдi, круглу сироту, у бiдi ще й лучче не покине той, що й маленьку комашечку догляда, та й збереть нас докупи, i наша Маруся нас тамечка зострiне. Коли ж небудь прийде сей час; не сто лiт будемо тут бiдствувати… та хоч би i сто лiт, хоч би i бiльш, i хоч би ще гiршу бiду нам бог послав – коли є ще яка гiрша сiєї, – та чи може ж то iзровнятись проти того, що нам буде у господа милосердного i де тепер наша Маруся? Годi ж, годi, не плач та давай порядок. Живий живе гада, так i ми; треба усе полагодити, як звичайно i як тiльки можемо що зробити i за душу, i за славу нашої Марусi.

Стало надвечiр. Пiд коморою знакомий Наумовi маляр малює труну – та що за славна була! Дубовi дошки, та товстi, та сухi, як залiзо, та й зроблено чисто, як столярна; бо й теслi, що її робили, жалкуючи об Марусi i люблячи Наума, вiд щирого серця її робили. А як ще маляр вичорнив її, та на крищi змалював хрест святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намалював янгола божого, а у ногах списав патрет iз смертi з кiстками, та так живо, що як настояща смерть, так така домовина, що хоч би i усякому доброму чоловiковi таку бог привiв. У хатi i у кiмнатi жiнки порались, то дiжу наставляли, то муку сiяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то бiля мертвої, то бiля вiдчиненого вiкна, що над нею, дивилися; – а обоє старi iз журби так вже стяглися, що аж злягли… Як разом – крик! Хтось дуже застогнав, аж закричав… Народ за вiкном тож крикнув: “Василь, Василь”, – i розступивсь. Наум, почувши сеє, скочив, зирк у вiкно… лежить бiдний Василь бiля вiкна, мов мертвий зовсiм!..

У тi пори, як дзвонили по душi Марусi, їхав мимо церкви сердека Василь i поспiшав якомога до хазяїна з радiстю, бо усе зробив, як тiльки лучче можна було, i вiз йому великi баришi. Як їде i чує, що дзвонять; здригнув крiпко, неначе йому хто снiгу за спину насипав, а у животi так i похолонуло, i на душу така журба пала, що й сам не зна, що вiн таке став. Перехрестивсь i сказав: “Дай боже царство небесне, вiчний покой помершому!” – а сам по коням погнав, щоб швидше одчот вiддати хазяїну та й до Марусi i щоб вже з нею не розлучатися аж до весiлля.

Так от яке весiлля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замiсть щоб на посадi сидiть, лежить на лавi пiд церковним сукном, хоч i убрана, i заквiтчана, та не до вiнця з ним, а у яму вiд нього iти! Як се побачив, закричав жалiбно, застогнав, поблiд як смерть та тут же i впав мов неживий!..

Насилу та на превелику силу його вiдволодали. Вже й водою обливали i трусили… аж ось зирнув, повiв кругом очима та й сказав тихесенько:

– Марусю!.. Де моя Маруся?

– I вже, сину, Маруся нi твоя, нi наша, божа! – став йому Наум казати. – Покинула нас!

Василь сидить, як окам’янiлий, i не баче, i не чує нiчого. От Наум подумав, бачить, що треба йому розжалобити, щоб тiльки вiн заплакав, то йому й легш буде; от i став до нього говорити… Та вже ж як то жалiбно говорив, що й подумати так не можна, як то вiн йому усе розказував: як його Маруся любила, як за ним убивалася, як занедужала i, вмираючи, що йому наказувала… Василь, сеє слухавши, як заплаче… зарида, як кинеться до неї… припав, цiлував їй руки… I не вимовить нiчого, тiльки: “Марусю… моя Марусенько!” То покинеть її, плаче та вбивається, та вп’ять до неї. А народ таки увесь, та що то – i малi дiти так i голосять, дивлячись на нього i старих, що обплакують i його, неначе мертвого.

Отак було усе до вечора. Народ помаленьку розiйшовся, i вже нiччю Наум, внемiгшись зовсiм, трошки задрiмав. Прокинувсь, дивиться, що Василь i не дума вiдiйти вiд вмершої; стоїть бiля неї навколiшках та, знай, руки їй цiлує, та щось i приговорює з горючими сльозами. От Наум йому i каже:

– Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобi тяжкий день буде; зберися з силою. Бачиш, i я, вже менi бiльш її жалко, та й я таки трохи задрiмав, щоб хоч мало головi легш було.

– Вам її бiльш жаль? – каже Василь. – Та як се можна i подумати? Я її любив у сто раз бiльш, чим ви!

– Вже сього не можна розiбрати: ти кажеш, що ти бiльш, а я знаю, що я її отець, стар чоловiк, i вже в мене дочки не буде; а ти собi, як захочеш, дiвку й завтра знайдеш…

– Тату, тату! – жалiбно сказав Василь. – і вам не грiх так говорити… i у яку пору i у якiм мiсцi?…

Далi подививсь на нього з грозою iспiдлiб’я та й став, неначе не у своєму умi, сам собi розговорювати:

“Їх правда… скоро посватаюсь… та й оженюсь… зiйдетесь на весiлля… та не зовiть попа… а може… а може… дарма!..”

Слухавши такiї його речi, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього помислу, щоб – нехай бог боронить – самому собi смерть заподiять; став його розважати i розказувати, який се смертельний грiх, щоб проти божої волi смертi ськати, i що такая душа непрощена вiд бога у вiки вiчнiї; далi став його навчати, щоб моливсь богу i щоб положивсь на милость його… i багато дечого йому доброго говорив, бо був дуже розумний, хоч i письма не вчився, а у беседi частiсiнько i пiп не знав, що проти нього говорити, а дяк так i не схвачувався з ним.

Василь на усi його речi стояв мовчки, часом усмiхнеться, то насупиться, то забормоче: “Молиться? Молiтесь ви”. А сам, видно, своє думав. Наум же, говоривши йому довго, подумав: “Що йому тепер товкувати? Вiн i себе не тямить. Нехай на слободi приймусь за нього i розтолкую йому, щоб часом його душа не пропала”.

Як обвиднiло трохи надворi, зараз зiбралися нужнi люди у двiр до Наума; розложили середу двора вогонь; жiнки стали поратись, поприставляли казанки та горшки i варять борщi, локшину, квасок, печене кришать шматками, а там кутю у миски накладають та ситою розводять, горiлку по пляшкам розливають, щоб частувати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть i усе готують як треба, щоб i людям пообiдати, i старцiв божих нагодувати.

Став день, задзвонили у старший дзвiн повагом, звичайно, як на збiр. Господи! Як повалить народ – так видимо-невидимо! Що свої селяни, а то iз города понаходило i понаїжджало; та були-таки й пани, щоб подивитись, як по старовинi, що вже тепер виводиться з моди, будуть дiвку ховати.

Як передзвонили на збiр, ось i несуть вiд церкви святий хрест i корогви, за ними мари, а там iдуть аж три попи i четвертий диякон, та усе у чорних ризах, а дякiв – так з десятка два. А за народом так насилу протовпились до хати.

Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у пiддружi, кого у старости, жiнок у свашки, i усе по двоє, дiвочку у свiтилки, парубкiв аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, її посватаний жених, був тутечки. От як вiдiбрав усiх, та й став їм кланялися i просити:

– Люди добрi, сусiди любезнiї! Панове старики, жiночки-паньматки, i ви, парубоцтво чесне, i ти, дiвча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати мене, старого, батька нещасного! (А сам так i рида). Не привiв мене бог – воля його свята! – замiж дочки вiддати i з вами, приятелями, хлiба-солi роздiлити i повеселитись, а сподобив мене, грiшного, вiддати йому одну-однiсiньку дочечку, чисту i непорочну, як голуба бiлого. Збираюсь тепер поховати її дiвуваннячко, як закон велить i як її слава заслужила. Потрудiтесь пiти за нею у почотi, проводiте її дiвування на вiчную жизнь, не у нову хату i не до милого мужа, а у сиру землю i у темну домовину! Потiште своїм послухнянством i мене, старика, батька скорбящого, що свою утробу…

Та хотiв поклонитись, та аж впав до землi i гiрко-гiрко заплакав, а увесь народ за ним.

Далi, уставши i вiддохнувши, каже:

– А де стара мати? Нехай роздає подарки сватам та поїзд знаряджа.

От покликали Настю, а замiсть її поставили другу жiнку, щоб голосила над покiйною та приговорювала, до якого часу треба.

Не сама вийшла Настя, а вивели її до почоту, бо вже зовсiм нездужала. За нею винесли хлопцi скриню з подарками i вiдчинили. От Настя зараз покликала до себе дiвчат та й каже:

– Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньцi ходячи, та збирала б вас у дружечки на радiсть свою; а привiв мене господь самiй у старостi, гiркими слiзоньками обливаючись, просити, щоб ви проводили її дiвуваннячко до темної ями. Не вдалося менi чути ваших весiльних пiсеньок до моєї Марусi, а замiсть того побачу вашi слiзоньки, що зо мною проливатимете, як заспiвають їй вiчную пам’ять; не погнiвайтеся, що замiсть весiльних медяничкiв або коровайних шишечок дає вам мати, нещасная, горкая, дає восковi свiчечки. Засвiтiте їх, проводiте мою Марусечку i вiдайте: як горять вашi свiчечки, так горить моє серденько вiд журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утiху мою… а сама зостаюся при старостi, як билиночка у полi i слiзоньками умиваючись.

Тут їм i роздавала гривеннi свiчечки i усе зеленого воску. Далi достала той рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! i що мався пiдiслатись при вiнцi пiд ноги молодим, та й пов’язала на хрест святий, великий, що попереду носять.

А там поперев’язувала дружка i пiддружого раз рушниками довгими-довгими, з плеча аж до долiвки, та усе повишиванi заполоччю орлами та квiточками; а далi i по другому навхрест, бiлого полотна, довгi, так що аршинiв по чотири, i усе пообшивані заснiвками. Такими ж рушниками поперев’язували i свашок, та ще їм i по квiтцi прикололи до очiпкiв. Старост теж поперев’язували по одному рушнику, по одному, та хорошому. Свiтилочцi зробили меч, як таки водиться на весiллi: нав’язали ласкавцiв, чорнобривцiв, василькiв i позолоченої шумихою калини, i свiчечку ярого воску засвiтили; i меч обв’язали, i свiтилочку перев’язали рушниками, тож гарними i усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовковi квiтки i правi руки поперев’язували платками, усе бумажними, красними, як один, i такими, що по три копи жоден. Ту хустку, тож бумажну, що малося молодим руки пiд вiнцем зв’язати, ту подали на срiбний хрест, що пiп у руках несе, а таки окремо кожному поповi i диякону на свiчечку подали платки бумажнi, синi, i усякому дяку дали по хусточцi. Килим великий та хороший положили на кришу у трунi, а коць* (*Коць – рiд килима.) важкий, з розводами i посерединi великий орел, так той послали на мари пiд труну, і щоб усе те пiшло на церков божу за душу помершої.

Далi Настя стала роздавати iз скринi усе добро, яке було: що дiвоче, – чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь – роздавала вбогим дiвчатам та сиротам, що нi батька, нi матерi i що їм нiгде узяти; – а жiноче, – то серпанки, то очiпочки бiленькi, то платки на голову, що було наготовлено її дочечцi, – таким же жiночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня були повнiсiнька, а тут тобi хоч би що зосталося; усе пороздавала i скриню вiддала на церков божу; i подушки, i рядна, – усе позбувала й царство небесне Марусi i за душу свою i Наумову; а далi i каже, перехрестившись:

– Слава тобi, господи, що було що роздати за душу моєї милої Марусеньки i обдiлити добрих людей. Нащо менi теє придане її, коли я i її рiшилась… – А переплакавши, i каже:

– Де ж наш ще молодий?

От його i привели до неї. Обняла вона його крiпко, цiлує, плаче i приговорює:

– Зятечку мiй милий!.. Синочку мiй коханий… Як порох ув оцi, так ти менi зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе її бiля серця носила, а вмираючи, заповiдала причепити її тобi, як будуть її ховати… Не забувай моєї Марусi i як вона тебе вiрно до смертi любила… Не забувай нашої з батьком старостi!.. Не покинь нас… приглянь нас у немощах!.. Нiкому ж нам буде i очей закрити, i пом’янути нас!..

Василь блiдний-блiдний, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очi, мов у мертвого, дивляться i не бачать нiчого; руки неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; i незчувся, як тую хустку йому почепили за дояс; насилу промовив до Настi:

– Матiнко рiдненька!..

Та бiльш нiчого не змiг сказати. От, причепивши хустку, Настя перехрестила його та й каже:

– Бог тебе, мiй синочку, сиротиночко, удовець без вiнця, благословить i матiр його божа на усе добреє, тiльки не покидай нас!.. – Сказавши сеє, пiшла голосити над дочкою.

От як зовсiм управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили на нiй коси та цвiточки i на голову положили ще вiночок (бо ще не була вiнчана), що самi зв’язали то з жовтих гвоздикiв, та з ромену, та з рiзних цвiткiв.

Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотiв закон сполнити: пiдiйшов до труни, перехрестив Марусю i каже:

– Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосiллi… Бог послав тобi сей дом; почивай у нiм; нехай нi один злий чоловiк не поворушить твоїх кiсточок нi руками, нi язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду i з радiстю устала з сим святим хрестом.

Пiсля сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услiд, хоч гiрко плаче, i ще таки посилкувався сказати:

– Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою усегда радiсть була… Ти не вернешся вовiки, i я радостi не матиму тож вовiки!

От i понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далi кришка з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, i в них хусточки. Затим криша з труни, килимом покрита, а несуть її чотири боярина; за ними попи з свiчками i диякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалiбно спiвають, що хоч-не-хоч, так заплачеш. От тут пiшли дружечки по парцi, усi в свитах, i тiльки самi чорнi ленти покладені на головах, без усякого наряду, i у кожної у руках зелена свiчечка пала. За дружечками iшла сама собi свiтилочка з мечем, за нею свашки, далi дружко i пiддружний, а за ними вже несли труну на марах бояри; а Василь, як, молодий, iшов з правого боку; на превелику силу iде i неначе й не вiн; нi до чого йому дiла нема, що йому скажуть, те й робе i туди йде, й очей не зведе з своєї Марусi… А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим серпанком, що мався її на весiллi покривати, покрита уся, тiльки вид незакритий; i здається, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та ще як вона хороше вмирала, то так i усмiшечка у неї на виду зосталася, i вона нiби усмiхається i потiшається, що її так хороше ховають.

Василь би то, може б, i не зiйшов би з мiсця, бо в нього i пам’ятi не було, так його вели два старости у рушниках пiд руку.

За домовиною iшли або вели сусiди й приятелi Наума i Настю, що так i розливаються, як тая рiчка. А дзвони? так господи! не перестають i усе дзвонять. А народу, народу! I за домовиною, i побiля домовини, i по вулицi напередi, i по воротям, i по плотам… що то i сказать не можна, скiльки їх там було. Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разiв зостановлялися читати євангелiя i усякий раз пiдстилали бумажний платок. Який пiп прочита, тому й платок.

Вiдслуживши у церквi i службу божу i похорони, як слiдує, понесли тим же чином i на кладовище. Як стали опускаїи труну у яму, то вiд Настi подали двадцять аршинiв нерозрiзаних рушникiв та на них i впустили домовину… i що то! Увесь народ так i голосить! А Наум кинувсь навколiшки, пiдняв руки догори та й молиться: “Господи праведний! Твоєю волею осиротiв я, старець немощний! Тiло моєї дочечки вiддаю матерi нашiй землi; а душу прийми у царство своє… i не остав мене, грiшного!”

Далi став читати отченаш, аж поки зовсiм опустили труну i попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землi у жменю… труситься, сердешний, та плаче, плаче! Кинув землю i каже:

– Дай нам, господи, ув однiм царствi бути з нею!.. Прощай, Марусю, у в останнiй раз! Нехай над тобою земля пером!

Тож i Настя так зробила. Як же прийшлось Василевi кидати, схватив землi у жменю, як зарида… затруситься, пальцi йому звело, i руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму… трясся-трясся – так i впав нечувственний…

Тут увесь народ, кожний хоч по жменьцi, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однiм царствi, а далi бояри засипали лопатами, i зовсiм докiнчили, i верх вивели, i у головах поставили хрест високий та товстий i зеленою краскою обмальований…

От i уся Марусi пам’ять!..

Пришедши додому, i попи, i увесь народ, i трудящi стали лагодитися обiдати. Настя перша кинулась:

– Де ж наш Василь? Нехай мiй голубчик, мiй жених-удовець нехай сiда на посад сам собi.

Василя нема! Сюди-туди, де Василь?.. Нема нiгде…

Ськали-ськали… нема! Та вже один старий розказував, що ще на кладовищi пiдняв його, i трусив, i водою бризкав; нi на превелику силу вiн очуняв i, вiддихнувши трохи, сказав, що пiде проходитись. Чоловiк пустив його i пiшов до гурту, а де вже вiн дiвся, – вiн не вглядiв.

Кинулись бояри, хто помоторнiший, ськать його: шукали i на кладовищi, i по бору, i де то вже його не шукали… нема та й нема! Нiчого робить, без нього пообiдали.

Пiсля обiд, як усi, дякуючи Наума i Настю i поминаючи Марусю, порозiходились i як уже дома усе поприбирали, послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не там вiн? Не було й нема! Послав до родичiв – не чули i не бачили!

Справляли Наум i Настя вп’ять i третини, i дев’янини, i полусорочини, i сорочини як треба по-християнськи… I що то за обiди були! На усе село. Багато i старцям милостинi подавали. Василя же не було та й не було! I слух об нiм запав! Найбiльш журився за ним Наум, боячись, щоб вiн сам собi не заподiяв смертi. Сумуючи об сiм, частенько плакав, а рано i вечiр моливсь за нього богу, щоб його сохранив i на розум навiв, i привiв би його до нього, щоб було кому їх доглядiти.

Вже й год минув пiсля Марусi. Старi вiдпоминали її як треба i попам заплатили за сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у четвертiм монастирi – i дякам за псалтир, що шiсть недiль, поки Марусина душа лiтала круг її гроба, читали над ним. Стара Настя журиться, неначе сьогоднi поховала дочку, а Нцум усе тiльки її розважа i каже:

– Що ж робить? Молись богу! Перетерпимо тут, буде добре там! Його свята воля! От Василя менi жалчiш, що – не дай боже!- чи не пропав вiн i з тiлом, i з душею.

А сам усiм хазяйством розпоряджав i усе дбав, а що змiг, то й сам робив не лiнуючись. А що тiльки збере хоч трохи чого, так i роздає бiдним та неiмущим. Усiх обдiля.

Стане було Настя казати:

– Та чого ти так клопочеш? Нащо нам се? Чи воно є, чи нема – усе равно. Наш вiк – день!

– Та хоч би й час, – каже Наум, – не собi я роблю, не для себе дбаю. Усе у руках бога милосердного, усе його, а я тiльки робiтник його. Передаю через старцiв божих у його святi руки. Грiх лежачи хлiб їсти; поки здужаю, довжон i робити, i бiдним подавати. Повелить iти до Марусi, пiду, хвалячи бога, а кому се зостанеться, той i спасибi скаже, i вiдпомина нас, коли схоче, а не схоче – як хоче; я своє дiло роблю, поки є сила.

– Минув вже i другий год. На третьому прийшов до них чоловiк з города, а вiн того лiта ходив у Київ, та й каже:

– Кланявся вам ваш Василь! Наум так i скрикнув вiд радостi.

– Де ти його бачив? – Та й гукнув на Настю (бо вже собi на старостi стала глухенька), щоб iшла ближче слухати про Василя.

Зрадувалась i Настя, бо й вона дуже жалкувала, що не було об ньому нiякої чутки, пiдсiла до того чоловiка i просила, щоб розказав, де вiн його бачив i як йому поводиться.

От чоловiк i каже:

– Бачив його у Києвi, i вже вiн не Василь, а… отець Венедихт…

– Як се так? – закричали обоє старi.

– А так, – каже чоловiк, – що вiн там пiшов у ченцi.

– У ченцi? – сказали вп’ять обоє та й стали богу молитись i дякувати, що довiв його до спасенного пуття.

– Вiн у Печорському монастирi i вже дияконом, i при менi, – так-то розказував той чоловiк, – служив службу божу. А як розпитав мене, що я з сих мiст i вас знаю, так закликав до себе i казав: “Кланяйся їм, я їх, – каже, – як отця i матiр почитую i щодня, як служу, то i їх, i вмершу дочку їх на божiй службi поминаю, i, скiльки дасть бог вiку прожить, щодня буду їх поминати. Через їх молитви бог мене спас i вирвав з рук диявола: як вмерла Маруся, то я, грiшний, бiля неї заклявся самому собi смерть подiять, i як поховали Марусю, я тихенько вiд них, щоб мене не спинили, пiшов свiт за очима, узявши тiльки у жменю землi з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, – що її покрива, укупi лежати. Як я iшов i куди iшов через цiлiсiнький день i нiч i вп’ять день, – я нiчого не тямлю. Схаменувся вже над рiчкою: стою на кручi, а якiїсь два ченця мене схрещують i святою водою обкроплюють та говорять менi премудрiї речi. Довго того було, поки я у розум, – каже Василь, – прийшов, а затим тi ченцi привели мене у Київ, у Печорський монастир. От мене тут прийняли i довго розважали, а далi, як прийшло вiд общества моє увольненiє, то й постригли у ченцi, а за голос i дияконом настановили. Кланяйся, – каже, – моїм родителям: от їм i проскура свята, i нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на свiтi, бо тiльки моєї i думки, тiльки й помишленiя, щоб швидше бути укупi з Марусею”.

Узяв Наум проскуру, поцiлував та й задумавсь, а далi й каже до Василя, неначе вiн тутечка перед ним стоїть: “Адже ти вже тепер отець Венедихт… ти служиш службу божу… чого ж ти спотикаєшся? Ей, молись, щиро молись! Пам’ятуй, що у отченашi читаєш: да будеть воля твоя, iзбави нас од лукавого!..”

На тiм же мiсцi i у той же час обiщався Наум iз старою у Київ їхати. Бог їх туди й принiс. Пiшли по монастирям, зараз у Печорському спиталися про диякона з таких i таких мiсць, про отця Венедихта. От їм чернець i каже:

– I вже пом’янiте його за впокой! Вiн i прийшов немощний, та таки себе не поберiгав: не слухав нiкого, ськав усякої болiстi i заморив себе зовсiм. Далi чах-чах та от недiль зо двi як i помер. Та ще таки вiд суєти не збавивсь: вмираючи, просив якомога, щоб йому у труну положили якоїсь землi, що у нього у платку була зав’язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому пiд голови. Та як закон запреща монаховi такi примхи, то його не послухали.

Тяжко здохнув Наум, далi доськався його гроба, i, пришедши з Настею, найняли тут по нiм панахиду i у граматку свою записали.

Довго, довго стояв Наум над гробом його… Далi здихнув, перехрестився i каже:

– Дай, господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Григорій Квітка-Основ’яненко – Маруся