Життєвий і творчий шлях В. Г. Девдюка

Реферат
на тему:

“Життєвий і творчий шлях В. Г. Девдюка”
Василь Григорович Девдюк увійшов в історію народного мистецтва Гуцульщини не лише як чудовий майстер з різьби по дереву та мосяжник, але й як і талановитий учитель, який зростив цілу плеяду майстрів.
Навики столярства молодий хлопець перебрав від свого батька. Мистецький світ різьби для нього відкрився в селі Яворові, колисці різьбярства, в знаних майстрів Юрія і Василя Шкрібляків. “Різьба – це складна, чудова праця – розповідав Девдюк – сам токарний станок зайняв мою цілу увагу, а коли побачив старого майстра, який з такою любов’ю кожний предмет прикрашував складним орнаментом, вирізував поля циркулем, так подумав собі, що найкраще мені стати на цей шлях розвитку”. Мистецтво мосяжництва майстер перейняв від брусторських майстрів Миколи та Дмитра Дутчаків.
В 1904 році комітет господарсько-промислової виставки в Коломиї направив молодого талановитого майстра у Відень на промислово-мистецькі курси. Закінчивши їх Девдюк повертається у рідне село Старий Ко-сів. Згодом українська інтелігенція Буковини покликала до міста Вижниці талановитих майстрів: Марка Мегеденюка з села Річки та косівчанина Василя Девдюка вчителями різьби та мосяжництва у новостворену школу різьбярства та металевої орнаментики. У цьому ж році Девдюк запросив до школи інструктором свого першого вчителя, Яворівського різьбяра Василя Шкрібляка.
Слід відзначити, що державна інспекція перевірки розвитку промислів на Буковині та Галичині у 1886 році засвідчила цілковитий занепад традиційного ремісництва та відсутність будь-яких нових проявів його розвитку. Основна причина була у відсутності спеціальної освіти.
Особливо активно розгорнулася діяльність буковинської інтелігенції в кінці XIX століття, значною мірою викликана ініціативами представників української громадськості у Буковинському сеймі, сприяння Віденського цісарського двору. Це і привело до створення ряду навчальних закладів, а серед них і школи у Вижниці, куди і були запрошені провідні майстри Косівщини.
У перших звітах новоствореного навчального закладу зазначалося: “Краєвий научний заклад для різьбярства та металевої орнаментики (оздоби) у Вижниці має на цілі учити синів мешканців руських гір на Буковині природженій тому населенню штуки – різьбярства і металевої орнаментики та тим способом плекати цю галузь домашньої штуки”.
Навчання у школі тривало три роки. Навчальна програма складалася із таких предметів: різьбярство та інтарсія, столярство, українська мова та граматика, арифметика та геометрія, перспективний рисунок та звичаї. Учням виплачувалась стипендія у 20 корон.
Працювати у школі було важко. Невистачало сировини та інструментів. Навчання проводилося лише влітку, бо учні не мали ні взуття, ні теплого вбрання. Частково матеріальні нестатки покривалися за рахунок реалізації виготовлених речей.
У зв’язку з початком Першої Світової війни і наступним приєднанням Буковини до Румунії, а Галичини до Польщі, збільшуються утиски влади та змінюється напрямок діяльності закладу. Тому Василь Девдюк повертається у своє рідне село, де якийсь час займається домашнім господарством, а водночас думає про створення державної промислової школи в Косові. Звертається з клопотанням до уряду, але безрезультатно. І ось в 1923 році при допомозі львівської “Достави” Девдюк закупляє потрібні верстати, для цього він під великий процент позичає один мільйон марок. І відкриває у своєму помешканні приватну майстерню, а також закладає школу деревного промислу, де навчає молодих юнаків різьбярству по дереву, столярству і мосяжництву.
У 1925 році Девдюк звертається до львівського шкільного окружного відділу з клопотанням про реєстрацію школи і дозвіл на видачу учнів свідоцтва. У цьому ж році він отримує цей дозвіл. Школа проіснувала до 1939 року, і за цей період підготувала приблизно 45-50 майстрів.
Учні навчалися в майстерні три роки, оволодівали токарством, столярством, різьбою по дереву та інкрустацією. Вчитель забезпечував учнів матеріалом та потрібними інструментами. Заняття в школі проводилися тричі на тиждень, крім фахових предметів подавалися і допоміжні науки з деяких теоретичних предметів, такі як стилістика, купецькі рахунки, рисунок, географія і т. д. По закінченні різьбярської школи учні ще два роки працювали під безпосереднім керівництвом Василя Девдюка, проходячи практику. Після отримання свідоцтва учні мали право відкривати приватні майстерні.
Василь був строгим учителем, вимагав надзвичайної точності у виконанні різьби та інкрустації. Як згадували учні Девдюка не одну роботу поламав і викинув у піч. При цьому казав: “На це люди дивитися не будуть. Треба робити добре, то буде слава і тобі, учневі, і мені вчителю”. Не всі учні змогли витримати такий строгий режим навчання. Передаючи свої знання та вміння учням, Василь Девдюк не приховував власних творчих секретів. Він любив говорити: “Коли їм дам все, що сам умію, тоді нехай кожний іде своєю дорогою”. Проте, крім талановитих викладачів навчальний заклад потребує матеріальної підтримки та реклами. Львівська “Достава”, яка стала своєрідним менеджером і проводила рекламу школи, запрошувала здібних юнаків до навчання, а також подавала перелік речей, які виготовляються учнями і майстрами: “церковні, люксусові та сальонові”. Всі ці речі виконуються з найкращого дерева, делікатно виконані із милою гуцульською орнаментикою. Додамо, що замовлення на різні роботи приймається для вигоди публіки – “Достава” у Львові (вулиця Домініканська). Доносячи цю звістку до загального відома, витаємо щиро нове огнище нашої рідної культури і бажаємо йому найкращого успіху”. Майстер дбав про матеріальне становище своїх учні, запрошував їх брати участь у виконанні замовлень.
Популяризація народної творчості гуцулів завдяки щирим ентузіастам, прихильникам Гуцульщини ширилася не тільки в тодішній Польщі, але і за її межами, звідки в Карпати на відпочинок приїжджало багато “літників”, котрі охоче купували собі на згадку гуцульські вироби з дерева, кераміки, ткацтва. Це і створювало умови розвитку різьбярства на Гуцульщині та приватного навчання обдарованих юнаків.
Невдовзі художні вироби учнів стали широко відомими. Про школу Девдюка вже знали далеко за межами Косівщини. До речі, різьбярську школу закінчили: його син Микола, Микола Тимків, Василь Кабин, Петро Фокшей, Михайло Греглюк, Тарас Герцюк, Василь Довбенюк, Петро Баранюк і Михайло Бурдяк – які згодом стали відомими майстрами.
Свого часу його син Микола заснував свою майстерню, де передавав знання своїм учням. Є відомості і про приватну майстерню Михайла Бурдяка (заснована 1924 року).
Завдяки піклуванню Девдюка, його бажанню навчити інших, в Косові за короткий час було підготовлено багато різьбярів, хоча до1920-их років різьбярів тут майже не було. Завдяки школі Девдюка різьба по дереву тут почала швидко розвиватися.
У 1930-их роках в Косові було стільки різьбярів, що вони об’єдналися в кооператив “Гуцульська різьба”, а також співпрацювали із спілкою “Гуцульське мистецтво” (М. Ку-риленка), на базі який в 1939 році було створено артіль “Гуцульщина”. Активним учасником цієї події був В. Г. Девдюк.
У повоєнні роки Василь Григорович не міг уже творчо працювати, але радо ділився досвідом і знаннями з усіма, хто до нього звертався. Частими гостями в нього були студенти Косівського училища прикладного мистецтва, народні майстри, художники, працівники музеїв.
В. Г. Девдюк був творчим консультантом у Косівському училищі і його знання прислужилися в подальшому для розвою гуцульської штуки. Лозунг, який був доцільний ще на при кінці XIX століття “… всьому може зарадити школа і ще раз школа”, є актуальним як ніколи.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Життєвий і творчий шлях В. Г. Девдюка