Безсмертя щирих почуттів головних героїв повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” (1 варіант)



Кохання… Велике, світле, щире, самовіддане, сповнене краси, чару… але із самого початку приречене… Мало хто з письменників-чоловіків зміг змалювати це найпотаємніше почуття з такою силою.

Доля Івана і Марічки – головних персонажів повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” – їхнє велике, світле почуття, що розквітає в органічному зв’язку з неповторною карпатською природою,, оповитою самобутніми гуцульськими легендами і віруваннями, нікого не залишає байдужим.

Із самого початку повісті автор підкреслює незвичайність

свого головного героя, його відокремленість і відмінність від оточуючих: “… Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не “сокотилася” баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки, і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня”. Іван весь час прагнув утекти з хати га мандрувати десь лісами, хотів самоти, щоб вивчати світ навколо, видобувати із себе мелодію. Природу він сприймав як живу істоту, міг зустріти серед лісу то
Чугайстра, то нявок, русалок, бачив щезника: “Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна”. Тож не дивно, що серед людей він незмінно почувався самотньо. Життя Івана круто міняється під час бійки двох ворожих родів – Палійчуків та Гутенюків. Саме тоді зустрів він Марічку і перестав бути самотнім. Хлопчик, у полоні загального настрою, успадкованої жаги помсти, вдарив беззахисну маленьку дівчинку, кинув у річку її кісники, а вона “… подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала: “Нічьо… В мене є другі… май ліпші” і пригостила його цукеркою. З першого ж моменту знайомства з Іваном Марічка виявляє якесь відвічне жіноче святе всепрощення, через яке Іван очищується, робиться добрішим, щедрішим. Іван добре грає на флоярі, а Марічка складає співанки, які з’являються ніби самі по собі – і це робить їх кохання особливо поетичним, красивим. Мов чиста вода, омиває Марічка своєю добротою самотню душу Івана, перетворює її.

Створивши привабливі образи Івана й Марічки, автор висвітлив усе чисте, красиве, високе, що є в людській природі, та передав красу глибокого вірного кохання щирих сердець.

На жаль, їх щастя було короткочасним, як весна. Вони, ці українські Ромео і Джульєтта, ніби з найпершої зустрічі були приречені на розлуку. їх чиста любов закінчується трагічно: Марічка випадково гине під час повені, а Іван марнує своє життя.

З утратою коханої головний герой і сам втрачає сенс життя, та й саме життя мріяв би втратити, але смерть не забрала його. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв у себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, у заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село… ” З великої туги він сім років десь пропадав, потім повернувся й одружився з Палагною, дівчиною з багатого роду, бо “треба ж було газдувати”. Він продовжував жити, але то був зовсім інший рівень життя – цілком побутовий, позбавлений тієї краси і сенсу, які були поряд з Марічкою. Іван клопотався коло худоби, порався по господарству, навіть почував у цьому клопоті щось схоже на щастя, тільки це був уже не той Іван. Він так ніколи і не забув свою кохану, сумував за нею, та й Палагна за своїми життєвими принципами й прагненнями була для нього зовсім чужою. Тож коли жінка зрадила Іванові з Юрою, він не схотів помсти, бо розумів, що сам певною мірою винен у тому, що сталося, він не зміг і не схотів дати своїй дружині щастя. Велика туга за щасливим минулим, душевний протест проти безрадісного життя привели його самого до передчасної загибелі.

Повість умовно ділиться на дві частини. Перша пов’язана з живим життям, живою коханою Марічкою, а друга – зі світом мертвих, де Марічка ніби повертається до коханого в образі лісової нявки. Стрижневий образ – образ Івана, який силою свого нев’янучого почуття, прагненням побачити кохану об’єднує реальний світ з потойбічним. “Свідомість його двоїлась, – зауважує автор. – Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його “у безвісті, у надії, щоб там загубити”. Та почуття Івана настільки сильне, що навіть знаючи, що Марічки нема на світі, “він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий і щасливий, яким був колись”. Йому здавалося, що “всі його клопоти і турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар – все кудись щезло, все одлетіло, наче ніколи нічого такого не було”. Оживляючи дбайливо збережені в пам’яті милі дрібнички, які гріли серця закоханих – дитячі забави, холодні купелі в потоках, жарти і співанки, страхи і втіхи, гарячі обійми і муку розлуки, він уявляє Марічку живою, і на душі в нього стає тепло й затишно. Наче знов повертаються “безжурна молодість і радість”. Навіть “безлюдні верхи, такі мертві й самотні”, не викликають страху, а “лісовий шепіт” обертається голосом коханої: “А я тебе все виглядала та й чекала, коли з полонини повернеш. Не їла, не спала, співанки розгубила, світ мені зів’яв… Поки ми ся та й любили, сухі дуби цвіли, а як ми ся розлучили, сиренькі зав’яли… “

Почуття Івана настільки всепоглинаюче, що він уявляє собі небезпечну ситуацію, в яку потрапила Марічка – нявка, і намагається врятувати кохану. Він має у будь-який спосіб затримати Чугайстра, щоб той не наздогнав нявки, в яку перетворилась кохана дівчина. І хоч це був “веселий Чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок”, для Марічки він тепер являв пряму небезпеку: зловить і роздере. Душа Іванова тремтіла, і серце калатало в грудях, проте він поводився спокійно, аби не викликати у лісового духа підозри. Сам же уперто думав тільки про те, яким би чином довше затримати Чугайстра, щоб Марічка якнайдалі встигла втекти. Умліваючи від страху й утоми, Іван “бадьорив” Чугайстра до танцю ще й пісню заграв. “Тікай, Марічко… не бійся, душко… твій ворог танцює”, – співала флояра, а Іван “піддавав… духу веселою грою і наче в нестямі, в знемозі і в забутті, бив в камінь поляни ногами, з яких облетіли вже постоли… ” Іван ладен ціною власного життя врятувати кохану від небезпеки, бо його кохання – глибоке, щире, самовіддане. Він не уявляє далі свого життя без Марічки, має багато про що їй розказати, відчуває потребу оповісти їй ціле своє життя, розказати “про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя… ” І Марічка – нявка приходить за ним, бо не може залишити самого на цьому світі: “Іва-а! – озивалася Марічка десь з глибини безодні, – і був у голосі тому поклик кохання і муки”. “Іду, Марічко! – билась в Іванових грудях одповідь… Він вже забув обережність. Скакав по каміннях, … калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами грунт під ногами і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його наглить дорогий голос… “

Красиве, поетичне кохання закінчилося трагічно. Але, як це не дивно, тільки після своєї загибелі Іван “оживає” по-справжньому. Недарма його похорон переростає у веселе гуляння із жартами й реготами. Нема чого плакати: Іван нарешті знайшов своє щастя. Історія головних героїв дуже сумна, але повість закінчується оптимістично, утверджуючи тріумф життя над смертю. Автор стверджує, що любов – почуття прекрасне і всесильне, справді безсмертне почуття…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Добре ім я найкраще багатство твір зно.
Ви зараз читаєте: Безсмертя щирих почуттів головних героїв повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” (1 варіант)