Іван Багряний – Антон-Біда – Герой Труда (Розділ №8)



Учвал до фінішу жену,
Стинаючись душею, –
Спішу скінчити цю страшну
Діпівську “Одиссею”

Бо як не встигну хоч як-будь,
То добрі люди не дадуть.

Відомо ж, що настав за час
Для “недостріляних” у нас:

Сьогодні – тут,
А завтра… – Бач! –
Услід, як дух, повзе стукач,

За “стукачем” – якийся “сват”,
За “сватом” – кат
І лавреат,
І генерал, і ще й (сміха!)
Якась дрібнюсінька блоха!

Услід за першими
Лиха
Повзе
Дворушницька блоха!

І хоч вона й зовсім дрібна,

/> Але ж кусюча сатана.

Тому й спішу навзаводи
З бригадою тією,
Щоби скінчити цю Біди
Жахливу “Одиссею”, –

Бо як не встигну хоч як-будь,
То добрі люди не дадуть.

Нехай же буде цілий світ
Хоч стільки правди знати!..

Привіт,
Привіт,
Привіт,
Привіт,
Товаришу і брате!

І
Не вмер в кацеті наш Антон,
Не впав у смерти сон…
Привіт,
Привіт,
Низький поклон
Для всіх “дисплейс персон”!

Та ці слова для нас сліпі.
Привіт, привіт
Д л я в с і х д і – П і!
А щоби знали точно всі:
Д л я “п е р е м і щ е н и х о с і б” !

Привіт, привіт

і тим, що десь
В далекім Магадані!
Привіт і вам,
Що журитесь
В всесвітньому скитанні!

В тим, що томляться в путі.
І тим, що мруть на Воркуті,
На Колимі,
В Караганді,
У Тигді,
Кивді,
Чекунді…

Усім, що йдуть крізь тьму і світ –
Привіт, привіт, привіт, привіт!

Не вмер в кацеті наш Біда,
Бо вмерти
Не мав права:
Бо в нього до “вождів труда”
Велика дуже справа –

За всіх отих на Чекунді,
На Колимі,
В Караганді!..

Тому –
Біді ще не кінець.

І добре знав про те “отець”.

ІІ
В громах експльозій “мир” злетів,
Дракон пожер дракона…
Простіть! Слова зовсім не ті
Зірвались у Антона.

Нехай простять “великих три”,
А ти всю правду говори, –
Хто спас дракона… отого
Четвертого “великого”.

Йому вже доля прирекла
Пощезнуть з “кумом” разом.
Й вставала до небес хвала,
Що “тато”
Стогне плазом,

Молились,
Тішились раби:
Хочби ж уже!
Хочби!..
Хочби…

Ось-ось обох їх Бог поб’є!
Ой, є ж на світі Правда!
Є!!

І прогремить в віках луна
На “всіх язиках”:
“К а т с к о н а в!”
Дракон дракона доконав! –
О б о х
Бог праведний прибрав!!

Але… не тикаєм списа
Ми у високі небеса.
Бо, значить з-за бомбових мес
Землі
І не видать з небес.

Поки розвіявсь чад заграв,
Дракона х т о с ь урятував.

І що за знак!
Чи мо’ тому
Схотілося на Колиму?!
А чи кортіло вже давно
Стрибати сторчма у вікно?!

Чи хто вже зна (збагнем колись), –
А л е с п а с и т е л і з н а й ш л и с ь.

Дали драконові ленд-ліз –
І бомб і літаків, –
Щоби дракон “побєдно” ліз
За честь
Большевиків.

Мабуть тому, хто дав тих благ,
Таки
Схотілося в дАЛЬЛАГ.

І він допне таки свого…
Помилуй, Господи, його!

ІІІ
В громах експльозій “мир” злетів –
Дракон догриз дракона.
Та не було зовсім у тім
Потіхи для Антона.

Бо до ції дракон-змії
Багато в нього діла, –
Бо ж навіть в крематорії
“Приколка” не згоріла.

Як не згоріли й муки літ,
І той,
Шевченків
Заповіт.

Гукають – “Мир!”
Це як кому.
Одним цвісти й пишатись,
А іншим, брат, на Колиму
Й на Воркуту вертатись.

Вирують радости кличі,
Прапори “дружби” в’ються.
Та залишились тисячі
Таких, що й не здаються, –

Отих химерних і “смішних”,
Що “мир” і “щастя” не для них,
Що мруть в ярмі віків спокон…
А серед них і наш Антон.

Попереду – туман і тьма.
Позаду – куля й Колима.
А посередині – дракон…
І вже, немає ради –

Змагатись з ним лишивсь Антон
По цей бік барикади.

Усенький світ схилив чоло
Перед “отцем народів”,

Лише в Антона не було
Бажань в такому роді.

Для нього – бою не кінець.

І добре знав про те “отець”.

IV
Ще ескадрилії ревли,
Що Сам послав до бою,
А в Ялті вже наради йшли, –
Як бути з тим Бідою.

“Отець” схотів, як та судьба,
Вернути “бєглого раба”.

О, волелюбности доба!
Вернуть раба!
Вернуть раба!

Вернуть його у щот ленд-ліз,
Скричали всі альянти
І записали цей девіз
В ясні скрижалі Ялти.

І підписались аж під край –
“Вернуть Біду
В совєтський рай!”

Вернуть його для миру благ!
Вернуть, вернуть його в ГУЛАГ!

Вернуть великому “отцю”
Маленького “холопа”!..
І записали клявзу цю,
Немов
За Ріббентропа.

“Вернути “бєглого” раба!!”.

О, волелюбности доба!

V
Усе так сталось, як і перш:
По манію трактата
З’явився по Антона СМЕРШ
Від самого від “тата”.

Приніс мотузку й штик в запас,
Щоб прикріпить
“приколку” враз,

Щоб “мир” списати на виду
І повернути в “рай” Біду.

Та поки СМЕРШ дари доніс,
Раби розлізлися раніш.

Антон подався в світ чимдуж
Крізь зломані затвори,
Не біг, а рачки повз, недуж –
Скалічений і хворий.

Мерщій
В румовища найперш!
Поки не “визволив” той СМЕРШ.

І почалась,
Гей почалась
Веселая забава…
Побіг Антон, мов тінь якась,
Що їй і жить на світі зась, –
Побіг,
Поліз,
Поповз,
Подавсь,

Ускрізь звивавсь,
Ускрізь ховавсь
Без захисту
Й без права.

Серед проваль.
Серед руїн.
Від Бухенвальду по Берлін.

VI
А навздогін, а навздогін –
Ясні скрижалі Ялти!!!
Біду у хаосі руїн
Ловили всі альянти.

Гіп-гіп-ура!
Гіп-гіп-ура!
Біду давно вловить пора!

Анум для Сталіна-отця
Усі разом ловить збігця!

Унум,
Урра,
Гав-ду-ю-ду! –
Усі разом ловить Біду!

Хай буде джо такий от приз:
Щоб завершив Біда ленд-ліз!

І мерехтять,
Про “мир” кричать
Ясні скрижалі Ялти.
А десь за ними “втікача”
Ловили всі альянти.

Хай буде джо такий от приз:
Хай завершить Біда ленд-ліз!

VII
І бігав він у тьмі ночей
І в хаосі румовищ
Голодний,
Хворий,
Без речей,
Без права
І без мови.

Метався він по всіх кутках
В Европі знаменитій,
Не знав, добути де шматка,
Де голову схилити,
Втікав від татових хортів.
Ніяк до “раю” не хотів.

Попереду туман і тьма,
Скитання і утрати.
Позаду ж – куля й Колима,
І каторга, мій брате!

За те, що ері він не в тон.
За те, що він “Біда Антон”.

І помагала ріжна тля
Ловить “совєта”,
“москаля”,
“комунаря”… Тю! Тю! Гиля!…
Така дрібна мерзенна тля.
Чужих охранок вірні пси
За шмат “гнилої ковбаси”

Ганяли всі Біду того,
Як лист, роздертий в бурі…
І не списати мук його
І на воловій шкурі.

VIII
О, волелюбности доба!
О, доля “бєглого раба”!

Було його по смітниках,
Було й за смітниками,
Було його і по мостах,
Було й попід мостами,

І в бомбосховищах брудних,
По всіх румовищах страшних.

Скитався він в нічній імлі
І біг,
І біг по всій землі.

Було його по всіх шляхах
Маленьких і центральних.
Було його і по кутках
В кльозетах привокзальних.

Було його в льохах руїн,
Ще й не в одній країні:
Від Бухенвальду по Берлін,
Від Праги по Ріміні.

Але всі сталінські “орли”,
Ще й з ними всі альянти,
Біду спіймати не могли,
Прибить скрижаллю Ялти.

Не помогли і клепачі,
Донощики
І “стукачі”.

Ніхто
Серед нових доріг
Впіймать тепер Біду не міг.

І забавляли світ уже
Такі от перегони, –
Як “тато”, ласий на чуже,
Не міг вловить Антона.

Як тих “великих” всіх юрба
Ловила “бєглого раба”.

Ура, ура! Гав-ду-ю-ду!
Ні,
Не впіймати вам Біду.

Бо він ще має шанс один:
В т е к т и у с м е р т ь…
Адьє й амінь!

ІХ
І шанс оцей багато хто
Обрав, як щастя в двері,
Спустивши кров (для Ялти б то!)
З підрізаних артерій.

Або кидався ось куди:
Під тріюмфальні поїзди,
Під танки,
В ланцюги гармат…
Під комунальний
“татів” мат.

Багато так втекло рабів,
А надто біля драви,
Старих,
Діток,
І матерів,
Загинувши без слави.

Але Антон, хоч як він біг,
Але отак втікать
Не міг.

Бо дивне серце у Біди,
Смішна з нього людина, –
Все снився край йому один,
Все снилась Україна.

Волошка синя. Степ і гай.
Тепло.
І ніжність літа…
І він зривався… Пострівай!
Не умірать!!
А ж и т и!!!

Не може ж вмерти так Біда!
Він так не має права! –
Бо в нього до “вождів труда”
Велика дуже справа!

Нехай тих мук налито вщерть, –
Боротись!
На життя і смерть!

Х
Всі дзвони у Москві ревли…
Ах, Боже, де ви чули!?!
Ті дзвони ж аж Колись були,
Та в крові потонули!

Чи пак пішли у “Фонд страни”,
Аж у Пекін і далі:
Латунь пішла на ордени,
А срібло – на медалі.

На кулі ще пішло койде –
В “священний” фонд еНКаВеде.

Так що про дзвони ми лишім,
В “антени” їх перепишім.

Антени всі з Москви ревли,
Щоб помогли алянти:
Аби на “родіну” ішли
Й повзли репатріянти.

І світ ті дзвони наслухав
І від зворушення зідхав:
Звела,
З ума
Звізда
Руда…
Лиш не зідхав Антон Біда.

Метався він у тьмі ночей
І в хаосі румовищ
Розбитий,
Хворий,
Без речей,
Без права
І без мови.
Та не здававсь нікому він,
Ні на багнет,
Ані на дзвін.

Нехай тих мук налито вщерть –
Б о р о т и с ь!
На життя і смерть.

ХІ
Вмістив у серце тьми рабів,
Старців непопулярних,
І їхні мрії голубі
Із каторг заполярних,
І невгасиму сліз цвітінь
На звук Вітчизни тої,
І душ замучених летінь
До волі золотої, –

І з цим ішов крізь цілий світ,
Крізь бурі і тумани,
Крізь вир наруги,
Злоби гніт,
Крізь горя океани –

Туди… Вперед…
Вперед туди!..
Химерне серце у Біди.

ХІІ
Крізь хаос зрад, дощів і мряк
Пливе він, як моряк.
Над ним тримає щастя знак
Далекий Зодіяк.

На перекір пливе всьому
І вдень, і уночі…

Він не один –
І м’я ж й о м у :
В е л и к і т и с я ч і.

Ім’я йому
(слова скупі!) –
Ім’я йому –
Оте
“ді-Пі”.

Крізь хаос бур, дощів і мряк
Пливе він, як моряк,
Над ним тримає щастя знак
Далекий Зодіяк.

І не страшний йому “отець”,
І СМЕРШ, і брухт руїн.
Для нього жахи всі – пусте,
До всього звиклий він

Це ж він по Кемптенах ставав
І супроти еМ-Пі…
Це ж він беззбройний захищав
Життя своє,
Д і – П і!

І по Герсфельдах він також
Стояв грудьми, як мур…

Таких нема людей, або ж
Таких немає бур,
Щоб віру в Правду геть змели,
Щоби зломить Біду могли.

У боротьбі з Кремлем стозлим
Це – хлопець радикальний…
І слава вже встає над ним,
Як світ зодіякальний.

Ніхто зломить його не міг,
Ні “пряник” той,
Ані батіг,
Ані той Кемптен,
Ні Герсфельд,
Ані “сексот”,
Ні інший “гельд”.

А ти, о, “тату” в тій порі!
Тобі знимать “урі-урі”!
І поки ти знимав “урі”,
Утратив
Геть всі козирі.

ХІІІ
Ді-Пі ті кров’ю склали звіт.
І зрозумів Біду весь світ.
І похопилися вожді…
Й загинуть не дали Біді.

У світі ж
Є ж
Іще ж
Добро!

І доказало це
І Р О.

І доказав це цілий світ!

XIV
Привіт, товаришу, привіт, –
Сказали так і ті раби,
Шиковані в колони,
З-за розпроклятої габи –
Залізної заслони,
Герої каторги й труда:

Привіт тобі,
Антон Біда!

Привіт тобі,
Привіт,
Привіт!
Іди,
Ти йди крізь цілий світ,
Не потопай і не гори –
Про нас
Всю правду говори.

Про нас всю правду говори!
І не тони…
І не гори…

І він іде по всій землі
І з цим благословенням,
Ніде не гине,
Взагалі
Пишається з імення;

Біда з бідою на біді
Від краю і до краю
Пройшов весь світ… В тяжкім труді
(Але вже не на Чекунді!)
Готується до “раю”:

Здійсняє братній заповіт –
Він ширить
Правду
На весь світ.

В змаганні тім з Кремлем стозлим
Ді-Пі цей –
Унікальний.
І слава вже встає над ним,
Як світ зодіякальний.

XV
Де він не був,
Куди не біг
Крізь розпач і гонитву,
Він сльози Матері зберіг,
Як скарб
І як молитву.

Зберіг любови бризки ці
Пекучі
І солоні,
І мови звук,
І на лиці
Тепло Її долоні…

І з цим іде в житті страшнім
Біда цей унікальний.
І слава
Через те
Над ним,
Як світ зодіякальний.

Ім’я ж йому –
Піди злічи!
Ім’я –
В е л и к і т и с я ч і.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)




У присмеркові доброї дібровості.
Ви зараз читаєте: Іван Багряний – Антон-Біда – Герой Труда (Розділ №8)
Copyright © Українська література 2019. All Rights Reserved.