Стефаник Василь – Біографія



Стефаник Василь Семенович (14 травня 1871, Русів (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) – 7 грудня 1936) – українськийписьменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик. Посол (депутат) Австрійського парламенту від Галичини.

Дитинство

Народився 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина. Змалку був дуже прив’язаний до матері, цю любов проніс через усе життя. Батько був працьовитим, але мав непростий, інколи

авторитарний характер. На освіту сина грошей не шкодував, але долю того спланував сам, не питаючи його думки. дитячі роки пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття, тоді ж пізнав таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів, познайомився з селянським побутом. Змалечку пас овець, їздив з батьком у поле. Мав двох рідних братів (Володимира і Юрія) та двох сестер (старшу Марію і молодшу).

Освіта, участь у громадсько-політичному русі

Навчався у Русівській початковій школі (з 1878), Снятинській міській школі (з 1880), потім у польських гімназіях у Коломиї (з 1883 року) та дрогобича (з 1891). Там зазнав

чимало знущань і принижень, як і всі ті селянські діти, яким пощастило після початкової школи продовжити освіту. В тодішніх галицьких гімназіях навчання проводилося німецькою та польською мовами, українська була під забороною, у них панувала задушлива атмосфера, насаджувалися вірнопідданські погляди. На першому курсі познайомився з відомою революціонеркою Анною Павлик – сестрою М. Павлика. Саме від неї дізнався про українську літературу й боротьбу українців за свої права. Разом із Стефаником навчався в гімназії і майбутній письменник-сатирикЛесь Мартович, а згодом сюди ж вступив Іван Семанюк, відомий у літературі під іменем Марка Черемшини. Разом з іншими гімназистами-українцями працював у прогресивних таємних гуртках молоді, брав участь у культурно-освітньому русі на селі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у”Покутській трійці” – таємному творчому об’єднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина. Освіту продовжив у дрогобичі, де свого часу навчався Іван Франко. Тут майбутній письменник знову поринув у громадсько-культурну роботу – вже як член селянської “Українсько-руської радикальної партії”, заснованої 1890 року І. Франком та М. Павликом. На формування світогляду майбутнього письменника в цей час значний вплив мали ідеї М. драгоманова, І. Франка та М. Павлика. По закінченні дрогобицької гімназії вступив до медичного факультету Ягеллонського Університету в Кракові (1892). Будучи студентом, брав участь у діяльності молодіжного товариства “Академічна громада”, у польських і українських студентських гуртках і літературних об’єднаннях, співпрацював з польськими видавцями. У Кракові Стефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників “Молодої Польщі” (зокрема з С. Пшибишевським), В. Орканом та іншими відкрили Стефанику, за його власним висловом, “дорогу в світ”. У Кракові, який був на той час центром польськогомодернізму, знайомиться з новітніми європейськими мистецькими течіями, що позначилося на формуванні Стефаника як митця: він розпочав свій шлях із модерністського жанру поезій у прозі. У Кракові ним були написані новели “Камінний хрест”, “Вечірня година”, “дорога”, “Палій” та інші твори. Стефаник бере активну участь у політичній боротьбі: виступає на селянських мітингах, викриває антинародний характер державних інституцій, за що в 1895 році його заарештовують. Попри те, Стефаник і далі продовжує політичну діяльність, зокрема, 1897 року віддає багато сил передвиборній боротьбі в Галичині, агітуючи за “мужицького посла” І. Франка, стає свідком жорстоких репресій над непокірними селянами, сам зазнає переслідувань. Активно займаючись громадсько-політичною діяльністю, а також публікуючи власні публіцистичні статті і художні твори, Стефаник поступово втрачає зацікавлення медициною і зрештою у 1900 році покидає університет.

Одним з студентських товаришів був Й. Шмігер, до якого в с. Розношинці приїжджав у 1894, 1896, 1898 та 1903 рр. Йому присвятив новелу “Палій”. В с. Тарасівка бував в університетського колеги Остапчука Я.

Подальші роки

Видавши в самому кінці 1900 року збірку новел “дорога”, датовану наступним роком, Стефаник залишив навчання в університеті і виїхав із Кракова. На той час стосунки з батьком, який зовсім відмовив синові в утриманні, дуже ускладнилися. літературна робота виснажувала вкрай, а заробітки з неї були мізерними. Стефаник важко переживав смерть матері, Леся Українка, зустрівшись з ним 1901 року в Чернівцях, відзначила хворобливий настрій новеліста. Протягом трьох років письменник жив у друзів, пробував писати, але написане не задовольняло, й він його знищував. Незважаючи на життєві труднощі, Стефаник не забував про високу місію громадянина-українця. Починає громадську діяльність: засновує читальні “Просвіти”, як член Радикальної партії, агітує на виборах, виголошує промови на вічах. Важливою віхою в житті В. Стефаника була подорож 1903 року в Полтаву на відкриття пам’ятника І. Котляревському. Крім Полтави, відвідав також Київ, Житомир та Канів, зустрівся з М. Лисенком, Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, Х. Алчевською, М. Старицьким, Панасом Мирним, Б. Грінченком, В. Самійленком, Г. Хоткевичем, М. Вороним, І. Стешенком та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Велике враження справило на письменника відвідання могили Т. Шевченка. З неї він “поклонився всій Україні”.

У 1904 одружився на дочці священика Ользі Гаморак, оселився в с. Стецевій поблизу Русова на господарстві тестя К. Гаморака, займався сільським господарством. Активізує громадську діяльність: як кандидат в посли австрійського парламенту, 1908 виступає в населених пунктах округу, зокрема Заліщиках, добрівлянах, Торському, виграє вибори. З 1910 року разом з дружиною й трьома синами (Семеном, Кирилом, Юрієм) переїхав до рідного села, у якому жив до кінця свого життя. З 1908 й до розвалу Австро-Угорщини (1918) – депутат австрійського парламенту від радикальної партії. Уся його громадсько-культурна діяльність була спрямована на піднесення самосвідомості народу західноукраїнських земель, відчуття кревної спорідненості з усім українським народом. 26 травня 1908 року виступає в рейхсраті проти свавілля цензури в Галичині, захищає Мирослава Січинського. У віденському парламенті В. Стефаник підтримував волелюбні прагнення народів, що входили до складу Австро-Угорщини. Зокрема він виступив проти анексії австрійським урядом Боснії та Герцеговини. 1909 взяв участь у з’їзді УРП в Тернополі. до 1918 – посол, виступає у всіляких справах оборонцем селян, призначений цісарем Францом Йосифом І довічним членом Палати панів (нім. Herrenhaus ) рейхсрату.

Важким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова війна; воєнне лихоліття збіглося з особистою трагедією: в лютому 1914 р. померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми. Більше В. Стефаник не одружувався. Попри це, громадську активність не припиняє. Зокрема бере найактивнішу участь у відзначенні 100-річчя з дня народження Т. Шевченка: виступає на мітингах, присвячених відкриттю пам’ятникам поетові, в Коломиї, у Снятині, с. Вовчківці, с. Скала-Подільська та ін. У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника було заарештовано, проте завдяки клопотанням Марка Черемшини невдовзі звільнено. Якийсь час Стефаник жив у Відні, де після тривалої перерви розпочав другий період своєї творчості (1916 – 1933).

Уважно стежив за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності. Після розпадуРосійської імперії Стефаник гаряче вітав утворення УНР. 17 листопада 1917 року, виступаючи на велелюдному вічі в Снятині, він заявив, що в Наддніпрянщині “в найбільшій величі встає новий світ; звідти йде до нас світло для нашого розвою”. Він очолював урядову делегацію (65 осіб) ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919 року до Києва у зв’язку з проголошенням Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу. Під час приїзду встановив зв’язки з діячами науки і культури, які посприяли виданню його творів: з 1919 року книжки Стефаника видаються в Харкові і Києві. Після громадянської війни і поразки визвольних змагань письменник болісно переживав крах своїх сподівань. Відрадою були звістки з Харкова, Канади, де публікувалися його твори, з Праги, де вони перекладалися чеською мовою. Письменник пильно стежив за подіями в підрадянській Україні, брав участь у громадському житті: очолював місцеву “Просвіту”, кооперативну спілку “Сільський господар”. у 1926-1927 рр. громадськість Львова, Києва відзначає 30-річчя літературної діяльності Стефаника. Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 р. персональну пенсію, а в 1931 р. в Харкові відзначив 60-ліття з дня його народження. Проте Стефаник у 1933 році відмовився від персональної пенсії, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. дізнавшись про цю ситуацію, митрополит А. Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців. Останні роки життя письменник тяжко хворів. Помер і похований у рідному селі.

Літературна діяльність

Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті “Праця”, яку видавав Будзиновський В. Т., надруковано сім новел з життя покутського села (“Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “У корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”), підписаних криптонімом “С”. у 1899, теж у Чернівцях, з’явилася перша збірка прози Стефаника “Синя книжечка”. Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Після появи “Синьої книжечки”, як відзначала Леся Українка, Стефаник “став знаменитістю”. Наступного року у Львові з’явилася друга збірка письменника “Камінний хрест” (1900), а на самому початку (1901) там же вийшла третя книжка – “дорога”. У 1901 році Стефаник як письменник на півтора десятиліття замовк, завершивши перший період активної літературної діяльності. Але художнє слово письменника продовжує активно діяти: про В. Стефаника пишуть відомі діячі культури українського й інших народів (В. Гнатюк, Л. Гринюк, А. Крушельницький, С. Яричевський, Х. Алчевська, В. Морачевський та ін.), його твори передруковують різні видання українською мовою. Так, у 1904 р. Катеринодарі вийшла книжка “Кленові листки”, 1905 р. у Львові вийшла збірка новел “Моє слово”, скомпонована, в основному, з попередніх збірок. У тому ж році в Петербурзі з’явився томик його творів українською мовою “Оповідання”; “Рассказы”, а в 1911 р.- “Капли крови” (у перекладі на російську мову). У 1907 р. – у перекладі на російську мову новели друкувалися в періодичній пресі різних країн. На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською (перекладач Луїджі Сальвіні) та іншими мовами. У творах цього періоду можна виділити такі основні теми: австроцісарська рекрутчина, і її трагічні наслідки, еміграція трударів за океан, породжувані крайнім зубожінням сімейні драми у селянських родинах на межі двох століть.

Події Першої світової війни стали новим імпульсом до творчої діяльності: з 1916 він пише низку новел (“діточа пригода”, Вона – земля”, “Марія”, “Сини”), в яких відбито криваве лихоліття, порушено гострі проблеми національної долі українців. У 1919 р. в Києві виходить книга “Оповідання”, у 1924 р. в Харкові з’являється найповніша збірка новел “Кленові листки”, в 1925 р. знову там же виходить книга “Оповідання”, у 1926 р. виходить остання збірка “Земля”, “Вибрані твори” (1927), “Твори” (1927), “Вибрані оповідання” (1930). Із середини 20-х років письменник брав безпосередню участь в літературно-мистецьких журналах “Плужанин”, “Життя й революція” та інших, друкуючи в них свої нові твори. Останні твори вже тяжко хворий письменник продиктував 1933 р., коли готувалася до видання його нова книга “Твори”, куди ввійшла й решта його доробку, друкованого по журналах. другий період творчості тривав з 1916 до 1933. Усього за цей період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. З погляду мистецьких форм у творчості Стефаника, після 14-літньої перерви ніщо не змінилося; нове за другого періоду творчості з’являється лише в тематиці, а також помітне повернення до лірично-автобіографічних образків, з яких він починав свою творчість. Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературного значення, ніж новели (“Моя література, – писав він, – в моїх листах”). Найповнішим виданням доробку письменника є “Повне зібрання творів” у 3-х томах, 1949-1954.

Творча спадщина В. Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Він був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм, цей стиль передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах селянського побуту чи порушенні соціальних питань. для нього головним в показі “мужицької розпуки” були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя.

Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена.

Побут покутського села і його типи послужили Стефанику для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої щоразу переживав сам автор як свою власну (“І все, що я писав, мене боліло”). Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості (“образ без рамки”, за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо. Тим самим пояснюється й уживання покутського діалекту, який засобом “учуднення” передавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсності, які неможливо було б відтворити літературною мовою. Цю унікальну особливість таланту письменника прозорливо зауважив ще І. Франко:

“Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську? .. Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика сугестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача.”

Твори В. Стефаника перекладено багатьма мовами світу (англійською, болгарською, грузинською, іспанською, італійською, литовською, німецькою, новогрецькою, польською, російською, румунською, сербохорватською, словацькою, словенською, угорською, французькою, чеською та іншими).

Твори (за алфавітом)

MORITURI Амбіції Ангел Басараби Вечірня година Вістуни Вовчиця Воєнні школи Вона – земля Городчик до бога ридав Гріх давнина давня мелодія дід Гриць діти діточа пригода дорога дурні баби З міста йдучи Засідання Злодій Камінний хрест Катруся Кленові листки Лан Лесева фамілія Май Майстер Мамин синок Марія Межа Моє слово Нитка Новина Озимина Осінь Палій Підпис Пістунка Побожна Портрет Похорон Раненько чесала волосся Сама-саміська Санчата Сини Синя книжечка Скін Славайсу Сон Стратився Суд Такий панок У корчмі У нас все свято Червоний вексель Шкільник Шкода

Увічнення пам’яті

У 1941 році в будинку письменника в селі Русові відкрито літературно-меморіальний музей.

Ім’я Василя Стефаника носять:

Премія в галузі літератури, мистецтва, архітектури та журналістики – найвища в Івано-Франківській області відзнака, яку присуджує Івано-Франківська обласна державна адміністрація місцевим авторам. Прикарпатський національний університет Національна бібліотека у Львові Публічна бібліотека у Києві Вулиці у Львові, Тернополі, Коломиї, Стрию Снятинська ЗОШ І-ІІІ ст. ім. В. Стефаника у м. Снятині в якій колись і навчався Львівська СЗШ №22

Василеві Стефанику споруджено пам’ятники:

У Львові на вулиці Стефаника перед входом у Національну бібліотеку імені Стефаника В Івано-Франківську у подвір’ї Прикарпатського університету на вулиці Шевченка У селі Русів У місті Едмонтон (Канада) У місті Снятині У селі Ясенів Бродівського району на Львівщині

Встановлено меморіальні дошки:

На будівлі колишньої дрогобицької гімназії На будівлі Прикарпатського національного університету На будинку культури села Розношинці на Тернопільщині

Увічнення в скульптурі й образотворчому мистецтві

Гіпсове погруддя, (скульптор М. Паращук), 1906 Гіпсове погруддя, (скульптор Я. Чайка), 1971 дерев’яне погруддя, (скульптор В. Одрехівський), 1971 Барельєф, (скульптор Н. Мілян), 1940 Карбування на бронзі з портретом В. Стефаника, (художник д. Одзелашвілі), 1971 Поштова картка з портретом письменника (видана у Відні Петром дятловим), 1917 Бронзова медаль (скульптор Г. Кальченко), 1971 Бронзова медаль (скульптор Е. Мисько), 1971

Портрети В. Стефаника створили художники:

І. Труш (1897) М. Жук (1926) В. Касіян (1926) П. Обаль (1927) Ф. Константинов (1946) Р. Турин (1948) І. Кисіль (1949) Г. Гарас О. Кравченко (1971) д. Периколян (1971) П. Сахро (1971) М. Фіголь (1971) Г. Сергеєв (1983) М. Попович (1985)

Та інші.

Ілюстраторами новел В. Стефаника були О. Кульчицька, В. Бунов, Ю. Віктюк, Є. Голяковський, І. Їжакевич, В. Касіян, Ф. Коновалюк, Ф. Константинов, д. Лазаренко, Я. Оленюк, д. Периколян, М. Попович, Г. Смольський, В. Форостецький, Г. Якутович

Фільми та художньо-біографічні твори

Про письменника знято фільм “Василь Стефаник” (1971, веде М. Костогриз).

Художньо-біографічні твори про В. Стефаника:

Піхманець Р. “У своїм царстві… “// Перевал. -2006. – ч. 4; 2007. – ч. 1. Процюк С. Троянда ритуального болю. – К.: ВЦ “Академія”, 2010.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Марія хоросницька.
Ви зараз читаєте: Стефаник Василь – Біографія