Українська ментальність у творах Уласа Самчука й Івана Багряного

В усі часи, а особливо в більшовицьке лихоліття 1930-60-х років, представники вітчизняної інтелектуальної еліти поставали перед питанням: “Що ж ми за народ такий?”, усвідомлювали, як зараз модно говорити, необхідність визначення української національної ідентичності. І якщо на терені материкової України акцент на окремішності нашої нації був справою підсудною, то в діаспорі це питання вилилося в низку наукових досліджень і вартісних художніх творів. Так, особливого розголосу отримали розвідки щодо українського національного характеру, оприлюднені філософами Миколою Шлемкевичем, Володимиром Яневим, Іваном Мірчуком і Олександром Кульчицьким.

Не лишилися байдужими до цієї животрепетної проблеми й письменники. Скажімо, Улас Самчук у романі “Марія” рішуче наголосив на віталізмі української людини. Письменник пропонує таку схему селянського світобачення. Селянин живе в гармонійному, замкненому світі, де все відбувається за неухильною Божою волею. Грунт людського життя складають: сімейна злагода,

діти, праця. Нормальна сім’я та, де лідером є чоловік, а жінка – помічницею. Шлях до щастя – спізнати своє призначення, полюбити його й радіти йому. Бог благословляє трудівників, а людина лише вибирає, буде вона відповідати Божому задуму чи піде шляхом занепаду. Селянин вірить, що ніяке зло Бог не залишає поза увагою. Спокута – єдино можливий вихід для порушників існуючого правопорядку існування.

Автор змальовує привабливий образ трудівника-селянина, головного годувальника суспільства. Найперший сільський “підприємець”, якого ми зустрічаємо в тексті, – Мартин Заруба, у котрого наймитувала Марія Перепутько до свого заміжжя. Внутрішній потенціал Заруби настільки великий, що, якби не припинення НЕПу, він міг би стати аграрієм або фабрикантом. Це порядна, щедра, організована людина; релігійна, беручка; сприймає працю як засіб самоствердження, як своє призначення.

Єдність із землею, працьовита українська вдача відновлюють селянське буття після будь-яких криз. Прикладом цього є Маріїне життя. Зі самого початку головна риса української ментальності Марії – насолода життям, прагнення до життя. Вона швидко вчиться самостійності, працюючи з року, забезпечуючи себе з дев’яти років і відстоюючи свої права у вуличних іграх. Марія прагне знання, освіти, якщо не для себе, то для своїх дітей; любить Корнія не за його неіснуюче багатство, а за життєву силу: оптимізм, рішучість, енергійність, легку вдачу. Любов для неї – не розвага, а смисл життя: “На сходах (церкви) Корній. Сходи піднімаються і опускаються. Камінь розхвилювався, стіни не встоять на місці. Марія квапиться в тінь, бо тут зрадливий ліхтар видасть очі і барви лиця”. Особливо реалістичним робить її образ сприйняття життя як найвищої цінності: коханий пішов на шість років у матроси, від нього жодних відомостей. У той же час до неї вчащає багатий господар Гнат Кухарчук. Марія намагається не зважати на нього, вона пам’ятає обіцянку, дану Корнієві. Але вона просто жінка, яка потребує уваги, красивих речей і одягу, тим паче, що Корній їй нічого не купував. І Марія звикає до Гната, водночас до останнього перевіряючи його вірність кпинами й відмовами. Та Корній і не думає писати, і вона “не поспала кілька ночей – і випила з Гнатом могорич”. Удаваний аморалізм і пристосуванство такої поведінки пояснюється прагненням української людини вижити попри будь-що, дати шанс на виправлення своїх помилок нащадкам.

Говорячи про Івана Багряного, варто запитувати слова літературознавця Юлія Войчишин: “своїм памфлетом “Чому я не хочу вертатися на “родіну” він (Багряний) задекларував права і гідність української людини. У всіх своїх літературних творах, що слідували після цього, Багряний розгортав ту саму ідею боротьби за гідність власного “Я”, ніби хотів цим утвердити її, тільки в ширших розмірах. І Петро в романі “Огненне коло”, і Григорій Многогрішний в “Тигроловах”, і Андрій Чумак в романі “Сад Гетсиманський”, а врешті і Максим Колот в повісті “Людина біжить над прірвою” – це втілення мрії Багряного, якою повинна бути українська людина, це його віра, що такою саме ця людина і є”. Автор наголошує, що історію творять особливі люди разом із своїм народом – вихідці з мас, розвинуті, себестворені, кращі його представники, які через всебічне інтелектуальне, національне, фізичне самовдосконалення постають творцями ідей: “І тільки одиниці становлять винятки: вони є проблисками нової ери, краплинами сили, що не знає компромісів, рішуча і непримиренна приходить як заперечення”. Цей принцип, між іншим, проявляється в черпанні сил у внутрішньому світі, самовпевненості, власній гідності, вірі в себе, самоствердженні, гордості.

Заклик переглянути традиційну версію вітчизняного менталітету міститься в роздумах Петра й Романа в повісті “Огненне коло”. Автор на прикладі вчинку чільного представника старої української шляхти доводить однобокість “жіночого”, нерозважливого й безпринципного, “вселрощаючого” міфу України: “Кажуть, Хмельницький під Жовтими Водами чи десь там (десь на нашій-таки землі) взяв свого ворога лютого, якогось там польського короля, в полон та й… Та й що б же ви думали? Пустив геть живим! Ну, не диво? Отут тобі й весь собака закопаний… Бо то був “воріженько”… А нас от наші “воріженьки” ніколи не випускали живими і не випустять… Ех, біда наша! (… ) Спадкова біда нашая… “.

З одного боку, ця самодостатність “нових українців” розходиться з традиційним, похідним від фольклору, портретом українця-селянина – добродушного, відкритого, емоційного (та навіть портретом козака) і часом може викликати негативне ставлення читача. З другого боку, цей тип характеру з’являється у виняткових умовах і не виключає толерантність та повагу до інших, доброту й альтруїзм. Й варіант українця-надлюдини, який наполегливо конструював автор, має на увазі долання колосальних перешкод, опертя й провід для мільйонів людей у несприятливих обставинах, вироблення свого власного світогляду й незламне запровадження його в реальність.

Саме в таких ситуаціях самодостатність персонажів і стає у пригоді. Ліричний герой поезії “Перепілка в житі – радість… ” закликає до молодецтва й войовничості, поеми “Мечоносці” – до непереможного оптимізму, прийняття життя в усіх його негативних проявах владно змінити його устрій. У “Баладі про серце” ув’язнений юнак перед стратою переживає дійсно “вогненне випробування” – зраду й прокляття матері. Спротив примусу й зрівнялівці береже гідність героя і його високе ім’я людини. Літературознавець Олександр Ковальчук гадає, що ця надприродня стійкість “пояснюється… шляхетністю натури… прагненням іти назустріч небезпеці, “надзвичайною відвагою”, а витоки філософії Андрія Чумака (роман “Сад Гетсиманський”) полягають в особливостях українського менталітету: “на “землі страху” народжується безстрашний народ”.