Біографія Дмитра Чижевського
Чижевський Дмитро Iванович
(1894-1977)
Учений-енциклопедист, славіст, культуролог, філософ, літературознавець, релігієзнавець, лінгвіст.
Народився Чижевський Дмитро Іванович 4 квітня (23 березня) 1894 р. у місті Олександрія Херсонської губернії (тепер – Кіровоградської області). Закінчив Олександрійську чоловічу гімназію (1911). Вищу освіту здобував у Петербурзькому (1911-1913) та Київському (1914-1919) університетах. 1921 року виїхав до Німеччини, де навчався в Гейдельберзькому та Фрейбурзькому університетах. З 1924 року викладає в Українському педагогічному
У російській Енциклопедії Брок-гауза і Ефрона (т. 76,1903 р.) згадується Петро Чижевський, “придворний тенорист”, який отримав дворянство 1843 року. Це був предок Д. Чижевського. З роду Чижевських вийшов
не, було прийнято у ті часи. Мізерна пенсія змушувала його викладати також в інших університетах. Тим часом науковий світ високо цінує здобутки вченого. На відзначення його 60-та 70-річчя виходять збірники статей різних авторів. На Батьківщині ж про нього згадують лише як про “буржуазного націоналіста”. Після виходу в світ 1956 року його фундаментальної праці “Історія української літератури” академік О. Білецький, який очолював тоді Інститут літератури АН УРСР, писав, що ця “Історія… ” є такою ж диверсією, як повітряні розвідувальні кулі, що начебто запускаються Заходом на територію Союзу РСР, чи брехня “Голосу Америки”. Своє ставлення до “совітів” Д. Чижевський продемонстрував на конгресі славістів у Празі (1968 р.). Чехи та їхні “наставники” із СРСР намагалися створити атмосферу розрядки, запросивши вчених зі Сходу та із Заходу. Чижевський мав зробити доповідь про східносло-в’янське бароко (тема, на яку в СРСР існувало табу). Він підійшов до кафедри, привітав присутніх у залі, а потім російською мовою повідомив, що на знак протесту проти замовчування його імені і праць у Радянському Союзі він не читатиме своєї доповіді. Був міжнародний скандал, адже Чижевського вчені-славісти Заходу вважали вже тоді “патріархом” чи “Нестором славістики”. А вже через тиждень у Празі були радянські танки. Чехи говорили про Чижевського із захопленням: тільки він знав, як треба розмовляти з росіянами. Сучасники Чижевського визнавали, що він був далекий від будь-якого шовінізму. Лекції часто читав російською мовою. Проте ніколи й не приховував, що він не росіянин, а українець, навіть підкреслював це. А в своїх працях він завжди наголошував, що староруська література є літературою Київської Русі, а отже є українською. Також учений завжди намагався довести вищість і пріоритет української літератури над російською аж до твердження, що російської літератури не існує, існують тільки російські письменники. У 1976 році вчений тяжко захворів. Але до лікарні не захотів переходити, щоб не розлучатися з книгами й рукописами. З Америки викликали дружину й дочку. Вони згадували, що до останніх днів хворий жив науковими інтересами. 18 квітня 1977 року Д. Чижевського не стало. Уже згадуваний А. Вінценз писав: “Зі смертю Чижевського зійшов зі сцени один з найвидатніших славістів останнього тридцятиліття ХХ століття, довголітній “патріярх” німецької славістики, останній її полігістор і один з останніх представників ліберальної інтелігенції колишньої російської імперії”. Наукова спадщина Д. Чижевського ще дасть роботу багатьом дослідникам. Лише зі славістики він опублікував понад 900 праць. Перші ж його наукові праці було присвячено історії філософії переважно слов’янських країн. Фахівці вважають класичним твором російської філософської історіографії його монографію “Гегель у Росії” (1924). Її було опубліковано, коли вченому виповнилося лише 30 років. Далі Чижевський видав конспект лекцій із логіки (1924), хрестоматію з грецької філософії (1927), історіографічну працю “Філософія на Україні” (1926, 1929), монографію “Сковорода” (1931), “Нариси історії філософії на Україні” (1931). Паралельно з поглибленням філософських досліджень (“Філософія Г. С. Сковороди”, 1934, та інші праці) він все більше вдається до літературознавства. У 1942 році виходять друком “Історія української літератури” (давній період), у 1948 – “Історія давньоруської літератури: київська епоха” (німецькою мовою). Пізніше -“Порівняльний на-рис слов’янських літератур” (1952), “Про романтизм у слов’янських літературах” (1957), “Історія руської літератури до епохи бароко” (1960, англійською), “Порівняльна історія слов’янських літератур” (1971). Однією з найгрунтовніших праць фахівці називають “Історію української літератури (від початків до доби реалізму)” (1956), де досліджується період від названої вченим “доісторичної доби” (обрядові піс-ні, плачі, закляття і т. п.) аж до кінця романтизму (Т. Шевченко та інші) і де вчений робить висновок, що українська література є неповною. У передмові до цієї праці, виданої в Україні лише 1994 року, доктор філологічних наук професор М. Наєнко пише: “… без його праць українське літературознавство було й залишається не просто “неповним”, а злиденним. Як, до речі, й українська філософська думка ХХ століття… В часи, коли Україна стала незалежною, вона особливо має пишатися тим, що і в часи неволі не давали заснути тій думці такі сподвижники, як Д. Чижевський”. “Д. Чижевський… – зірка світової славістики, постать, якою пишалася б кожна цивілізована нація… Тому повернення Чижевського сьогодні – справа реабілітації нашої
національної гідності, справа відновлення заслуженого престижу української духовної культури”, – писали вже в 1990 році українські вчені (М. Попович, О. Забужко, Ю. Прилюк та інші) в “Літературній Україні”. В Україні лише починають вивчати спадщину Д. Чижевського, діаспора ж давно дала їй найвищу оцінку. Відомий вчений Осип Данко писав: “Якби хтось зробив серйозну спробу дослідити, який вклад українці за кордоном внесли у світову науку, то незалежно від того, чи цей вклад – у порівнянні до загальної скількости українців за кордоном – виявився б більший чи менший, немає сумніву, що найвизначніше місце серед невеликої групи українських вчених, що такий вклад зробили, належало б Дмитрові Чижевському”.
Сочинение по кортине описать джаконду.