Людина – не гвинтик. Вона неповторна! (За кіноповістю О. Довженка “Україна в огні”)

За всю свою історію Україна жодного разу не пішла війною на інший народ, не зазіхнула на чужі землі, чуже багатство. А захищатися доводилося нерідко. Прийшов страшний і кривавий червень 1941 року, який розпалив диявольський вогонь війни. Полились ріки крові, “степи гнівом утоптано та прокляттям, та тугою і жалем”. Так напише О. Довженко у своєму “Щоденнику”, коли над Україною нависла смертельна загроза фашистського рабства.

Хто ж допустив до такої безжалісної наруги над цілим народом? Може, ті, що відділили нас від загальнолюдських, національних і духовних цінностей? “Обучали класам”, виховували зрадників, покірних “гвинтиків”, а самі бездарно стояли біля державного керма, втративши всяку відповідальність, за долю народу, ставши німими споглядачами.

“Україна в огні” написана по гарячих слідах війни, її перших днів. Змалювавши криваве потворне обличчя війни, збагнувши її нелюдську суть, О. Довженко виступає палким противником будь-якого насильства і кровопролиття. Як же він міг не хвилюватися, коли за короткий проміжок часу фактично вся Україна опинилася під фашистським чоботом? Всюди чулась незвичайна музика німецьких губних гармошок, на яких грали вороги, “засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту”, їхні обличчя “вилискували радістю і здоров’ям”.

З великим болем пише майстер слова про українських дівчат, кинутих на поталу ворогові. Усі жіночі образи кіноповісті трагедійні, а образ Христі Хуторної – найтрагічніший, бо її привселюдно засуджують за аморальність та розпусту. Дівчина у розпачі, але її відвертість збиває прокурора з пантелику. На запитання: “Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?” Христя з гідністю каже: “Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами і стрічаю… ” Говорити правду героїні було неважко, бо знала, що живою її не залишать. Тому й кидає сміливо слова-звинувачення судці, який тікав з їхнього села на машині на самому початку війни. “Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія і стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуєте смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чи ви можете покарати мене?” Так з підсудної Христя стала обвинувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну.

А як було важко молодим дівчатам, яких відправляли до німецького рабства. Олеся – поетична, лагідна душа, тактовна і добра, бездоганно вихована хорошим чесним родом теж понесе важкий тягар приниження на чужині. Єдина донька Лавріна Запорожця пройде шлях насильства, нужди й голоду. Але вона знайде в собі сили й мужності, щоб втекти і повернутися на батьківщину. Виразність і емоційність цього образу посилює епізод прощання Олесі з матір’ю перед від’їздом на примусові роботи в Німеччину. Тетяна Запорожець тужить, пригортаючи до себе дочку востаннє. “Донечко моя, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранішніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая наруга… ” Це слово-плач, слово-реквієм за молодими дівочими душами, які ніколи не повернуться до батьківської домівки.

О. Довженко залишив нащадкам згадку про страшні сторінки нашої історії. Він повернув нас, молоде покоління, до правдивих сторінок, до реальних подій того часу, про які ми не повинні ніколи забувати.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Людина – не гвинтик. Вона неповторна! (За кіноповістю О. Довженка “Україна в огні”)