Нашого цвіту по всьому світу

Сьогодні можна впевнено сказати: майже в усі часи українська інтелігенція була гнаною, тому часто знаходила порятунок за межами рідної землі.

В одному зі своїх останніх романів “Борозна у чужому полі” (К.: “Ярославів Вал”, 2014) Іван Корсак порушує важливу гему, пов’язану з еміграцією наших світлих розумів. У книзі висвітлено долю трьох братів Тимошенків: старшого Степана, середульшого Сергія та молодшого Володимира, які залишили по собі чималий доробок за межами рідної землі. По-різному складалися їхні життєві шляхи у ті буремні роки, коли Україна після більшовицького перевороту намагалась відновити свою незалежність.

У книжці Корсака мало художнього вимислу. Вона містить автобіографічний матеріал, і для її написання авторові необхідно було опрацювати значну кількість архівних документів. Пройдімось услід за письменником життєвими дорогами кожного з братів Тимошенків.

Ще 1906 року Степана Прокоповича було обрано на кафедру опору матеріалів Київської політехніки. Степан здобував грунтовні знання, відвідуючи лекції поважних авторитетів у Гетингені. Його роботи друкують відомі німецькі журнали. Він навіть був удостоєний золотої медалі та премії імені Д. Журавського. Незважаючи на це, Петербурзьке міністерство освіти звільнило його з посади декана Політехніки за перевищення норми прийому євреїв (15 відсотків). Минає небагато часу, і прем’єр УНР Микола Василенко запрошує його взяти участь в організації Української академії наук. Невдовзі гетьманським указом були затверджені перші академіки: Д. Багалій, О. Левицький, М. Туган-Барановський, В. Косинський, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, П. Тутковський, М. Кащенко, Ф. Тарановський та С. Тимошенко. На установчому засіданні Академії 27.11.1918 року В. Вернадського обирають її президентом. Того ж року Степан Прокопович засновує при Академії Інститут технічної механіки (і тільки з 1993 року цьому Інституту надано його ім’я). Але творчий злет тривав недовго, насувались скрутні часи. Більшовики захоплюють Київ. Викладачі Політехніки створюють “комітет з добування їжі” на чолі з Євгеном Патоном. Щоб якось продовжити життя Академії, пан Степан проривається до червоного “прем’єра” Раковського. Обіцянок багато, але у Києві вже Добровольча армія. Довелося Степанові Прокоповичу та В. Вернадському їхати до Ростова за Академію просити: “Комусь же має душа за науку щеміти”. Але “дикій орді зі сходу знання були не до шмиги”. Їхнє п’яне офіцерство більше переймалось жінками. “Готовність росіянина “слугувати” і є ймовірна причина сили більшовиків”. Може, тому “гнійник більшовизму вискочив саме в Росії, і прорвав, гноєм тим затопив неймовірні обшири” – розмірковує автор.

Рідний край палав, і, здавалось, жодні вітри не здатні вгамувати те полум’я. Довелося податись у світи, “де ще цінять розум людський”. Загребська Політехніка прийняла Степана з сім’єю. Ректор надав йому приміщення майбутньої лабораторії як тимчасове житло. Він бере відрядження у пошуках передового досвіду в європейських лабораторіях і в Единбурзі зустрічає Петра Капицю, “нащадка давнього волинського аристократичного роду”. Та невдовзі (вже навіть у Західній Європі!) “працівник науки опиняється цілковито зайвим”.

Степан перший серед братів потрапляє до США і з часом дістає працю в Мічиганському університеті. Сталеві конструкції нью-йоркських хмарочосів обіцяли неозоре поле роботи. Вони видавались йому “символами невгамовного й заповзятого народу”. Вражений побаченим, Степан пише листи Володимирові Вернадському з пропозицією переселення в Америку, “в якій немає вузького європейського націоналізму”. З цих листів перед читачем постають реалії тодішніх США: “знайомства і зв’язки грають величезну роль”, “все тут робиться іноземцями”, “дуже люблять фізичну працю”, “живуть в матеріальному достатку і обходяться без газети, без театру, без бібліотек”, “платня професора не перевищує заробіток залізничного машиніста”, “молодий інженер по вечорах змушений грати на грубі у танцювальних клубах, а декан – давати консультації на заводах”…

Вернадського так і не вдалось переманити в США. Володимир Іванович, з одного боку, не міг змиритися з падінням Росії, а з другого, занотовував 1920 року у своєму щоденнику, що “російська інтелігенція хижа й продажна” і що “історичне варварство” , яке так яскраво відображається довкола, примушує часом зневіритися в майбутньому Росії… ”

Степан Прокопович згодом стає “батьком американської прикладної механіки”, почесним доктором низки університетів. Його обирають до академій Американської, Польської, Французької, Лондонського королівського товариства, Спілки швейцарських інженерів… Відділ прикладної механіки Американського товариства інженерів засновує медаль його імені. Лабораторію в університеті також назвуть його іменем. Його вибрані праці й книги видають різними мовами. Однак, коли мова зайшла про опублікування їх в СРСР, то, незважаючи на підтримку з боку знаного спеціаліста з прикладної механіки Едуарда Григолюка, академіка П. Капиці та інших, цього так і не вдалося здійснити.

Коли через багато років Степанові вдалося відвідати рідний Київ, його будиночок на Фундуклеївській (Леніна) зустрів його “величезним списком нових мешканців”. Від російської культури залишились “ледарство, пиятика та бридкі матюки”. Життя ніби завмерло на півстоліття, і Політех зберіг “ті ж самі саморобні прилади, які він колись майстрував”. У Харкові йому дозволили побачитись під пильним оком “Інтуриста” з одинокою рідною сестрою, проте їй так і не дозволили приїхати до нього в Америку.

Іван Корсак з любов’ю описує й життєву дорогу Сергія Прокоповича. Сергій був знавцем стилістики козацького бароко та розробив новий архітектурний стиль. Йому випало будувати кілька ліній залізниць в Україні (зокрема, Північно – Донецьку), проектувати чотириповерхові будинки Л. Юркевича та С. Лаврентьєва у Києві, будівлі на узбережжі Криму та Народні доми на Полтавщині. Надгробки Симона Петлюри в Парижі та Миколи Лисенка – теж його роботи. Загалом, понад чотириста будівель у різних країнах світу виросло за його проектами. За часів УНР Сергій був міністром шляхів в уряді, брав участь у Другому зимовому поході на Україну під проводом генерала Тютюнника.

Доля заносить Сергія в Подєбради. Тоді “тут у Ноєвому ковчезі зібралась чи не половина українського Києва”. Роман Корсака збирає у Подєбрадах “славне професорське гроно”. За кафедрами тут стали колишні прем’єри УНР Ісак Мазепа і Борис Мартос, прем’єр Кубанського уряду Василь Іванис, письменник Модест Левицький, міністр земельних справ Микита Шаповал… Іван Горбачевський викладав органічну хімію, Федір Щербина – статистику, Василь Біднов – історію України, Володимир Старосольський – державне право. Сергій Прокопович вів архітектурну справу в Українській студії пластичного мистецтва. Заснував же студію, як і низку інших українських закладів, виставок і товариств, Дмитро Антонович.

Коли фінансові джерела чеського уряду зміліли, Сергій перебирається в Лучеськ на Волинь, що перебувала тоді під подвійною окупацією: світською (польською) та духовною (московською). У 1931 році Сергія Прокоповича обирають спочатку заступником, а потім головою Волинського українського об’єднання, що мало на меті обстоювати інтереси місцевого люду супроти асиміляції, яку насаджувала Річ Посполита. Згодом він стає головою Луцького Чеснохресного братства та головою Товариства імені Петра Могили. Його обирають послом до Сейму. Проте намагання зарадити справі (разом з воєводою Юзефовським) були марними. Розпочинається Друга світова війна. Сергій потрапляє в “табір для військовополонених і цивільних”. Тут його, 60-річного, німці мобілізують в організацію Тодта, яка сприяла табірній адміністрації. Після бомбувань табору він опиняється серед біженців, що йшли на Захід, аби знайти прихисток на “планеті Ді-Пі”.

Іван Корсак не оминає й долі Сергієвого сина Олександра. Після мандрів європейськими країнами Олександр опиняється в США. Тут завдяки його таланту було ошатно оформлено чимало станцій вашингтонського метро. Будучи керівником будівельної компанії, він зводить стрімкі хмарочоси у Нью-Йорку. Потім пише книгу про українську архітектуру XX століття. Бо, як відомо, “культура народів часто оцінюється архітектурою”. Ось чому ще царат забороняв будувати будинки в українському стилі. А такі блискучі пам’ятки архітектури, як Михайлівський монастир чи військовий Микільський собор, були зруйновані. У Києві виростали “ІІрісутственниє мєста” та цибулині церкви Покровського монастиря. А від 1927 року все в Україні будується в російському стилі, бо більшість архітекторів – росіяни. “Під “пролетарський” стиль совіт голив і стриг усіх”.

Тамбовські “пєтушкі” мали кукурікати на українських домівках… Окупанти по собі залишали “неохайні копії класицизму, перероблені з типовою азійською некультурністю”. Будинок Верховної Ради архітектора Заболотного – один із таких. Чи варто зберігати пам’ятки, що нагадують політичне поневолення? Поляки, наприклад, усунули російський Собор з історичної Саської площі у Варшаві.

Першою спробою будови в українському стилі треба вважати будинок Полтавського земства. Його автором був архітектор Василь Кричевський, який перед тим тривалий час вивчав українську народну архітектуру. Йому належить проектування низки інших будівель, зокрема школи ім. С. Грушевського у Києві, на Куренівці. Дивом оминули московську цензуру Лісовий інституту Києві за проектом Д. Дяченка та готель з музеєм на могилі Шевченка В. Кричевського. У 1919 році у Києві з ініціативи Д. Дяченка та С. Тимошенка заснували Архітектурний інститут.

Шлях наймолодшого із братів, Володимира Прокоповича, був теж непростим. Він обрав фах економіста і навчався у Петербурзі. Після закінчення навчання працював у Міністерстві шляхів сполучення, а з приходом більшовиків організував страйк чиновників, за що потрапив у відому в’язницю на тисячу камер “Кресты”. Тут побували на нарах Керенський і Мілюков, Троцький і Луначарський. Опинившись на волі, відчув, що треба, як писав Гоголь, “мерщій у Київ! Він уже наш, він уже не їхній… ” Над Україною шуміли вітри волі. Як економічний консультант українського уряду та керівник Інституту економічної кон’юнктури, Володимир небавом потрапляє в Париж. Тоді російська і польська дипломатії у Парижі переконували держави Антанти, що “Україна – то нова Мексика, захоплена анархією”. Голова дипломатичної місії Михайло Тишкевич докладав чимало зусиль, щоб “західні альянти перестали дивитись на Україну як на частину Росії” та щоб французькі промислові кола зацікавити Україною. Загальній справі завадила приналежність членів дипломатичної місії до різних політичних партій. Попри цю невдачу, Париж усе ж прихистив на якийсь час Ігоря Сікорського, Олександра Архипенка, Марію Башкирцеву, Олексу Грищенка, Софію Левицьку, Соню Делоне та інших.

За слідами брата Сергія в Подєбради переїхав і Володимир. Він стає професором академії, працює деканом факультету й обирається ректором УВУ. Згодом перебирається до США, в Мічиганський університет, де викладає економічні науки. В часи світової економічної кризи Сергій стає науковим радником із сільського господарства а уряді Рузвельта. Наприкінці Другої світової війни Володимир потрапляє у Берлін як член американської військової адміністрації. Тоді ж постало головне питання: як бути з повоєнною Німеччиною? Чотиримільйонне місто лежало в руїнах. Тут серед іншого він почув, як радянські “визволителі” гвалтували жінок на дорогах, навіть у соборах, де ті сподівались на Божий порятунок, а щоб убезпечитись від мін, гнали перед собою німецьких дітлахів…

Іван Корсак у своєму творі вперше проливає світло на документи, які досі не встигли опрацювати історики. Саме художнє опрацювання документального матеріалу дозволило йому чутливим поглядом сучасної людини зазирнути в темні закапелки минулого і знайти в них діаманти, яскраве сяйво яких може стати напутньою дорогою для прийдешніх поколінь.

Микола Григорчук

Джерело: Літературна Україна № 15 (5594) від 09.04.2015р.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Нашого цвіту по всьому світу