Тарас Шевченко – Ну що б, здавалося, слова

Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди! … ..
Похилившись,
Не те щоб дуже зажурившись,
А так на палубі стояв
І сторч на море поглядав,
Мов на Іуду… Із туману,
Як кажуть, стала виглядать
Червонолицяя діана…
А я вже думав спать лягать –
Та й став, щоб трохи подивиться
На круглолицю молодицю,
Чи теє… дівчину!.. Матрос,
Таки земляк наш з Островної,
На вахті стоя,
Журився сам собі чогось,
Та й заспівав,- звичайне, тихо.
Щоб капітан не чув, бо з лиха
Якийсь лихий, хоч і земляк.
Співа матрос, як той козак,
Що в наймах виріс сиротою,
Іде служити в москалі!..
Давно, давно колись
Я чув, як, стоя під вербою,
Тихенько дівчина співала,
І жаль мені, малому, стало
Того сірому-сироту,
Що він утомився,
На тин похилився,
Люде кажуть і говорять:
“Мабуть, він упився”.
І я заплакав,- жаль малому
Було сіроми-сироти.
. . . . . . . . . . . . . . .
Чого ж тепер заплакав ти?
Чого тепер тобі, старому,
У цій неволі стало жаль –
Що світ зав’язаний, закритий!
Що сам єси тепер москаль,
Що серце порване, побите,
І що хороше-дороге
Було в йому, то розлилося,
Що ось як жити довелося,-
Чи так, лебедику?! “Еге… “


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Тарас Шевченко – Ну що б, здавалося, слова