Особливості ранньої прози В. Винниченка

Володимир Винниченко – один із найталановитіших українських прозаїків і драматургів. Але його людська і творча доля складалася дуже важко. Свого часу за відверті виступи був оголошений ворогом соціалізму, націоналістом, агентом імперіалістичних держав, інтервентом. І як наслідок – сидів у тюрмах, жив нелегально, емігрував і знову, ризикуючи, переходив кордон. “Метри” ж критичного цеху, побачивши в доробку письменника образи хворобливо-безвольні, хисткі у переконаннях і навіть аморальні у поведінці, називали його проповідником

індивідуалізму й суцільної аморальності. Його ім’я було поховане під тоннами критичних статей, його творчість старанно обминалася укладачами підручників та енциклопедій. Але він знову повертається до нас із понад півстолітнього забуття.

Дебютувавши 1902 року оповіданням “Сила і краса”, Винниченко вразив силою слова, життєвістю не тільки простого читача, а й таких літературних авторитетів, як Леся Українка та Іван Франко.

Уже рання творчість Винниченка вражала багатогранністю тематики, художньою глибиною і психологічною майстерністю відображення соціальних типів і суспільних процесів.

Продовжуючи

класичну тему соціального розшарування на селі, письменник доповнює і поглиблює її новими гранями, подавши через індивідуалізовані образи збірний образ селянства, перед яким лежить “широкий шлях у повний пролетаріат”.

За допомогою психологічно переконливих сцен і образів, точних характеристик і деталей письменник змальовує процес крайнього зубожіння українського села, зародження революційних настроїв, політичної свідомості і нових суспільних виявів – агітаційного та революційного руху. З-поміж творів такого тематичного циклу особливо помітними є оповідання “Салдатики!!”, “Хто ворог?”.

Змінилося село, зауважує автор в оповіданні “Салдатики!!”. “До вчорашнього дня жило собі,.. як і Перше: голодали, боліли, умирали”. І раптом – заговорило по-новому: “… Той має право на землю, хто робить на ній! Ми робимо – наша й земля”. В особі селянина Явтуха, іцо проголошує ці карбовані слова на сході, село заявляє про себе, як про нову політичну силу.

Незважаючи на трагічний фінал (Явтуха вбили послані на придушення бунту “салдати”), оповідання має певний оптимістичний заряд. Цей контраст є однією з особливостей творчої манери Винниченка.

Оповідання “Суд” присвячено тій самій темі, проте характеристика селянства дається опосередковано: автор ніби усувається від коментування подій, передаючи свої “повноваження” земському начальникові Михайлу Денисовичу Самоцвіту. “В морду! От і все роз’яснєніє… Р-раз, два… Третій раз у вухо – і марш… І весь суд… ” Саме такий самосуд над селянином, що виявив “непослушаніє”, працюючи за мізерну плату в господарстві Самоцвіта, і зображено в оповіданні.

У комічному плані виписаний і центральний епізод оповідання, а точніше – в трагікомічному, підсиленому сатиричними нотками. Ідеться про те, що прикажчик, “ошибшись”, замість Ніканора на “суд” покликав Никихвора, і Михайло Денисович “чоловікові безневинно морду розбив”, “кров пустив”. До добродушного сміху тут далеко, адже автор висміює панську сваволю і жорстокість, хижацьке єство “заступників” народу.

Роздумуючи над проблемою інтелігенції і народу, В. Винниченко з гіркотою зауважує, що до взаєморозуміння ще далеко. Свідченням того є хоча б трагічний фінал оповідання “Студент”. У ньому малюється непорозуміння між озвірілою і легковірною селянською юрбою й агітатором-студентом під час пожежі, в якій підозрюють “студентів”. Цей конфлікт закінчується трагічно: самогубством студента, що своєю смертю хоче довести свою правоту…

Проаналізовані твори не вичерпують усього багатства, що залишив нам письменник, проте яскраво засвідчують, що все, принесене в українську літературу В. Винниченком, піднесло її на якісно новий рівень, збагативши темами, проблемами і характерами.