Показ трагічних результатів намагання втілити в життя утопічні ідеї Марксизму-Ленінізму (за оповіданням Миколи Хвильового “Я (Романтика)”) (2 варіант)
Слово “повстання” таємне
Чув я, як в тирсі давно
Скиглив повстання зерном.
М. Хвильовий
Микола Хвильовий так писав про себе: “Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте, за вольтер’янство, я… романтик! Саме відци й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе… Я до безумства люблю небо, траву, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні світанки, коли десь летять огняннопері вальдшнепи… все те, чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю
Хвильовий – письменник, народжений революцією, нею ж покликаний до творчості. Він був романтиком і бунтарем проти всього, що не відповідало його розумінню ідеального образу революції, який має базуватися на гуманних принципах і справедливих законах, а не лише проголошувати їх. Він не міг сприйняти революції, яка нібито прагнула братерства й волі для всіх, а насправді почала знищувати всіх інакомислячих.
Уперше в українській літературі М. Хвильовий показав, як деформувалися ідеали революції, як більшовицька партія зраджує своїм ідеалам і поступово перероджується, як руйнується людська мораль, вмирає духовність. За революцією пішли сотні й тисячі людей, які вірили в неї. Це були такі ж палкі романтики, як і сам письменник, як і його герой, що палав ідеєю “загірної комуни”: “Я зупинився серед мертвого степу – там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни”. Слова, які супроводжують у творі згадку про “загірну комуну”, завжди світлі, яскраві лагідні, романтичні. А ось реальна дійсність зовсім інакше, тому й опис її супроводжується досить похмурими епітетами: “Але це була дійсність: справжня життєва дійсність, хижа і жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть”.
Реальна ситуація, в якій перебуває герой, ніяк не схожа на його мрію, вона взагалі більше нагадує якесь божевільне марення і за вчинками оточуючих, і за обстановкою, в якій все відбувається: “Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мого випадкового кабінету”. Створюється враження, що революція, неначе дика стихія, змила все на своєму шляху, щоб зайняти пустоти своїми представниками. Так, комунари займають пустий замок. І лакеї прислужують тепер їм, як своїм новим панам: “З дальніх покоїв виходять лакеї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат”.
Герой оповідання страждає від тієї ситуації, в якій він опинився. Його совість, мати, як втілення його душі не дає йому заспокоїтися і змиритися зі своєю жорстокою роллю. Але далеко не всі революціонери переймаються справедливістю своїх вчинків. Так, доктор Тагабат є уособленням дикої стихії революції, він впевнений у необхідності вбивств і спокійно посилає людей на розстріл: “Але коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою – “розстрілять” – мене раптово взяла розпука. Дей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”.
Але вершинним витвором цієї “хижої стихії” є “дегенерат” – бездумний виконавець чужої волі, позбавлений сумнівів і почуттів. Саме такі істоти були ідеальними для цієї революції, яка з прекрасними гаслами на знаменах почала руйнувати людство: “Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов із поля, коли танули димки й закопували розстріляних”.
Письменник показує, як ці люди, що вершили долі інших, брали на себе роль суддів та палачів, бенкетують у палаці, втрачаючи будь-яку людську подобу: “В їхніх руках пляшки з вином, і вони п’ють його пожадливо-хижо. Я думаю: “так треба”. Але Андрюша нервово переходить з місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять, що це – вакханалія і т. д. і т. д.”
Виходить, що ідеали революції зраджені самими ж революціонерами, що вони перетворилися на якусь фікцію, на ідею, яку всі вже давно забули, і мова йде тепер лише про те “хто кого”, тому що образ ворога розмивається і захоплює все більше людей, і треба вбивати, вбивати, вбивати невідомо для чого і задля чого. І недарма головний герой передбачає, що далі будуть сотні і сотні розстрілів. От на таку страшну дійсність перетворюється омріяна “загірна комуна”!
Микола Хвильовий, будучи справжнім романтиком революції, розвінчав у творі криваву дійсність громадянської війни. Можливо, автор хотів застерегти сучасників та майбутні покоління від помилок, показати, що на ріках крові не можна збудувати гуманного суспільства. Він показав, як деформувалися ідеали революції в реальній дійсності, як більшовицька партія зрадила їм, облудно перебравши на себе роль вершителя доль багатьох людей.
Микола Хвильовий точно відображав суспільні настрої свого часу, акцентуючи увагу читача на деталях дійсності, які відтворюють усю картину розвитку й руху життя в його багатоманітності і суперечливості.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Старий і море дуже стисло.