Сатирична коляда – Драматургія



САТИРИЧНА КОЛЯДА
Милостивий государ!
Відая вашу к наукам охоту,
Посилаю от себе к вам работу.
Она похожа как би на сатиру,
Только достойна ли явиться миру?
Єжелі она не достойна того виду,
Прошу не привесть мене в обиду.
Єжелі якая дурна машкара
Здесь – зодрать, бросить – пусть щезнет, как мара.
Не знаю, з чого панам запретить пристало,
Чтоб люди не робили горілки немало;
їли у них толстиє постухають брюхи,
Єжелі нароблять нем’ягкой сивухи?
їли у них в корпусі умалиться росту,
Как гнатиметь

поспольство горілку непросту?
І пред сим всі посполу горілку робляли,
Равно люди хліб їли, а ті панували.
Думають ли, что і в нас так, как у Погарі –
Іной можеть просидіть з вином дней три парі!
їли так, как в Стародубі, закуска литвину,
Что з похмілля за вино отдал би дитину
Хоть соборному дяку, хоть отцю Давиду?
Но їх хоть би кто не знал, то видно із виду!
В нас до неї не така охота, как в Січі,
Где іной вихмелиться на год всього двічі,
А которий безсилок, то только однажди,
І то в страсну п’ятницю – говорю без вражди.
Говорили ж, что, народ в світі гнусний,
В таковом
ділі только неіскусний –
Но не видно з них таких, не так поступають,
Кто волею не берет – силой накидають!
Хорош промисл, когда б так усякому вольної
Промисленников таких було би довольно!
Таких еще становлять смотрить в таком ділі!
Кто будет жить в правду, кто будет смілий;
Кто будет по всьому враг – і в ділі, і в слові,
Всякий день ходить п’яний от людської крові!
Всего ж горш, когда будет шибениці годний,
Смотри – придають йому і чин благородний!
Что хотя б кто і схотіл поіскать розправи,
Так тот чорт і в судейськой сидить же на лаві!
Уви, отечество! Отечество любезно,
В какой ти досталось час – і горький, і слезной!
Було ль тебе когда-нибудь тоє на мислі,
Чтоб тебе в сіє время толь біди притисли?!
Где твой мужествений дух, где скора розправа?
Щезла, вмерла, пропала, моль з’їла іржава!
Тепер як кто з патроном да денег довольно,
Тому убить, і грабить, і розбивать вольно,
І всяким, каким схочет, торгом промишляти,
Був би хоть мало мотор, та к тому багатий,
Когда ж такой кто річі схочет посумнитись,
Тому хоть одним оком в Зіньков присмотритись:
Тут іспервоначала вийдет пан Розовський,
А потом милостивець стрінет – пан Бурковський,
Что накормили людей і хлібом, і сіллю –
Ні одного загнали з дітьми в богадільню!
Но і там не дали жить з покоєм, без лиха!
Не осталось з чого зшить і на сумку міха.
В того зуби большіє, ніж большого хорта;
В того руки страшні, нєжель когті в чорта,
Хоть би рад погладить іли поцілувати –
Тому нельзя не вколоть, тому треба вдрати.
Тот, як був в Зінькові на долгий час паном.
Чоловік ізо сто з’їл – з хатами, з барканом!
Іль зри далі – за ріку Псьол, в Сорочинці-город,
Сколько там в сльозах сищеш самих сідих бород!
Ні одного не сищеш малого куточка,
Чтоб где лиха не була великая бочка!
Но на таких жаль – не жаль, как би на природу,
Іль на атеїст, что зло ділають народу –
На таких жаль, что бога і что права знають,
Но как натуралісти во всем поступають.
Пан сотник радується, как ангел-хранитель,
Как появиться где вор іль дівства губитель:
Досвіта прибіжить к атаману поспішно,
Как уже где єсть ловля, ніби что потішно:
“Добродію вірний! Хліб, как Роман прокрався,
Где Іван Чечекало з дівкою попався!” –
“Ісполать-дє тебе, друг, за такії вісті!” –
“Малой, подай скорій стул – атаману сісти!
Да налий водки доброй по срібном стакану!”-
“Будет обоїм, братець, по новом каптану!”-
“Как-де! То уже всмерку виломил там стіну,
А той, прощайте, Химці народив дитину!” –
“Но за сіє не треба великого датку:
Пусть обидва принесуть рублей по десятку.
Да потом їх іспросить, нет ли чого горше?
Так в ті пори можна взять з них єще й больше!”
“Ой було б что взять у них – єсть добрі корови,
А обидва плохії, лиш робить здорові!”
А хоть би стали іскать, чи в нас не патрони
Суддя, писар, есаул, хорунжий, обозний?
Для зачину іскусних воров випускають –
І будто самі втекли – в народ розглашають.
Для покупки лошадей, плаття строевого
Козакам нельзя продать грунту нікакого –
За воровства ж іль бої сотнику в заплату
Продать вольно їм з грунтом і самую хату.
Говорил би і больше, но ніту охоти –
Пусть їм кулі, порох і войськові клейноти!
Попи молчать, как гості, будто і не знають;
Только і діла, что акафісти читають!
Но пущай би і тоє з трелями читали,
Но хоть би простой річчю в том їх обличали!
Єще празники кажуть вперед за седмицю,
Чтоб люди приносили для просфир пшеницю.
Не так рад наш батюшка серед тижня святу,
Как перепадет то же, что отцю Кондрату!
Кадить, молитву дієт, мает взор набожний,
А мислить, как би винесть карман не порожній
Одним глазом в параклис умильно взирает,
Другим – в блюдце, где деньги, бистро поглядает!
Как у попа к серебру жар воспламениться –
Ні кутею, ні ситою вовік не втопиться!
Того не зрить, какіе в людях забобони:
Тот бога чтить, монастир, а другой – ікони;
Тот мислить, как не ченцом не можна спастися;
Другому без ікони нікому молиться:
“Где твой бог руський – кричить – что його не
видно!”
А в черкас – другой річі, і говорить стидно:
“Бодай мене лихо все так, как я забула,
Що п’ятінка святая, да масла лизнула!
Що послі не ділала, чого не робила,
Все додолу виплювала, рот водою мила!”
Нікакой больш не смотрить, как етої скверни,
Когда б так всього беріг народ правовєрний!
Спішно біжить к попу, не теряя время,
Сповідуєть, как тяжкое гріховноє бремя:
“О, худо ж так! Смотри, вдар поклон до поту,
Один раз їж в п’яток, а не в суботу!” –
“Ой, я понеділкую і осталась мужа,
Не роблю і в п’ятінку, бо була недужа”.
Чернеці то єще трохи духовнії люде,
Как они уж знакоми – довольно з них буде.
Пред сим було в подземних пещерах кочують –
Тепер і каменними ізбами бракують!
Заодно уж добрії, гордостю не п’яні,
Хоть в розкошах погрязли, как мідь в океані!
Как заморить себе, бідний, да вийдеть із кельї,
Всилу, мертвець, за брюхом дойдет до вечерні.
Не розсуждають плотськи, но мислять по духу,
На скріпленіє стомаха п’ють добре сивуху!
Где старець стоїть соборний в начальной скважнї,
Редькой да горілкою смердить на три сажні!
То только держать они себі за святиню,
Чтоби украсить златом старую пустиню.
Ставлять в Кловах часовні і ллють колоколи, –
Там же нищ гладом тает, не одінуть, голий!
В суботу да в неділю – старцям по полушкі,
А для своей больш рубля на всякий день душки!
Но не везді, там лиш, где больше користі,
Что іному в год прийдет больш рублей, ніж двісті.
Многі однако і там щедро подавають
І ангельськії ризи в полицю скидають.
К чему не могу пристать, ниже іму віру,
Будто хлопці їх крестять, только не чрез міру.
Єсть у них ті, что читають за їх псалтирі,
Бо в соборного таких єсть два, три, чотири.
За внутреннюю пустиню іміють Триполля,
Где отправляють добре свої богомолля;
Кої сильнішії – ідуть ік Василькову,
Потом возвращаються в монастир ізнову,
Как із-за Иордана, з глубокой пустині,
Полні плодов духовних, полні благостині;
Інії в Рим странствують, той, что на Подолі,
Но, как папістов, виводять оттоль поневолі,
Як велить роздіть чернець бідного з кожуха.
“Во ім’я отца, і сина – говорить – і духа!”
Як їздить в степ, в сусіди, собі на погибель,
Мнить: “Я син обителі, треба чинить прибиль!”
Адам столько не плакал, как они ридали,
Как ізгнаніє з вотчин своє поспихали!
Как-де Адам був ізгнан, но ізгнан з женою,-
Їм сидіть було б в кельї з єдной бородою!
Тот іміл в своей власті всі польнії звірі –
Їм було б достались одні книги віри!
Тот не ізгнан, но загнан на землі пространство,
А їм лиш було б глядіть в церкві убранство!
Но сколько же було плачу, сколько і утрати,
Как веліли із вотчин скот свой продавати!
Что стояло трьох рублей за таку скотину,
Веліли брать всього рубль і одну полтину.
За позов так держаться, як чорти за душу –
В розталь, сніг, мороз, сльоту ідуть, как у сушу!
Один, знаю, і тепер лічить праву голень,
Что бігал у Глухов, как до води олень;
Но тот уломил ногу, другой скосил очі,
Что сиділ з бумажками ноябрськії ночі!
Но пущай би тот хромал, другой смотріл криво,
Чего б уже язиками говорити лживо?
Єщо у них ієрей єсть – Давид набожний,
А карман – тридцять ябед лживих непорожній!
В монастирі – дряхлії только да каліки,
Все ж – где села, мельниці, где з хлібом засіки!
Іль така заслужена і чесна особа,
Что уж їй там сидіти крайнє неподоба?
Тот уже в монастирі молитви читает –
То в лавках матерію, то чай покупает:
“Что в мене чай – такого ні в самом Китаю,
Дванадцяти водами один наливаю!
Смотри ж, какой трав’янист, какой-де душистой,
Да і сахар, посмотри, самой канар чистий!
Єщо одной покупкою тобі похвалюся,
Да нет ли какой порчі і сам подивлюся.
Не матер’ял, не квіт, а какая плотина!
Как ви самі скажете: “Ізрядна люстрина!” –
“По чому купували ви тую люстрину?” –
“Стал мні локоть в два рублі і одну полтину.
Хотіл було купити чого подороже,
Хлопець сказал, что і в сей мні будет пригоже –
Сей же только світліший брал Інокентій –
Сподіюся посилати комусь на презенти.
Он побольш меня взял – аршинов п’ятнадцать.
А я собі, постаравшись, взял з лишком двадцать”.
Здається мні, говорять в пещерах святії
К вам, соборнії ченці, вслух слова такії:
“Хоть ваше везде блищить сребро і злато,
Но наше яснішеє пещернеє блато.
Наші ізлежалії власянії ряси
Дороже, нежель ваші штофи і атласи;
Наші многошвейнії і худії руби
Кріпше, нежель в вас люстрина і бархати грубі!” ,
Сама ограда кричить, самий прах бездушний,
Келії, колокола, храм на ваш убор бучний:
“Чуть ви, отці святії, от риз, что на тілі,
По внутренньому виду равно не зчорніли!”
Казал би, как носиться старинная мова,
Что подражають князю поддані до слова,
Но у нас в резиденціях везді чин ісправний,
А найпаче, где живет всяк з нас безобавний;
Всякий із нас бережет только інтереса,
А другое всьо ділаєт горш самого бєсаі
Один только і важен нам – первий да вторий,
А больш многим не страшен уже нікоторий –
Убивство, і нападки, і всякое діло
З деньгами да з патронами отправляють сміло.
Біглий юрист, как пером нічего не зможет,
Непорожнім карманом в том собі поможет,
Хоть учует за вину далеку Камчатку;
Но если вор лиш ставить денежную взятку,
Знает, что наберет денег хоть разбоем –
По всей моді чаєт жить дома і з покоем.
Начто на іностранних врагов меч острити,
Когда внутреннім врагам попускати жити?
Лучче одного спасти із своїх подданих,
Нєжелі убита сто врагов іностранних,
Іначе нічим будет наділять каліку,
Бо посліднюю сгаршини отнімуть копійку.
Ось слишно, в нас будуть нові подкомори,
Когда б лиш з них по-прежньому не були вори.
Как будуть смотрить собі людської користі,
То хотя би і зараз побрав їх нечистий!
Лучче би пороки у сильних істребляти,
Нєжель робить горілку бідним запрещати.
Но когда бог милует і казнить во світі,
Можна в поправки худа надежду іміти.
Ділали пред сим біди кримськії татари,
А тепер минули їх смертнії удари.
Сонця, луни, звізд, землі вірний управитель
Ісправить все і бідних будет защититель.
Потрясет громом страшним круг неба широкой
І пороки всемірно накажет жестоко.
Казнь божая, кажуть нам, ходить на костилях,
Но догонить, хоть би був кто от ней в сто милях.
Не громкая моя бідна коляда,
Полно лежать в селі, ступай в города!
Не очень робій, хоть не сищеш брата –
Требують того слідующі свята.
Єжелі кто спросить: “Что в город погнало?”
Сказуй: “У селі користі мні мало!”
Не Картезій-філософ, ні славний Вергілій,
Но селянин трудился в неважном сем ділі:
Ні ум, ніже способность, но оі самой скуки
Захотіл писать сіє, перо взявши в руки.
Кто я таков – не пишу; така мні приміта –
Хоть не жив чиновним, не тягну до війта.
1764 года декабря 23 дня К. Р.
За сей пашколь, а не сатиру,
Наругательний всьому миру,
їздателя висікти кнутом
Во справность прочим на том;
Послі чрез ката предать огню,
Такой заплати достоїн, мню.
1764 года генваря 23 К. I.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Який жанер твору дикі каченята.
Ви зараз читаєте: Сатирична коляда – Драматургія