Українська романтична поезія 20-60 років XIX ст.) Микола Яценко



Микола Яценко УКРАЇНСЬКА РОМАНТИЧНА ПОЕЗІЯ 20-60 РОКІВ XIX СТ.
У кінці 10-х років XIX ст. на Україні починає формуватися романтична естетична думка, позначена впливом ідей німецької ідеалістичної філософії Гердера Шеллінга та літературної теорії німецьких романтиків.
Одним з діячів вітчизняної науки і літературно-естетичної думки, котрий належачи один час до “Товариства любомудрія” сприйняв ряд теоретичних положень німецької ідеалістичної філософії, був М. Максимович. На відміну від німецьких романтиків, які переносили свої інтуїтивні

пошуки найпотаємнішого в природі і в людині за межі реального світу, “любомудри” приймали філософію
Шеллінга як просвітителі, проектуючи її постулати на реальне суспільне життя. Об’єктом головного інтересу в німецькій романтичній теорії для них була конструктивна думка про самобутність літератури, її національні естетичні засади. Ідея національного розвитку, що випливала з філософської концепції Шеллінга, орієнтувала “любомудрів” на пізнання змісту історичного життя народності.
Фольклористика для Максимовича, як і для багатьох інших діячів української культури 20-30 х років, стала тією
галуззю знання, в якій були зроблені перші спроби поєднати теорію з практичними потребами розвитку нової української літератури.
Велику роль у теоретичному осмисленні засад романтичної естетики на Україні відіграв І. Кронеберг – у 20-х роках професор кафедри класичної філології і ректор Харківського університету.
Концепція романтичного історизму в основних рисах складається у 20-40-ві роки у працях І. Кулжинського, М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бодянського та М. Костомарова. Джерела морально-етичних цінностей для романтиків – у “духові” нації, сконцентрованому у фольклорних пам’ятках і насамперед у героїчному епосі як достовірних документах самобутнього славного минулого. Сам народ (народність) виступає як єдність етнічного типу, способу відчуття мислення, своєрідності характеру і психічного складу, а не як соціальне історична спільність. Власне ця концепція була близькою до гердерівської, який розглядав національний характер як щось незмінне, хоч й історично сформоване. Разом з тим українські романтики заперечували гердерівське розуміння слов’янського і, зокрема, українського народного (національного) характеру як миролюбиво-хліборобського. І. Срезневському “внутрішнє життя” України, уособленням котрого є Запорозька Січ, уявлялося в типово оссіанівському чи вальтерскоттівському дусі – диким і бурхливим. Для Є. Гребінки історичні українці – це народ із “залізним характером” і “глибокими почуттями”.
Хронологічно межі романтизму в українській літературі обіймають кінець 20-х-бО ті роки XIX ст. – від публікації в “Вестнике Европы” в 1827-1828 pp. таких творів, як “Твардовський” П. Гулак-Артемовського і “Молодиця” та’ “Пир Владимира Великого” Я. Боровиковського, появи в 1827 р. “Малороссийских песен” М. Максимовича (де, зокрема, був вміщений і вірш С. Писаревського “За Немань іду”, що поширювався в рукописних списках в середині 20-х років XIX ст.) до виходу в світ в 1862 р. збірки “Поезії Іосифа Федьковича”, “Українських оповідань” О. Стороженка (1863) та романтичних казок Марка Вовчка (60-ті роки). Крім того, твори романтичного характеру (зокрема проза і драматургія Ю. Федьковича) з’являються і в 70-80-ті роки. Разом з тим з середини 40-х років спочатку в поезії, а пізніше і в художній прозі в українській літературі формується критичний реалізм, який стає основним художнім напрямом. Романтична творчість на Україні розвивалася не тільки синхронно з критичним реалізмом, а й у багатьох випадках органічно з ним перепліталася (Т. Шевченко, Марко Вовчок та ін.).
Розквіт української романтичної поезії припадає на 30-40-ві роки XIX ст. (Л. Боровиковський, А. Метлинський, Є. Гребінка, М. Костомаров, Т. Шевченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, М. Петренко, Я. Щоголев та ін.). В кінці 30-х років дебютують своїми романтичними творами і письменники західноукраїнські (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький). їх шляхом у 40-60-ті роки пішли М. Устиянович, А. Могильницький, І. Гушалевич. В 50-60-ті і наступні роки виступають з романтичними творами К. Думитрашко, П. Куліш, С. Руданський, Ю. Федькович та ін.
В українській романтичній поезії (це стосується великою мірою й прози) 20-60-х років можна виділити такі основні тематично-стильові течії: фольклорну, фольклорно-історичну, громадянську та психологічно-особистісну.
Генетично фольклорний тип романтизму випливає з концепції співвідношення людини і природи, зв’язок з якою здійснюється через безпосереднє інтуїтивно-ірраціональне чуття. Вважаючи природу вищою за культуру, послідовники Руссо дивилися на народні вірування і словесну творчість як на частину природи, яка має бути включена до складу літератури, що й спричинилося до появи на початку XIX ст. в романтизмі течії, орієнтованої на фольклор (Водсворт, гейдельберзький гурток, Міцкевич, чеські “будителі”, Петефі та ін.).
Записуючи і досліджуючи народну поезію, М. Максимович, М. Маркевич, І. Срезневський, Л. Боровиковський та ін. звернули увагу на твори, в яких відбивається щоденне життя народу (пісні, де звучить його душа, казки, де відсвічується народна фантазія), на повір’я і міфологію, звичаї, перекази та народні забобони. _; .
До творів, в яких помітна вже об’єктивна позиція автора, спроба надати народно-міфологічному матеріалові певної організації, внески в нього художню ідею, належать вірші балади Л. Боровиковського “Маруся” (1829) та “Заманка” (1832), де в першому фантастично містичне витіснено у сферу сновидіння, а в другому постає як прояв незнищеного природного начала, отже, теж по суті позбавленим містики. Певною мірою “Заманка” подібна до “Рибалки” (1827) П. Гулака-Артемовського, де природне і людське виступає в органічній єдності. Тим часом балада М. Костомарова “Наталя” (1855), з близькою до “Марусі” сюжетною основою, закінчується в дусі християнського моралізаторства – героїня змушена повінчатися з мерцем, тому що не молилася богу.
У зв’язку людини з природою остання у романтиків не виступає однозначною. Одним з аспектів цього зв’язку є той, що природа стає своєрідним аналогом душі, коли перевтілення в природний об’єкт уособлює ту чи іншу сторону родової суті людського характеру. Найбільш яскраво це видно у таких творах, як “Тополя”, “Лілея”, “Русалка” Т.-Шевченка, “Брат з сестрою”, “Явір, тополя, береза”, “Ластівка” М. Костомарова. Разом з тим, коли поетичний антропоморфізм М. Костомарова у згаданих творах заснований на “вічних” правилах народної моралі (недопустимість кровозмішення, заздрість матері щастю молодого подружня, синівський непослух) та містить в собі виразне християнсько-дидактичне начало (так, зокрема, перетворення сина, невістки і матері на явір, тополю і березу робиться з волі “предвічного”), драматичний конфлікт і трагічний його наслідок у Т. Шевченка випливають з реальних соціальних відносин (як і в “Майській ночі” М. Гоголя). Такий самим моралізаторством, як і в М. Костомарова, позначена балада М. Устияновича “Проклятство матері”, де язичницька віра в магічну дію слова переплітається з християнським мотивом “гріха”. Втративши провідну життєву основу, балада перетворюється на нагромадження неприродних жахів, немотивований прояв ворожих персонажам природних стихій. Врешті в колі релігійних християнських уявлень перебуває й балада М. Костомарова “Великодня ніч” (праведна, безгрішна душа з’являється біля церкви у вигляді запаленої свічечки).
Уже у фольклорній течії українського романтизму виявилося протистояння двох світів – реального, людського і фантастичного як прояву не керованих людиною природних сил. Однак міра цього протистояння в українській романтичній поезії різна – від апології людського начала до пригнічення його ворожою, “нечистою силою”. Прикладом… є винахідливість Твардовського з однойменної балади П. Гулака-Артемовського.
В естетичному освоєнні народної демонології в українській поезії 20-40-х років проявився не тільки суто романтичний підхід, а й елементи просвітницького ставлення до цих забобонів. Так, у вірші “Баба Гребетничка” М. Костомаров з притаманною для нього дидактичною настановою, по суті, осуджує народну віру в існування відьом, а у вірші “Чорний кіт” висміює “чудесні” засоби любовного привороту,
Поступовий відхід від міфології в сферу реальних (хоч і драматичних) людських відносин приводить у романтичній українській поезії до появи балади, вільної від фантастики, основаної на реальному побутовому матеріалі. Характерно, що вивільнення з пут фантастичної умовності, як правило, йде поряд із зростанням художньої майстерності, з посиленням психологічного аналізу. Найбільш показовими творами є “преданіє” “Молодиця” (1828), “малороссийская полубаллада” “Вивідка” (1834) Л, Боровиковського, “Отруї” М. Костомарова, “Причинна” Т. Шевченка. Усім їм властива наявність сильного пісенного елемента Такі твори прокладали в українській літературі шлях до психологічної поезії.
Романтизм знаменував перехід від універсальних художніх систем до конкретно історичних. На відміну від універсальних систем, де час і простір – тільки місце дії, арена вияву незмінної суті, в романтиків вони категорії історичні. У романтизмі з’являється історична свідомість, за якою світ перебуває в стані безперервного руху і розвитку. Світ і людина мають минуле, сучасне і майбутнє, що проявляються в індивідуально-історичних формах. Звідси – не існує іншого виду самопізнання, крім історичного. Без знання минулого не можна зрозуміти сучасність, тільки знання історії дає розуміння ідеї розвитку людства.
Романтичний історизм не тільки посилює інтерес до козацько-старшинських літописів XVI1-XVIII ст., а й породжує в 20-40-х роках дворянську історіографію “История Малой России” (перше видання 1808, друге – 1830) Д. М. Бантиша-Каменського, “История Малороссии” (1842-1843) М. A. Map
кевича, “О причинах й характере унии в Западной России” (1841), “Книги бытия украинского народа”. Усі ці дослідження, що стали одним із джерел романтичної літератури, пов’язаної з історією України, більшою чи меншою мірою перебували під впливом ідей “Истории русов” і слідом за нею творили міфологізований образ козаччини, не беручи до уваги її соціальної структури та станових суперечностей. При наявності в історіографічних працях документального матеріалу історія народу втрачала, по суті, свій соціальний характер і великою мірою виступала залежною від волі провидіння.
Характер романтичного історизму був пов’язаний з естетичною теорією, зорієнтованою не на пізнання і відображення, а на вираження. Звідси – пошуки в історичному минулому матеріалів, які підбивають провідну “ідею народності”, її “дух”. У передмові до першого випуску “Запорожской старины” (1833) І. Срезневський в “мрачном холодном эпизме” народних дум шукає свідчення “внутрішнього життя” українського народу. Відводячи народним масам вирішальну роль в історичних подіях, М. Костомаров вважав, що літописи й історичні дослідження дають уявлення про події, а народні пісні – про дух віку і народу (“Об историческом изучении русской народной поэзии”, 1843).
Таким чином, на Грунті народної епічної поезії, історичних легенд і переказів та старшинсько-дворянської історіографії, пов’язаної з народною легендарною стихією, в українському романтизмі складається фольклорно-історична течія. Початок їй поклали власне видання “Запорожской старины” (1. Срезневський та І. Розковщенко).
“Традиції старої України, – говорить М. Драгоманов, – були годні тільки на те, щоб збудити аналіз сучасності, і це вони зробили через Гоголя, як і через Шевченка, – хоч у кожного різно”. Можна думати, що ці традиції по-своєму збудили аналіз сучасності і в Л. Метлинського та в багатьох інших українських романтиків (зокрема, як і ставлення до образу старого бандуриста і кобзаря привело до постановки питання про громадянське призначення сучасного поета). Усе це й дає підстави для виділення в українському романтизмі течії громадянської, що з часом, не залишаючи свого національного материнського лона, виходить на широкий простір світової історії і загальнофілософських проблем буття.
У цілому на громадянських позиціях стояли і діячі “Руської трійці”, в яких романтичне оспівування старовини поєднувалося з просвітницькою вірою у відродження народу. Так, зокрема, у вірші “Мадей” І. Вагилевич відбиває боротьбу проти іноземних загарбників та створює романтичний образ вождя, який і в смертельну хвилину не втрачає віри в перемогу народу. Незважаючи на відхід молодшого покоління від ідеалів “Руської трійці”, громадянські мотиви зберігаються у творчості М. Устияновича (“До перемишлян”, “До “Зорі Галицької”, “Жебрак”, “Рекрутка”, “Верховинець”) та А. Могильницького (“Ученим членам Руської Матиці”, заспіви до першої і другої частин поеми “Скит Манявський”). Характерно, що в нього виникає зовсім інша концепція історичного минулого – це ненастанна боротьба, смутний час, гірший, ніж сьогодення. Громадянські
мотиви різної тональності характерні і для поетичної творчості Ю. Федьковича (“Поклін”, “Сестра”, “Україна”, “Оскресни, Бояне”, “Козак”, “Конець” та ін.).
Атрибутивною рисою романтичної поезії є схильність до ліризації теми, мотиву. Вона вже досить виразно намітилася ще в сентиментально-преромантичній поезії другої половини XVII-XVIII ст. Суб’єктивізація фольклорної й фольклорно-історичної епічної теми, приводячи до розмивання фабули, у своєму розвиткові сприяла утворенню ліро-епічних та ліричних форм (наслідком чого і була, зокрема, поява громадянської поезії). Ця закономірність є відображенням процесу розвитку особистісного начала в умовах розкладу феодально-кріпосницьких відносин.
Для особистісно-психологічііої течії перехідного виду характерна і друга лінія, щр пов’язана з фольклорною течією. Умовно цю групу творів можна назвати баладною лірикою. Як правило, її темою є нещасливе кохання: “Малоросійська балада”, “Малороссийский романс” О. Шпигоцького, “Рожа і дівчина” О. Корсуна, “Рекрутка” М. Устияновича, “Пісня” О. Афанасьєва-Чужбинського та ін. Здебільшого ці твори належать до ліро-епічної поезії.
Віршів про щасливу любов в українських романтиків дуже мало. До них, зокрема, належить сонет О. Шпигоцького “Тільки тебе вбачила… “, що нагадує своєрідну варіацію “Оди Сафо”, відомої українському читачеві з перекладу-переспіву І. Котляревського. Любовне почуття дівчини виступає скоріше як емоційне сум’яття, не підвладне розумові, ніж індивідуальний психологічний стан душі.
В любовній особистісно-психологічній ліриці, таким чином, проявляється характерна для романтизму недосяжність у реальному житті ідеалу, своєрідний культ душевного страждання. Особливо показова в цьому плані сентиментально-романтична лірика В. Забіли. У його творах, для яких притаманна безпосередність вияву чуттєвого сприйняття і, за словами І. Франка, “повна безпретензіо-нальність і примітивність..! ліричних виливів”, неможливість досягнення особистого щастя в реальній дійсності, де все “перевернулося”, тісно переплетені з темою нещасливого кохання (“Голуб”, “Пісня”, “Пугач”, “Повз двір, де мила живе”, “Дна вже літа скоро пройде”, “Повіяли вітри буйні” та ін.). Характерна сама назва складеної ним поетичної збірки – “Співи крізь сльози”. Мотиви приреченості на страждання в коханні звучать і в багатьох інших українських поетів-романтиків (“Станси до М. 3.” та інші поезії особистісно-психологічного плану, писані польською мовою, І. Вагилевича, “Петрарчина пісня” М. Писаревської). Як правило, в персональній і рольовій ліриці про кохання, сирітство та лиху долю соціальні мотиви трапляються дуже рідко.
Українські поети-роліантики. Претичні твори. – К.: Наукова думка. 1987. – С 5-36.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Юрій старостенко твори.
Ви зараз читаєте: Українська романтична поезія 20-60 років XIX ст.) Микола Яценко