Микола Руденко – Тому вже, мабуть, років п’ятдесят



Тому вже, мабуть, років п’ятдесят.
А я ще й досі бачу так яскраво:
Моє село, старий вишневий сад
І вечорів підсинені заграви.

Усі в роботі – і старі, й малі.
І я, що тільки починаю жити.
Вже встиг пізнати радість на землі, –
Бо коні наші й наше власне жито.

Уранці біля току вся рідня:
Як смачно свіжим хлібом пахне з нього!
Мене підсадить мати на коня –
На нашого коня, на вороного.

Хтось пожартує: буде отаман.
Хапаю повід, сплюнувши в долоні.
Дзвенять підкови, котиться гарман –
Немов довкола сонця ходять коні…

А це прийшло уже не з тих років,
Хоч ми іще лишались дітлахами;
Ми назбирали в торбу колосків –
І, нас намалювали ховрахами.

Чом я дитинство пригадав своє?
(За розпорядком дня – сніданок, лазня).
Згадав, бо ще живий. Бо серце є.
Бо світлих днів шукає пам’ять в’язня.

15.04.1978


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Роль митця у поемі давня казка.
Ви зараз читаєте: Микола Руденко – Тому вже, мабуть, років п’ятдесят