Зображення народного життя, побуту і звичаїв та обрядів українців у повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”

Без минулого немає майбутнього. Якщо прийняти це за істину, то життя селян, так яскраво змальоване І. Нечуєм-Левицьким у повісті “Кайдашева сім’я”, становить великий інтерес. А ще як врахувати, що у багатьох із нас коріння роду тягнеться саме з села.

Життя сільських трудівників споконвіку підпорядковувалося хліборобському циклові – оранці, сіянню, жнивам, возовиці, молотьбі. І саме за такою щоденною роботою ми бачимо Кайдашів. Не сиділи вони без діла і тоді, коли справлялися зі своїм урожаєм – йшли працювати на панське поле за

снопи. Крім того, старий Кайдаш був добрим стельмахом і робив вози та інший сільськогосподарський реманент. За це його поважали, як і кожного гарного майстра.

Бачимо в повісті і нові реалії пореформеної доби – щоб заплатити непомірні податки, сини Кайдаша наймалися возити своїми кіньми панський цукор і борошно до залізниці.

До громадського життя селяни здебільшого байдужі, адже їхня психологія формувалася ще за кріпаччини, коли про все думав пан, управитель. Згадаймо хоча б історію з розкопуванням горба. Сільська громада довірлива і недосвічена у громадських справах, тому хитрий жид Берко легко

її підкупив і обдурив із шинком, діставши собі велику вигоду, а людям зробивши шкоду.

Свята і неділю селяни шанували, не працювали, хіба що виконували неважку роботу по господарству.

Опис жіночого трудового життя у І. Нечуя-Левицького більш докладний. Жінкам треба було дбати про одяг. Тож їм доводилося вибирати коноплі, мочити їх, бити на бительні, терти на терниці, сукати нитки в починки, мотати на мотовило, виробляти полотно, потім відбілювати його, шити сорочки і вишивати їх. От яким важким і довгим був цей процес! Саме за такою роботою ми часто бачимо Марусю Кайдашиху і її невісток. Та ще ж кожній жінці хотілося, щоб полотно було тоншим, білішим, і щоб сорочки були гарно вишитими. По цьому судили на селі, чи добра господиня.

А як не помітити такої характерної деталі: і Омелько, й Маруся, й інші члени їхньої родини завжди ходили в чистих білих сорочках, навіть на роботі, в будень, не кажучи вже про свята. Це свідчить про любов до чистоти й охайності українського жіноцтва.

Як бачимо з повісті, селянки багато уваги приділяли чистоті оселі – щотижня підмазували піч, розмальовували її, чепурили й зовні хату – білили стіни, призьбу підводили темнішим, обсаджували садком. Щодня замітали, прибирали у хаті та на подвір’ї. Потім пекли хліб, варили обід. Страв у будні було небагато – борщ та каша, галушки, лемішка, але вони мали бути смачними та поживними.

Кайдашиха та її невістки жили оцими щоденними турботами, їхня душа міліла й дрібніла, бо саме для неї роботи й не було. Тому почалися сварки, колотнеча за розподіл хатньої роботи, за власність. Основною винуватицею цього була свекруха, яка вважала невісток, за прийнятою тоді думкою, свіжою робочою силою. І поважалася дружина сина саме за роботящість та господарність, а ще більше за той посаг, який принесла з собою.

Замолоду Маруся Кайдашиха довго служила у панів і набралася від них з одного боку облесливості – “до природної звичайності українки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне”, а з другого боку – зверхності, пихи та грубості. Це одразу ж відчули на собі спершу Мотря, згодом Мелашка. Отже, панщина наклала свій відбиток не лише на Кайдаша, а й на Кайдашиху, і, мабуть, на багатьох інших селян, що виявилось у їхньому пияцтві, егоїзмі, сварливості та грубості.

Письменник не вдається у повісті до детального опису цікавих в етнографічному відношенні і визначних у житті людей подій – весілля, народин, хрестин, похорону. І це новий крок у розвитку української літератури, адже І. Нечуй-Левицький прагне дослідити психологію селянина-індивідуаліста, засудити його егоїзм, причому специфічними засобами – засобами гумору та сатири. Хоча у нього ми можемо знайти детальний опис святкового і буденного одягу української дівчини та жінки, парубка та чоловіка.

За повістю “Кайдашева сім’я” можна вивчати звичаєве право українського народу. Час, коли діти повинні одружуватись, визначали батьки. Вони ж здебільшого і радили, кого обрати в подружжя, давали свою згоду, ходили на розглядини. За звичаєм старші сини відділялися, а молодший залишався з батьками і догодовував їх.

У родині важливе місце відводилося вихованню пошани до старших, до матері (“Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матір, бо мати старша в хаті,- почав навчать старий батько,- треба ж комусь порядкувати в хаті та лад давати”.); поваги до гідності людини, честі, до святого хліба (“Чого ж ти кидаєш ложкою нам усім у вічі? Честі не знаєш, чи що?”- сказав старий Кайдаш. “Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хліб ложкою”,- обізвався вперше сердито на свою жінку Карпо). Якщо хлопець ходив до дівчини на чужу вулицю, то повинен був відкупитися від тамтешніх хлопців могоричем, як це зробив Лаврін.

Великого значення надавали селяни віруванням і забобонам. Кайдаш постився по п’ятницях, щоб не втонути, баба Палажка щороку їла паски в Київській Лаврі, щоб потрапити до раю, Мотря сіяла пшеницю для того, “щоб виявити, чи “чисте” місце під їхню нову хату”. У разі хвороби на селі зверталися до баби-“знахурки”. У Семигорах це була баба Палажка, і до неї послали Мотрю, щоб заспокоїти старого Кайдаша.

Мені здається, що жоден підручник історії не дасть такого яскравого, глибокого знання народного життя, побуту, звичаїв і традицій українського народу, одержати відчуття епохи, як це робить талановитий художній твір, зокрема повість “Кайдашева сім’я” І. Нечуя-Левицького.