Конфлікт між ідеалом та дійсністю в романі Сервантеса “Дон Кіхот”

Смейтесь, люди, но быть может
Вы когда-нибудь поймете,
Что возвышенно и свято
В этом жалком Дон Кихоте.
Д. С. Мережковський До початку XVII століття, тобто на той час, коли жили герої Сервантеса, епоха Відродження, з її вірою в людину й у її можливості, завершилася. У великих ідеях виявилися складні суперечності. Стало зрозуміло, що сміливим надіям і високим завданням, які Відродження ставило перед людиною, не судилося здійснитися в реальному житті. Минає наївна переконаність у тому, що тільки від самої людини залежить виконання його призначення на землі. Люди перестають вірити в безмежні можливості людини.
У романі Сервантеса “Дон Кіхот” і відбилася ця катастрофа ідеалів Відродження, протиставляються реальність і мрії, ідеал і дійсність. Головний герой роману – п’ятдесятирічний ідальго на ім’я “не то Кіхана, не то Кесада”, усе майно якого складали родинний спис, стародавній щит, худа шкапа і хортиця. Начитавшись лицарських романів і взявши собі ім’я Дон Кіхота Ламанчського, він вирушає на пошуки пригод, щоб, подібно до героїв лицарських романів, викорінювати усіляку неправду і несправедливість. Але дійсність не відповідає лицарським уявленням про неї Дон Кіхота. Він бачить не реальний, а уявний світ. І реальне життя руйнує його задуми. Розрив між уявленням Дон Кіхота про життя і самим життям стає головною темою роману Сервантеса. Хоробрість Дон Кіхота, його готовність до подвигу, бажання справедливості, неприйняття усілякого зла не приносять користі людям. Більшість тих, з ким зустрічається Дон Кіхот, не мають потреби в його героїзмі. Ні каторжникам, яких він звільнив, напавши на охорону, ні хазяїну заїжджого двору, ні пастухам не потрібні його подвиги, які він здійснює заради них. “Сеньйор кавалер! – звертається до нього хазяїн заїжджого двору. – Я зовсім не маю потреби в тому, щоб ваша милість мстила моїм кривдникам… Я хочу одного – щоб ваша милість сплатила мені за нічліг”.
Дон Кіхот стає свідком того, як дужий селянин б’є підпаска. Розібравшись і з’ясувавши, що хлопчиська б’ють за те, що він попросив сплатити йому гроші, які він не одержував дев’ять місяців, доблесний ідальго наказує відпустити хлопчиська і змушує хазяїна заприсягтися, що той заплатить підпаску сповна. У захваті від свого благодіяння Дон Кіхот поїхав далі, а селянин справді “заплатив” підпаску сповна – так відлупцював його, що той ледве залишився живий.
Дон Кіхоту, для якого вірність слову – закон, не спало на думку, що для безлічі людей слова, якщо вони суперечать їх корисливим інтересам, – порожній звук. Він не думає, про результати своїх учинків, йому важливо залишатися вірним своїм ідеалам.
Після боїв і сутичок, незліченних невдач і побоїв, закривавлений, повалений, Дон Кіхот усе рівно вважає себе правим. Сервантес створив героя, у якого слово не розходиться з ділом. Люди, з якими головного героя зводила доля, звикли до розбіжності між словами і справою, ідеалом і дійсністю. А Дон Кіхот – цілісна людина, не знає розладу між словом і ділом. Герой Сервантеса побачив людей різних станів – від галерників до віце-короля Барселони. Й усюди він зіштовхується з неправдою, несправедливістю, тупістю, відсталістю. Його вражає не стільки те, що люди не борються зі злом, скільки те, що вони не мають ніякої потреби в цьому, звикнись з ним.
Поразка в двобої з Лицарем Білого Місяця, поява підробленої книги про нього, у якій Дон Кіхот зображений звичайним божевільним, а Санчо – жадібним ненажерою, – усе це кидає лицаря в зневіру, у глибині його душі з’являється розчарування. Перемагають Дон Кіхота священик, цирульник, бакалавр Самсон Карраско – практичні люди, що живуть здоровим глуздом. Вони не можуть примиритися з людиною, що живе у світі мрії, ідеалу. Вони переконані у своїй правоті і без вагань удаються до насильства: спалюють лицарські романи, що складають бібліотеку Дон Кіхота.
Важко сперечатися з ідейними супротивниками Дон Кіхота. Але до чого бідний і примітивний їх нелюдський “розумний” світ! Здоровий глузд, практицизм Самсона Карраска і його однодумців викликає нашу неприязнь, до фігури ламанчського лицаря і його зброєносця Санчо Панса ми відчуваємо симпатію, хоча і глузуємо з них.
Зрештою, перед смертю розум Лицаря Сумного Образу прояснився і він називав себе вже не Дон Кіхотом, а Алонсо Кіхано. Він проклинав лицарські романи, що скаламутили йому розум, і помер спокійно, як не вмирав жоден мандрівний лицар. Санчо почуває справжню причину смерті свого пана: “Найбільше божевілля з боку людини – узяти так ні з того ні із сього і померти, коли ніхто тебе не убивав і ніхто не зживав зі світу, крім хіба однієї туги”. Дон Кіхот умирає від великої туги. Але роман Сервантеса не залишає відчуття безвихідності, у нас залишається якесь світле почуття, пов’язане з образом Лицаря Сумного Образу. Викликають замилування його безкорисливість, одержимість ідеєю захисту слабких, прагнення перетворити життя, завзяте прямування до мрії, вірність високій меті, скільки б ця мета не суперечила грубій дійсності.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Конфлікт між ідеалом та дійсністю в романі Сервантеса “Дон Кіхот”