Людська доля та любов до рідної землі в творчості Андрія Малишка (2)

ЛЮДСЬКА ДОЛЯ ТА ЛЮБОВ ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ

У ТВОРЧОСТІ АНДРІЯ МАЛИШКА

Андрій Самійлович Малишко – непересічна постать в історії української культури. Його багатогранний талант проявився у різних галузях, але найбільш прихильною до митця була муза поезії. У його доробку більше двох десятків збірок і сімнадцять поем, в яких автор охоплює ведичезні тематичні обрії. Але про людину праці, людинупатріота поет пише з особливим трепетом і душевним теплом.

Рідна земля в поезії “Батьківщина” змальована як джерело життя, мудрості, краси і материнської опіки. Вона, як справедливо вважає митець, має якусь магічною силою, бо ті, кому дала “хліб… з піснями солов’я”, набувають надприродного могуття:

Ми знялися гордо і крилато,

Бачим світ і небо молоде.

Той, кого навчила ти літати,

З піднебесся зроду не впаде.

Звичайно, ці рядки – свідомо витворений сплав гіперболізації та пафосу, але свідчать вони про благородне прагнення Малишка оспівати образ рідної землі і подати його читачам якомога привабливішим. Тому навіть у найтяжчі роки його поезія знаходила шлях до людських сердець. Неповторна врода солов’їної України надихнула поета на полум’яну віршовану обітницю вічного служіння “тихим водам” і “ясним зорям”.

Ліричний герой поетичного циклу “Україно моя”, написаного в роки фашистської навали,

теж звертається до землі своїх предків, наче люблячий син до найріднішої у світі істоти – матері:

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

А як витончено і лагідно Малишко називає свою землю “польовою мрійницею”, “краплею у сонці з весла”! Як запевняє, що “озброєні діти Залізнякові” не дадуть сплюндрувати її святе лоно, бо вже “на шулік вилітають орли”. Та й сам митець ладен до останнього подиху виборювати свободу Україні:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб на потару ти встала, тополею в небо росла.

Болісно стискається серце ліричного героя від самої згадки про “дитини забитої змучений ротик” чи “залізом обпечені очі дівочі”, бо він – єдинокровна частинка то-го “ми”, що складає націю, народ.

Про все це поет говорить схвильовано та пристрасно, створюючи єдність настрою та зримості струнко викладених в поетичну будову деталей. П’ятий вірш циклу овіяний трагізмом і безвихіддю:

Повішених вітер гойдає,

Гармата б’є опівночі.

І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт.

Понівечена воєнним лихоліттям, але не підкорена ворогом українська земля, майстерно персоніфікована поетом у багатьох його творах, відповідає своїм дітям та-кою ж всепоглинаючою любов’ю, постійною готовністю до подвигу. Так, у поемі “Прометей” вона разом з жителями села прагне вирятувати із залізного кільця смерті пораненого солдата.

А в поемі “Це було на світанку” українська земля підтримує з героїнею постійний зв’язок від днів променистої юності до прощальних хвилин переходу у вічність. Тому патріотизм героїні щирий, ненаграний. Він – невіддільна частина її чесного трудового життя. Хоча доля доярки складна, сповнена скорботи, Докія, ця дивовижна жінка, все-таки щаслива. Бо як не важко було практично голими руками обробляти невеселу ниву, як не складно доводилось без чоловіка виховувати дітей, але стійкі мо-ральні принципи та світла яюбов до землі-прародительки дозволили їй пройти життє-ву дорогу з гордо піднятою головою.

Сили і наснаги давала їй рідна земля, за яку “із гарячою помстою вийшла б на люди”, за яку “стала б, мов криця”. Це не просто слова, тому що, коли земля, змучена і війнами, і революціями, “лежала горбата, нужденна, безсила”, то саме Докія, невтомна трудівниця, її “вмила потом і колосом заколосила”. Тому таким логічно виправ-даним є вплетений Малишком у сюжетну канву твору символічний діалог між героїнею і “всеплодющою матір’ю”, в якому сплелись початок і кінець, сплеск і спад, життя І смерть.

Читаючи ці мудрі, повні філософічності рядки, мимоволі торкаєшся серцем вічності, замислюєшся над питанням сенсу людського існування. І одразу ж ловиш себе на думці, що варто було б у благородніше, чистіше русло направляти ріку своєї долі, більш мужньо і стійко боротися із неминучими випробуваннями, як робили це Малишкові герої, як робив це сам поет.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Людська доля та любов до рідної землі в творчості Андрія Малишка (2)