Релігійність доби атеїзму: “Сентиментальна історія” Миколи Хвильового, “Людина і зброя” Олеся Гончара

Релігійність доби атеїзму: “Сентиментальна історія” Миколи Хвильового,

“Людина і зброя” Олеся Гончара

Одним із живучих марновірств сучасних людей є фанатична віра в “прогрес” – технологічний, соціальний, моральний. Багато освічених і мислячих людей уперто ігнорує докази всебічної деградації світового співтовариства. Те ж саме стосується й кожної людини. Як сказав Гейне, “людство йде вперед, людина лишається на місці”. Варто озирнутися трохи назад, аби переконатися в сталості людських потреб, у тому числі й релігійних. Для цього варто проаналізувати свідоцтва того часу, наприклад, художні твори.

В основі оповідання Миколи Хвильового – “сентиментальна історія” Б’янки. Ця жінка представляє новий тип української людини – людини доби “активного романтизму” або “романтики вітаїзму”. Це сильна, вольова натура, яку не задовольняє буденне існування. До поклоніння революції її “навернув” брат, який загинув на фронті. Це був “дикий і тривожний час, коли люди ходили голі й голодні й були велетнями й богами”, але у мирний час ідея світової революції не здатна наповнити “людське життя. Комсомольський (або, за старою вимовою, комольський) осередок у її селі роз’їдає формалізм і “нова дичавина… азіатчини” (натяк на вторинність, приниження українців російською компартією, про це також писав Борис Антоненко-Дави-дович у повісті “Смерть”), і побожне ставлення Б’янки до старих ідеалів не знаходить підтримки: “Мені було відкрито дорогу до комолу, але я рішуче відмовилась вступити туди. Мене ненавиділи за це, бо знали, чому я стою осторонь. (… ) Я пам’ятала, скільки відважних ко-мольців загинули в часи горожанської війни, і частенько десь у кутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолі, була якась розгнузданість. Я прилюдно говорила про це, і мене називали реакціонеркою”.

Шукаючи смисл свого життя, вона залишає сім’ю, їде до міста й там наполегливою працею забезпечує собі побутову свободу. Вона шукає тих “велетнів і богів” – надлюдей, які були б зразком для неї та її товариством, фактично, шукає комуністичних “святих”. Але зустрічає тільки втому й розчарування: “… Я вам заздрю тому, що ви (Б’янко) людина нового покоління, і для вас наші терзання – порожній звук. … Справа в тому, що ви ніколи не були в ролі Єви і ви ніколи не зможете затоскувати за раєм, як я й тисячі нас, надломлених людей громадянської війни. (… ) Боже мій, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Під її сонцем не тільки внутрішній світ кожного з нас перетворювався й робив нас ідеальними, мало того, ми фізично перероджувались. Клянусь вам! Навіть фізично це були зразкові люди”.

Сучасне місто – царство плоті й розпусти. Діловод Кук свій потяг до Б’янки не готовий підкріпити своєю відповідальністю й турботою. Сіроока журналістка – бісексуалка й садистка, цікавиться містичними вченнями й пропонує Б’янці торгувати своїм тілом. Товариш Бе – п’яниця, паскудник і садист – систематично лупить свою жінку Уля-ну, яка психологічно залежить від нього, кінець-кінцем убиваючи її. Остання надія Б’янки – художник Чаргар – не спішить за її рахунок вдовольняти статеві інстинкти, але виказує слабкість, ницість духу й мріє про міщанське сите “животіння”. Типова богошукачка, Б’янка страждає від нереалізованого альтруїзму й безцільності існування.

Нарешті, її душевні потреби знаходять одверто релігійне рішення: вона знаходить стару ікону Спасителя й ночами простоює на колінах перед нею. Однієї ночі вона лягає спати й декілька разів прокидається від стуку в двері. Стук триває всю ніч (!), але Б’янка так і не відкрила, ображена на пізнє вторгнення. Вранці вона знаходить за дверима труп Уляни, яка шукала в неї порятунку від рук товариша Бе. Найслабший момент твору – її реакція на побачене: вона звинувачує… Бога в тому, що він не відчинив дверей тоді, коли вона не побажала навіть спитати, хто стукав, і ножем розбиває ікону.

Чому героїня “Сентиментальної історії” вчиняє такий алогічний учинок? По-перше, такий хід, можливо, характерний для романти-ків-фантазерів, котрі відповідальність за людські злочинства покладають на Бога, ігноруючи факти. По-друге, це наслідок невір’я самого митця. По-третє, “пролетарський” письменник і чекіст Хвильовий не міг в одних текстах писати про свої розстріли монашок (“Я (Романтика)”), а в інших здійснювати пропаганду традиційної релігійності.

Але в 1959 році, коли Олесь Гончар творив роман “Людина і зброя”, статус релігії в Радянському Союзі сильно змінився, у порівнянні з 1928 роком, коли Хвильовий оприлюднив “Сентиментальну історію”. Тому в творі Гончара ми проаналізуємо один-єдиний епізод, котрий не стає від того менш значущим і показовим.

Загін Богдана Колосовського воює на окупованому боці Дніпра й не встигає переправитися до зриву греблі Дніпрельстану. Намагаючись вийти з оточення, вони йдуть серпневими степами, страждаючи від спраги, голоду й виснаження. Забрідають на птахоферму імені Енгельса (!), де в хаті знаходять, мабуть, усіх місцевих дівчат… навколішках перед іконою відрубаної голови Івана Хрестителя.

“- А ви вже, значить, молитесь? – підступив до дівчат заградотрядник… – І не соромно? А ще ж, мабуть, і комсомолки?

– А що ж нам зостається, хоч і комсомолки…

– Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо є він десь там… у стратосфері… (… )

– Та хіба вони віруючі? – вимовила жінка. – Церкви й знати не хотіли, все клуб та клуб. Але коли оце підкотилось і рятунку іншого нема, то й молитися почали.

– За те, щоб наші повернулись…

– Самі вчили, що є тільки атоми, матерія і все таке інше, – в нервовому збудженні щебетала хазяйчина дочка. – Але так раптом захотілось, щоб хоч яка-небудь сила була над нами отам угорі, щоб хоч які-небудь стратосферні боги там існували та допомагали Червоній Армії…

– Це просто смішно, – каже Новоселець, але ні йому, ні нам не смішно”.

Останні слова прозоро вказують на авторове ставлення до описаного. Дійсно, воєнні щоденники, скажімо, Аркадія Любченка й Олександра Довженка підтверджують те, що жах і невизначеність цього часу перетворили усіх “атеїстів” на ревних віруючих. Ці комсомолки не вміють молитися, тому в молитві промовляють… вірші Шевченка й Лесі Українки. Ікона “від старших зосталась”, як символ зв’язку поколінь, духовної тяглості українського народу. Це богослужіння – потреба фізичного виживання, яка шукає виходу в релігійній сфері. Вони не знають Бога, не прагнуть його пізнати, не аналізують політичного й духовного тупику Радянського Союзу й свого життя, а тільки просять, щоб повернувся попередній безбожний лад.

У такий спосіб, сучасне життя демонструє нашу нездатність скласти іспити долі своїми силами. Сучасна людина не менше залежить від провидіння Божого, ніж у бронзовий вік. Смертельна небезпека (“Людина і зброя”) чи потреби душі в час, коли побутові проблеми вирішено (“Сентиментальна історія”, оголошують прагнення людини до вічного люблячого Бога, який єдиний може дати реальне опертя в житті.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Релігійність доби атеїзму: “Сентиментальна історія” Миколи Хвильового, “Людина і зброя” Олеся Гончара