Утвердження любові як джерела духовності в повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”


Утвердження любові як джерела духовності в повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”

Сюжет повісті “Тіні забутих предків” перегукується з трагедією Шекспіра. У них можна знайти чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. Як і в трагедії “Ромео і Джульєтта”, в обох ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного, – Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і у Шекспіра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Головна колізія в обох творах – смерть героїв, але смерть різна. У повісті “Тіні забутих предків” лише Іван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково.

Діти природи, Іван і Марічка у своїх поглядах на світ і у своєму коханні цілком віддані безпосереднім душевним пориванням. І їхня фізична близькість виглядає не розпустою, а природним продовженням їхніх душевних переживань: “… все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засліпила їй серця”. Гармонія людини і природи, гармонія почуттів і дій – це та особливість, яку бачить Коцюбинський у цьому “первісному” житті гуцулів. І, звичайно, кохання поєднується з вигадками, забобонами. “За поясом, на голім тілі” Марічка носить часник, щоб не завагітніти. Душевні поривання героїв сплітаються в

чарівну пісню, яку Іван грає на флоярі, а Марічка виспівує. Ця пісня дихає казковими образами диких гір і засіває гори своєю чарівною мелодією. Яскраво і фантастично розповідає письменник про тугу Івана за Марічкою, яка загинула. Дружина його – Палагна не може замінити коханої. Вічне таїнство кохання живе в душі Івана і спливає “на поверхню” чудовими образами. Час від часу туга за коханою вибиває його із звичайного ритму життя: “… несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки, де спочивало в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс, зліта до нього давно забутий голос:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину…

Тоді він кидав роботу і день пропадав”.

І у святий вечір до нього знову приходили спогади про кохану: “І коли так молились, Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка… ” Він марить нею і на яву. Свідомість його двоїлась. Спочатку Марічка бачиться Іванові живою, і він дивується, що вона жива і водночас ніби мертва. І серце його сповнюється радістю на тлі суворої природи, яка віщує недобрий кінець: “Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків”. Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичні образи, як поступово змінюється психічний стан Івана, як він врешті цілком втрачає відчуття реальності, як сприйняття казкової природи переходить в абсолютне марення – зустріч із чугайстром.

Від самого початку кохання Івана та Марічки було трагічним. І не тому, що їм на перешкоді стояла давня ворожнеча родів, а тому, що воно було більшим і сильнішим за життя. “Не набутися ним”, – сумно кидає ще зовсім юна Марічка те глибоке слово, яке за своїм змістом дорівнює всій життєвій дорозі. І коли гине Марічка, Іван не в змозі пережити своє кохання, він тане на очах. “Поклик кохання і муки” породжує в його душі й ілюзії, і фантастичні образи, і, врешті – решт, призводить до того, що й Іван, як і Марічка, втративши пильність, гине від зіткнення з дикою гірською природою.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Книга в моєму житті.
Ви зараз читаєте: Утвердження любові як джерела духовності в повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”