Автобіографія Григіра Тютюнника
Григір Тютюнник
(5 грудня 1931 – 6 березня 1980)
АВТОБІОГРАФІЯ
Народився я 5 грудня 1931 року в сім’ї селян – Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі – батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах – полола, в’язала, поливала і подавала снопи в барабан.
У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович
У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років)
Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний і з лиця моложавий, бо після першого одруження – на Ївзі Федотівні Буденній (1920 – 1921 рік) – він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бондарством. Після того, як батька забрали в тюрму в 1937р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, – мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам’ятав “Як упав же він з коня”, “На майдані”. (… ) Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз “Котигорошко”, – прекрасна казка. Перечитував оце недавно – диво, та й годі…
А до Донбасу, ще коли жив я з матір’ю і татом, добре запам’ятались мені Шевченків “Кобзар”, “Під тихими вербами” Грінченка, “Хіба ревуть воли… “, “Кайдашева сім’я”, “Тихий Дон”, тоді ще не закінчений, – третю частину читали, мабуть, тато і мама воювалися за неї: обом хотілося читать. Зійшлись на тому, що вечорами читали вголос.
1938 року віддали мене дядя і тьотя до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Думаю, що тут другі мої, сказати б, батьки дотримувались і принципових поглядів щодо української мови, освіти, культури взагалі.
Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942 – 1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері. До цього я був старцем в повному розумінні цього слова. Сталося се так. На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав’язь, жолуді, пробував конину – коли вона кипить, з неї багато піни. Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, – голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.
Ішов рівно два тижні. Через Слов’янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідня моя тьотя з грудною сестричкою.
Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, і ми опинилися в чужих людей – те, що було і в Донбасі: міняли квартиру за квартирою, бо ніхто довго не хотів держати постояльців з двома дітьми. Так і в селі було.
Після Перемоги повернулися дядя і поранений, забинтований уже до смерті Григорій – аж тоді ото я його взнав трохи ближче, бо він мене іноді гладив по голівчині і казав щось хороше, лагідне. Видно, взнав, що я теж устиг настраждатися, хоч і не розуміючи того до пуття.
У 1946 році після закінчення п’ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив “з города” щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.
Восени нам, ремісникам, вручили атестати слюсарів п’ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідси поїздом – до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кімната – загін на 68 душ) і розподілили по цехах. Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну… їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! В колгосп, до матері! Та ще й закохався був нишком у шилівську-таки дівчинку. Туди, туди! Там – краще, хоч і їсти впроголодь.
Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував біля волів (їх звали “ледачі”) – важко було, а тут ще й з “коханням не повезло”, бо хто ж дозволить дівчинці-школярці сидіти біля червоноармійської могилки вечорами, як парубок голий, босий, хати не має, та ще й батько в тюрмі.
Коли це якось восени, саме молотили, кличуть мене до зіньківської міліції. “Утік з Харкова?” – “Ні. Сів, та й поїхав”. – “А закон про три роки знаєш?” – “Знаю”. – “Ну-от”. Обрізали на моєму рам’ї гудзики – і в КПУ. Потім судили. В залі були мама і я з міліціонером. А за столом – народний суддя і народні засідателі. Дали мені чотири місяці. Колонію знаєте в Полтавській області? Ото я там відбував кару – чотири місяці. Коли мене випускали, табірний бібліотекар сказав мені на прощання: “Тебя выпускают? Ах, жаль, хороший читатель был… ” В таборі я взнав Тургенєва і Герцена (“Кто виноват?”, “Отцы и дети”, “Записки охотника”).
А повернувшись додому, прочитав “Кавалера Золотой Звезды” і ненавиджу його й по цей день: я знав уже інших кавалерів…
І знову колгосп. Тепер уже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали, що не тільки мій батько ворог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймака прийняли…
Пішов я та й завербувався у Донбас – край мого дитинства. Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив, сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійки на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.
У 50-му і до осені 51-го знову жив у дяді і тьоті, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори.
В листопаді 51-го року – армія. Владивосток… Словом, нині орденоносне Примор’я. Радистом був чотири роки. Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що по демобілізації пішов після “законних” п’яти класів спочатку у восьмий, потім у десятий клас вечірньої школи. Токарював у Щотовському вагонному депо – обточував колеса – і вчився.
А далі щасливі п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я й любив. І російське відділення – те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армія, напівросійське донбаське оточення.
В 1961 році написав першу новелу “В сумерки”, і “Крестьянка” її надрукувала. Більше нічого потім не писав: сесія, дипломна робота по психологічному аналізу Л. М. Толстого – словом, ніколи було писати. До того ж пора було заходжуватись женитися, що я й зробив цілком успішно і щасливо.
По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумілий…
Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої “Сумерки” на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті. І все це на четвертому десятку!.. Ця щаслива подія в моєму житті сталася на шахті № 10 під Комунарськом Луганської області, де я викладав у вечірній школі російську мову та літературу, а жінка українську мову та літературу. Там же сталася ще одна щаслива подія – жінка народила мені сина Михайла. Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людському. Об цім тільки й молю Господа Бога.
А далі що? А далі я поїхав до Києва, де, завдяки зусиллям багатьох людей і в першу чергу Анатолія Андрійовича Дімарова, живу й по сьогодні. В Києві була написана “Зав’язь”. Зараз працюю над сценарієм за “Виром” Григорія. Обіцяють з осені запустити фільм, та хтозна, як воно там покаже.
Амінь.
Київ, 30 липня 1966 року
За книгою “Українське слово” – Т. 3. – К., 1994.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Вірш пишіть листи.