Філософічність у творах Василя Стуса

І. Василь Стус – поет лірико-філософського складу. (Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є власністю світовідчування, світобачення. “Один з найкращих друзів – Сковорода”, – так напівжартома написав В. Стус 1969 року. Сковородинівське “пізнай самого себе і через себе – світ” глибоко й органічно увійде в Стусову поезію, визначивши сенс його життя і творчості. Дедалі частіше у поезіях 70-х років XX століття подаються роздуми над власною долею, над своїм покликанням бути “співцем Всесвіту”,

над долею свого покоління:

Ми не перші і не останні

Під розгойданим небом стали…

Ми добою до бурі поставлені

Лицями славними.)

1. Мотиви смерті і глибокої самотності. (Уже в ранніх поезіях В. Стуса беруть початок характерні для нього мотиви тривоги за долю народу як провісника “смертних конань” свого віку. Духом самотності, подекуди ще не усвідомленої, пройнято всі вірші:

Кому повім свої тривоги ранні?

І крик, і оклик. Окрик і луна.

Так напише митець у вірші “Надворі сніг. Зима. Побіля тину… “)

2. Тривожний стан поетової душі. (Багато нестримного смутку і тривоги у

віршах, пов’язаних з описом природи як провісниці настрою ліричного героя: “схід розтривожено тремтить”; промінь “виграє тривогу”, вітер “тривожить віти чорних сосон”. Поет не зосереджується тільки на власному стані, він хоче “возвеличити тривогу в краї”. Від початкового усвідомлення, що “нема неплинного в житті, неплинна тільки смерть”, він приходить до подолання природного страху смерті:

І зважитись боротися, щоб жити,

І зважитись померти, аби жить…

(“Не можу я без посмішки Івана… “).)

II. Поезія В. Стуса – постійне відкриття. (Настрої і почуття поет відображає у процесі їх формування. Він “пропускає” світ крізь себе, “помножуючи” себе і тим самим помножуючи світ. “Шлях до себе”, на думку Стуса, веде до пізнання світу. І хоч “між світом і душею виріс мур”, поет докладає зусиль, щоб зруйнувати той мур, знайти втрачену гармонію.)

1. Україна – це безмежна любов поета. (У своїх поезіях В. Стус відтворив добро і справедливість, правду і гуманність. Він не мислив життя без України:

О земле втрачена, явися

Бодай у зболеному сні,

І лазурово простелися,

І душу порятуй мені.

Його поезії – новаторські за своєю суттю, оригінальні філософськими осмисленнями буття, вони нелегкі для розуміння, бо поет часто відходить від усталених канонів образотворення, деформує слова й поняття.)

ІІІ. Табірна поезія В. Стуса. (Уся табірна поезія славного українського митця просякнута страшною правдою, духом неволі і нескорення. В. Стус створює реалістичні картини того жаху, який супроводжував життя українського народу впродовж історії. Так, у вірші “Як добре те, що смерті не боюсь я” поет створює образи своїх однодумців, які віддали життя за торжество ідеалів, за щасливе життя народу.)

1. Нове розуміння ролі народу в житті держави. (В. Стус по-новому трактує роль народу в тоталітарному суспільстві. У народних стражданнях він звинувачує сам народ, гадаючи, що його вина в тому, що кращі сини гинуть у таборах. Авторові не зрозуміло, чому народ терпить таку страшну кривду, чому мовчить і кориться. У думках Стуса – суперечливість самої країни, в “якій він слова жодного не вчив”.),

2. Життя – театр абсурду. (В. Стус пророкує кінець країні, в якій держава “напівтьма і напівсонне”. Він виражає впевненість у тому, що винні в народному стражданні будуть покарані, а Україна стане державою світла й добра, любові та ласки, державою, в якій поважатимуть людину-творця.)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Твір опис природи про зиму.
Ви зараз читаєте: Філософічність у творах Василя Стуса
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.