Туга за рідним краєм у поетичних творах В. Стуса (1 варіант)

З далекої Колими линуло до нас слово Василя Стуса, поета забутого, розіп’ятого, але незломленого. Ця людина жила заради рідної землі, безмежно вірила їй, хоча підлабузники, що мали у той час владу в своїх руках, намагались будь що позбутися чесних речей вірного патріота. Тому і довелося йому більшість свого життя – двадцять три роки з призначених долею сорока семи – провести дуже Далеко від рідної домівки, за гратами. Та це не могло змінити ставлення Василя Стуса до Батьківщини. Він навічно залишився вірним сином своєї землі. А вдячні

нащадки будуть завжди пам’ятати, поета, слово якого стало своєрідним символом надмірної туги за Батьківщиною.

Василь Стус понад усе у світі любив свою неприкаяну Вітчизну. Зраджену, ошукану, далеку й одночасно таку близьку. Здається, не було нічого у світі, щоб могло відвернута його від неї. Поет був далеко від рідної землі, але думками завжди поряд із нею. І виривається з роздертою на шматки душі розпачливі слова:

Коли з’являється в холоднім сні

Моя Вітчизна майже призабута –

О, як тоді морозять душу пута!

О, вирвись, вирвись, вирвись!

Туга і невимовний біль вчуваються, здається, майже у кожному

вірші Василя Стуса. Поет хоче вірити, що колись-таки він повернеться додому, до близьких його серцю людей. Незалежно від того, що його ім’я зганьблене, сам він зацькований, а його вірші йдуть хіба що на макулатуру. Схоже, що поет ніби задихається від жагучого болю, що щось горить у нього в душі, випалюючи наскрізь:

… Вже не я – лише жива жарина горить, в мені.

Лиш нею я живу

То пропікає душу Україна –

Та, за котрою погляд марно рву.

Любов до Батьківщини людина проносить крізь усе життя, частіше навіть не задумуючись над своїми почуттями до неї. А виявляється, що ця незрима любов живе у серці кожного з кас. Коли ж ми знаходимося далеко від і рідної землі, невимовна туга охоплює нашу душу і тягне додому. Саме так почував себе і Василь Стус, який більш за все мріяв побачити, як “галактичний Київ бронзовіє у мерехтінні найдорожчих лиць”. Як йому хочеться побачити “червону тінь калини на чорних водах” та “світання тіні пелехаті над райдугою голосів”!

Я ще більше розумію почуття Василя Стуса, коли читаю вірш “Останній лист Довженка”. Вгадуючи думки великого письменника, Стус має на увазі себе. Саме він мріє бути похованим на рідній землі, відчувати її неповторні пахощі та бачити її чудову вроду:

Пустіть мене до себе.

Поможіть побачити Дніпро,

Води востаннє у пригірщ

Із криниці зачерпнуть.

Стус хоче жити на рідній землі і померти хоче саме там. Але перед тим побачити, хоч краєм ока, милу дружину та маленького сина. Він закликає усіх українців ніколи не забувати про рідну землю, любити її, незважаючи на її ставлення до своїх дітей, завжди допомагати своїй Батьківщині у будь-яких обставинах. Треба навіть довіряти їй своє життя. Щоб мати змогу колись тихо померти на її землі:

Не одлюби свою тривогу ранню, –

Той край, де обрію хвиляста каламуть,

Де в надвечір’ї вітровії тчуть

Єдвабну сизь, не віддані ваганню.

Так, він не вагався, коли сміливо виступав проти занапащування рідної країни, не вагався, коли знову і знову йому доводилося повертатися на Колиму, коли там знущалися з нього вартові. Він не вагався любити свою Батьківщину, тому що та ціна, яку платив за любов до Вітчизни, здавалося йому замалою. Василь Стус не зламався під плином обставин і навічно залишився у пам’яті вдячних нащадків вірним сином своєї Батьківщини, який так мріяв повернутися до неї знову, щоб бути хоча б похованим на її квітучих полях під чарівними вітами дерев.