Іван Липа – Брехайло та Помагайло



Іван Липа

БРЕХАЙЛО ТА ПОМАГАЙЛО

Iде селом Брехайло, іде, підскакує, сюди й туди позирає, де б кращу роботу собі знайти. А робота його не легка: щоб за спасибі можна було поїсти, попити та ще й збрехати. Коли зирк – жінки редьку ріжуть. Воно як тут і було.
Шур, шур – наблизився близесенько, вершу роззявило, губами заплямкало, очима заблимало, носом засопіло та й почало так:
– А чи немає, люди добрі, чого-небудь у вас попоїсти? От уже три дні, як нічогісінько не їв.
– Зараз дали йому з’їсти, що Господь послав.
Брехайло як

наївся, то й нумо так:
– А що се ви робите?
– Як бачите, редьку ріжемо, – відповіли йому жінки.
– Е-е-е! Так отеє у вас така редька? Хіба ж се редька? Чорт зна що, а не редька! Плюнути та розтерти! От у нас в Москві – от так редька! Треба дрючка підкладати, кіньми з землі вивертати. От то так редька! То вже справжня редька!
Почули таке жінки, та й зареготали, а далі на таку нахабну брехню і розгнівалися, бо всяку брехню вважали за велике злочинство, тож тут же Брехайла зв’язали і в холодну посадили.
– От тобі, – кажуть, – московська редька! Сиди ж тут! Посидиш, і брехати покинеш!
Тільки впоралися
з ним, коли суне Помагайло. Побачили жінки чужого чоловіка й кажуть собі:
– А давай от у цього москаля запитаємо, чи правда воно, чи брехня з тієї нісенітниці московської?
Питають:
– А звідкіля, чоловіче. Бог несе? Московський!
– А чи росте у вас, у Москві, така й така велика редька?
– Ой, люди добрі, – ледве каже Помагайло, – я й балакати не можу й тільки-тільки на ногах держуся, бо ось третій день, як і крихітки хліба не було у мене в роті.
Зараз його нагодували, а тоді Помагайло й каже:
– А, хазяюшки, сказати вам по правді, цього не скажу, бо того діла не знаю. А от як колись я йшов по Москві, так бачив своїми очима – бодай мені повилазили, коли брешу – бачив, як семеро чоловік плавало по річці на одному редьквяному листі.
– Дивно, дивно, – кажуть жінки. – Ще й божиться, ще й заприсягається. Мабуть, правда, що по чужих краях дива ще не перевелися. Коли так, то треба відпустити того. Порадились от так, згодилися й сказали відпустити.
Вийшли разом Брехайло та Помагайло за царину, обнялися собі, як рідні брати, і пішли, веселенько співаючи до села. Брехайло пішов попереду, а Помагайло залишився трішки відпочити. Іде Брехайло селом, орлом дивиться. Зирк-зирк – бачить, жінки капусту ріжуть. Скорчилось, зморщилось та й підбігає:
– А чи не дасте, люди добрі, чого попоїсти? П’ятий день вже, як нічого не їв.
– От бідолаха, – кажуть жінки, – так, мабуть, їсти хоче, що й \”добрий день. Боже поможи\” забув сказати. Треба чоловіка нагодувати!
Зараз же дали йому їсти й пити. Як же наївся й напився Брехайло, то й нумо знов:
– А що це ви робите?
– Капусту ріжемо, як бачите, – відповіли жінки.
– Капусту?! Та хіба ж це капуста? Тьфу на неї та й годі! Отже ж якби не бачив, що ріжете, то й не повірив би, що це капуста. От у нас, у Москві, так там цибуля та й та більша. А вже що капуста, то одно слово капуста: сім тисяч москалів, коли хочете, однією головкою наїдаються, аж качаються.
І тут не повірили й образилися такою несусвітньою, ніколи в них не чуваною брехнею. За таке злочинство посадили Брехайла в холодну. Зараз же після цього йде, ледве чвалаючи, Помагайло рятувати свого товариша. Жінки й питають його:
– А відкіля, чоловіче. Бог несе?
– Московський!
– О, це добре! А скажіть, будьте ласкаві, чи буває у вас у Москві така то й от така капуста?
– Е, люди добрі! Ви б наперед голодному чоловікові дали чого-небудь попоїсти! Наївся Помагайло та й каже:
– Ну, хазяюшки, я про таке не чув і такого не бачив. То, мабуть, брехня. А ось де правда, так правда. Коли брешу, подумаєте, то нехай мені язик усохне. Як ішов я по Москві, так бачив, що сім хат одним капустяним листом укриті. Се так свята правдонька.
Здивувалися жінки, подивилися одна на одну, пойняли й тут віри, бо ж чоловік божиться, заприсягається. Треба, кажуть, того відпустити, коли так. Відпустили. Пішли собі далі, обнявшися, Брехайло з Помагайлом.
Прийшли знов до іншого села. Помагайло, як і треба, лишився відпочити, а Брехайло пішов у село. Глянув сюди-туди, навколо. Бачить люди церкву будують. Підходить і навіть \”Боже поможи\” не каже, а просто:
– А чи немає, люди добрі, чого-небудь у вас попоїсти? Ось уже тиждень минає, як і крихітки в роті не було.
Зараз же дали йому їсти й пити. Як наївся Брехайло, то так собі веселенько почав:
– А що це ви будуєте?
– Церкву Богу, – кажуть люди.
– Тю-тю-тю! Так оце у вас така церква буде?! Ай-ай-ай! От так церква! Сором, та й годі! А я думав, що це хлівець на свині. От у нас у Москві, от там церкви! Справжні церкви! Такі церкви, що як кури повилазять на хрест, то аж з неба зірки видзьобують. От то так церкви!
Се вже він верзе, чорт його батька зна що, та ще й не кривиться. Так не можна: таку зневагу та нісенітницю вигадувати. Поки суд та діло, закувати його в колодку та й держати в холодній.
Так і зробили. Тільки що впоралися з ним, коли ось лізе й Помагайло. Побачили люди чужого чоловіка й питають у його:
– А звідкіля, чоловіче?
– Московський!
А чи єсть у вас, у Москві, такі й отакі церкви, як ми чули?
– Хіба ж я можу все докладно розказати, коли вже тиждень минув, як я й шматка хліба не бачив. Такий скрізь тут у вас лихий народ.
Зараз нагодували його, чим Бог дав, а тоді Помагайло каже:
– Ні, ребята, я сього діла не знаю. А ось як ішов я по Москві одного разу, то бодай мені руки й ноги відсохли, коли брешу, бачив, як півень тягав у зубах півмісяця. Я погнався за ним, щоб одняти. Думка, бачите, була у мене, що тоді не треба було б світла купувати. Тільки він, клятий, знявся з землі та й полетів аж на небо й сів собі на другій половині місяця. От се так правда, бо сам бачив.
– Ну, се вже й ти брешеш, – кажуть українці. – Беріть, дядьки, й сього!
Помагайло став репетувати та від них подався до начальства, а люди за ним. Як почуло московське начальство, то аж за боки взялося: так регочеться, так регочеться, а далі й каже:
– Ну й ловко ж дурять наші хахлів! – а тоді знову до українців:
– Ну, сих не смійте чіпати, як хто і зачепить, то велике лихо тому буде. Зараз же випустіть обох!
Почухали, почухали люди потилиці, але що ж поробиш? Звісно, начальство: супроти нього й закону немає, що хоче, те й робить. Мусили випустити обох.
Тоді Брехайло з Помагайлом засміялися, обнялися собі любенько та й помандрували до другого села… От так і досі вони ходять по нашій великій Україні та, нічого не роблячи, брехнею своєю і ситі, й обуті, ще й гроші по кишенях бряжчать, і начальство їх любить і заступається раз-у-раз за них, а наші українці тільки потилиці чухають та й годі.
Чи не траплялися вони й вам, люди добрі? Ой, кому вони тільки не траплялися, любі земляченьки!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір на рибалці п'ять речень.
Ви зараз читаєте: Іван Липа – Брехайло та Помагайло