Критерій оцінки літературного твору (грецьк. kriterion – мірило, засіб судження) – система засобів (принципів, зразків, норм, канонів, аргументів) для визначення своєрідності художніх творів, оцінки їх естетичної досконалості чи недосконалості, належності до сфери мистецтва. Термін “К.” етимологічно і понятійно пов’язаний із терміном “критика”: критика – судження, оцінка, К. – засіб судження, мірило оцінки. Якщо предмети матеріальної культури оцінюються за їх відповідністю взірцям, стандартам і функціональному призначенню,
то результати духовної культури створюють складнішу оцінну ситуацію. Простота виміру та зіставлення стає позірною. Нові художні твори як естетичні цінності, оригінальні і неповторні, тому для їх оцінки К. як взірець, мірило – непридатний. Оцінка за зразками на основі зіставлення нового твору з уже написаними і опублікованими тільки увиразнює проблему об’єктивності К. Разом з тим автор сам обирає для себе закон іманентної творчості, за яким слід її поціновувати. За такої позиції виникають інші запитання: чи може критика, що послуговується таким К., бодай якоюсь мірою бути об’єктивною (науковою)
і чи є підстави “судити” задум і волю письменника? У Пошуках відповіді на ці питання доходимо до естетичної комунікації, до проблем сприймання твору, до його функціонування серед читацьких кіл. Так з’являються К. з-поза художньої сфери і формулюються у вигляді опозицій: зрозумілість – незрозумілість, доступність – недоступність тощо. Соціологічне літературознавство, виходячи з розуміння літератури як художнього відображення дійсності, перейнятого ідейним пафосом митця, брало К. оцінки твору з-поза естетичної сфери. К. виступали правдивість, ідейність (гуманістичний пафос), народність, єдність змісту і форми твору. Останній К. мав спрямувати попередні в річище художності. докладніший аналіз проблеми виявив граничну абстрактність такої постановки питання про К. художності і до того ж ці К. сумірялися тільки з творами реалістичного напряму. В 70-х XX ст. в радянському літературознавстві заговорили про “систему критеріїв художності”, в якій виділялися К.-передумови художності і К.-ознаки (прикмети) художності. Підкреслювалося, що твори, в яких відсутня єдність змісту і форми, які не мають гуманістичного пафосу і бодай певною мірою не є правдивими, не можуть навіть розглядатися на предмет їх художності. Відповідаючи основним засадничим передумовам, перебуваючи у межах суспільно-значимої творчості, нові твори можуть оцінюватися за К.-ознаками, що стосуються сюжетобудування, часопросторових вимірів, характерології, жанрово-стильових новацій тощо. К. оцінки творчості переміщалися у літературно-естетичну сферу, в якій твір, його текст з сукупністю своїх якостей ставав самодостатньою вартістю, характер якої визначався художнім контекстом національної, регіональних і світової літератур. На такому тлі виявлялася міра оригінальності (на рівні тематики, сюжетно-комозиційних структур, жанрології, стильової виразності), характер новаторства, міра традиціоналізму і модерності як естетичних вимірів. Літературознавство позбувається ідеологічної упередженості у ставленні до літературних напрямів, стильових течій, художнього експериментаторства. Художній авангард перестає бути політичним явищем і громадянським подвигом, а К. його оцінки пов’язується з контекстуальністю естетичної свідомості і художніх систем, що виникають на різних засадах. Здатність художнього твору зацікавлювати читачів, збуджувати їх естетичні почуття і передавати власним потенціалом чи контрастом щодо звичних художніх структур широко трактовану суспільно-естетичну інформацію залишається єдиним сумарним К. оцінки твору розвинутим естетичним смаком, який при потребі зуміє цей інтегральний К. обгрунтувати докладним аналізом нового твору в ситуації його появи і функціонування у відповідному, строго фіксованому контексті.
.
