Мозолевський Борис – Освідчення



У тім саду, де вишні спіли
І місто снило віщі сни,
Колись міщанство знавісніле
Мене притисло до стіни.

Воно поріддям хизувалось,
По шию сидячи в багні.
Воно саме собі здавалось
Єдиним сонцем у вікні.

Воно на всі мої зітхання
Сміялось: що таке душа?
Воно кривилось: що – кохання,
Як за душею ні гроша?

Воно рекло про те, що раю
Не може бути в курені.
Що краще жити в хаті скраю,
Ніж лізти в січі навісні…

А я любив його, міщанство…
Обличчя ніжного овал…
Я ті вуста, примару щастя,
Себе забувши, цілував.

Ні, не пручалось! – дозволяло.
Бо квітли зорями світи.
Бо і саме, напевне, хляло
Без чистоти і теплоти.

Бо сподівалося: притихну,
Піду за ним на манівці.
І власну матиме притику,
І журавель, гляди, в руці…

Та не взяла мене отрута,
Той мед – солодкий, аж гіркий.
Порвав, неначе власні пута,
До нього всі свої стежки.

Кого сьогодні обіймає?
Кому дає свої вуста?
Яку із того користь має?
А втім, яка мені біда?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Арфами арфами анализ.
Ви зараз читаєте: Мозолевський Борис – Освідчення