Антон Павлович Чехов – російський письменник, драматург. Творив він у кінці XIX століття, але й тепер, у XXI столітті ми зустрічаємося з ним часто. Твори його є у кожного, хто має більш-менш пристойну бібліотеку. Вистави, поставлені за його п’єсами, і зараз ідуть у багатьох театрах. Коли пишеш про Чехова – драматурга, варто згадати й про те, що Антон Павлович – майстер “малого жанру”. Згодом на основі деяких власних оповідань він створив драматичні твори для сценічної постановки. Здається, Чехов – гуморист. Але розважальність –
це те, що лежало на поверхні. Насправді ж і в оповіданнях, і в драмах автор описує реальні проблеми життя: лицемірство, підлість, жадібність людей, убогість і забитість простого люду, низьку культуру. У творах Чехова багато різного люду: артисти, чиновники, студенти, учителі, лікарі, письменники.
Читаєш оповідання чи драму Чехова і чекаєш, чим же закінчиться історія, але не всі твори мають завершений фінал. У цьому і є перша особливість творчості Чехова – автор не нав’язує власної думки. Він не хоче доводити історію до якоїсь конкретної крапки, бо вважає, що читач має сам включитися в обговорення теми
та зробити власні висновки. Можливо, висновки будуть різні, але це не має значення: головне – розбурхати читача, зробити з нього активного учасника якщо не театральної, то життєвої драми. У цьому плані Антон Чехов – “брат” норвезького драматурга Генріка Ібсена. Ібсен першим розпочав театральну революцію. Так само, як не розуміли співвітчизники Ібсена, так на початку не мав успіху Чехов-драматург. Наприклад, про “Чайку” говорили, що вона написана наперекір усім драматургічним правилам, переконували, що публіка ще не готова сприйняти непростий символічний зміст твору. Театральні критики після провалу вистави (провалу, до речі, чекав і сам автор) заявили: “Не чайка, а дичь какая-то!” Москва гаряче дискутувала про талант і відсутність його у Чехова-драматурга. І першим осмислювати і розуміти новаторську драматургію Чехова розпочав Немирович-Данченко. Виявилося, що сценарист Александринського театру просто-напросто не зрозумів п’єси, не доріс ще до її постановки, тому й стався провал. Немирович-Данченко і Станіславський взялися довести, що при талановитому підході приховані підводні камені Чехова підіймуться на поверхню й заграють усіма кольорами райдуги, заблискотять на сонці. І от – прем’єра! Публіка з завмиранням серця слідкувала за тим, що відбувалося на сцені. Артисти грали так щиро, що глядачам робилося ніяково – ніби вони підслуховують під дверима чужі секрети. На перший погляд, у п’єсі “Чайка” йдеться про кохання – любовними почуттями охоплені майже всі. Але якби героям драми довелося вибирати між мистецтвом і коханням, то на перше місце вони б поставили мистецтво. Це для них – основа життя. У кожної з дійових осіб є якесь своє заняття та певне місце в суспільстві: Сорін дослужився до поважного чину, але тепер у відставці і нудьгує, Дорн – лікар, Медведенко – учитель. Серед них є дві знаменитості – Аркадіна і Тригорін. Тільки Треплєв неприкаяний – “обірванець”, “приживала”. Але саме до Треплєва виникає більше поваги, ніж до інших персонажів. Можливо тому, що мати критикує його п’єсу – “це щось декадентське”. Ніна говорить, що грати роль у його п’єсі неможливо – “немає живих облич”, “мало кохання”. Тільки Дорн заступається за Треплєва, хоч заявляє, що до кінця вистави не зрозумів, “але щось у ній є”. Після прочитання п’єси “Чайка” виникає така сама реакція: “щось у ній є” І оце “щось” потрібно відшукати самому…
Або ось “Вишневий сад”: Раневська продає свій маєток. Яка доля чекає її, брата, дітей? Що буде з Фірсом? Цього ми не знаємо.
Письменник не дає відповідей на усі запитання – і тільки чути, як рубають вишневий сад. Факт і філософія. Включаєш мислення і твориш далі: новий хазяїн, нові порядки, нове життя не тільки в маєтку Раєвської, але й скрізь на землі. Бо нічого не буває постійним. Життя змінюється. Старе відживає, та на зміну йому приходить нове. Можливо, воно не краще, але воно нове і вже тому має право на життя. Здається, Чехов створює замальовки з життя. Свої драми він називає комедіями, але наповнює твори “сльозами життя”. Новою в чеховській драматургії також є те, що автор не дає власної оцінки персонажам, його герої неоднозначні, у кожному з них є і позитивне, і негативне. Чехов застосовує принцип недомовок, натяків; репліки часто бувають обірваними, але за паузою приховано багато чого… Чехов був драматургом-новатором, він писав так, як до нього ще не писав ніхто. Першим бути завжди важко. Але автор вірив у свою справу. Ніхто не хоче бути висміяним публікою, ніхто не хоче театральних провалів. Кожен мріє про переповнені зали, аплодисменти, квіти…
Чехов пройшов і через провали, і через аншлаги. На його долю випали і шквал критики, і єлейна похвала, але драматург мав сміливість бути оригінальним і неповторним. Можливо, тому що Чехов не намагався копіювати когось, а прагнув бути самим собою, писати про те, що ясно й зрозуміло, що хвилює, його творами захоплюються і в наші дні.
.
