Образ поета як символ нескореності, духовної незламності всієї нації (за поезією Є. Маланюка “Пам’яті Тодося Осьмачки”) (3 варіант)

Більшу частину свого життя Євген Маланюк прожив на чужині, але він, у силу своїх можливостей, спостерігав за життям українського народу, за розвитком його культури, а особливо літератури. Поета цікавило все, що відбувалося в українській літературі, і про все він мав власну думку.

Євген Маланюк добре знав творчість видатних українських письменників. Перед деякими з них він схиляв свою голову і в знак глибокої пошани написав декілька творів-присвят. Одним з небагатьох українських письменників, кому Є. Маланюк присвятив свій твір, був Тодось Осьмачка. Маланюк і Осьмачка не товаришували. Євген Маланюк створив присвяту, бо відчув, що вони однаково щиро люблять Україну і мріють бачити свій рідний народ вільним, а Україну незалежною.

Тодось Осьмачка народився в 1985 році на Київщині. Вже за його перший твір – поему “Думи солдата”, що був спрямований проти війни й царя, письменника заарештували, і якби не революція 1917 року, його б розстріляли. На волі Осьмачка брав активну участь у національно-державному відродженні України, учителював і плодотворно писав. У часи “єжовщини”

ним, істинним сином своєї країни, талановитим письменником і національно-свідомою людиною, не могли не зацікавитися. Як результат – переслідування й арешти. Щоб врятуватися від розстрілу чи заслання, що були неминучими, він симулює божевілля і потрапляє до психічної лікарні, вибравшись з якої, деякий час переховується. Після Вітчизняної війни Осьмачка потрапляє до Німеччини, а потім перебирається до США, де продовжував жити й творити до самої смерті.

Тодось Осьмачка був людиною надзвичайних і різнобічних обдарувань, він відзначався досконалою пам’яттю і спостережливістю, умів за подіями й фактами бачити історичні зміни. Він був велетнем людського духу, людиною з могутньою волею до життя, яку важко було скорити, він був кращим представником свого народу, ввібрав у себе його силу й міць, його духовну незламність. Євген Маланюк схиляв голову перед цим велетнем людського духу і після смерті поета в 1962 році написав вірш “Пам’яті Т. Осьмачки”, яким ніби прагнув заперечити смерть поета, що був для нього символом непокори й нескореності української нації: “Осьмаче-символе, як Вій від мук незрячий!”.

Створюючи цю поезію, Євген Маланюк щиро вірив, що український народ здобуде незалежність, згадає про свої надбання, про своїх синів, що доживають чи вже вмерли на чужій землі, і поверне все своє додому:

Ні, не ув’язнить глина чужини

Твою труну, твій попіл вогнепальний,

Бо правнуки, що будуть знов сини,

Перенесуть у тишу спочивальні.

Посадять дуб. І, щоб з землею злить,

Чебрець розстелять килимом духмяним…