Собор як символ духовної краси людини (2 варіант)


Земля наша здавна була багата на таланти, на родючі поля. А зараз вона стала багата на храми. Де не глянь, ростуть з кожним днем собори, І радієш: нарешті люди починають розуміти, що не все можна купити за гроші, що людина – це, перш за все, духовний посуд, а не мішок з грішми. Але одночасно усе частіше постає питання: хто ж є я, чи у мене в душі “храм”, чи все-таки купа цегли? Це вже давно зрозумів Олесь Гончар. Як плід його роздумів над сутністю людського буття народився роман “Собор”, що приніс своєму авторові скандальну відомість у радянські роки за надто “болючі” для існуючої влади питання.

Одним із центральних образів у романі є образ Собору – саме так з великої літери, тому, що у творі Гончара ця давня споруда ніби стає символом-уособленням усіх чистих людських прагнень, історичної та національної пам’яті. Що тільки не робили з ним: намагалися глумитися махновці, вирішували перебудувати на шашличну комуністи, робили сховище або музей атеїзму… але попри все він вистояв. Наперекір усім бомбам досі стоїть, мов якась анти бомба – вістрям угору, у небо, увись. Жодні вигадки Володьки Лободи не змогли відвернути людей від Собору – саме тієї фортеці, яка зберігає в собі дивну правду століть.

Незвичайна його історія: він постав із чудового сну одного з тих нещасних козаків, Батьківщина яких – славна Запорозька Січ –

була знищена імператрицею Катериною. Постав він із сплетіння очеретового, крихкий, невеличкий, такий, який виник з натхнення, з благословення Бога. Ніщо, навіть зло, яке вчинила імператриця, не змусило запорожців утратити духовну силу: “Щаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі і жадання краси”. Собор дожив до двадцятого століття і продовжував хвилювати душі – Баглая-молодшого, Єльки, Хоми Романовича…

Нам потрібно брати приклад з безмежно відданих красі козаків, з професора Яворницького, з яким не став сперечатися сам батько Махно, з Миколи Баглая. Дійсно, у цих людей дуже щире серце, сповнене любові до ближнього, до краси, до духовної величі людини. Ніхто не зможе сказати, що їхня душа – це купа цегли. Ніхто, бо душі їхні – це справжній храм, який кличе до любові і відкриває шлях до духовності усього людства.

Микола Баглай є духовно самостійною людиною. Він намагається власними очима побачити красу Собору і вгадати її історичний смисл. Він здатен йти проти “лободівщини”, відстоювати ідеї національної культури. Баглай звернувся обличчям до свого народу: “Були не тільки формули дрімучого холопства, було інше, від чого беремо свій родовід… Матері у спадок нам передають не чванькуватість, не пиху і захланність, а почуття честі, гідності і волелюбства”. Дійсно, у цьому полягають основні цінності кожної великої нації. Микола насправді “юнак чистий думками і непорочними діями”, що завжди стояв і стоятиме за ті устої, що повинні панувати у світі. І тільки Баглаї зможуть стверджувати щастя на землі українській, тому що так наказує їм совість.

Совість наказує їм жити заради інших, берегти історичні й духовні цінності, намагатися нести у світ правду і добро. І не треба зважати там на якихось володьок лободів, бо вони – не цвіт суспільства, а, навпаки, його непотріб. їм не до соборів; головне – зберегти набитими власні кишені. їх бісить те, що люди, духовно багаті, вболівають за Собор, намагаються його зберегти: “… стояли б і вік на нього молились… “. І молились би, бо відчували велич Собору, його духовний зв’язок з багатьма і багатьма поколіннями. Хіба може не зворушити “німа музика його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній”? Здається, наче на тебе дивиться його очима сама історія, сама правда, сама безкінечність.

Про “Собор” О. Гончара можна писати дуже багато, тому що цей роман гостро актуальний, торкається багатьох проблем людства. Дуже яскраво відображені в ньому два боки екологічної проблеми: екологія довкілля й екологія душі. Ми повинні вирішувати ці питання одразу: не розв’язавши проблем чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тілу й душі; не залікувавши хвороби нашої душі, ми занапащаємо Землю. Тому треба вирішити раз і назавжди, чого ми бажаємо, для чого живемо. Треба заглянути в глибини нашої душі і визначитися, що ми там маємо: “Храм чи купу цегли”? Тільки відповівши на це питання, ми зможемо зберегти Собор, а значить, й усю планету. І тоді не поставатиме перед нами проблема: чи зможемо ми зберегти нашу історичну та національну пам’ять?..



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Джеймс джойс як один із батьків модернізму.
Ви зараз читаєте: Собор як символ духовної краси людини (2 варіант)