Урок – Олійник Борис



І
Якось брів я звільна полем,
Весь заглиблений у себе.
Поле тихло, ніби лебідь,
Що на осінь відлюбив.
Та й не згледівсь,
Як уплив
Я в голубу тональність неба.
В пролісковій темі неба
Всесвіт дихав голубим.

Голубим я став, як голуб
Із небесної купелі.
Став я зовсім невагомий,
Ніби вечорова тінь.
Все минуле проминуло
Спраглим видивом пустелі,
Все моє сумне й веселе
Одлетіло в голубінь.

Десь у мене за плечима
Місто мляві сни бороло:
Важко чахкали заводи,
Тонко звискував метал.
Там

без лагідних півтонів
Кут вривавсь раптово в коло,
Коло різко розгиналось
В прямовисну магістраль.

Думав я, що все на світі
Тонко з’єднане у сутнім:
Все на світі творить в зладі
Неперервний колобіг.
Думалось:
Коли б не знав я
Мову міста прямокутну,
То округлу тишу поля
Вже пізнати б я не зміг.

Ще додумалося: в громі
Молодих прокатних станів,
У засмаглих дужих буднях,
В пропотілих сорочках
Місто творить тишу поля
Ув оправі філігранній,
Носить ніжність, як дитину,
На своїх важких руках.

Думав я, що в кожнім серці
Є сьогодні, вчора й завтра.

/> Є минуле і сучасне,
Перевтом гіркий вантаж.
Думав: от би відшукати
Місто на учнівській карті,
Щоб те місто мало тихий,
Акварельний антураж.

От Венеція, скажімо,
Голуба, немов гондола,
А чи Ріо-де-Жанейро,
Як гарячий помаранч.
От би з’їхать з піраміди,
Як в дитинстві – із стодолі
Прямо в казку,
Проминувши
Суєту, і сміх, і плач.

От лягти б на дикім пляжі,
Як Адам один, без Єви,
І, забувшись, наслухати,
Як осінньо спить Париж.
Чи, обнявши стан гітари,
Завернути в… Крагуєваць.
(Стій! Я ж думав – до Мадріда
Крагуєваць? Що це й звідки?
Я вас не просив у вірш!)

Чи лягти під крону лавра,
Вічного, як слава, древа…
“Кр-рагуеваць!” –
Знову різко
Полоснуло, ніби ніж…
“Кр-рагуєваць!” –
Ніби черга автоматна.
(Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп.
… Р-розколовся вірш).

Пам’ять блима, наче ватра…
Де це? де це? де ж це? де?!!
Карту… Карту! дайте кар-рту!!!
Серце, тихше. Тихше, серце!
(Автомат – у центр грудей).

Цвинтар… парти… цвинтар… парти…
Карта:
Париж, Афіни, Белград…
Кр-ра-гу-в-ваць.
Югославія
(Будьте ж прокляті ви, карти! І той…
День).
Поховали без оркестрів.
Пульс востаннє дзьобом: тук…
(Ах, маестро. О маестро!
Та маестр-ро, дайте ж звук!)

Тихше. Тиша кане в камінь.
В тиші – зламане крило.
Все ж забуте під роками,
Все ж травою поросло.
Що ж ти тягнешся руками
До мойого серця, пам’ять?
Все ж минуло, все опало,
Все ж травою поросло.

Тридцять років одмінилось.
Скільки згадувати можна?
Оновилось покоління,
Возродивсь втридцяте світ.
Вже сини нащадків носять,
Як знамена переможні.
“Ви од пам’яті,- хтось хлипа,-
Хоч онука вбережіть”.
… Може й справді: хай та пам’ять
В нашім серці відболить?
II
Син прийшов із школи.
Гучно полетів портфель під стіл.
Перед люстром окрутнувся.
Скоса зиркнув у вікно.
За балкон комусь петитом
Таємниче засвистів.
Став нівроку. Чуб – на плечі.
Джинси, списані з кіно.
Я сказав педагогічно:
“Прибери портфель на стіл”.
Він ліниво нахилився, буркнув: “Ну, почавсь урок”.
“Пробачай мені, шановний,
Але перше, ніж свистіть,
Ти б нам з матір’ю повідав,
Як з оцінками, синок?”

Він скривився: “Ат, набридло,
Я ж казав, що все гаразд”.
Я нахмуривсь традиційно:
“Ти б, шановний, тон змінив,
Це тобі не в класі, хлопче,-
Нагадаю в котрий раз.
Я тобі не однокашник… “
“добре, тату. Зрозумів”.
Сірі очі. Білобровий. Вже під носом – перша тінь.
(Інтересно: цілувався? Я ж у восьмім…
Ат, було).
“Знаєш, цей географ, тату… “
“Ти мені ці речі кинь!”
“Ця історичка… “
“Ти знову за своє, мені на зло?!”
(А підтекстом, підсвідоме
Через пам’ять, мов крізь мрево:
“Крагуєвац ь”.

Як вони тоді сиділи:
Парами а чи по троє?
Про війну Столітню вчили
А чи про падіння Трої?

Чи й вони, як ми,
На парті імена свої лишали?
А можливо, що по карті
Короля свого шукали?..)
І сказав йому повчально:
“Географію завжди
Треба, сину, добре знати:
Вчення – світ, невчення – тьма”.
Посміхнувся він скептично,
Гумку пожував: “Зажди.
То колись, у ваші роки…
Зараз білих плям нема.
Взяв собі квиток у касі,
І лети, а хочеш: їдь”.

Я постукав пальцем строго:
“Слухай, хлопче, і мовчи.
(Боже, як йому, напевне, я повчаннями набрид!)
А. історію,- натиснув,- особливо, сину, вчи”.

Що ж,- зітхнув,-
Ти завше правий: роки, досвід і т. ін.
Але все ж дозвольте, врешті, вам запитання одне.
Тільки: цур! На цей раз, батьку,
Йде розмова двох мужчин.
Я уже давно дорослий. Ти прогавив десь мене”.

До паска потягся звично…
І від подиву осів:
Вперше я помітив раптом, що ми зростом нарівні.
Господи, коли ж це сталось?
Певне, й справді я осліп:
Він уже дорослий зовсім!
Хто ж простить мене мені?!

“Слухаю,- сказав я хрипло.-
Викладай усе як є”.
“Треба знать усе, ти кажеш. А задумайсь-но на мент:
От історія, скажімо.
Що вона мені дає?
НУ, було щось. Ну, минуло.
А життя ж іде вперед!
От розсудимо тверезо:
Раз було, то вже нема?
А коли нема,
Що з того: сталося воно чи ні?

Зараз, тату, космос кличе.
Там проблем у мене тьма.
Ну, яке ракеті діло,
Що було в старовині?!
Чи були троянські війни,
Чи тих воєн не було б,
Все одно злетить ракета,
Бо в моїх руках ключі.
Ти пробач, що викладаю я свою програму в лоб.
І, коли я помиляюсь,
Доведи, а не кричи”.
*
Все довкруг, як мусить бути:
Входить вечір, мерхне даль.
Зійде сонце. Зайде сонце.
А затим настане ніч.
Як банально! Як прекрасно
Все округлено в спіраль
Гармонійно:
Так було вже
Тисячу тисячоріч.

О стрункий світопорядок –
Чергування вічний плин!
Все так мудро у природі:
День – за ніччю, ніч – за днем.
Батько, роль свою скінчивши,
Віддає нащадкам кін.
Все минає, проминає:
День – за ніччю, ніч – за днем.
Ідеальний ритм природи:
Батько вбитий,
Я – живу.
Ах, який світопорядок:
Ну, поплакав – і забудь.
О жорстокий ритм природи:
Вбиті
Падають в траву!
О зміїна мудрість кола:
Ну, поплакав – і забудь.
Що ж ти тягнешся руками
До мойого серця, пам’ять?
Все ж минуло, все опало,
Все ж травою поросло!

“Може, сину, й не було?”
“Може, й не було.
А… ти про що?”

III
“Та… просто згадалось. Стривай, а яке сьогодні число?”
“Ха! – соковите зареготав.- Не іронізуй, батьку,
Двадцяте жовтня.
Ти ж завтра іменинник”.
“Хо-го! – відгукнувсь я у його стилі.- Все ж хоч
Одну дату ти таки пам’ятаєш. А ще кажеш: до чого
Мені та історія!” “Отаким, старий, ти мені подобаєшся…
В гуморі”. “Ну, ще б пак! Завтра ж я народився.
Власне, в ніч з 20 на 21 жовтня 1935 року”.
“0це точність! Ану, загляньмо в календар: о котрій там
Сходило і заходило сонце? В життєписі великих кожна
Деталь – на вагу золота”,- він потягся до календаря,
Веселий і нахабно юний.
“Не треба… ” – перепинив я йому руку.
Ліниво знизав плечима:
“А то чому?”
“Там… кров”.
“Та ти що-о?! – відсахнувся од мене ошелешено.-
Яка… кров? де? Нічого не розумію”.
“Зараз поясню, сину… документально: “В ніч з 20 на
21 жовтня 1941 року карателі під орудою майора
Кеніга вдерлися в містечко Крагуєваць і розстріляли сім
Тисяч чоловік. Серед них – триста гімназистів.
Їх вели на смерть покласно, на чолі з учителями… “
“А де цей… Крагуєваць?”
“В Сербії. За сорок верст від Белграда, сину.
А ти кажеш: що мені та географія”.
“Ну, до чого ж тут географія! Не про це зараз… Я просто
Хочу сказати: це ж випадковий збіг, і то лише в днях.
Ти ж народився за шість літ до… цього”.
“Е, ні, сину, у цьому світі – ти ж учив – усе зв’язане:
Причина – наслідок, день і ніч, народження й смерть,
Куля і вказівний палець. день мого народження, як і
Ніч смерті Крагуєнаця, увійшли у вічний колобіг народжень
І смертей, ставши клітинами світобудови. Ніщо
Не зникає в цьому світі, сину. Закон збереження матерії
І… пам’яті. Придивися пильніше: на моїй сорочці – кров”.
“Облиш, тату! Це вже… містика. Мені страшно, тату”.

IV
“Не бійся. То Пам’ять стає при свічі.
Он тіні якісь ворухнулись вночі.
І жахом дихнула руда каламуть.
І чоботи з ночі, як фатум, ідуть.

Немає облич. Тільки вишкір зубів.
Та усміх кривий на арійській губі.
Стискається коло, як защморг, ривком… “
“О, тату! То ж вітер гуде за вікном”.

“Ось Кеніг підносить правицю:
“Moment!”
У компасі стрілка дзвенить, як стилет.
І карта тремтить, як в Освенцімі плац.
І око свинцеве – над Крагуєваць”.

“О тату, це просто здалося тобі:
То гнуться дерева в осінній журбі”.

Педантичний арієць (в пунктуальності –
Теж своя грація)
З чисто прусською точністю зводить
Дітей із-за парт.
І в колонах по троє веде (“Liebe Kinder! *
Дистанцію”).

Акуратно,
Покласно на цвинтар,
В сумний
Листопад.
“Ідуть, як до школи. В портфелях –
Книжки.
___________________
* Любі діти! (Нім.)

Сніданки завбачно поклали батьки.
І зошит в клітинку на перший урок.
І вчитель суворо вирівнює крок.
Над свіжими ямами – глина руда… “
“О тату, не треба! То ж лист опада”.

“Шість тисяч сімсот вже вростають у грунт,
А триста… на цвинтар покласно ідуть.
Географ, немов на уроці, сказав:
“А зараз ви бачите гору Триглав”.
І важко плечем ворухнула гора:
“Вбивають людей, та народ
Не вмира”.
Історик старий повернувсь до дітей:
“А зараз ви Косовим полем йдете.
Тут пращурів наших, обагривши схід,
Косив ятаганом султан Баязід”.
І важко плечем ворухнула гора:
“Вбивають людей, та народ
Не вмира”.
“А триста по Сербії мовчки грядуть… “

“О тату, то ж гуси у небі пливуть”.

“Зірвавши мости, як бинти із грудей,
Метається Тиса: “Куди ж ви… дітей,
Куди ж ведете ви невинних дітей?”

… Невинних дітей?!

Комендант Яновського табору (це недалеко, у Львові, сину) штурмфюрер Густав Вільгауз у спортивному азарті стріляв із автомата з балкона канцелярії у в’язнів, що працювали в майстернях, потім передавав автомат своїй дружині, і вона теж стріляла. Інколи, аби
Потішити дев’ятирічну доньку, Вільгауз примушував підкидати в повітря 2-4-річних дітей і стріляв у них. донечка плескала в долоньки (боже, яка невинність!) і
Кричала: “Тату, ще, тату, ще!” – і він стріляв. Відтоді, сину, коли я бачу на фресках Софії білокрилих янголят, мені хочеться запитати їх: “Ви часом… не з Янковського табору?”

Зірвавши мости, як бинти із грудей,
Метається Тиса: “Куди ж ви… дітей?!”

… Фінал наближає рокована грань.
На каски росою спадає туман.
І в цьому фіналі, як літера “Ф”,
Рядок починає руде галіфе.

Порядок для Кеніга – понад усе:
“дистанцію, серби! Куди вас несе?!
Покласно, слов’яни! Учіться, скоти,
Хоч зараз порядок і час берегти!”

І перша колона ступає на пруг… “
“О тату, я чую: змикається круг!”

Директор гімназії рветься на смерть:
“Пустіть до дітей! Я ж учитель і серб!”

А Кеніг регоче: “Куди тобі? Weg! *
Ми цілим в майбутнє, ти ж –
Plusquamperfekt” *.

Директор відрізав: “Ти знай свій курок:
Jedem das Seine**. У мене – урок.

Хлоп’ята! Лишилось нам кілька хвилин.
З усіх вам уроків я вибрав один.
Хай править нам цвинтар однині за клас:
Історія, діти, сьогодні у нас.
Сьогодні не гоже підносити рук… “
“О тату, я чую: змикається круг”.
“Оцінка єдина – для мене й для вас.
Її об’єктивно нам виставить час.

Тож перше: під оком холодним війни
Уже ви не діти. Затямте, сини!
Уже ви не просто родинний оплот,
А воїни, хлопці. За вами – народ.
Судьба ваша вписана в святці хоругв”.
“О тату, я чую: змикається круг”.
_________________
* Геть! (нім.)
* давноминулий час (нім.).
** Кожному своє (нім.).

“Вам холодно, хлопці? Так завше було,
Коли одинокість студила чоло
І око свинцеве прискалював крук… “
“О тату я чую змикається круг”.

“На кожному слові даю собі звіт:
Усім було страшно лишати цей світ.
Ба навіть героєм найвищих орбіт –
І їм було жаль полишать білий світ.
О як їм хотілось гукнуть: “Промини!”
Так чом же, питаєш, герої вони?

На кожному слові даю собі звіт;
Герої в собі відчували весь світ.
І те відчуття їм ставало за щит:
Хоч він упаде так стоятиме ж
Світ!

Тож в Косовій полі султан Баязід
Не просто на серба ішов, а на світ.
І кожен із сербів давав собі звіт:
Хоч він упаде, та стоятиме ж світ,
Не треба, слов’яни, підносити рук… “
“О батьку, я чую – завершився
Круг”.
“Он Кеніг піднявся на колонах чобіт,
В приціл назираючи вічність і мить.
І дума, що от він натисне курок
І крапкою кулі закінчить урок.
Нещасний! Чи він оддає собі звіт,
Що ми впадемо, та стоятиме ж світ?!”

А Кеніг регоче: “Облиште слова!
Слова перед кулями, діду,- трава.
Я просто зведу автомат на живіт –
І в яму, старий, і тебе, і твій світ.
І це вам потвердять шість тисяч сімсот,
А він тут розводить про честь і народ!”

Учитель замислено глянув в зеніт
І тихо сказав, а почув увесь світ:
“Як рід і Вітчизна – всього лиш слова,
То що вам говорять… Бєлград і Москва?
Майоре! А пам’ять в якому ряду?”
І Кеніг темніє ураз на виду:

“Старий, ти занадто далеко зайшов.
Зненавистю тхне від твоїх підошов.
Ти добре намацав, де в мене болить,
Але не тобі нашу долю судить.
Історію звершую я і курок.
Ти, діду, почав. Я ж закінчу урок!”
І око холодне прискалив, мов крук…

“О батьку! Ти бачиш: я входжу в цей круг”.

Директор зітхнув: “Наша вічність сплива.
Хай першими стануть останні слова:
Братове! Нам вибив фатальний дзвінок.
Я вчив вас уперше творити свій крок.

Та знайте:
Останній ваш крок на путі
Не менше важливий, ніж перший в житті,
Бо він увінчає спіраль, як виток,
З якого нащадки творитимуть крок
До істини з істин, якій не зітліть:
“Людина впаде, так стоятиме ж світ”.

Слов’яни! Синочки… Мужайтесь… Пора.
Ми – смертні. Та знайте: народ не вмира!”
Солдати зловісно стоять, як мерці,
У Кеніга кров вигаса на лиці.
Вершина Триглав небозвід підпира
Великої правди: “Народ не вмира”.
Гримить над літами,
Як доля, дзвінок:
То сину, скінчившись,
Почався урок.

Якось, сину, брів я полем,
Весь заглиблений у себе.
Поле тихло, ніби лебідь,
Що на осінь відлюбив.
Та й не згледівсь, як уплив я
В голубу тональність неба.
В пролісковій темі неба
Всесвіт дихав голубим.
Думав я, що в кожнім серці
Є сьогодні, вчора й завтра.
Є минуле і сучасне,
Перевтом гіркий вантаж.
Думав: от би відшукати
Місто на учнівській карті,
Щоб те місто мало тихий
Акварельний антураж.

Думав: є велике право
Одпочить під лавром світу
Всім, хто в тій війні жорстокій
Ніс страждання на плечах.
Думав: нам за всіх дісталось,
То нехай хоч наші діти
Не зазнають навіть тіні,
Навіть пам’яті меча.

Тільки ж все у цьому світі
Тонко з’єднане у сутнім:
За непам’яттю онукам
Скепсис зазира до віч.
І тоді для них могили –
Просто плити прямокутні,
Просто символи байдужі
Проминулих віковіч.

Ти прости мені сьогодні
За урок жорстокий, сину,
Я поклав на твої плечі
Пам’яті страшний вантаж.
Я боргів не правлю, сину.
Ти нічого нам не винен.
Боржники і кредитори –
То непевне діло, зваж.

Але ж пам’ять… Має пам’ять
Зоставатись, як осердя.
Ми від неї, наче віти,
Що вчувають корінь свій.
Пам’ять віри. Пам’ять роду.
Пам’ять прапора і серця.
Лиш по пам’яті в людині
Пізнає Людину світ.

Одягай модерні джинси…
Суть не в джинсах і чуприні.
Мила зрадить, друг полишить –
Серце з туги заболить.
Та коли людину нагло
Пам’ять світова покине,
Можна з гиком й у візитці
Рачки гнати в неоліт
Чи ввігнати в серце чергу,
Вперши автомат в живіт”.

V
Став нівроку. Чуб – на плечі.
Джинси, списані з кіно.
Тільки щось нове з’явилось
У криницях сірих віч.
Щось поглибшало. Зболіло. Сіллю випало на дно.
Десь далеко за безжур’ям диха сивиною ніч.

“Слухай, батьку,- він доросло доторкнувсь мого плеча.
Якось зовсім по-новому подививсь мені в лице.-
Чуєш, тату, до сьогодні я цього не помічав:
Як же ми з тобою… схожі!
Дерево і… деревце.-
Пальцями торкнувсь волосся:
– Бач, а в тебе… сивина.
Як я довго йшов до тебе, заблукавши десь… колись.
Крізь бездумність та байдужість,
Через перший гріх вина.
Аж на день твоїх народин в… Крагуєваці зійшлись.

Не тремти: я не зломлюся. Бачиш, я пішов у ріст.
Не стели мені солому на мульКий і гострий брук.
Дай мені самому з болем упізнати болю зміст.
Ти не бійсь мене впустити у всесвітній вічний круг.

Хай ударить в крила вітер. Хай мороз мене січе.
Хай відчую, як у жилах кров твоя в мені тече.
Не спіши мене од бурі затулять своїм плечем:
Маю ж я колись
Майбутнє
Взяти на своє плече!

Я тебе сьогодні вперше так побачив… аж болить.
Я себе сьогодні вперше по-новому пізнаю.
Щось мені під серцем, батьку, так пронизливо дзвенить!
Чи не я то триста першим… в Крагуєваці стою?”

“Не треба, сину. Я не хотів цього. Мені страшно”.

“Не бійся: то пам’ять стає при свічі.
Ти чуєш, як скиглять зловісне сичі?
Цей шерхіт… цей шелест надламаних крил…
То книги печально ростуть із могил.

Поранений Гете схилився, як віть:
” Wer reitet so spat dursch Nacht und Wind?”*
І Шіллер, вжахнувшись, кричить віддаля:
“То Кеніг підняв на багнет немовля!
О, де ж ми з тобою, Вольфгангу, були,
Як націю нашу… на розстріл вели?!
Він, може, й простить нас, невичерпний світ,
Та пам’ять, Вольфганг… чи вона ж вам простить?”

Ворушиться грунт… розверзається грунт!
То триста з дев’ятого круга встають.

(Поховали без оркестрів.
Пульс востаннє дзьобом – тук…
Ах, маестро. О маестро!
Та маестр-ро, дайте ж звук!!!

Вдарте, оркестри,
Щоб крига на полюсі трісла,
Громом страшним сколихніть в праоснові цей світ,
Щоби ожив і сльозою людською умився
Меморіальне холодний лабрадорит!

Вбиті в Обухівці *,
Спалені люто в Капріві **,
Мертві з Хатині й Сонгмі,
Із кривавих усюд,
Встаньте із праху
В святому і праведнім гніві
На всепланетний суд!
_______________
* Перший. рядок з балади Гете “Лісовий цар”.
* Обухівка – село на Полтавщині, що в роки війни зазнало трагічної долі Лідіце.
** Капріві – село в Намібії, разом з мешканцями спалене південноафриканськими расистами.

Полеглі зітхнули: “Ми звершили суд.
Ви краще живим не давайте заснуть”).

А триста грядуть на рокований пруг.
І я з ними входжу у вічності круг.
Учитель підняв, наче долю, дзвінок:
“Народи! Нас пам’ять зове на урок!”

Директор із учнями входить в граніт,
І я серед них о шістнадцяти літ.
І все, як тоді… Навіть глина руда”.

“О сину, отямся – то ж лист опада”.

“І Кеніг курок ошаліло натис,
Та вмер автомат, бо закінчився диск
У ніч, коли, зсунувши смерть на живіт,
Стріляв у дітей, поціляючи світ.
А пам’ять гримить мені в скроні,
Як ртуть;
“Ти владен простити, але – не забуть
Записаний юною кров’ю урок:
З останнього кроку їх – перший твій
Крок.

То правда свята,- ти даєш собі звіт,-
Що діти впадуть, а стоятиме світ,
Та маєш відчути плечем терезів,
Що світ цей поважчав у триста разів.
Хай Кеніг своє відстріляв того дня,
А що, коли хтось йому диск поміня?”

“Все у цьому світі, сину,
Тонко з’єднане у сутнім.
Все в гармонії нещадній
Вічний колобіг вершить.
Коли Кеніг у Сантьяго
Диск новий вганяє люто,
То в Обухівці й Хатині
Мертвим і живим болить”.

“Все на цій планеті, батьку,
Жорстко з’єднане у суті!
Куля виліта осою
З пальця правої руки.
І коли “фантом” на джунглі
У піке заходить круто,
То у нас, як в сорок першім,
У хатах летять шибки.

Гримить мені пам’ять у серце, як ртуть:
“Ти владен простити, але – не забуть”.
Беру, як меча, твою пам’ять до рук,
Щоб зло не прокралось у вічності круг.

Спасибі, мій тату, тобі за урок… “
“Спасибі, мій сину, тобі за урок.
Я чую крізь плин, як останній мій крок
Ввіходить у перший твій крок”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)




Твир роздум знання иноземних мов.
Ви зараз читаєте: Урок – Олійник Борис
Copyright © Українська література 2019. All Rights Reserved.