Кирилюк Григорій – Легенда про ведмедя (Збірка)

Легенди та казки Гуцульщини

СОНЦЕ В СМЕРЕКАХ

Ранок у Карпатах. Понад Черемошем ідуть дідусь із онуком. Мовчать. Прислухаються.
А птаство на всі голоси славить день. Найдужче чути вивільгу. Без усякої мелодії її голос нагадує котячий вереск. Подобається кому цей виспів чи ні, а вивільзі дуже. Не кожному милує вухо нетерпляче стрекотіння сороки. Та що з того? І сороці хочеться по-своєму сказати сонцю добридень. Ось тільки горлики стурбовано-тужливо воркують:
– Голуб-ко, го-лу-бко… Го-луб-ко…
Дідусь Олесь скидає зеленкуватого, вже досить прим’ятого та збляклого капелюха, схожого на прив’ялу віть папорот-ника, мружиться, неквапно мовить:
– Сонце в смереках…
– Ага! – радісно розглядається Марко,- сонце в смереках… – І затуляється долонею-дашком.
Сонце! Вранішнє. Травневе. Жадане. Наче золотими мечами, простромлює воно своїм промінням гущавину бору, барвить хребет Чорногорії, будить верховину. А в долинах ще білими колисками гойдається туман. То приходить у гори світлий, бадьорий, теплий день весни.

ЛІСОВА ГОСПОдАРКА

З півсонного бору чути токування глухаря. 1 отуючись до співу, цей птах вмощується на кошлатій гілляці смереки, по-гусячому витягує шию, гордовито, наче сердитий півень, задирає голову, розчепірює крила, а хвіст розпускає віялом, як павич. А тоді вже зачинає співати. до забуття заливається він. Співає, аж поки сам не глухне. В таку пору на нього може напасти рись або дикий кіт. Глухар тоді не чує небезпеки. Мисливці ж у Карпатах глухарів не стріляють. Заборонено. Хіба що можуть підійти отак близенько, як дідусь Олесь з Марком, послухати його спів. У небі над Чорногорок) кружляє орел.
Темно-бурий беркут владно вимахує крилами, немов бореться з вітром, розганяє хмарини, а може, намагається підгорнути сонце ближче до гір. Орел ватажкує у високості…
Олесь Запаска господарює у долах, на схилах Чорногорії, в лісі, вздовж Черемошу. Неподалік глибоченької затоки гайовий стишено мовить до Марка:
– Ади, Марчику, видиш?
Марко ще нічого не бачить, лише чує: бовть-бовть-бовть… Він озирається. Мабуть, то якась звіринка на крутосхилі зрушила камінчики, і вони скотились у затоку.
Дідусь заперечливо похитує головою, радить:
– А ні. Припильнуй.
Дуже дивно. Ніякої звіринки, ані камінчиків Марко не помічає.
Натомість у затоку з зальоту падає зграйка рудувато-бурих, з білими грудьми пташечок. Ото сміливці! Одна за одною бовть-бовть-бовть. Зовсім не лякаються студеної води, не турбуються про своє пернате вбрання.
– Оля-п-ки,- ласкаво називає пташок дідусь Олесь.- Шукають на снідання поживу під водою. Придивись-но, Марчику, як вони спритно бігають по дні.
– І не захлинуться… – дивується Марко.
– А ні, ні.
Заклопотано метушаться оляпки у затоці. А над нею умиваються росами й витираються рушниками променів замшеві кам’яні валуни. Над ними гойднулась, кліпнула кошлатою бровою смерекова гілка, блимнула карим оком торішньої шишки. То вже прокинулася білочка. Ще тріснуло, а вже під гіллям дерев. І все ближче, ближче між стовбурів смерек Марко запримітив розвітлені роги, схилені на дужий карк, та красиву голову.
– О-ле-нь!
– Авжеж,- підтверджує гайовий і кладе палець на губи, насовує капелюха аж на вицвілі брови.
Маркові здається, що олень не біжить, а летить або пливе, не торкаючись ногами злежалого хвойного настилу. Від роси і променів на рогах оленя райдуга… Олень стрибнув до затоки і став. Над чистоводдям вдоволено покрутив головою. Хитрун. Знає, що отут, над затокою, до якої збігає струмочок, зеленіє чорничник, брусниці, мох.
– То оленева царинка та й водопій,- ще тихше говорить дідусь Олесь.- Ба навіть в студену зиму те чуркало не крижаніє. Отож олень і взимку сюди прибігає.
– Один?!
– А ні, ні. Прибігає їх багато. А ше лані, косулі, зайці. Прилітають і глухарі, і рябчики, і снігурі. То їх лісова господарка.
Над затокою аж гудуть пернаті співуни…

ПРИНАдИ КОРдОНУ ГАЙОВОГО

Вертають до оселі. Маркові зовсім не видається одиноким, загубленим і мовчазним двір дідуся Олеся. Неначе намальовано, а може, вирізьбленою чи карбованою виглядає хатина гайового на лоні лісів, синіх гір, прозорого неба і молочно-туманної далини Черемошу. Олесь Запаска називає свій оседок гучно: – Кор-дон!
Чорногора захищає кордон від буревіїв з півночі. Магу-ра – з півдня. Заліснені відроги Говерли – з заходу. Мако-виця – зі сходу. Марко, хоч і буває щоліта у діда в гостях, а все не налюбується оцим чарівним куточком Карпат. Ото вибіжить на гаптоване квітами подвір’я, закрутиться-закру-титься, немов танцює коломийку, а як стане, то й не хитнеться. Осанистий, пружний росте хлопчина. А як змахне руками, вдихне на повні груди медового повітря, та й мовить до лісів, оленів, орлів:
– Отут жиє мій дідусь! Любіть його. Він добрий та мудрий! І знає багато-багато казок! З ним весело мені!
Йой, який принадний кордон дідуся Олеся Запаски!
Марко до всього придивляється, всім цікавиться, примічає зміни, які сталися у дідовій господі. дивно, як він досі не помітив, куди подівся песик Причіпко? І чому це замість нього біля будки на ланцюжку кружляє лисиця Гумка? І про наглу смерть кота Мариша дідусь нічого не казав… А в яку халепу попав півник Світязь? І чом це під оборогом кокають лише три курочки – Мончера, Кичера і данчера? А де Прутівка і Гомутівка? Було ж п’ять! Марко добре пам’ятає, як мати приносила ше тамтої весни дідусеві на розплід аж п’ять курочок і одного півника. Вони були ще маленькі. Тільки-тільки у них відростали пера на крильцях. І біла коза Берескула знехотя скубе травичку, припнута довгою мотузкою. дивина! Повно новин і принад. дідусь Олесь обов’язково розповість онукові про ці зміни. Марко знає, що дідусь любить тварин і пернатих. Всім привласнює чудернацькі імена. Він якось і вовка, який підкрадався до кози Берескули, назвав Арендарським. А чого Арендарським? Це знає тільки гайовий Олесь Запаска. А рись – Припірою, а всіх диких свиней – Сікачами. Обдивившись подвір’я, Марко питає:
– Як то, дідусю, злапали лисаньку?
– Гумку?
– Ага. Розкажіть, дідусю.
А злапав… Гумку на гумку.
– Е, жартуєте…
Та ій-же ні, Марцю, то всьо правда. Почало малюватися на день, аж чую, курочки метушню зняли. Що то за бісова личина порядкує в курятнику? “Ану ж бо,- кажу собі тихенько,- тримайся, злодюго”. Я до курочок, а лисанька лише хвіст мені показала. Вдушила Світязя, а Прутівку з собою потягла.
– Потягла курочку лисанька?
– Потягла, Марчику, потягла, на штири вітри. Такої шкоди мені заподіяла. Ну, а я її впіймав.
– Капканом?
– Ні, Марчику. Я звірят в капкан не лапаю. Не люблю їх мучити. Тому й капкана у мене нема.
– А чим же ви лисаньку впіймали, дідусю?
– Чоботом… гумовим чоботом. На досвіті прибігає лисанька та й хап посеред двору гладеньку Гомутівку, а я з сіней на неї києм. Вона й чмихнула без здобутку. На ніч я файно закрив пташник, а неподалік поклав гумовий чобіт з яєчками. Лисанька прибігла, нюх-нюх і товкмачить голову в халяву. їй вельми хтілось покуштувати яєчка. І необачна жмикрутка все глибше та глибше товкмачить свою голову. Чую – хрусь-хрусь, видать, з’їла яєчка та хіть голову з халяви, а не витягне. Я шибнув до неї, а лисанька в танок. З чоботом на голові танцює передо мною. Тут я лисаньку за хвіст та й кажу: “дякую, лисанько, що була така ласкава і загостила до мене”.
– З чоботом танцювала перед вами лисанька? – не вгамовується Марко.
– Авжеж. От нині най потанцює на ланцеві. А курочки з неї посміються. Та вже йдімо, Марчику, до хати. Будемо ладнувати снідання.

ХАТА ПОВНА дИВ

Хата дідуся Олеся з нового, а вже потемнілого зрубу.
За чистенько витертими шибками розкидані пучки червоного перчику. Сливка сперлася гіллям на дранчатий дах, немов щоранку згортає роси з нього. Біля порога розкидані бронзові медалі кульбаби. Одвірки різьблені, немов на казковому теремку. двері з кованою клямкою, схожою на козячу ніжку. Гайовий відчиняє їх просто: засуне руку за верхній одвірок, щось там намацає, негучно відсуне – і двері самі відчиняються перед ним. Світлі й просторі сіни переповнені різним начинням: на дерев’яному кілочку висить лучкова пилочка, на верстаку викладені в “ранжир” струги, долітця, терпуги. Під стінкою стоять коновки і кошики на гриби та ягоди. Сіни й світлиця зовсім не задимлені, як ото було колись у курних хатах, що не мали димарів. Хата побудована вже по війні. І в хаті що не річ, то дивина! досить лишень Маркові переступити поріг, як на нього з жовтої стіни випинається роззявлена ікласта паща дикого кабана з червоним язиком. Щетиниста наїжена голова сікача лютими очиськами так і пантрує за хлопчиком. Та іклань вже нікого не зранить.
Я йому, Марчику, помацав кістку ось чим.- І дідусь Олесь показує двоцівкову рушницю,- дві кулі під лопатку і не хижакуй, сікаче, на моєму оседку.
– Ве-ли-кань,- дивується Марко.
З протилежної стіни на нього дивиться лагідними очима молодий олень. Хлопчина творить на обличчі скорбну міну. дідусь пояснює:
– Ужити його хотіли вовки. Загнали на крутий берег, а не ймили. Сигнув сміливець на лід Черемошу та й роздерся, поламав ноги…
Гайовий порається біля печі. Марко задивився на березовий втинок, то висить над столом. Це саморобний дідусевий календар. Хлопчина торкається пучками карбованої дощечки – і на зеленім полі блимає то голубе, то червоне число. Над календарем – древній годинник із зозулькою. Мине година – і зозулька кує на всю хату. На гвіздку – в’язанка падалишніх червоних маків. На миснику – повний квітник полив’яних тарілей, горняток, погарчиків.
– А що то у вас, дідусю, у цій схованці, га? – хитрувато питає Марко, відчиняючи дверцята долішньої частини мисника.
– Та то моя лісова аптека. Там я маю файні ліки.
– Лі-к-ки?! – по-дитячому дивується хлопчина, який і дома йой як недолюблював всіляких ліків. Якось Марко застудився, то мати силоміць заставляла його ковтати порошки, пилюлі, шпарко припікала горчичниками.- А для кого ліки?
– для людей. для звірят…
– Звірят?! Ой га-а-а! – ще більше дивується внук.- Жартуєте, дідусю.- Веселіє Марко, а все ж сумнівається.- Мудруєте. Ще скажете, що й ведмедів лікуєте?
– А-а-а й то бувало! Тієї весни я вилікував ведмедя Ми-шугу. Файно він заплатив мені за лікування.
– Агій на вас, дідусю. Та де ж той Мишуга? Чом не стрічалися з ним на лісному кварталі? Га?! Чом?!
– А-а-а, Мишуга,- тягнув дідусь Олесь, явно інтригуючи внука.- Мишуга ниньки домує у чорних зворах, де колись смереки плакали кришталевими слізьми. Ниньки туди ходять дощі ночувати… і ведмеді.
– йой! Повідайте, дідусю. Чого смереки плакали кришталевими слізьми? А чого ходять туди дощі ночувати? І… про Мишугу!
– Ну, то слухай.
І гайовий Олесь Запаска почав свою розповідь.

КРИШТАЛЕВІ СЛЬОЗИ СМЕРЕКИ

Забаглося багатому панові ще більшим багачем ста-ти. А звали того пана Нищівкою. Отож попрощався пан Нищівка з своєю пишною жінкою-графинею у Відні чи там у Варшаві, найняв загін вояків та й вирушив у Карпати. А в Карпатах наказав їм зігнати бідаків і, як худобину, тягти їх в гори. Цілували сиру землю услід лісорубам їх дружини, діти, матері й сестри. Багнетами й шаблями відганяли їх вояки. Трави, ліси й високе небо схилялись від жалю. А що панові до бідних? йому аби гроші. Отож пригнав пан Нищівка людей до темного бору і грізно заволав:
– Слухайте, хлопи! Ось перед вами непорушний бір. Рубайте його, а дерево тягніть на мою фабрику. Із зелених смерек я буду видушувати білу кров!
Заплакали смереки кришталевою живицею. Зашуміли суворо. Задвигтіла під ними земля. Налякались лісоруби. Поопускали руки з сокирами. Стояли мовчки. Похмуро й скор-
ботно похитували вони головами. Найсміливіші застерігали пана Нищівку:
– Йой, панічку любий та милий, лиши Карпатам цей бір. У ньому сила людська. Нічого мирним людям кров проливати ані білу, ані червлену.
Ще дужче заволав роздратований пан Нищівка:
– Лайдаки не мусять мати жодної сили! Сила в моїх руках! Як я звелю, так і буде! – І наказує своїм воякам: – Гей ви, слуги мої й охоронці, якщо до вечора з смерек не потече біла кров, то я наточу з хлопів червленої! А рани їм скроплю терпентиною /соснова смола/ яку я маю тут виробляти! Чули?!
– Чу-у-ули, вельможний пане! – загули вояки.
– Чули, хлопи?!
– Чули,- неголосно відповіли лісоруби, але воднораз звели гордо голови. В цю мить з бору донеслась. до їх слуху
Могутнє відлуння: – У-у-у-ли!
Говіркували люди, що в тамтому бору та в горах жив давній оселець коваль Оха. Він, кажуть, біду убив і за те йому земля подарувала незбориму силу. Пани різного способу прибирали до нього, аби знешкодити коваля, а не дійшли до мети. І ось вони, лісоруби, почули Оха. Гнані вояками пана Нищівки, вони заглибились у бір. Вдоволений пан аж за живіт схопився, регочучи їм услід. Жадібний фабрикант шматував, роздирав, розшарпував, виривав з корінням дерева. Оголилися, облисіли, наморщилися валунами гори, зсушились джерела. А в глибокій долині день у день курився пекельний залізний димар. день по дню фіри тяглися від фабрики до міста, везучи білу кров смерек. Пан Нищівка невимовно багатів. А лісоруби все просили всемогутнього коваля Оха покарати зайду. Та Оха чомусь барився з помстою. Тоді серед лісорубів віднайшовся гордий і дужий легінь, який мав велику ясність розуму. Він мовив до своїх побратимів:
– Пора… Крайня пора наспіла вбити пана Нищівку. Сплюндруймо його фабрику. Аже він хотів знищити ліс, усіх наших людей!
– То-то ми відаємо,- озвалися лісоруби,- та що вдієш? Сили у нас немає проти нього. А пан Нищівка засів у фабриці, як ведмідь у гаврі.
– Не кажіть так, мої краяни! Є у нас сила!!!
– Сила у зброї, легеню! – повчали старші й мудріші.- А де взяти зброю?!
– І зброю ми маємо,- стояв на своєму легінь.- Аже у кожного з нас є своя файна сокира. А то вже холодні гостряки!
– Проти вогневих кресів! – вагалися лісоруби.
– А то що? Нападемо всі враз та й по всьому!
– деяким воякам лише спину подряпаємо. І ми загинемо, і наші сім’ї,- не погоджувалися з легенем старші й мудріші.
– Ой га-а-а-а,- мовив пригнічений легінь,- тоді я піду за поміччю до коваля Оха у Чорногору.
І лісоруби з полегшенням мовили:- Іди, легеню!

ГРІЗНИЙ КОВАЛЬ ОХА

Ще й вранішня зоря не згасла, тумани не розсіялися над яругами і птахи не проснулись, як легінь вирушив у Чорногору. Ішов він під білими туманами понад Черемошем, і здавалося йому, що іде він не по кам’янистій землі, а по срібній доріжці, окропленій свіжими росами. “Як ото в нашім краї любо та мило,- думав легінь, жити б у добрі та щасті. Одначе ліпше упасти в жорстокім бої, ніж стогнати в ярмі пана Нищівки. Зі сходом сонця вояки знову нагаями виганятимуть лісорубів до праці – рубати смереки, точити з них білу кров”. Згадав легінь свою матінку та й заспівав полюблену нею пісню:
Мати ж моя старенькая, сивенький голубе, Годувала дрібних діток, а тебе хто ж буде? Годувала ж дрібних діток, бо нас було много, А хто ж тебе погодує, голуба сивого? Мати ж моя…
І не доспівав. Бо зі схилу Чорно-гори почулося легеню знайоме трубне відлуння:
– Го-го-го-у-у-у-ли! Поглянув легінь на Чорногору
І побачив здоровецьку бороду, за-кіптявлене обличчя і вогняні очі людини-дужака. Бородач тримав однією рукою молот, другою – дво-лезий меч.
– Хто ти, грізний дужаче? – сміливо спитав легінь незнайомця з Чорногори.
– Я коваль Оха-а-а-а!!! – загуло, зарокотало в одвіт.
– добрий ранок тобі, славетний ковалю. Я з поклоном до тебе. Від гноблених лісорубів, які примусом білу кров смерек добувають для пана Нищівки. Чи чув ти, всесильний ковалю, наш плач і стогін?
– Чу-у-ув! – пророкотав коваль Оха.- І не пан Нищівка, а я тут володар! Буревії і громи пошлю я на нього. Зливою напою!
– А чи зможу я тобі стати в пригоді, славетний ковалю? – питає посланець лісорубів.
– Зможеш! Ось тобі меч! А краятимеш ним хмари! – І нахмурився коваль Оха, звузив кошлаті брови і сказав: пісню про матір потім доспіваєш. Я люблю тую пісню. Бо і в мене є матір-земля. А нині – пора! Крайня пора ударити на огидь!

ПОМСТА КОВАЛЯ ОХА

Тої ж часини коваль Оха заходився зганяти й накопичувати зловісні хмари над Чорногорою. Легінь-лісоруб хвацько прорубував дволезим мечем у тих хмарах водяні отвори.
Зайшло сонце. Лісоруби зачули наближений рокіт грому.
Стрибаючи з хребта на хребет, падав на ліси лихий буревій. Буревій так затряс верхів’я смерек, що вони захиталися, наче колосся на підкошених стеблах.
Лісоруби поховались у печерах. А вояки у своїх затишних наметах пили горілку і горлали пісень.
Важкими, чорними, немов смола, краплинами почав накрапати дощ. Вогненними хвостами мигали блискавиці над фабрикою, над покоями пана Нищівки. Слуги з поспіхом захищали вікна ставнями, на залізні линви запирали двері й брами, перелякано перемовлялись:
– І що то має бути? Що то настало?
– Ану ж бо трохи, легеню! – наказував коваль Оха.- Ще вдар по хмарах!!!
І в цю мить з громовим рокотом і тріском з хмарних прорубів сплинули потоки. У яругах зашумувала буруниста нестримна течія. Вона клекотала, пінилась, рвала коріння, розмивала землю, несла корчі, котила камені, сама гатила свій шлях і сама розносила ці гаті. Щораз дикіше лютував буревій.
У Чорногорі, де ще ріс незайманий бір, до слуху лісорубів доносився грізний, мстивий вигук:
– У-у-у-ю-ю-ю!!!
Всевладна течія владарює у долах. Лісоруби відчувають, як гори випинають свої груди і, немов живі, важко і втомливо починають дихати. Потім спокволу, мало-помалу зсувають свої узбіччя і сповзають до фабрики пана Нищівки, до його покоїв. Тільки голі кам’яні скелі лишаються непорушними. Що творилося цілу ніч в природі – лісоруби не бачили.
Аж на ранок вгамувалися буревій і злива.
Неушкодженими повилазили лісоруби з своїх захистів. З’юрмились вони на схилі кам’янистої гори і. повитягували руки до сонця. І, хоч виглядали вони змореними, безсилими, але були невимовно раді: перед ними більше не бовванів закіптявлений димар, пекельна фабрика, ні пишні покої пана Нищівки, ані намети найманців-вояк. Все було знесено, розтрощено, замулено.
І тоді лісоруби згадали про свого сміливця-легеня, якого й імення забули спитати:
– де ти?! Озовися, ле-генику!!! – волали вони.
Я ту-у-у-т! – відгукнулося відлуння із янтарного бору – Зійшлися. Стали на вінці велетенського водоймища. І побачили не чисту воду, а жовту лаву. Під зваленою деревиною чорніла дебела постать. Зійшов на деревину легінь-сміливець, уклінно привітався з лісорубами, мовив:
Бачите пана Нищівку? У нього повний рот живиці! А купається він у терпентині. Віднині оте озеро буде йменуватись Несамовитим. Аби знали, що то є помста коваля Оха за нас, за наш край!
Ниньки знову виріс на тому місці ліс.
– А над звором, Марчику, – повідав Олесь Запаска, – де колись димувала фабрика пана Нищівки, вдень і вночі колишеться білий туман. Надвечір там збираються грозові хмари. Туди й ходять дощі ночувати. А смереки вже не плачуть кришталевими слізьми…
– А про Мишугу, дідусю? Повідаєте?
– Аякже, оповім. Тепереньки ану ж бо до снідання.

ЯК МИШУГА ПЛАТИВ ЗА ЛІКУВАННЯ

Живе собі здавна бурий ведмідь Мишуга у Карпатах. Зимою він солоденько спить у барлозі. А коли проснеться, посмокче свою лапу, помріє про медок, а на сніг та мороз не вилазить.
Після такого смачного снідання Мишуга ще зручніше вмощується на м’якому мохові та сухенькому листі і ще міцніше засинає. Може, він і похропує. Але цього ніхто не чує. Бо у барлозі ведмідь нікому не заважає. Не докучають йому й комарі. Вони ще з осені поховалися в дуплах.
Спить Мишуга, і сняться йому золоті сни. І що то у нього за сни, того ніхто не відає. Бо Мишуга нікому про них не розповідає. Навіть гайовому Олесеві Запасці.
Та якось напровесні, коли сонечко пригрівало все тепліше й тепліше, а сніжок танув усе скорше та скорше і водичкою стікав у стрімкі потічки та глибокі звори, дідусь підійшов до ведмежого барлога та й каже:
– йой, і сонько ти, Мишуга. В лісі он вже скільки проталин, а ти відлежуєшся у своїй гаврі. Га-гай… вилазь-бо! а вельми скучив за тобою.
Мишуга не вилазив. Що ж, Олесь Запаска лишив йому біля барлога добрий кусень кулеші, звареної на молоці та й помащеної медком, і повернувся до свого оседку. Хто зна, може, Мишуга вже й не спав того ранку. Може, ведмідь давно проснувся. Та, певне, був не вмитий, не причесаний, от і соромився в такому розпатланому вигляді зустрічатися з гайовим. Ну, а порядний чоловік сам не наважується заходити до чужої домівки без запрошення, тим паче до спальні ведмедя! Кому відомо, в якому настрої був Мишуга після довгої та докучливої зимової сплячки? Ще б розсердився!
Так тієї весни гайовий Олесь Запаска і не вислідкував, коли саме Мишуга залишив свою гавру. А як ще раз навідався до неї, то вже не знайшов залишеної кулеші. На вологому грунті виднілися одні лапаті сліди.
Мишуга вийшов у весняний обхід Карпат.
Минали дні, тижні, а Мишуга не навідувався до кордону Олеся Запаски. Навіть до свого барлога.
Минув місяць. Мишуга не з’явився.
– Я вже думав, що мій давній приятель Мишуга, – каже Олесь,- чогось розгнівався на мене та й перейшов на чужий квартал жити. Але ж – ні…
Якось повернувся гайовий Олесь Запаска з обходу та н сів собі майструвати чи то кісся, а чи граблі. Все це вельми годиться пастухам з полонини – гірського пасовиська! Гай-гай, а як файно уміє дідусь Олесь вирізьблювати сопілки! Або ложки. Гой-я, ото візьме пастух в руки таку ложку, підсяде до миски з гуслянкою і з таким смаком їсть, що його й за вуха не вдоймиш…
Отож працює дідусь Олесь над сопілкою, ложкою чи там кіссям, а втомиться, то й приляже під оборогом. Бува й засне. Зелене віття з вітерцем йому казки нашіптують. А він спить собі безжурно. І не чує, як над квітами бджілки гудуть, нектар висмоктують, а вітерець між листям тільки:
– Шшуш-ш-у-шу…
А Мишуга не приходить.
Спить отак одного разу гайовий Олесь Запаска під оборогом і чує крізь сон, що хтось його торгає за плече. То поцупить за киптар, то легенько штовхне, то дряпне. А потім щось тепле-тепле та мокре лизь-лизь по лиці, по носі. дідусь морщиться, чихає і розплющує очі. Агій! Що він бачить?!
А бачить дідусь Олесь таке диво, що й очам своїм не йме віри. Він витирає рукавом спітнілий лоб, часто-часто кліпає віями та й розводить від здивування руками. Чого?
– Бо наді мною стояв Мишуга! – запально каже дідусь.- Так, так. Ведмідь Мишуга, Марчику. Та ще й в якому вигляді аби ти знав? Заплаканим!
– Ой га-а-а! – дивується Марко. – Заплаканим?
– Авжеж. Та як зазорить на мене жалісно-жалісно, що мені аж моторошно стало. Нарешті Мишуга протягує до мене свою волохату правицю і мугиче:
– Гу-гу-гу… Вау-ва…
– Що тобі, Мишуго? – питаю ведмедя.
– Ва-ва…
– йой! У тебе ва-ва, Мишуго? Ану ж бо, дай подивлюся.
Оглянув дідусь Олесь лапу Мишуги, похитав заклопотано головою. Що ж робити? Між пазурами стирчала довга та гостра смерекова скалка. Рана нагноїлася, лапа спухла. Певно, Мишуга давненько її скалічив і сам не міг витягти скалки. От і прийшов до гайового Олеся Запаски за поміччю.
– Гаразд, Мишуго, кажу я до ведмедя, – повідає далі Олесь Запаска, – треба тебе лікувати. Та вже полікую, тільки щоб не скаженів на мене, не будеш?
Мишуга покрутив головою, мовляв, не буду, а промугикав тільки два звуки:
– Ва-ва…
Приніс дідусь Олесь з своєї лісової аптеки горнятко з маслом та медом, приготував мазь, промив рану березовим соком, а потім міцно-міцно затис пучками скалку і я-я-як смикне за неї, то Мишуга аж заревів. А в гайового волосся дибки стало. Ведмідь крутить головою, але лапи не висмикує з дідусевих рук. Гайовий ще раз промив рану березовим соком, помастив її маззю, наклав моху замість вати та й зав’язав ликом.
– От і все, Мишуго. Поїж трішки медку з горняти та і іди собі.
– Гу-гу-гу… – прогугукав Мишуга і, забравши горнятко з медом у дідуся Олеся, почвалав у ліс.
Тижнів зо три не бачився гайовий Олесь Запаска з своїм чотириногим другом. Певно, Мишуга відлежувався у своєму барлозі. Гайовий вже починав забувати про те, як він лікував ведмедя, і таки потерпав, що Мишуга знову пішов жити на чужий квартал лісу. даремно. Мишуга пам’ятав свого лікаря.
Як і бувало, гайовий Олесь Запаска після ранкового обходу відпочивав собі під оборогом. Трішки задрімав і раптом чує ледь вловимий шерхіт. Хтось підкрадається до кордону. Шерхіт стає виразнішим, ближчим. Хтось наступив і зламав суху гілку. дідусь Олесь підвівся, насторожився, придивився і… побачив… кого б ви думали?
– Та же Ми шугу!
Цього разу Мишуга прийшов не з порожніми лапами. Він ніс поперед себе грубезний дуплистий кряж. Ніс його ведмідь, мабуть, здалека, бо аж стогнав від утоми неборака. І а коли Мишуга поставив кряж біля оборогу, а гайовий зазирнув у дупло, то аж руками сплеснув:
– Ой, га-а-а-а, Мишуго! Та то ти медку мені приніс?! Мишуга вдоволено похитав головою і мугикнув:
– Гу-гу-гу… ва-ва…
Отак ведмідь Мишуга заплатив за лікування.

ВЕдМЕЖИЙ БРІд

Настала золотава осінь. Плотарі квапились до холодів сплавити остаток зрубаної деревини. Отож працюють вони на Черемоші і не відають того, що за ними пантрує Мишуга. Він ще раненько прителепав на схил гори, розлігся в кучерявому ялівці та й визирає. Не так уже й вабить ведмедя робота плотарів, як подразливий запах смачної кулеші, юшки з форелі. По обіді плотарі викидають недоїдки неподалік. А по роботі вертаються у селище на ніч. Тоді приходить Мишуга, підбирає хрусткі кісточки, смакує риб’ячі голівки.
Якось прийшли вранці плотарі на запруду та й забули взяти з собою сірники. Настала обідня пора, а ватри нічим Розпалити. Тоді керманич дістав з торбини терпуга, надбив ск’л на камені й нумо кресати. Іскри пучками посипались 3-під його дужих рук. Як побачив Мишуга таке диво, то аж на задні лапи звівся. Це, видать, аж-аж захопило його. Керманич кресав, доки мох не задимів. Розпалили ватру. Плотарі зварили кулешу, спекли м’ясо,- смачно пообідали та й знову збивають дараби.
А Мишуга все поглядає на сонце. Жде не діждеться вечора. Як пішли плотарі, ведмідь відшукав кілька кісточок та рештки кулеші. Ой, замало то було для ведмежого апетиту. Мишуга вирішив здобрити плотарів, аби вони більше лишали для нього поживи. На ранок приходять плотарі і дивом дивуються: на загаслому вогнищі хтось накопичив купу дров! Оглянулись довкола – ні живого духа.
– Хто ж бо так дбало назбирав нам сушняку? – питають один одного.- диво!
– Може, якийсь лісовик-розбійник? Бездомник?!
Е, де там… У Карпатах давно вже перевелись лісовики-розбійники. Плотарі побачили, що й на другий і третій день для них хтось носить дрова. От вони й змовились вивідати, хто то для них добро робить. Одного ранку на роботу пішли не дорогою понад Черемошем, а плаєм, а де й просто лісом понад горою. Ідуть тихо-тихо, поглядають довкола, і що вони запримітили? Га! Таж ведмедя Мишугу. Він старанно носив та копичив дрова над погашеним попелищем. Потім назбирав сухої трави, підняв каменюку, приперся до скелі і креше так, що на ньому вся шкура трясеться. Не обійшлось у Мишуги й без промахів. Раз він як кресонув, та не попав по камені, а по своїй лапі. Ой га-га-а… Аж заревів витівник. Врешті кинув каменюку, посмоктав лапу і почвалав до річки.
– Ади-ади, що робить? – стиха перемовляються плотарі.
Мишуга їх не бачить і не чує. Бродить по бистрині Черемошу, іноді стане на задні лапи, передніми розгойдає течію і мацає щось під каменем. А відтак і витягне з води тріпотливу форель.
– Що голова – то розум! – хвалять Мишугу плотарі- Лишимо йому горнятко кулеші на вечерю.
І лишили. А запруду на Черемоші з тієї пори стали називати Ведмежим Бродом.

ЗБРОЯР НЕКОРИН

Жив колись на схилах Чорногорії славетний майстер Звали його Некорином. Може, це ім’я лишилося в пам’яті народній від того, що Некорин за все своє довге життя жодному гнобителю не корився. Може, та… хто знає, відки по ходить призвіте майстра – Некорин! Видать, з волелюбного й нескореного племені він.
Зброяр же, гранобій, успадкувалось від фаху.
Ще молодою померла у нього жінка. двох синів цар забрав до війська. доньку заміж віддав.
І жив майстер Некорин одиноким.
Вельми сумував він за жінкою і дітьми. Щоночі приходили сини до нього уві сні. Вони повідали, що лежать на дні сирих
Шанців, стяті війною. Бачив зброяр Некорин і свою доньку, яка тяжко горювала з чоловіком на ланах пана Катмира.
Щоб розвіяти свій сум-печаль майстер Некорин накидався на працю. Що день, то слава про його вироби облітала всю Чорногору, Бескиди, Горгани. Линула до Чехів, Угрів, на Валахію. Шанували гранобоя Некорина й опришки Олекси довбуша. Отож, як бракувало їм зброї чи іншого бойового спорядження, тоді вони знали, де його добути.
– А йдімо до Некорина,- радили ватажкові його побратими,- то вдалий зброяр!
Однієї ночі, коли хмари чесали своїми грудьми верхів’я Карпат, з Грегит-гори злинув Олекса довбуш з своєю ватагою й завітав до Некорина. А не зразу завів хлопців до хати. Опришки довгенько стояли під кронами смерек та прислухались. Бо хата Некорина двигом двиготіла. Розпалений горн шумів, ніби Черемош у зливу. Скреготало залізо. Гупав молот. Майстер щось люто пік, кував, гранував, різав, клепав, гартував.
Горює Некорин, – в зажурі мовив Олекса довбуш,- .лускотить, аж до хати лячно йти.
Але опришки та й краяни ближніх і дальніх осель здавна відали, що Некорин нікому зла не чинив. Хоч і вважався силачем. Щоправда, гостювати зброяр не ходив ні до кого. Та й інших не запрошував до себе. Лишень колядників та щедрівників радо обдаровував.
Отож, як у хаті гранобоя на якусь часинку втишився лускіт, Олекса довбуш погримав у запнуте вікно. Рипнули, заграли сталевими завісами двері. Некорин без опаски їх відчинив. Він догадувався, хто то навістив його такої глупої ночі.
– Не спиш, Некорине? – питає довбуш.
– Я для сну доста маю часу, – одвічає зброяр. – Ліпше кажи-но, любистком у молоці поєний, що за клопіт стру-тив тебе з Грегит-гори до моєї оселі?
– Хочу відати, як у вас без нас.
– Файно, але з тобою ліпше. Аже ти у село ідеш не яблуко вкусити, а в Катмира душу вигризти. Та й бідаків заступити.
Некорин запросив опришків до столу. Наставив їжі. Лісові брати, як полонинські вітри, захитали не кронами буків
Та смерек, а гранчастими баклагами з медом-горілкою. Пили, їли та мудро іскрили. От один з опришків і каже:
– Говіркують люди, Некорине, що у тебе як скотиться сльоза, то постає море, а що не дума – то корабель, а що не слово – то спалах ватри. То є правда, Некорине?
– Як люди говіркують, то вірте. Олекса довбуш питає:
– Люди говіркують і про те, що ти, Некорине, з ведмедями град товчеш, у міхи насипаєш та й розносиш по зворах. То є правда?
– І то правда. Лишень мій град з олова литий, а кригою стужений.
– до хисту сей град моїм легеням. На панів та дуків. Товчи, Некорине, свій градисько, товчи. . .
Тут зброяр і собі запитав:
– Говіркують люди, що ти натикаєш по дванадцять голок у п’яти і бігаєш до веселки, коли вона з Черемошу воду бере. То є правда?
– Правда, Некорине. Але то було в дитинстві. Відтоді у мої очі запали всі барви краю. Тому і виджу все на світі…
– Ой га! Не хвались… – усомнився зброяр Некорин, – а отеє ти видив?
Майстер відслонив верету, під якою лежали грановані сріблом кріси, пістолі, порохівниці, бартки, череси. Опришки припали до зброї та пишного спорядження, пригортали до грудей, оперізувалися кованими чересами, обвішувались порохівницями, пробували бартки – топірці. Кожний сипав на стіл зброяреві золоті дукати. Та Некорин і не дивився на злото, не думав про багатство. Він по-батьківськи любувався гірськими орлами-легенями з ватаги Олекси довбуша і впізнавав у них своїх побитих на війні синів. Впізнавав свою молодість. І тоді поставали перед зброярем Некорином кам’янисті плаї, якими він ішов до Босни, Сербії, Герцеговини, Болгарії, Греції… Ішов з голими руками та думою про знедолений край. де б Некорин не бував, скрізь його шанували за любов до праці, за талант, за повагу до чесних людей. Не рік і не два придивлявся до його рук серб-мосяжник /Мосяжний майстер, що оздоблює металом вироби із шкіри/. А на сконі свого життя взяв він у свою правицю кулачище Некорина, розігнув, погладив рубцювату долоню і поклав на неї престару й закіптявлену файку. А відтак мовив:
– Некорине, аби знав, що ся файка оздоблена всіма скарбами землі слов’ян. То нічого, що вони зараз не сяють. Як дуже заманеться зробити дивну річ, затисни тоту файку в долоні, потри її пучками, вона й спалахне, засяє. Тоді її мисль твоя так спалахне. І ти доконче викінчиш задуману справу. Тільки бережи файку, не втрать. Бо все пропаде. Я скоро помру. То й дарую її тобі на щастя.
І серб помер. Некорин через всі Балкани проніс пам’ятний дарунок. Сполоснув на прощання файку в дунаї й повернувся на Чорногору. Ось і нині він стискає файку в долоні, лоскотить її змозоленими пучками. А що вже замислив, то най Олекса довбуш відгадує. От ватажок опришків і каже:
– Бачив я, Некорине, красну роботу майстрів земель чужих. Та твоя – відмінна. Оздоблення зброї мовби з наших гір списане, квітами осиплене. Кажи мені, Некорине, чому се так?
Бо у мене лиш думка о красній роботі майстрів земель чужих. А форма, гранування, гарт – все з моєї душі.
Олекса довбуш обняв суворого майстра, нахилився до вуха і питає:
Зізнайся, Некорине, думав ти не раз піти в опришки? І нині є така думка,- одказав зброяр. – Боюся лишень, аби пан Катмир не розорив мою домівку, не замордував дочку та її чоловіка, не лишив сиротами їх дітей. Але я ще не вмер!
А ти помри, Некорине. для пана Катмира. Житимеш для людей. для рідного краю, для борні. Ти же можеш вчинити таке диво, якого не вчинив жоден майстер на світі! І диво дивнеє вчинив майстер Некорин.
За кілька днів по відході опришків на подвір’ї зброяра Некорина всі побачили баского коня. Стояв кінь під емере-ками непорушно. Не їв, не пив, не іржав. Тільки при сході сонця видавався той кінь то рудим, то полум’яно-червоним Майстер Некорин осідлав свого пегаса кованим міддю та сріблом сідлом. Позолоченими попругами оперезав м’язисті груди. Стальні вудила заклав межи зуби. Люди з подивом поглядали на диво-коня, проходячи повз оселю зброяра.
Про химеру Некорина долинула чутка і до пана Катмира. Він не забарився з охоронцями прибути на подвір’я грано-боя. У Катмира, з досади чи з люті, на збряклому лиці яругами смугувались зморшки. Ясне піднебесся здалося йому чорною напілкою. Рудими реп’яхами нависали брови. Як су-хогілля спадало з-під шапки волосся. Вовчим приглядом озирав пан Катмир прибраного пегаса, а потім оскалив свої затютюновані зуби і глузливо мовив:
– Барвно, барвно, хлопе, прибрав ти це дерев’яне опудало. Хоч на поштову марку клади. Ха-ха! Одначе пан-біг не дав тобі талану оживити це дерево?!
– Я в бога дні не купую, ясновельможний пане!- стискуючи пучками файку, одказав на Це майстер Некорин.- Пан-біг може дарувати мені той день і час, коли мій кінь ожиє…
Пан Катмир збентежено звів свої брови-реп’яхи та з таким виглядом і виїхав з двору майстра Некорина.
По цих відвідинах зброяр закликав усіх краян, шо зійшлися на ту годину, і, як ніколи, вгощав їх. Гостювали до вечора, а ще й ніч. На ранок, коли всім двоїлось в очах від випитого меду-горілки та безсоння, під смереками заіржав кінь. Заіржав так голосно, так заклично і так войовниче, шо аж луна покотилась на Чорногору. Здивуванню краян не було кінця-краю.
Вихиливши останній погарик меду, майстер Некорин кинув його на зачахле горно, вивів гостей з хати та й замкнув за ними ковані двері. Кінь нетерпляче лупцював копитами об землю, дзвенів вудилами, розвихрював червоною
Вою. Гранобій сів на нього, запалив файку, зняв на прощання капелюха, вклонився громаді та й мовив:
_ д легше панові Катмирові Черемош загатити, аніж
Мене в неволі втримати!
Відтоді гуцули й разу не бачили на подвір’ї зброяра Некорина ні дерев’яного, ані живого коня. Ніхто не смів рушити його домівку. Бо тільки панські слуги торкались вориння чи кованих дверей, як на них сипались пекучі іскри, а довкола так гомоніло, наче наближався грім. Краяни молилися за упокій душі майстра Некорина, твердили, що то сама смерть в образі коня вихопила його з життя. Одні опришки усміхались, слухаючи від людей ці байки. Бо ніхто інший, як тільки Олекса довбуш наказав своїм побратимам викрасти з подвір’я Некорина дерев’яного коня, а натомість поставити найпрудкішого скакуна-вітрогона.
Відтоді майстер Некорин ще довго жив з опришками. Робив для них зброю та бойове спорядження. Сам ходив панів бити. А в бою сам на сам з паном Катмиром гранобій загубив свою файку. По смерті зброяра ще ніхто тієї файки не знайшов. Кажуть гуцули, що ведмеді її підібрали. Бо як над Чорногорою починає скупчуватись синя димка, згущатись до грозових хмар, а з них ударять стріли-громовиці, тоді старожили твердять:
– Глядіть, ведмеді файку запалили, а Некорин горно. То-то зброю кує на вражу силу!

ЗЛОТОЗОР

А йду ото я раннім ранком,- повідає гайовий Олесь Запаска,- та й заглиблююсь до темної скелі. давним-давно не бував у тамтому зворі. А є там печера, в якій вовки та вепри домують. А звабила мене до звору вельми принадна чічка /квітка/. Злотозором називається. А цвіт викидає вона раз на свій вік. Та вже як зацвіте, як розквітне, то аж на все літо. А хто її понюхає або росу зіп’є з її пелюстків, то молодіє та й силу має незбориму. Потому Злотозор помирає. Цвіте ж він золотисто-зеленим кольором. Отож наближаюсь я тихо-потиху до Злотозора, очей не відводжу від чічки, все любуюсь нею. Аж на разі чую якийсь
Гармидер в печері.
“Ось я тобі, Лисе, покажу, як на камені яйце пекти!”
“Нічого ти мені, Одноокий, не покажеш. Я виграв. Свідок – мій хвіст. Тобі Злотозор чатувати, мені спати”.
“Пріч! Бо розкомашу в пень, лапіго!”
Причаївся я за густим віттям, пантрую. Що то буде далі, міркую. А далі було отаке: в отворі печери зчепилися Лис з Однооким і товчуть один одного. Одноокий – викапаний бандюга. А й Лис бандюга. Лишень одягнений в лисячі шкури. Та й з хвостом за спиною. Та й писок таки лисячий. Отож товчуть вони один одного й не помічають, як до печери надійшов, певно, їх найстаріший бандюга чи отаман. От він як гарукне на них:
– доста, а доста вам, дармоїди! Ану, Одноокий, підставляй свою спину!
Нема ради. Одноокий підставляє спину, а отаман нумо лупцювати нагаєм. Лис радіє. Але й Лиса не минуло лихо.
– Клади-но, Лисе, свій хвіст на пень,- наказує отаман. Лис тремтить. То шию підставляє, то спину гне. Хитрюга. Та що з того, коли отаман наступив Лисові на хвіст, відлупцював, та ще й наказав співати. Отож обнялися Лис з Однооким та й затягли якоїсь жалібної-прежалібної, а отаман як гарукне:- Геройської, геройської, вояки, пес би вас пожер!!’
Схаменулося оте військо та як зарепетує:
Ми – слуги Гореноса, З’єднали нас бори. Не оремо, не косим, Не любим дітвори.- Гойя-гойя-гойя, не любим дітвори!
Людей, звірят і птахів Мордуєм день у день. В селі від наших жахів І сон до хат не йде,- Гойя-гойя-гойя, і сон до хат не йде!
За золото ми служим, Весела в нас пора. З чортами в нетрях дружим. Вояки ми – ура! Гойя-гойя-гойя, вояки ми. Ура!
Отож не вспіли вояки проспівати гімну своєму отаманові Гореносу, як прибіг захеканий, закіптявлений, в подраній одежі ще один, а вже горбань. Упав він на пень та й синіє лицем. Одноокий як закричить:
– Володарю, це – нечистий!
Дістав Горенос самопал, розмотав нагайку, підійшов до пня й питає грізно:
– Тебе що, Горбаню, цілу ніч чорти смалили? де загаявся? Кажи!
– Кручене-верчене маком приперчене,- баламутить Горбань,- бурею летів, куркою сів. Я, володарю, горів у вогні, кис у воді, добу на горищі просидів, мені дим очі виїв…
– Кузню, кузню коваля Пекуна вивідав?!-допитує Горенос.
– В-в-вивідав, мій володарю.
– доповідай, що бачив? Що чув?!
– Коваль Пекун кує зброю для хлопів, мій володарю. Мечі, піки, вила, сокири, о!
– Хлопам? Свинопасам? Лайдакам?- втручається Одноокий.
– Кінець світові настав,- бідкається Лис.
– Хто Пекунові допомагає?- присікується Лис.
– Птах… – розгублено мовить Горбань.
– Птах?
– Ага, мій володарю… Птах.
– Який птах, дурню!- насміхається Лис.- Всі звірі й птахи мусять служити нашому всемогутньому володареві. Я їх отаман! А-а-а як того птаха звуть?!
– І-і-і-і, як же того птаха звуть, кручене-верчене? Забув.
– А я за чим тебе посилав, горбата блоха? – лютує Горенос і штиркає самопалом у груди посланцеві.- Який птах, кажи?!
Горбань плюнув собі на долоню, ляснув по лобі, поштурхав пальцем у носі, ніби видолубував звідти свою пам’ять, мовив: ,
– Того птаха, мій володарю, Пекун називав Соколом.
– Соколом?
– Ага. Соколом. Намовляв його літати по всьому краї та й кликати хлопів до зброї,- говіркує Горбань,- на власні очі чув і на свої вуха бачив.
– Баламутить, мій володарю, йому закомашило в очах,- не вірить Одноокий.- Не знайшов він кузні Пекуна.
– Сам поведу!- розхоробрився Горбань.
– У-у-у, пес би пожер отих хлопів. Волі захотіли,- вар’ював Горенос.- Зброю кують. Сокола заманили до себе. У-у-у, сам їх закую в клітки, в каземати, в ланцюги! Чули, моє військо, яка небезпека загрожує нам?!
– Чу-у-у-ли! – гарукнуло військо.- Роз-з-з-комашимо їх! Скатаємо, кручене-верчене! Схопимо-о-о!
– Одноокий, Горбань, Лис, миттю мчіть до кузні! Схопіть Сокола! Заберіть зброю! Зв’яжіть Пекуна!!! Він ще скує ланцюги для всіх хлопів!!! Пріч!
Відіслав своє військо Горенос, сам лишився біля печери. Тисячі прокльонів послав він на Пекуна, затим припав до цвіту Злотозора й нумо нюхати, сили набиратися.
Коваль же Пекун, не відаючи лиха, все кував у своїй кузні. Віднайде залізяку, покладе в горно, засипле вугіллячком та й велить своєму синонькові Юрику сіпати за вервечку міха, роздувати вогонь. А вже як розжевріє до білого залізяка, Пекун кладе її на ковадло, Юрик береться за молоток. От вони кують та й приспівують.

Куй, юначе,
Меч гарячий
До нових боїв!
Гей, ковалю,
Ой обпалю
Вусики твої.
Я за вуса
Не боюся,
Була б борода.
Буде зброя,
Буде воля
Й сила молода!

– Ну, досить, Юрику,- мовить коваль Пекун.- Понесемо оці мечі на чисту воду гартувати.
Та й понесли до потічка. А й не помітили, як до кузні закрались Одноокий, Горбань і Лис. Вивідали та й поховались хто де: під горно, за міхом, на горищі. Ждуть, заким прийде коваль Пекун та прилетить Сокіл. Одначе раніше коваля й птаха до кузні зайшла Леся, донька Пекуна, вельми гожа та вродлива дівчинка. Уміла співати багато пісень. Співала вона, співала, а відтак і почала гукати:
– Татку, Юрику! де ви?! А йдіть до кузні! Я вам вечерю принесла-а-а-а!!!
– Тихше ти, сестричко!- сердиться на неї Юрик, повертаючись з батьком від потічка.- Ще лихих людей накличеш.
От посідали вечеряти. Ще не вспіли й кусень бринзи до рота піднести, як влетів Сокіл. Кличе коваль Пекун Сокола крихту кулеші з’їсти.
– Ні, мудрий ковалю,- відказує збентежений Сокіл,- не можу я спокійно крихту їжі взяти до рота, ані краплі води випити, заким у нашому краї вороги мордують наших людей. Відай, весь наш край в неволі. Скрізь ллються кров та сльози. Настав час діяти…
– Я готовий, Соколе. От лишень зброї у нас замало. Якби нам чічку… якби нам цвіт Злотозору здобути. Тоді ми мали б незбориму силу. Говіркують люди, що цього літа зацвітає ота чічка.
– Вже цвіте, мудрий ковалю. У глибокому зворі. Я з неба видів, як летів до тебе. Та вона, мабуть, пильно оберігається ворогом…
– Клич, Соколе, людей до зброї. І тоді…
Не доказав коваль Пекун. Як зачули його слова Одноокий, Горбань і Лис, повиплигували з своїх криївок, кинулись на Сокола, скували йому крила, зв’язали коваля Пекуна та й наковані мечі відняли. Юрик і Леся з того страху повтікали пріч в корчі.
Я міг би спалити твою кузню, скатувати тебе, смердючий хлопче! Але ти ще будеш кувати ланцюги! Тепер лежи отут, поки тебе сам всемогутній володар Карпат не допитає!
– Тримайся, мудрий ковалю!- гукнув на прощання Сокіл.- Нашої волі ніхто не закує!
Та дужий коваль Пекун недовго лежав зв’язаним. Він розірвав мотузки та й пішов у ліс дітей шукати. Розминувся. Юрик і Леся самі повернулись до кузні, але нікого не застали.
– Таа-а-ту, таточку, де ви?! – кликала Леся.- Я додому хочу…
– додому зараз іти небезпечно,- радив їй Юрик.- Ліпше йдімо назирці за бандитами, вивідаємо, куди вони Сокола затягнуть. А мо’… а мо’ й Злотозор здобудемо, о! І Соколика врятуємо. Тільки не хникай, бо я плакси не візьму.
– Ой, га! Юрику, а я вже не плачу.
– От і добре. Йдімо. Тільки слухайся мене, на всі боки
Озирайся, аби нам не потрапити в засідку до отих бандитів.
Де цілу ніч були Юрик і Леся, того й мудрий коваль не відав. На ранкові зорі зайшли вони аж до” темного звору, до лисої скелі. Поприпадали за корчами й зорять на Лиса, який вартує чічку та й наспівує собі під ніс:
Я хитрий Лис. на лихо всім. Царем тут стати мушу – Усіх пернатих переїм” І Соколом закушу…
Тра-ля-ля, тра-ля-ля, і Соколом закушу. Я дурнів-хлопів обберу, Найму я військо з тигрів, левів. На вовкові гасать в бору Я буду, наче на коневі.
Тра-ля-ля, тра-ля-ля, я буду, наче на коневі!
– Тьху! – нудьгує Лис – Зло-то-зор… Отакий бур’ян!
І які то дурні всесильним тебе величають? Мій лисячий розум того не сягне. Врешті,- нюхає цвіт, – заволодію тобою і сам стану ще величнішим від Гореноса. Свідок мій хвіст, що так буде…
Підслухав Горенос теревені Лиса, насторожився, питає:
– Чув я, Лисе, що ти розмову якусь ведеш?
– Істинно так, велелюбний володарю. Цвіт-Злотозор доглядаю. Та вже так пантрую, так сокочу… Під корінь плюю, вологу ллю, щоб завжди для вас цвів, аби не в’янув.
– Молодець, Лисе. Матимеш нагороду. А що роблять
Одноокий, Горбань?
– Так то ж ледацюги, мій володарю. Ще й досі відсипаються на пір’ї у печері…
– Буди дармоїдів!- наказав Горенос.
Шмигнув Лис у печеру і за хвилину виштовхав з неї заспаних Одноокого й Горбаня. Позіхаючи, вони ще не роз-чумались і тріснулись лобами, аж волосся посипалось їм з голови.
– Ще спите, дармоїди!- гарукнув на них Горенос.
– Від перевтоми, всемогутній володарю,- відказує Одноокий.- Всю ніч били хлопів. двадцять тисяч побили. Роз-з-комашили в пень…
– І-і-і, що ти верзеш, Одноокий, кручене-верчене маком приперчене,- втрутився Горбань.- Сто тисяч побили…
– Сокола полонили і до твоїх ніг скорили, володарю!-
Додає Лис.
– де ж Сокіл?
– У печері, володарю! – каже Лис.- Жде на твій суд. Коваль Пекун зв’язаний у кузні. І він жде на твій суд, всемогутній володарю. Свідок мій хвіст.
– Одноокому й Горбаню пильнувати Цвіт-Злотозор! – наказує Горенос.- Лисові відпочивати. І я всю ніч не спав. Не бентежити нас!
Горенос з Лисом полізли в печеру. Одноокий і Горбань нудьгують біля квітки. Одноокий схопився за живіт, стогне.
Ти чого, кручене-верчене?- питає Горбань.- Муху проковтнув?
– Сам ти муха, розкомашило б тебе в пень,- рачкує Одноокий,- жерти, жерти хочу… ось чого.
І в мене аж слина валить з писка, так волає черево жерти. А знаєш що, Одноокий? “
– А шо ти надумав, Горбань?
І задля чого нам двом стирчати біля цього бур’яну? Ти початуй, а я фіть… заберусь в комору Гореноса і щось потягну, кручене-верчене маком приперчене.
– Гаразд. Тільки тишком-нишком. Обережно. Отак, по-німецьки: анціг-цванціг Віллі Кнапф, млєко, яйки, курку хап! Втямив?
– Ой, га… – дивується Горбань.- Як ти тямиш по-ні-мецьки красти, то катай. Катай сам у комору до Гореноса. Катай, катай, кручене-верчене маком приперчене. Жерти ж мусимо щось?!
Що вдієш? Голод всім не товариш. Одноокий поліз у комору до Гореноса. Горбань слину в долоні збирає з писка. Смачна їжа ввижається йому. Та ось і Одноокий з величезним кільцем ковбаси на шиї й повною бутеллю якогось зеленого питва в руках. Горбань так і присів, мимрить:
– Ков-ба-саа-а-а! Кручене-верчене. давай! Ух і гризону!!!
– дідька рогатого ти гриз би, коли б не моя німецька наука. Та спершу вип’ємо…
Добряче випили бандюги, а потім і вчепилися за ковбасу. Гризуть, гарчать, як пси. От вони напились, наїлись, полягали. Одноокий і каже:
– Як я старший, то наказую так: мені спати, а тобі, Горбань, чічку чатувати. Тоді вже ти будеш чатувати, а я буду спати. Втямив?
– Умгу,- мугикнув п’яний Горбань,- та й чатую собі… Та й чатую… ,
Поснули ж обидва. Хропуть, аж ліс шумить. Зачули цей храп Юрик і Леся та й вилізли з-за корчів. У Юрика мотузка й міх. У Лесі замашний кийок. Юрик кивнув до Лесі, і вона сховалась за корчем. Юрик наближається до квітки Злотозора. Необачно зачепився за корінець, впав, болюче забивши коліно. Хлопчина застогнав. Одноокий зірвався і схопив Юрика:
– А-а-а-а, хлопак! Ось я тебе злапав. Ось я тебе тут і порішу. Кажи, за чим припхався?! Цвіт-Злотозор хотів украсти, га? Закомашило б тебе в пень, кажи!
– Овечки мої заблудились, вуйку добрий. От я їх і шукаю. Ви не бачили овечок?
– Брешеш, хлопаку! Ти Цвіт-Злотозор хотів украсти! Кажи!
– Вуйєчку добрий, навіщо мені ваш зол-зол-зор?
Та не зор, а Злото-о-зор, дурню. Квітку, цвіт! От же й міх, несеш, розкомашило б тебе в пень.
– Вуйку добрий, я міх узяв ось для чого. Хочете відати?
– Кажи, кажи! Та скорше, хлопаку…
– Оцей вуйко, що хропе під смерекою, закопав під отим корчем шмат золота. Сам видів. От я й хотів трішки займи-ти в нього.
– Зо-ло-то?
– Ага.
Ах ти, хапуга-горбоноша! Отак ти служиш всемогутньому нашому володареві?! Як чатувати, то ні. А як до золота, то ади який спритний, ніби курка до пива. Ану, показуй, хлопаку, де тоє золото!
Юрко веде Одноокого до корча. Бандит люто розгрібає землю. Леся з-за корча яя-я-як вперіщить його києм по голові, то бандюга аж витягнувся. Тут братик з сестрою запхали його в міх та й скинули в кам’яну вирву. З сонним Горбанем справились ще скоріше. Юрик зірвав Цвіт-Злотозор та й мовить до сестрички:
Біжи, Лесю, до кузні. Скажи неньові, що ми здобули Цвіт-Злотозор. І що я Сокола рятую з неволі. Біжи скорше.
Леся побігла до кузні, а Юрик знову сховався в корчах. Та от з печери виходить сонний Лис, розминає свої лапища, оглядається довкола та як зарепетує:
Гва-а-а-лт! Володарю!!! Злотозор вкрали!!! Я-я-я їх наздожену! Одніму! Матиму нагороду від Гореноса! В погоню!!!
Лис побіг наздоганяти злодіїв.
Горенос похропує у печері. Одному Соколові не спиться. Прикутий до стіни ланцюгом, птах сумує. Свій сум впливає він у пісні:
Гой, я гордий Сокіл. Я літав під небом,
І для мене хмари – – не ліси густі.
В зорях я кохався,
Морем любувався.
Дні мої на волі не були пусті.
Чужинець жорстокий має владу в краї.
Зламав мої крила, закував у кліть.
Серце не скується.
Дух мій не здається –
Сонце мене кличе в голубий політ.
О народе милий, дай же мені силу.
Я розірву пута – пута навісні.
Буду я літати,
Волю прославляти,
Про яку в нас люди мріяли вві сні.
Пісня Сокола розбудила Гореноса.
– Роз-з-співався! Про волю горланиш, пес би тебе пожер! – Встав, затряс ланцюгом, забрязкотів ним на всю печеру.- Ось тобі воля! Всім хлопам буде така воля, у-у-у’-Віднині, Соколе, ти денно й нощно будеш мені служити, а про волю забудь. Чого мовчиш?
– думу думаю, володарю,- одвічає Сокіл.
– Кажи, яку?
– Хочу відати, звідки ти, володарю, ведеш такий лютий і ненаситний рід свій?
– Від Змія-Горинича. Чув про такого?! Лишень у нього було аж дванадцять вогняних голів. А в мене одна…
– І та дурна,- мовив спокійно Сокіл.
– У-у-у-у, хлопський бунтарю! Підожди,- лютує Горенос,- спочатку я тобі обріжу крила, а затим вирву язика, щоб ти не був занадто мудрим!
Може б, Горенос і скатував хороброго Сокола, коли б з лементом та криком не вбіг до печери Лис.
– Володарю мій! – галасує Лис.- Н-н-нема ані варти, ані Цвіту-Злотозора!!! Хлопи вкр-р-р-али! дране військо твоє!!!
– Уу-у-у! – реве Горенос,- сто бісів! Без Цвіту-Злото зора я безсилий! Тепер оті хлопи знищать нас! Уу-у-у-у, де взяти сили?! де? Лисе, думай, думай! де-де-де?!
– При-и-идумав, володарю! – вибовтнув Лис.
– Кажи, кажи, де?
– У Пекуна!
– Що-о-о? Аби я, володар Карпат, отаман війська, та…
– У Пекуна, володарю, сила! Хвіст мені порукою і свідком.
– Чи ти не сказився, Лисе?
– Ні, володарю. Ідіть до коваля Пекуна. Він викує вам залізну силу, о!
– Пес би тебе пожер, Лисе! Та як же хлоп зможе мені вкувати залізну силу?!
– Зможе, мій володарю! Коваль Пекун всім хлопам кує залізну силу, і вони від того стають міцні. Свідок – мій хвіст.
– Таже він мене впізнає!
– Одягайте дрантя. Зробіться жебраком! – радить Лис.
– Щоб я та жебракував?!
– Але ж залізну силу треба якось набути, мій отамане?!
– Най буде по-твоєму. Одягай мене жебраком.
От одягнув Лис Гореноса жебраком, натовкмачив йому на голову якийсь каптур, аж сам дивується: – Таже ви, мій володарю, викапаний жебрак!
– Ну, ну, Лисе. Не кепкуй! Я ще кусливий!
– Як панська блоха, отамане.
– Що-о-о?! – дістаючи самопал, тягне Горенос.
– Я кажу, мій володарю, що ви вельми шляхетний, як
Пан!
То ж то! Показуй шлях, Лисе! Повернешся – пильнуй Сокола, як свого хвоста. Випустиш – голову зітну!
Пішов Лис показувати дорогу Гореносові, а повернувся з міхами за плечима. Показує Соколові:
– У цьому міху – золото, а в цьому – срібло, о! Скарб Гореноса! Ти умреш. Горенос умре. А я з скарбом дремену за окіян-море. Мої друзі там у великім почоті. Свіч-ко-гаса-ми служать, о!!! От переховаю, а там… за окіян-море…
Лис поволік переховувати міхи з скарбом. У печеру зайшов Юрик з квіткою в руках. Побачив Сокола та й до нього:
– Соколику, ти живий? Клюй, клюй скорше Злотозор! Він додасть тобі сили. Клюй!
Клюнув Сокіл раз Злотозор, і ланцюги поспадали з його крил. Клюнув ще – і розправились крила. Втретє клюнув – і хотів злетіти. Та в цю мить прибіг Лис.
– Стій, бунтарю! – наказує.
А Юрик з-за кута києм як поцупить Лиса по голові, той аж кадриль затанцював. Сокіл накинувся на Лиса, скрутив йому шию та й запхав голову в ланцюг, прикував до скелі.
– Гвалт! Рятуйте! Хлопи отамана звірів закували!!!
Так тобі й личить,- каже Юрик,- посиди сам на ланцюзі, доки не здохнеш. Соколику, лети до кузні. А я заберу скарби й Злотозор та й прибіжу…
А й треба було комусь найпрудкішому поспішати до кузні.
Бо коваля Пекуна біля неї не було.
Прийшла лишень Леся. Присіла вона під брамою та й радіє, що їм пощастило здобути чарівну квітку Злотозор. Жде татуся та Юрика, а відтак і Соколика, співає собі пісеньку:
Від кутика до кутика Припинала когутика. Від стовбчика до стовбчика Припинала горобчика. Припинала, доглядала Та шуліку відганяла…
А шуліка не забарився навідатися до кузні. Шкандибаючи, до брами підійшов жебрак, поторгав залізну линву, заглянув у щілину, не помічаючи Лесі, яка притаїлася за кутом. Жебрак дуже невдоволений.
– Уу-у-у, пес би пожер цього коваля. Нема! Але я його заставлю викувати мені залізну силу. Накувати ланцюгів для всіх хлопів! Я ще ду-у-у-жий!
– Хто ви, дідусю? – питає насторожено Леся.
– О-о-о! дівчисько? А ти що тут робиш? – питає шулі-ка-жебрак.
– Я – Леся. А вам чого треба?
– Чого-чого… А йди-но ближче до мене, тоді я скажу. Іди, іди, дівчисько… Не бійся.
– Я не боязл ива. Але що ви скажете, дідусю?
– Чув я, що коваль Пекун всім бідним допомагає. Залізну силу їм кує. То є правда, дівчинко?
– Чиста правда, дідусю,- одвічає Леся.- То мій ненько залізну силу кує.
– То клич його скорше, дівчинко. Клич! Най і мені скує залізну силу, пес би його пожер.
Леся догадалась, що перед нею не жебрак, а отаман Горенос. Тікати нікуди. От вона й хитрує:
– дідусю, я сама скую вам залізну силу.
– Ти диви! Оце дівчисько! Ну, гаразд, починай. Завела Леся Гореноса до кузні, всадила на широкому
Горні, обв’язала мотузкою, обсипала вугіллям та й взялася за вервечку міха. димає та димає, аж іскри снопами розлітаються. Тут Горенос відчув щось недобре й питає:
– А що ти, дівчисько, робиш?
– Таже залізну силу кую!
– Мене пече! Я згораю!!! – корчиться Горенос і стрибає з горна, кидається за Лесею.
– допо-мо-жіть! – волає дівчинка.
Почув її голос Сокіл та стрілою впав з неба на голову Гореноса, та так люто довбе, що аж волосся по всьому лісі розлітається. Прибіг коваль Пекун, схопив молот та й нумо гатити ним по спині Гореноса. Втомлений і задиханий прибіг Юрик. Міхів зі скарбом він не приволік. Але квітку Зло-тозор приніс. Тут всі разом зв’язали Гореноса та й кинули на розпалене вугілля. Так він і сконав, щоб землю нашу не ганив та не топтав.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Кирилюк Григорій – Легенда про ведмедя (Збірка)