Весілля – Народна драма

ВЕСІЛЛЯ
Велична народна опера: у ньому завжди були три жіночі хори (дружок, світилок, свах), у деяких місцевостях – один парубоцький. У хорових піснях пояснювався зміст і значення кожного обряду, величалися молодята, їхні батьки та челядники. Часом між хорами спалахували словесні поєдинки жартівливого характеру Між весільними обрядами хори співали народні пісні різного змісту – застольні, баладні, любовні, козацькі, жартівливі, танцювальні та інші, не пов’язані з весіллям. Чоловіки виконували, як правило, розмовні монологи та діалоги.
Мова пісень і розмовних партій багата на символіку, паралелізми, яскраві епітети й порівняння, пестливі слова, персоніфіковані образи предметів природи, тваринного й рослинного світу. Так, молода порівнювалася із зіркою, ягідкою, ластівкою, сонечком; називалася княгинею, царівною, королівною, панночкою. У звернених до неї піснях звучала й радість з приводу поєднання її долі з коханим, і смуток за привільним дівоцтвом, біль довічного розлучення з рідними. Молодого величали князем, царенком, королевичем, паном, соколом, ясним місяцем.
Весільні пісні численні. Відомий український етнограф і фольклорист П. Чубинський у 1869- 1870-х роках записав 1943 весільні пісні, але в народі їх, звичайно, набагато більше.
Обов’язковими учасниками весілля були також музики – невеликі оркестри, найчастіше з двох інструментів

(скрипка, бубон) чи з трьох (скрипка, бубон, кларнет або цимбали). Музики акомпанували хорам, грали до танців, супроводжували весільний поїзд1.
Весільне дійство поділялося на акти, кількість яких була неоднакова в різних регіонах України. Розглянемо коротко основні з них.
Заручини. Вони відбувалися задовго до сватання – звичайно місяців за два-три. Часом батьки, виходячи з господарських розрахунків, заручали дітей ще в ранньому віці. Але найчастіше хлопець, умовившись з дівчиною, сповіщав про це своїх батьків і з рідним дядьком ішов у її сім’ю домовлятися. Коли батьки дівчини згоджувалися на одруження, то домовлялися про час сватання. (У ряді місцевостей заручини відбувалися після весілля). Якщо хлопець був з іншого села, батьки зарученої їхали на оглядини, що є не обов’язковим, але окремим актом весілля.
Потім відбувалося сватання. Воно досить докладно описане в повісті Г. Квітки-Основ’яненка “Маруся”.
Підготовка до весілля могла тривати від кількох днів до трьох місяців (іноді більше). У цей час у сім’ї зарученої готували віно (придане). Обидві родини купували подарунки, різали бичка або порося, птицю, випікали багато хліба, готували різні страви (їх мало бути до двадцяти), прибирали в хаті, опоряджали садибу. Молода з дружками, молодий з боярами, співаючи пісень відповідного змісту, ходили по селу й запрошували родичів на весілля. Обряд запросин полягав у тому, що, зайшовши до хати, заручена або наречений кланялися господарям, цілували їх руку й говорили: “Просили батько, просили й мати, і я прошу на моє весілля”. Ті цілували молодят у голову, бажали щастя й добра, обіцяли прийти. Усіх учасників і гостей бувало 50 – 60 осіб.
Коровай. Для випікання його запрошувалося від трьох до семи шанованих молодих жінок, які жили із своїми чоловіками в повній злагоді (розведених і вдовиць не брали). Короваї пекли в хаті і молодого і молодої. Коровайниці приносили борошно, яєчка, горілку, масло. Роботою їхньою керував старший сват: благословляв місити тісто, вливати в нього трохи горілки, бгати коровай, садовити в піч, виймати й виносити в комору.
Коли тісто було готове, розкатували корж (підошву) діаметром один аршин (75 см), на який один біля одного наліплювали різні вироби з тіста – шишки, фігури птахів і тварин, квіти, сонце, місяць тощо. Посередині викладалася найбільша шишка, в яку втикали дві або п’ять стулених докупи свічок. Запаливши їх, просили якогось кучерявого (отже, щасливого) хлопця вимести піч віником і посадити коровай дерев’яною лопатою. Разом з короваєм і окремо випікали численні вироби з тіста. Всі етапи виготовлення короваю або здоби супроводжувалися піснями, в яких славилося борошно “з семи хат”, вода “з семи криниць”, “сім курок”, піч (її “золоті плечі”). Закінчивши роботу, коровайниці частувалися і розходилися.
Гільце. У суботу вранці молода із старшою дружкою скликала дружок і свах вити гільце. Усі сідали за столом і, співаючи узаконених звичаєм пісень, прикрашали заготовленими заздалегідь квітами, пахучим зіллям, стрічками, монетами зрізану гілку плодового або хвойного дерева, а на вершечок прив’язували букетик з колосся. Готове гільце втикали у свіжу хлібину, і воно стояло на столі протягом усього весілля. Таке ж гільце звивали бояри в хаті молодого. Обряд прикрашування гільця символізував звивання нової сім’ї. Дівчата сплітали також і віночки або букетики квітів, які потім пришивали до шапок молодого та бояр.
Дівич-вечір – це прощання нареченої з дівоцтвом. У суботу ввечері всі подруги молодої сходилися до її хати. Під троїсті музики вони співали пісень, у яких славили дівочу красу, молодість, привільне життя, висловлювали жаль з приводу розлуки з батьками, родом. У звертанні до матері питали, чи не надокучила їй дочка своїми примхами. Якщо заміж ішла сирота, у піснях запрошувалися на весілля її батьки, а вони “відповідали”, що не можуть устати, бо “сира земля на груди налягла”. На весіллі у сироти були “посажені” (названі) батьки – близькі родичі. Молода посланцем передавала молодому згорнену й перев’язану стрічками сорочку, яку вона сама пошила й вишила. Цю сорочку молодий мав одягти на весілля. У деяких місцевостях на дівич-вечір приходив і молодий, брав сорочку, а нареченій дарував щось з одежі.
Саме весілля. У неділю вранці молоду готували до шлюбу брат розплітав і мастив медом косу; Дружки прикрашали її стрічками, монетами, вкладали часник (як оберіг від напасті), одягали вінок і вельйон (рід фати), вбирали в найкращий одяг. При цьому співали про те, що їхня княгиня дуже гарна, а ще буде й щаслива, славили її нареченого.
Приходив молодий, ставав з нею на рушник (щоб життєва дорога була довга й гладенька); просили батьків благословити їх. Батько знімав з божниці ікону Спаса, мати – Богородиці; тричі хрестили ними шлюбну пару, приговорюючи: “Бог благословляє і я благословляю на щастя, на здоров’я, на довгі роки”.
Молодята йшли в церкву вінчатися. Всі учасники весілля, співаючи пісень, рушали за ними. Коли поверталися назад, відбувався обряд зустрічі молодих: батьки виходили напроти них з хлібом і сіллю на рушнику; мати, стоячи на порозі у вивернутому кожусі (щоб посіви були густі, як вовна), обсипала молодих і челядь збіжжям, змішаним з горіхами, цукерками, монетами, насінням (щоб багаті були). Завівши в хату, молодих садовили на посад (місце під божницею) на вивернутий кожух. По праву руку від молодого сідав його рід, по ліву молодої – її рід.
Світилки запалювали свічки, починалось частування. Хори співали до кожної страви, яку подавали мати й родички, жартівливих пісень: “борщ укипів на льоду”, для каші “з помийниці воду брали”, курку чи гуску “непатраними давали” тощо. Відбувалися й переспіви між хорами: дружки висміювали бояр за ненажерливість (“півтора вола з’їли, на столі ні кришечки, під столом ні кісточки”) або в крадіжці (“їли юшку, вкрали галушку, сховали в кишеню – дівкам на вечерю”). Хор світилок чи бояр запевняв, що цього не було, бо вони “роду королівського”, і висміювали дружок (у них “зуби з редьки”, старша дружка “тлуста, як капуста”, інші – “кістками торохтять”, бо такі худі). Діставалося й сватам (“убогі, безногі, недолугі”), свахам (“сороки на лозі”, “свахи-нетіпахи”), світилкам (“шпильки в стіні”). Пісні поважного змісту співали до молодих та батьків.
По обіді старший сват чи боярин подавав молодим хустку, за крайки якої вони бралися, і виводив у двір; за ними йшли всі присутні. Починалися танці, всілякі жартівливі витівки учасників і гостей. Молодий їхав додому ще сам; його зустрічали батьки з хлібом і сіллю, обводили навколо діжі, поставленої посеред двору (щоб завжди був хліб у молодят); мати обсипала сина й бояр збіжжям, змішаним з горіхами, тощо. Зайшовши до хати, частувалися, а потім їхали до молодої, всю дорогу співаючи.
Стоячи на воротях молодої, парубки, “озброєні” палицями, люшнями, голоблями тощо, не пускали поїзжан у двір; починалася боротьба за ворота, але все закінчувалося мирно: молодий частував парубків горілкою або давав гроші, і вони пропускали його у двір. Але на хатньому порозі мусили знову затримуватися. За столом сидів рід молодої, а її, схилену до столу, покривали хусткою, зверху ставили хлібину з дрібкою солі. Починався обряд викупу молодої, яку “продавав” її брат. Відбувався торг.
Потім починалося частування, далі – обмін родин подарунками; матерям – очіпки або чоботи, батькам – шапки, сестрам – черевики, братам – пояси, родичам – хустки, стрічки тощо. Молодятам гості, бояри, свати дарували всілякі предмети, потрібні в господарстві, або гроші, часом – телят, поросят, птицю. Старший боярин виконував обряд роздачі короваю: найбільшу шишку зрізав і давав батькам, вироби з тіста по шматочку – учасникам і гостям, а “підошву” – музикам. Найдраматичніший момент весілля – прощання молодої з батьками та родом. Вона сама або хор співали пісні-подяки батькові, матері, родичам, а ті бажали їм здоров’я, щастя, достатку. Приданки та бояри в цей час з дозволу старшого старости виносили і вантажили на вози скриню молодої, подушки, перину та всяке начиння. А челядь молодого нишпорила по господі й “крала” для молодого на нове господарство все, що траплялося під руку: макітри, миски, ложки, лопати, курей, ягнят, поросят. Челядь молодої ганялася за ними, відбираючи загарбане. Зчинялася метушня, крики й жартівливі лайки лящали на все село.
Виводили у двір молодих, молода ще раз прощалася з родом, усі плакали, бажали добра. Старший боярин або сват брав молоду за руку й співав, що тепер плачі їй не поможуть – треба їхати, бо вона вже відрізана від свого роду. Садовили молоду на передній віз, укритий поверх соломи килимом. Молодий кидав їй під ноги курку (щоб була ретельною господинею); злегка бив її арапником, приговорюючи: “Кидай батькові норови, а бери мої”, сідав поруч з молодою. Мати молодої брала коней за поводи і виводила за ворота. Хори співали “од’їзної”; за першим возом рушали і поїзжани. Усю дорогу весільна челядь співала різних пісень. На шляху та біля воріт молодого вже палали снопи, через які поїзжани мали швидко перескочити (відгомін язичницького обряду “очищення вогнем”). У дворі батько й мати молодого зустрічали хлібом-сіллю, вели в хату. Проходячи повз піч, молода кидала туди курку, яку смажитимуть завтра. Знову з піснями, жартами й музикою відбувалося бенкетування, а молодих відсилали відпочивати.
Комора – приміщення, в якому для молодих заздалегідь приготована постіль. Цей звичай був важливим заходом для підтримки в молоді високої моральності, скромності, цнотливості, а для батьків – ніби перевіркою, чи здатні вони виховувати своїх дітей відповідно нормам звичаєвого права2. Коли виявлялося, що молода зберегла дівоцтво, її величали в піснях, хвалили батьків, несли в комору печену курку, різні смачні наїдки й напитки.
Коли ж виявлялося, що молода “нечесна”, вона мусила терпіти побої і тяжкий глум: суджений та брат били її арапником; хори ганьбили необачну в сороміцьких піснях, замикали до ранку в коморі саму, не давали їсти. Вранці посилали до її родини челядників молодого, які висміювали батьків.
Якщо ж. молода признавалася в своєму “гріху” ще до комори або її суджений брав провину на себе й обоє просили у всіх присутніх пробачення, то, присоромивши молоду в піснях, прощали; але батьків однак ганьбили.
Покриття – один з найзворушливіших моментів весілля Воно відбувалося вранці в понеділок. З піснями і примовками дружки знімали з чесної молодої вінок, стрічки й віддавали молодшій сестрі або родичці; горілкою промивали косу; жінки одягали на голову очіпок, пов’язували зверху наміткою або хусткою. Перед покриттям “нечесної” молодої стрічки рвали, вінок кидали долі й топтали ногами.
Перезва. Пізніше весь рід молодого прямував до нових сватів. Після частування дружки мили руки, молилися богу, за дозволом свата розрізували коровай, привезений від молодого; під спів хорів по шматочку роздавали всім присутнім. Після танців увечері всі розходилися.
В одних місцевостях на цьому весілля закінчувалося, в інших – продовжувалося до наступної неділі.
Циганщіна. У вівторок сходилися до хати молодого. Дехто вбирався циганом і циганкою, ворожками, москалями, старцями; чоловіки вдягали жіночий одяг, жінки – чоловічий. Гуртом обходили всіх родичів. Ті, що йшли попереду, випрошували, а хто – за ними, крали борошно, гречку, гусей, курей тощо. Все здобуте таким чином приносили до батьків молодого, продавали одне одному збіжжя, а птицю смажили; на вторговані гроші купували горілку. Вигадкам і витівкам не було кінця. Робилися також вистави окремих ігор-п’єс, найчастіше “Піп і смерть” та “Млин” (виконавці ролей рядилися і гримувалися). У хаті молодого рогачами, кочергами, граблями скородили стіни, обдирали піч (щоб завдати молодій роботи, перевірити її вміння опоряджати житло). На тачку або передок воза (з двома колесами) клали солому, садовили батьків, з піснями, танцями, різними вигадками вивозили їх за село й вивертали в пилюку на дорозі або в найбільшу калюжу. У різних місцевостях, залежно від весільних звичаїв, авторського чи артистичного обдаровання учасників і гостей подібні витівки були найрізноманітнішими.
В інші дні весільні гості ходили на частування від одних родичів до інших; при цьому гулянки проходили чинно й мирно, але пісні й музики не вмовкали.
Виникнувши ще в первісному суспільстві, весільні обряди та пісні створювалися колективним автором-народом – протягом віків. Кожна наступна епоха накладала на них свій відбиток: текст варіювався, вносились доповнення або скорочення в обрядові дійства, прозові діалоги й монологи, пісенні тексти. Це зумовлювалося певними змінами в самому житті, психології людей, віруваннях, родинних і суспільних відносинах тощо. Українське весілля близьке до російського та білоруського, оскільки походять вони з одного джерела – давньоруського весілля.
Деякі відомості про давні форми шлюбу слов’ян зафіксовані ще в літописах. Найдавніші записи українського весілля зроблені Г.-Л. де Бопланом, французьким військовим інженером, що в 1630-1648 роках перебував на службі у польського короля. У книжці “Опис України” він розповів про весільні звичаї та обряди того часу. Один з перших українських фольклористів І. Калиновський, родом з Сумщини, в 1777 році видав окремою книжкою “Описание свадебных украинских простонародных обрядов”. У польському журналі в 1805 році надруковано працю галичанина І. Червінського “Сватання, весілля і родини у люду руського на Русі Червоній… ” (тобто Галичині). Значно докладніші описи весілля другої половини XIX ст. зроблені П. Чубинським, І. Франком, М. Лисенком, Б. Грінченком. Після Жовтневої революції подібні записи робили багато фольклористів.
У радянські часи народне весілля зазнало великих змін. Зменшилася кількість учасників, сюжет обмежився найчастіше тільки трьома актами – заручини, сватання й саме весілля; старі обряди майже зникли, пісні й музика забулися.
Весільні обряди, звичаї, пісні відображені в багатьох літературних творах; деякі з них вивчаються в школі за програмою. Під час аналізу цих творів потрібно звертати увагу учнів на відповідні місця тексту, пропонувати їм визначити, які саме моменти народного весілля тут відображено.
Знайомство із зразками народної драматургії дасть змогу учням наочно переконатися в тому, що український фольклор та писана література завжди перебували в тісних зв’язках.
1 Поїзжани – учасники весільного поїзда, який складався з кількох возів; якщо наречений жив недалеко, то весільна “процесія” також називалася поїздом.
2 Звичаєве право – сукупність звичаїв і правил моралі, що склалися протягом століть у середовищі народу й стали обов’язковими для всіх нормами громадської та побутової поведінки.
??


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Анна кареніна твори.
Ви зараз читаєте: Весілля – Народна драма