З поеми “Василь Тьоркін” (скорочено) – Твардовський Олександр

Переправа
Переправа, переправа!
Берег лівий, берег правий.
Сніг, ріка, льодок лама…
Кому пам’ять, кому слава,
А кому – вода, пітьма,-
І сліда ніде нема.
Ніччю, першим із колони,
Обламавши з краю лід,
Перший взвод спустив понтони,
Навантажився як слід,
Навантажився, відчалив.
Другий взвод слідом за ним.
За хвилину від причалу
Рушив третій за другим.
Мов плоти, пішли понтони.
Покотилось в ніч глуху
Басовим, залізним тоном,
Наче йшов хто по даху.
І пливуть, куди – не знати,
На війну, а не з війни.
І цілком свої хлоп’ята
Зразу – наче не вони,
Зразу наче трохи інші
Від отих, своїх. Чому?
І дружніші, і строгіші,
Наче всі тобі миліші,
Ніж годину ще тому…
Так подивишся – солдати!
А насправді – малюки,
Нежонаті, чи жонаті
Стрижені ці вояки.
Але вже ідуть хлоп’ята,
Приготовивши штики,
Як давно, іще в двадцятім,
В бій рушали їх батьки.
Йдуть бійці грізним походом
Там, де двісті літ назад
З кременівкою проходив
Руський труженик-солдат.
Мимо їх чубів вихрястих,
Невгаваючи й на мить,
Смерть в бою летіла часто,
Чи й на цей раз пролетить?
Тишина. Лише хлюпочуть
Дружно весла за бортом,
Та вода внизу клекоче
Під підірваним мостом.
Ось уже й на середині,
Їх односить, кружеля…
А вода

реве в тіснині
І крижинами жбурля.
Між погнутих балок ферми
Б’ється, піниться вона…
Перший взвод уже напевне..
Дістає мілкого дна.
А позаду шум і клекіт,
Навкруги – чужа пітьма.
І уже він так далеко,-
А можливо, що й нема…
Непідступний, непочатий
З-понад чорної води –
Ліс чорніє там зубчатий,
Загадковий, як завжди.
Переправа, переправа!
Берег правий, мов скала…
Ночі цеї слід кривавий
В море хвиля понесла.
Сталось так: із того боку
Спалахнув прожектор десь,
Перекраявши протоку,
Освітив десант увесь.
Вмить снаряд поставив воду
Стовпищем. Понтони – вряд.
Густо там було народу –
Наших стрижених хлоп’ят.
Хто з солдатів те забуде!..
Не забудеться воно:
Ще живі, ще теплі люди
Йшли на дно, на дно, на дно.
Спалах, темінь, знов заграва,
Де свої, чужі, хто зна?
І зірвалась переправа,-
І запала тишина.
Ще про те немає мови –
Хто герой, хто боязкий,
Хто там хлопець пречудовий –
А напевне ж був такий.
Переправа, переправа…
Темінь. Холод. Ніч, як год,
Та вчепивсь у берег правий,
Залишивсь там перший взвод.
І мовчать про це солдати,
Хоч нема тут їх вини,
Ніби в чомусь винуваті,
Що на лівому вони.
І нема кінця нічлігу,
Ранок теж не звеселя.
З льодом пополам та снігом
Перемішана земля.
Натомившись у походах,
Хай там що, завжди – жива,
Обляглась, дріма піхота,-
Гріє руки в рукавах.
Обляглась, дріма піхота,
Ліс та ніч, глуха пора,
Пахне чобітьми та потом,
Забиває дух махра.
Чуло дише берег лівий,
Разом з тими, що пластом
Там, на правім, під обривом
Гріють землю животом.
Ждуть світанку, ждуть підмоги,
Та не журиться солдат.
Ніч мина, нема дороги
Ні вперед, ані назад…
А можливо, що з півночі
Порошить сніжок їм в очі,
І уже давно
Він не тане в їх очицях,
І лежить сухий на лицях –
Мертвим все одно.
Обняла їх вічна тиша,
Смерть по смерті не страшна,
Хоч пайок іще їм пише
В першій роті старшина.
Старшина пайок їм пише,
А по пошті десь, мабуть,
Саме так, як і раніше,
Їх листи додому йдуть,
Що недавно на привалі
Їх солдати, при вогні
Один в одного писали
Десь у лісі на спині…
Із Рязані, із Казані,
Москвичі, сибіряки –
Сплять бійці. Своє сказали
І вже праві на віки.
Шелюга рости там буде,
Де застигли їх сліди…
Може, так, а може – чудо?
Хоч би звістку рідним людям –
І біда за півбіди.
Довгі ночі в листопаді,
Йде зима десь навпрошки.
Два бійці сидять в засаді
У кущах, біля ріки.
Щось неначе бовваніє,
А можливо, хлопець снить,
А чи іней то на віях,
А чи й справді маячить?
На воді маленька цятка,
Зір напружили бійці:
Ніби цурка, може, й кладка
Пропливає по ріці.
– Ні, не цурка і не кладка,
На очах немов сльота.
– Чоловік либонь, хлоп’ятка!
– Ні, навряд. Вода не та!
– Да, вода. Подумать страшно,
Риба, мабуть, засина.
– Чи не з наших учорашніх
Випливає хто із дна?..
І замовкли знов солдати.
І сказав один боєць:
– Наш би виплив з автоматом
І в шинелі, хоч і мрець.
І дрижать, до нитки змоклі,-
Перший випадок такий.
Підійшов сержант з біноклем,
Придивився: – Ні, живий.
– Ні, живий. Без гімнастьорки.
– Може, фриц у тил до нас?
– Ні. А може, Вася Тьоркін? –
Хтось жартує. В добрий час!
– Стій, не квапиться, солдати
За понтон дарма взялись.
– Може, велите спускати?
– Що спускати!
– Він – дивись!
Крижану, різучу корку
Біля берега пробив,
Він, Василь, звичайно, Тьоркін,
Став живий,- добувсь, доплив;
Зовсім голий, сині губи,
Похитнувсь, як у диму,
Засивів мороз у чубі,
Зуби зціпило йому.
Підхопили, обв’язали,
Ще і валянки дали,
І пробігтись наказали.
Потім хлопця завели
В затишну штабну кімнату,
В ліжко вклали спочивать.
Вклали хлопця просихати,
Спиртом стали розтирать.
Розтирали груди, спину…
Раптом каже наче в сні:
– Доктор, може, зсередини
Ще б погрітися мені,
Щоб не все на спину, значить?
Випив стопку, і ожив,
А що хлопець був гарячий,
То підвівсь і доповів:
– На погибель ворогам
Взвод увесь на правім там!
Лейтенант велів прохати
Вогоньку туди піддати,
А вже слідом за вогнем,
Встанем, ноги розімнем.
Пособіть нам тільки дечим –
Переправу забезпечим…
Доповів про все чин чином,
Мов збирався знов назад.
А полковник:
– Молодчина,
Молодець, спасибі, брат…
Повернувся, ліг на спину,
Усміхається боєць:
– Чи не можна б ще чарчину,
Через те, що молодець?
А полковник на солдата
Глянув, строгий на лиці:
– Молодець, а не багато
Зразу дві?
– Так два ж кінці…
Переправа, переправа!
Крізь гармат глухе виття
Бій гримить святий і правий,
Смертний бій, не ради слави,
Ради мирного життя.
Переклад С. Воскрекасенка


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Неповторний світ дитинства у творах лесі українки.
Ви зараз читаєте: З поеми “Василь Тьоркін” (скорочено) – Твардовський Олександр