Божевілля Дон Кіхота
Коли я роздумую над образом Дон Кіхота та його мандрами, пригодами й сутичками, то мені стає сумно, і ось чому. Цей безсмертний твір Великого Іспанця задумувався, як пародія на лицарський роман. Цей жанр сам по собі не є ні поганим, ні хорошим, але в часи Сервантеса багато другорядних шкребців (письменниками їх і не назвеш) паразитували на ньому, заробляючи гроші. Мігель де Сервантес, будучи справжнім гурманом від літератури, побажав висміяти бридкі твори, в яких за красивими словами та зворотами не причаїлось ані крихітки здорового глузду, а композиції
… У нашому світі дуже часто
Дон Кіхота було названо божевільним, а фактично, беручи до уваги вище написані мудрування, він просто був іншим, невідповідним і непристосованим до жахливої сучасності та бридких звичаїв.
Можливо й те, що сам Сервантес, гірко сміючись, назвав свого лицаря з Ламанчу навіженим тому, що тільки хвора людина в ті лихі часи відстоювала б принципи, якими керувався Дон Кіхот. До того ж безумство повсякчас може стати завісою й адвокатом для надто сміливих думок, а таку властивість дон Мігель, який ледь не потрапив до катівень інквізиції, не міг не цінувати.
Чому ж мені сумно, коли роман насичений, здавалося б, потішними пригодами, смішними мандрами, курйозними випадками? А сумно мені тому, що кого б не зустрічав на своєму шляху Дон Кіхот, кожен вважав його навіть не дивакуватим, а просто божевільним, хворим, негідним. Тобто жоден із тих багатьох, з ким перетнулась стежка Санчо Панси й мужнього лицаря, у глибині душі не дозволяв оточуючим людям думати, жити і сприймати світ інакше від загальноприйнятих канонів. Жоден не мав свободи свідомості та свободи душі, і через це вважав безглуздим і ненормальним усякого, хто насмілювався прагнути цієї свободи та йти власною дорогою, якою б Дивною вона не була.
І в цьому я бачу натяк на наш світ і людей в ньому, таких само зашорених, впертих, сліпих і покірних, як і чотири століття тому, коли Дон Кіхот на своєму Росінанті мандрував шляхами Іспанії в пошуках пригод. Ті слабкі, яким не вистачило сил іти власною дорогою, посміються й поглузують з усякого, хто міг це зробити.
Дон Кіхот боровся за повернення золотого віку, і вже одна ця мета достойна схвалення. Принаймні, вона не заслуговує на докори тих кволих розумників, які через власну неспроможність таку мету не оберуть ніколи.
Ось чому мені сумно. Але добрий, трохи смішний і невимовно близький лицар (до речі, який втілив у собі справжні риси захисника, на відміну від тих півнів, які могли лише хизуватися перед своїми дамами серця) розважив мою тугу. Що ж до мудрого народною мудрістю Санчо Панса – вірного зброєносця і товариша нашого лицаря, то він розповів мені багато цікавого з нелегкого життя іспанських селян і знайшов для мене у своїй (поки що не загубленій) торбині цибулинку та декілька шкоринок хліба. Тому я йду їсти і насолоджуватись як високим штилем розповідей Дон Кіхота, так і тверезими та практичними зауваженнями Санчо. А щодо безглуздя… ні, не Дон Кіхота, а системи цінностей нашого світу і про дурість у головах декотрих людей, які в цьому світі живуть, треба подумати.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Образ оповідача в усмішках остапа вишні.