Леся Українка – Камінний господар (1)



Кладовище в Севільї. Пишні мавзолеї, білі постаті смутку, мармур між кипарисами, багато квітів тропічних, яскравих. Більше краси, ніж туги.

Донна Анна і долорес. Анна ясно вбрана, з квіткою в косах, вся в золотих сіточках та ланцюжках. долорес в глибокій жалобі стоїть на колінах коло одної могили, убраної свіжими вінками з живих квіток.

Долорес

(устає і втирає хустинкою очі)

Ходім, Аніто.

Анна

(сідає на скамницю під кипарисом)

Ні бо ще, долорес,

Тут гарно так.

Долорес

(сідає коло Анни)

Невже тобі принадна

Могильна

ся краса? Тобі, щасливій!

Анна

Щасливій?..

Долорес

Ти ж без примусу ідеш

За командора?

Анна

Хто б мене примусив?

Долорес

Ти ж любиш нареченого свого?

Анна

Хіба того не вартий дон Гонзаго?

Долорес

Я не кажу того. Але ти чудно

Відповідаєш, Анно, на питання.

Анна

Бо се такі питання незвичайні.

Долорес

Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно,

З тобою п О Други щонайвірніші, –

Ти можеш все мені казать по правді.

Анна

Спочатку ти мені подай сей приклад.

Ти маєш таємниці. Я не маю.

Долорес

Я? Таємниці?

Анна

(сміючись)

Що? Хіба

не маєш?

Ні, не спускай очей! дай, я погляну!

(Заглядає їй в очі і сміється.)

Долорес

(із слізьми в голосі)

Не муч мене, Аніто!

Анна

Навіть сльози?

Ой господи, се пасія правдива!

Долорес закриває обличчя руками.

Ну, вибач, годі!

(Бере в руки срібний медальйон, що висить у долорес на чорнім шнурочку на грудях.)

Що се в тебе тута,

В сім медальйоні? Тут, либонь, портрети

Твоїх покійних батенька й матусі?

(Розкриває медальйона раніше, ніж долорес устигла спинити її руку.)

Хто він такий, сей прехороший лицар?

Долорес

Мій наречений.

Анна

Я того й не знала,

Що ти заручена! Чому ж ніколи

Тебе не бачу з ним?

Долорес

І не побачиш.

Анна

Чи він умер?

Долорес

Ні, він живий.

Анна

Він зрадив?

Долорес

Мене не зрадив він нічим.

Анна

(нетерпляче)

Доволі

Тих загадок. Не хочеш – не кажи.

Я лізти в душу силоміць не звикла.

(Хоче встати, долорес удержує її за руку.)

Долорес

Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не знаєш,

Як тяжко зрушити великий камінь?

(Кладе руку до серця.)

А в мене ж тут лежить такий важкий

І так давно… він витіснив із серця

Всі жалі, всі бажання, крім одного…

Ти думаєш, я плакала по мертвій

Своїй родині? Ні, моя Аніто,

То камінь видавив із серця сльози…

Анна

То ти давно заручена?

Долорес

Ще зроду.

Нас матері тоді ще заручили,

Як я жила у маминій надії.

Анна

Ох, як се нерозумно!

Долорес

Ні, Аніто.

Либонь, се воля неба, щоб могла я

Його своїм по праву називати,

Хоч він мені і не належить.

Анна

Хто він?

Як чудно се, що я його не знаю.

Долорес

Він – дон Жуан.

Анна

Який? Невже отой…

Долорес

Отой! Той самий! А який же другий

Із сотень тисячів усіх Жуанів

Так може просто зватись “дон Жуан”,

Без прізвиська, без іншої прикмети?

Анна

Тепер я розумію… Тільки як же?

Його вже скілька літ нема в Севільї…

Таж він баніт?

Долорес

Я бачила його

Остатній раз, як ми були в Кадіксі,

Він жив тоді, ховаючись в печерах…

Жив контрабандою… а часом плавав

З піратами… Тоді одна циганка

Покинула свій табір і за море

З ним утекла, та там десь і пропала,

А він вернувся і привіз в Кадікс

Якусь мориску, що струїла брата

Для дон Жуана… Потім та мориска

Пішла в черниці.

Анна

Се неначе казка.

Долорес

Однак се щира правда.

Анна

А за віщо

Його банітувано? Щось я чула,

Та невиразно.

Долорес

Він, як ще був пажем,

То за інфанту викликав на герець

Одного принца крові.

Анна

Та інфанта

Його любила?

Долорес

Так говорять люди,

А я не вірю.

Анна

Чом?

Долорес

Якби любила,

Вона б для нього кинула Мадрід

І королівський двір.

Анна

Чи се ж так легко?

Долорес

Любові легкого шляху не треба,

Адже толедська рабинівна віри

Зреклась для нього.

Анна

Потім що?

Долорес

Втопилась.

Анна

Ото який страшний твій наречений!

Ну, правда, смак у нього не найкращий:

Циганка, бусурменка і жидівка…

Долорес

Ти забуваєш про інфанту!

Анна

Ну,

З інфантою все невиразна справа!

Долорес

Він, у вигнання їдучи, підмовив

Щонайсвятішу абатису, внуку

Самого інквізитора.

Анна

Невже?

Долорес

Ще потім абатиса та держала

Таверну для контрабандистів.

Анна

(сміється)

Справді,

Він не без дотепу, твій дон Жуан!..

А ти неначе горда з того всього, –

Рахуєш тих сперечниць, мов трофеї,

Що лицар твій здобув десь на турнірі.

Долорес

Я заздрю їм, Аніто, тяжко заздрю!

Чому я не циганка, щоб могла

Зректися волі вільної для нього?

Чому я не жидівка? – я б стоптала

Під ноги віру, щоб йому служити!

Корона – дар малий. Якби я мала

Родину, – я б її не ощадила…

Анна

Долорес, бійся бога!

Долорес

Ох, Аніто,

Найбільше заздрю я тій абатисі!

Вона душі рятунок віддала,

Вона зреклася раю!

(Стискає руки Анні.)

Анно! Анно!

Ти не збагнеш сих заздрощів ніколи!

Анна

Я б їм не заздрила, тобою бувши,

Нещасним тим покидькам. Ах, прости,

Забула я, – він і тебе ж покинув!

Долорес

Мене не кидав він і не покине.

Анна

Знов загадки! Та що се ти, долорес?

Долорес

Ходила й я до нього в ту печеру,

Де він ховався…

Анна

(з палкою цікавістю)

Ну? і що ж? Кажи!

Долорес

Він був порубаний. Жону алькада

Він викрасти хотів. Але алькад

Її убив, а дон Жуана зранив…

Анна

Та як же ти дісталася до нього?

Долорес

Тепер я вже і сама того не тямлю…

То щось було, як гарячковий сон…

Гляділа я його, носила воду

Опівночі, і рани обмивала,

І гоїла, і вигоїла.

Анна

Що ж?

Осе і все?

Долорес

Осе і все. Він встав,

А я пішла від нього знов додому.

Анна

Такою ж, як була?

Долорес

Такою, Анно,

Як чиста гостя. І не думай ти,

Що я б йому далася на підмову.

Ніколи в світі!

Анна

Але ж ти кохаєш

Його шалено.

Долорес

Анно, то не шал!

Кохання в мене в серці, наче кров

У чаші таємній святого Граля.

Я наречена, і ніхто не може

Мене сплямити, навіть дон Жуан.

І він се знає.

Анна

Як?

Долорес

Душею чує.

І він до мене має почуття,

Але те почуття – то не кохання,

Воно не має назви… На прощання

Він зняв перстеника з руки моєї

І мовив: “Поважана сеньйорито,

Як вам хто докорятиме за мене,

Скажіть, що я ваш вірний наречений,

Бо з іншою я вже не обміняюсь

Обручками – даю вам слово честі”.

Анна

Коли він се казав, – чи то ж не значить,

Що він одну тебе кохає справді?

Долорес

(сумно хитає головою)

Словами серденька не одурити…

Мене з коханим тільки мрія в’яже.

Такими нареченими, як ми,

Пригідно бути в небі райським духам,

А тут – яка пекельна з того мука!

Тобі того не зрозуміти, Анно, –

Тобі збуваються всі сни, всі мрії…

Анна

“Всі сни, всі мрії” – се вже ти занадто!

Долорес

Чому занадто? Що тобі бракує?

Все маєш: вроду, молодість, кохання,

Багатство, хутко будеш мати й шану,

Належну командоровій дружині.

Анна

(засміявшись, устає)

Не бачу тільки, де тут сни і мрії.

Долорес

(з блідою усмішкою)

Та їх для тебе мовби вже й не треба.

Обидві панни походжають між пам’ятниками.

Анна

Кому ж таки не треба мрій, долорес?

У мене є одна – дитяча – мрія…

Либонь, вона повстала з тих казок,

Що баяла мені малій бабуся, –

Я так любила їх…

Долорес

Яка ж то мрія?

Анна

Ex, так, химери!.. Мариться мені

Якась гора стрімка та неприступна,

На тій горі міцний, суворий замок,

Немов гніздо орлине… В тому замку

Принцеса молода… ніхто не може

До неї доступитися на кручу…

Вбиваються і лицарі, і коні,

На гору добуваючись, і кров

Червоними стрічками обвиває

Підгір’я…

Долорес

От яка жорстока мрія!

Анна

У мріях все дозволено. А потім…

Долорес

(переймає)

… Один щасливий лицар зліз на гору

І доступив руки і серця панни.

Що ж, Анно, мрія ся уже справдилась,

Бо та принцеса – то, звичайно, ти,

Убиті лицарі – то ті панове,

Що сватались до тебе нещасливо,

А той щасливий лицар – дон Гонзаго.

Анна

(сміється)

Ні, командор мій – то сама гора,

А лицаря щасливого немає

Ніде на світі.

Долорес

Се, либонь, і краще,

Бо що ж ти можеш лицареві дати

У надгороду?

Анна

Шклянку лимонади

Для прохолоди!

(Уриває. Іншим тоном.)

Глянь, лишень, долорес, –

Як блимає у сій гробниці світло,

Мов заслоняє хто і відслоняє…

Ну що, як там хто є?

Долорес

То кажани

Навкруг лампади в’ються.

Анна

Я загляну…

(Заглядає крізь гратчасті двері у гробницю, сіпає долорес зa рукав і показує щось. Пошепки.)

Дивись – там злодій! Я кликну сторожу.

(Кидається бігти.)

В ту хвилину одчиняються двері. долорес скрикує і мліє.

Дон Жуан

(вийшовши з гробниці, до Анни)

Прошу вас, сеньйорито, не втікайте

І не лякайтесь. Я зовсім не злодій.

Анна вертається і нахиляється до долорес.

Долорес

(очутившись, стиснула Анні руку)

Він, Анно, він!.. Чи я збожеволіла?

Анна

Ви – дон Жуан?

Дон Жуан

(уклоняючись)

До вашої послуги.

Долорес

Як ви могли сюди прибути?

Дон Жуан

Кінно,

А потім пішки.

Долорес

Боже, він жартує!

Ви ж головою важите своєю!

Дон Жуан

Я комплімент осей уперше чую,

Що важу я не серцем, завжди повним,

А головою – в ній же, сеньйорито,

Хоч, правда, є думки, та тільки легкі.

Анна

А що важкого єсть у вашім серці?

Дон Жуан

О сеньйорито, сеє може знати

Лиш та, що візьме теє серце в ручку.

Анна

То ваше серце важене не раз.

Дон Жуан

Гадаєте?

Долорес

Ховайтесь! Як хто прийде,

То ви пропали!

Дон Жуан

Як уже тепер,

З очей прекрасних погляди прийнявши,

Ще не пропав, то де ж моя погибель?

Анна усміхається, долорес спускає чорний серпанок собі на обличчя і одвертається.

Анна

(махає на нього рукою)

Ідіть уже назад в свою домівку!

Дон Жуан

Се тільки рученька жіноча може

Так легко посилати у могилу.

Долорес

(знов обертається до дон Жуана)

Невже ви мешкаєте в сьому склепі?

Дон Жуан

Як вам сказати? Я тут мав прожити

Сей день і ніч – мені не треба більше –

Та в сім дворі штивніша етикета,

Ніж при дворі кастільськім, отже й там я

Нездатен був додержать церемоній,

То де вже тут!

Анна

Куди ж ви подастеся?

Дон Жуан

Я й сам іще не знаю.

Долорес

Дон Жуане,

Тут є тайник під церквою, сховайтесь.

Дон Жуан

Навряд чи веселіше там, ніж тут.

Долорес

Ви дбаєте все про веселість!

Дон Жуан

Чом же

Про те не дбати?

Анна

Отже, якби хто

На маскараду кликав вас – пішли б ви?

Дон Жуан

З охотою пішов би.

Анна

То прошу вас.

Сей вечір в нашім домі бал маск О Вий,

У мого батька Пабло де Альварес,

Остатній бал перед моїм весіллям.

Всі будуть замасковані, крім старших,

Мене і нареченого мого.

Дон Жуан

(до долорес)

Ви будете на балі, сеньйорито?

Долорес

Ви бачите, сеньйоре, – я в жалобі.

(Відходить набік.)

Дон Жуан

(до Анни)

А я жалоби не ношу ніколи

І з дякою запросини приймаю.

(Вклоняється.)

Анна

Який костюм ваш буде?

Дон Жуан

Ще не знаю.

Анна

Се шкода. Я б хотіла вас пізнати.

Дон Жуан

По голосу пізнаєте.

Анна

Ви певні,

Що я ваш голос так запам’ятаю?

Дон Жуан

Так от пізнаєте по сьому персні.

(Показує персня на своєму мізинці.)

Анна

Ви завжди носите його?

Дон Жуан

Так, завжди.

Анна

Ви дуже вірний.

Дон Жуан

Так, я дуже вірний.

Долорес

(виходячи з бічної стежки)

Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде.

Дон Жуан ховається в гробницю. Анна іде назустріч командорові.

Командор

(повагом наближається. Він не дуже молодий, поважний і здержаний, з великою гідністю носить свій білий командорський плащ)

Ви тут самі? А де ж дуеньї ваші?

Анна

Вони зайшли до церкви, бо долорес

Очей не любить зайвих, як буває

На гробі рідних.

Командор

(поважно кивнувши головою до долорес)

Я се розумію.

(до Анни.)

А я прийшов до вашої господи,

Хотів спитати вас, в яке убрання

Ви маєте вдягтись для сього балу.

Анна

У біле. А навіщо вам се знати?

Командор

Дрібниця. Так, маленьке міркування.

Анна

Мене пізнаєте у кожній сукні,

Бо маски я не наложу.

Командор

Се добре.

Мені було б неначе не до мислі,

Щоб ви наділи маску.

Анна

А чому ж ви

Про се не мовили ні слова досі?

Командор

Я волі вашої не хтів стісняти.

Долорес

Се чудно слухати, як наречений

Боїться положить найменший примус

На ту, що хутко сам же він прив’яже

Ще не такими путами до себе.

Командор

Не я її зв’яжу, а бог і право.

Не буду я вільніший, ніж вона.

Долорес

Чоловіки не часто так говорять,

А хоч говорять – хто з їх слово держить?

Командор

Тепер я не дивую, сеньйорито,

Що ви не хтіли досі вийти заміж, –

Без певності не варто брати шлюбу.

Анна

Чи всі ж ту певність мають?

Командор

Донно Анно,

Коли б я знав, що ви мене не певні

Або не певен був себе чи вас,

Я б зараз повернув вам ваше слово,

Поки не пізно. Бо як буде дано

Велику присягу…

Анна

Ох, се аж страшно!

Командор

То не любов, що присяги боїться.

Вам справді страшно?

Анна

Ні, се я жартую.

(до долорес,)

Ну, я ж тобі казала – він гора!

Командор

Знов жарт якийсь? Веселі ви сьогодні.

Анна

Чому ж мені веселою не бути,

Коли я можу так на вас впевнятись,

Як на камінну гору! Адже правда?

Командор

(подає Анні руку, щоб вести її. Анна приймає)

Так, донно Анно. Я вам докажу,

Що ви не помиляєтесь.

Ідуть. долорес трохи позаду їх.

Анна

(несподівано голосно до долорес)

А знаєш,

Мені він здався кращий на портреті,

Ніж так.

Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на неї.

Командор

Хто?

Анна

Наречений долоріти.

Командор

Хто ж він такий?

Анна

Се поки що секрет.

Та він сьогодні буде в нас на балі.

Виходять всі троє.

Сганарель

(слуга дон Жуана. Увіходить, оглядаючись, наближається до гробниці)

А вийдіть, пане!

Дон Жуан

(виходить)

Як? То ти вже тута?

Сганарель

Привіт від донни Соль. Вона не хоче,

Щоб ви до неї йшли, боїться слави,

Дуенья в неї зла. Вона воліє,

Урвавшися як-небудь на часинку,

Прийти сюди сама.

Дон Жуан

Уже? Так хутко?

Сганарель

Вам наче недогода?

Дон Жуан

(не слухає)

Роздобудь

Мені який костюм для маскаради,

Але порядний.

Сганарель

Звідки ж ви дізнались,

Що донна Соль на маскараді буде

У молодої командора? Значить,

Ви хочете її зустріти там

І взять сюди?

Дон Жуан

(захоплений іншою думкою)

Кого?

Сганарель

Та донну Соль!

Кого ж іще? Хіба ми не для неї

Пригналися в Севілью?

Дон Жуан

Я не знаю.

Побачимо.

Сганарель

Ану ж ви розминетесь,

То що я буду тут робити з нею?

Дон Жуан

Нічого. Ти собі в таверну підеш,

Вона ж до чоловіка.

Сганарель

Ей, мій пане!

Я доказав би кращого лицарства,

Якби-то я був пан, а ви – слуга.

Виходить. дон Жуан ховається у мавзолей.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір на тeму що може об'єднати народ.
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Камінний господар (1)