Леся Українка – Казка про Оха-чародія
В тридев’ятім славнім царстві,
Де колись був цар Горох,
Є тепер на господарстві
Мудрий пан, вельможний Ох.
Сам той Ох на корх заввишки,
А на сажень борода,
Знає край і вдовж і вширшки,
І кому яка біда.
Чи хто правий, чи неправий,
Чи хто прийде сам, чи вдвох, –
Всіх приймав пан ласкавий,
Тільки треба мовить: “Ох!”
На зеленому горбочку
Спершу він людей приймав,
Потім сів у холодочку,
Звідти голос подавав.
А як з ранку та й до ранку
Стали люди обридать,
Ох зробив собі землянку,
Оха
Але хто те місце знає,
Де трухлявий пень і мох,
Той приходить і волає
Або й тихо каже: “Ох!”
Хоч би навіть ненароком
Теє “ох!” промовив ти,
Знай, що вилізе те боком, –
Воріття вже не знайти!
Бо затягне з головою
Трясовиця мохова
І з душею, ще живою,
Під землею похова.
Під землею ж там – палати,
Де вельможний Ох сидить,
Гарні, пишнії кімнати,
Срібло-злото скрізь ряхтить;
Дорогії самоцвіти,
Наче зорі, миготять,
Скрізь заморські дивні квіти,
По клітках пташки сидять;
Золотії грають рибки
В кришталевих скриньочках;
В рукавичках, жупанках.
Враз тебе там обморочать
Блиск і пахощі міцні,
Попугаї заторочать
Приказки якісь дивні.
І безглузді очі втупить
В тебе рибка, мов чига…
Тут ведмедів гурт обступить,
Кожен лапу простяга, –
Той бере тебе за руку,
Той торкає за плече;
Боронь боже ворухнутись! –
Кров одразу потече.
Бо крізь білі рукавички
Враз проб’ються пазурі
Гачкуваті, мов гаплички, –
Так і вп’ються, мов щурі.
Тож, коли вже раз попався, –
Наче в пастку бідна миш, –
То сиди, мов прикувався,
Не рушай, мовчи та диш!
Вийде Ох: “Вітай в гостині!
Чи волієш нам служить?
Чи волієш, може, нині
Головою наложить?”
В нас і те і друге вільно, –
Скаже ввічливо пан Ох.
Стережись тоді вже пильно,
Щоб не вийшло з тебе двох.
Скажеш: “Я служить не згоден”, –
Зараз цок тебе в лобок,
Якщо ти носить не годен
Рукавички й жупанок.
Стань на службу –
Подарують рукавички й жупанець,
Привітають, пошанують, –
Тільки ж там тобі й кінець!
Вічно будеш пробувати
У підземному дворі,
Більш тобі вже не видати
Ані сонця, ні зорі.
Де торкнешся – всюди брами,
Під замком та під ключем…
Десь далеко хтось часами
Озивається плачем.
Спів на плач відповідає,
Плач на спів, так без кінця…
Кажуть, бранка там ридає,
Жде юнака-молодця;
Коло неї там Жар-птиця
Співом душу потіша,
Та сумна міцна темниця,
Смутна в дівчини душа.
Якби хтів їй волю дати
Хто з хоробрих юнаків,
Мусить перше розрубати
Сімдесят ще й сім замків…
Вже вам казка обридав?
Що ж! хто має кладенець,
Хай замки ті розрубає, –
Буде казочці кінець!
(2 votes, average: 5,00 out of 5)
Твір чим для мене є моя сім'.