Леся Українка – “Ой високо сонце в яснім небі стало… “
Ой високо сонце в яснім небі стало,
Гаряче проміння та й порозсипало,
По хвилях блакитних пливе човен прудко.
От і берег видко! прибули ми хутко.
Ой вже сонечко яснеє та стало на межі,
Освітило акерманські турецькії вежі.
Сі круглії вежі й високії мури –
Страшні та суворі, непевні, понурі,
І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці,
При вежах тих сумні “темнії темниці”.
В сих темницях колись наші та приймали горе,
Слали думки крилатії через сине море…
Ходім же турецький замок оглядати,
Щоб нашу
Згадать давню славу, козацькую волю,
І тяжку недолю, турецьку неволю;
Тут колись гуляла доля і воля кривава,
Тяжко-важко доставалась та чужая слава!
У темних темницях нема ні віконця,
Не видко з них світла ні ясного сонця!
А світ такий красний, хороший, розкішний!
Під ясним промінням лиман такий пишний.
Його хвиля край берега ясно так синіє,
А дедалі ледве-ледве, мов туман, леліє…
Глянуть на лиман той, – втішається око!
Колись його хвилі вкривались широко
Тими байдаками, легкими чайками,
Що плили на сей бік та за козаками:
Швидко
За мурами високими вороги тремтіли…
Славо, наша згубо! славо, наша мати!
Тяжко зажуритись, як тебе згадати!
Кров’ю обкипіла вся наша давнина!
Кров’ю затопила долю Україна.
Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!
Де поділась наша воля, слава наша смутна?
Чи на те ж козацтво гинуло в неволі,
Побивалось тяжко, шукаючи долі,
Чи за те лилися кривавії ріки,
Щоб усе пропало й забулось навіки?
Та коли судилось марно лицарям загинуть,
То невже про них і гадку нащадки закинуть?
Все мина!.. Від слави давньої давнини
Лиш зостались вежі та німії стіни!
Де ходили люті турки-яничари,
Там пасуться мирні овечок отари…
Де полягла козацькая голова думлива,
Виріс там будяк колючий та глуха кропива.
Виросла там квітка у темниці, в ямі,
Ми її зірвали, – нехай буде з нами!
Квітка тая, може, виросла з якого
Козацького серця, щирого, палкого?..
Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
Що вернеться з його серця квітка на Вкраїну?.
Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,
У цілому замку немає ні духа,
Коло брами тільки мінарет тоненький,
Там курінь приладив вівчар молоденький.
Та в курені-мінареті вівчаря немає, –
Он він з вежі високої на діл поглядає.
З високої вежі вівчарику видко,
Як котяться хвилі лиманові швидко,
А далі зникають у синьому морі…
Вівчарика погляд блукає в просторі.
Має він простор широкий для думок та гадок,
Що то він тепер гадає, лицарський нащадок?..
Твір на тему особливості творчості євгена маланюка.