“Народе мій! До тебе я ще верну” (за творами В. Стуса)
Є люди, що не вміють жити легко, безтурботно, тому що мають чутливу натуру та совість. Будь-яке зло, будь-яка несправедливість руйнують їх спокій, заперечують благополучне існування. Усе це перетворюється у справжню життєву драму, якщо така людина – митець, а обставини її життя зовсім несприятливі для творчості.
Життєве кредо Василя Стуса виключало компроміси з усім, що вважав для себе неприйнятним. Він писав: “… поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни.
Творчість була часткою його натури, хоча митець назвав її справою, якою він у своєму житті міг би не займатися. Вона була його спробою зробити життя кращим, розбити застиглість тоталітарної держави. Іншого шляху, іншої долі для Стуса не було. Його поетична муза, чесна і безкомпромісна, мужніла у безперервному двобої з ідеологічним тиском на особистість.
Відірваний від Батьківщини, поет ніколи не забуває про її славне минуле, хоча жорстоке сьогодення змушує весь
Звіром вити, горілку пити –
І не чаркою, поставцем,
І добі підставляти спите
Вірнопідданого лице,
І не рюмсати на поріддя,
Коли твій гайдамацький рід
Ріжуть линвами на обіддя
Кілька сот божевільних літ…
Він саркастично зауважує: “Отак живу, як мавпа серед мавп… ” У “винагороду” за поетичний бунт його перша збірка “Зимові дерева” так і не була надрукована.
Життєві труднощі не ламають, а гартують цю цільну натуру, цей незалежний дух. У 1972 його арештовують і засуджують на 5 років таборів. Незабаром після повернення з колимського заслання – новий арешт і засудження на 15 років. Але жоден з віршованих рядків, написаних у цей час, не містить каяття чи нарікання. Більше того, з неволі у листі до матері поет пише: “Не оплакуй моїх фотокарток, мамо… це щастя: мати таку долю, як у мене… Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі”.
Людина чистої та чутливої натури, Василь Стус виявляє себе у поезії як справжній стоїк, готовий мужньо нести хрест свого гіркого талану. Де б він не був, усюди відчував живий зв’язок зі своїм краєм. “Сто років, як сконала Січ”, “Ярій, душе. Ярій, а не ридай” – у цих та інших емоційних звертаннях до України звучить справжній біль за уярмлену землю і понівечену народну душу:
Народе мій, коли тобі проститься
Крик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах…
У поезії Василя Стуса звучить ще шевченківський мотив, який часто зустрічається в українській літературі. Він влучно поданий пристрасним вигуком про Україну: “Я не люблю її з великої любові!” Для Стуса прояв найвищої любові до українця – ненавидіти в ньому раба. Поет не допускає існування раба в собі: “Довіку не буде із мене раба, душа поневажить полони”.
Поетовій Музі судилося довго дивитися на світ через тюремні грати. Образ світу, поділеного на квадрати, частий і багатогранний у віршах Стуса. Все, що поділено, приписано, обезживлено, незмінно викликає в нього протест. Поезія спротиву і болю – так можна охарактеризувати творчість Василя Стуса. Величезна брила страждання виростає з його рядків: “Біда так тяжко пише мною. Так тяжко мною пише біль”.
Розлука з рідним краєм, туга за матір’ю, дружиною, сином, підірване здоров’я, тяжкі роздуми над добром і злом світу – цього забагато для однієї людини. Недаремно поет вигукує з болем у вірші: “Я не крицевий!” (“Скучив за степом… “). І водночас перо його вперто виводить:
Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
Сталить твій дух – отож терпи, терпи.
Ніхто тебе в недолі не врятує,
Ніхто й не зіб’є з власної тропи.
Він вірив, що буде потрібним рідному народу, не дивлячись на відлученість від читача й України. Навіть на межі життя і смерті обличчя його поетичної Музи не спотворене страхом чи розпачем, а відкрите назустріч обраній долі. Бо він із тих, хто навіть смертю продовжує справу свого життя.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Моя улюблена пора року весна.