Природа і людина у творчості Івана Драча
Природа і людина у творчості Івана Драча
Спочатку подивімося, в яких умовах виникла поезія Івана Драча. Поезія, а лірика в першу чергу, не могла не вловити тих величезних зрушень, які відбувалися в науці й техніці, змінювали уявлення людини про світ, в якому вона живе, перебудували людську психологію, створюючи привабливі утопії про блага технізованої цивілізації. Хто тоді не піддався спокусливому впливові цих чарів фізики, біології, хто не повірив, що математизація проникне навіть у мистецтво і буде знайдено алгоритм поезії, музики, скульптури.
Але
Сама сюжетна основа поеми проста й прозора. Ліричний
Новаторство І. Драча полягало і не у відриві від традицій, навіть принципів поетики його попередників, а в збагаченні, оновленні цих традицій зануренням у нову реальність світу, в прагненні освоїти її прикмети, ввести їх в систему метафор.
Саме звідси і “сивий сум”, і “тополь дівочих золотисті стріли”, і “оранжеве шептання”, і кружляння супутника “кругом чола” і багато інших несподіваних, не раз природних, а не раз штучних і силуваних метафоричних сполучень. Настанова на те, що поезія повинна вбирати в себе всі реалії, поняття сучасного світу й сучасного мислення людини, повинна гранично інтелектуалізуватися, оскільки універсальність слова здатна виразити всю повноту духовного самовираження людини, – ця настанова найповніше виявилася у збірках “Соняшник” (1962) та “Протуберанці серця” (1965).
Звідки походять драчівські “протуберанці серця”? Від тичининсь кого “червоних сонць протуберанці”. “Повстанців сонця” молодий поет зняв з їх космічної висоти і поселив у людину, в її серце, зробив ознакою вічного неспокою і невтомної діяльності для торжества справедливості, щастя, добра, сонячної сили серця:
Летить прокльон в зимовий сон, –
Ми розкутурхаєм в двобої
Людський граніт, людський гудрон
Багряним громом сили тої,
Що нас розчахує з добра, –
Так б’ють з сердець протуберанці –
Повстанці сонця… Біль вмира
У грандіознім сонцетанці…
Сонце тут – шкала моральних цінностей: чисте і просте “сонце віри”, “сонце смутку – з віжками на храпах”, “сонце смутку”, з якого виростає “жорстока мудрість”, поет взамін за сонце вимагає серце як найбільшу співмірну ціну, вимагав повноти самовіддачі людини за радість буття на землі. Усвідомлення настійної потреби жити за вищими законами краси і правди виступає у Драча не просто як гасло, заклик, – воно пройняте глибоким драматизмом.
Біль за сестер, чиє “бути чи не бути” безповоротно вмерло, посилюючись і наростаючи, вже дзвоном лунає в “Похороні голови колгоспу” (поема-трагедія “Ніж у сонці”).
Прощайте, ферми!
Й ви, воли розумні!
Й сторожкі коні в траурнім вбранні,
І чисте сонце, й люди, й лист кленовий!
І ви, машини, й ти, кринице вірна!
Прощай, дорого! Й ви, воли розумні!
А ти, Бетховене, прости мене за те,
Що я не мав часу прийти до тебе,
Що знаю я симфонії полів,
Але твоєї жодної не знаю.
Прости мені, Бетховене, за це.
Критик Ю. Суровцев у передмові до книги поезій І. Драча “Солнечнuй гром”, виданій російською мовою, справедливо писав, що в болях, гіркоті героїв, лірично підкреслених автором, відчувається “мрія – про час, коли повинно “вистачити життя” і на “симфонії полів”, і на Бетховена”. Такий висновок підтверджується співвідношенням у творчості поета високих загальнолюдських цінностей з тим, що створено безіменними трудівниками. І тут немає ніякої нарочитості, неспівмірності величин: для поета головною є думка про те, що великі витвори майстрів грунтувалися на народній основі й ставали загальнолюдським надбанням. Недарма в “Баладі про Сар’янів та Ван Гогів” такі несподівані аналогії:
Поорані віком смагляві лиця:
Горпини, Теклі, Тетяни і Ганни –
Сар’яни в хустках,
Ван Гоги в спідницях,
Кричевські з порепаними ногами.
Вони, ці жінки, білять і малюють звичайні сільські хати, але поет переконаний, що без цих хат, без цих “Парфенонів солом’яно-русих” не було б “співмірної музики граніту”, не цілилися б у блакить “вітражів веселі зграї” і що забуття народних основ породжує потвори “цегли, заліза і скла”, яких “Зверхньо бридиться небо з холодними зорями” (“Архітектурний диптих”).
Одна з найхарактерніших особливостей розвитку І. Драча як поета, найприкметніша риса внутрішнього “сюжету” його лірики полягає в тому, що гострота вражень, справді ненаситна жадоба бачення, відчуття, заглибленість у поетичну традицію перебувають у нерозривній єдності з такою ж невтоленною спрагою інтелекту, прагненням осмислювати шляхи і наслідки науково-технічного прогресу. Вірш “До джерел” пронизує та ж ідея, що й “Баладу про Сар’янів та Ван Гогів” та інші твори збірок “Соняшник” і “Протуберанці серця” – ідея народних джерел справжнього мистецтва, ідея високої шляхетності душі народу, аристократизму селянського кореня. І все ж, коли порівнюєш “Баладу про Сар’янів і Ван Гогів” з віршем “До джерел”, бачиш, на перший погляд, незначну, але все ж помітну різницю між ними. Вона полягає в зміні принципу підходу, кута зору на предмет. Якщо в перших книгах позиція поета випливає із сучасної реальності, то, починаючи від “Балад буднів” (1967) та “До джерел” (1972), точка зору зміщується у бік джерел, до природної послідовності (“Корінь і крона”, 1974).
Що спричинило до такої зміни? Поет відчув справедливість думки, що найважче здобути визнання земляків. Він усвідомив, що поет не може обмежувати себе лише одною якоюсь читацькою аудиторією, тільки колом інтелектуалів, і що він повинен шукати шлях до найширшого кола читачів, а отже, свої мистецькі шукання зробити “доступні – шими людям”, бо “без читача нема поета, нема поезії”. Крім цього, у погляді на світ крізь призму космічних швидкостей і синхрофазот ронів, який спершу був таким новим, незвичним, несподіваним і обіцяв стільки відкриттів у поезії, поступово стала окреслюватися межа. Скільки разів, наприклад, цитувалися рядки поета, в яких так по-молодечому загонисте було висловлено захоплення “фотонними крилами” космічного віку:
Але я вже скоріше помру,
Ніж з ракети в авто пересяду.
Що це?
Музика буйних форм
Лама строгі тонкі пілястри
А чи віку пекельного шторм
Виробляє з прямого хвилясте?
Спершу про ракету. В ній неможливо перебувати постійно, доводиться пересідати в авто. Та й не тільки в нього. В пам’яті кожного не стерся ще, мабуть, факт, про який розповідалося на сторінках “Комсомольской правдu”: журналіст із Далекого Сходу вирішив пройти від Владивостока до Москви пішки і подолав цей шлях за рік. Найсильні шим його враженням від цієї тривалої й нелегкої мандрівки було: яка велика наша земля, які безмежні її простори, яке багатство ландшафтів і які цікаві переходи пір року зі змінами кольорів, перельотами птаства… А було це здійснено в той час, коли поети оголосили нашу планету маленькою (“шариком”). Земля не змінилася, змінилося, а багато в чому збіднилося наше сприйняття її, наше знання про неї на рівні спостереження природи, живих, безпосередніх контактів з нею.
Тепер – про інтелектуальне новаторство. Воно теж має свої межі, і недовго довелося чекати, коли “орбіти” та “реторти” стали перетворюватися в такі ж поетичні штампи й стереотипи, якими до того були “солов’їні гаї” та “журавлині ключі”. Справа, зрештою, не в штампах: вони Драчеві не загрожували. Просто поет усе глибше усвідомлював, що загальнолюдський прогрес неможливий без збереження історичної пам’яті, подолання земного тяжіння не може бути корисним і плодотворним для людини без рівновеликої сили тяжіння до рідної землі, народу й того, що він створив, інакше людину проковтне безодня бездуховності. Так само поезія не може успішно розвиватися, базуючись на голому, рафінованому інтелектуалізмі: мотор “сконструйованої” метафори, хоч би якою витонченою вона не була, швидко заглухне; ускладнений образ буде мертвонароджений, якщо він не спирається на життєву матерію, на людський характер, на стихію рідної мови…
Книги “Балади буднів” та “До джерел” (маються на увазі нові твори, що ввійшли до цієї збірки) можна назвати переламними в творчій біографії І. Драча, в них виразно виявилися сліди переорієнтації, кажучи словами самого автора, від “балад ДНК” до “балад буднів”, від ускладнено-асоціативного образотворення до образності, орієнтованої на фольклорну символіку. Це був значною мірою перехідний, може, навіть переламний період.
Отже, як би не усвідомлювала людина всіх парадоксів сучасного світу, всіх кричущих суперечностей його, всіх проявів, коли досягнення науки були використані проти гуманності, вона, людина, не може існувати поза цим світом, не може звільнитися від нього, як від власної шкіри. На що ж їй спертися у своєму прийнятті науки, технічної цивілізації? Це вже питання соціально-морального плану. І. Драч намагав ся дати на нього відповідь у поемі “Ніж у сонці”, відповідь чітку й переконливу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Історія написання дім на горі.