Силабічне віршування

Силабічне віршування (грецьк. syllаbe – склад) – система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто – 13, рідше – 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених. С в. характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить, віршовий рядок на дві рівновеликі частини:

Неначебто списи, // колосся по полю,

Люди колосся /І стинають без

болю (Лазар Баранович, переклад з польської Ольги Крекотень).

С в. притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у вигляді одного і того ж розміру. Це спостерігається у французькій, польській, турецькій, сербській, вірменській та ін. версифікаціях. Під впливом такого віршування у Польші та латиномовних поетик С. в: поширилось і в Україні XVI-XVIII ст., знайшовши тут зустрічні течії фольклорного походження – коломийки. При певному пануванні парокситонної

рими у творчості тогочасних українських поетів (дмитро Братковський, Лазар Баранович, Софроній Почаський, Климентій Зіновіїв, Семен дівович та ін.) вживалися вірші з окситонним римуванням, не властивим польській поезії (І. Максимович, “Алфавіт зібраний, римами складений”), траплялися дактилічні закінчення перед цезурою (деякі фрагменти з твору Касіяна Саковича “Вірші на жалосний погреб зацкого рицера Петра Конашевича-Сагайдачного… “: “Кгди ж лепій єст стратити // живот за ойчизну, / Ніжли неприятелю // достать ся в коризну”. Україномовна стихія із гнучкою формою акцентування сприяла поступовому видозмінюванню С. в., зумовлювала повільний перехід версифікацій, починаючи від Івана Некрашевича та Григорія Сковороди, до згармонійованої силабо-тоніки, що помітно виявилася в українській поезії другої половини ЩХ ст. Силабічна система прищеплювалася і російському віршуванню завдяки вихованцям та викладачам Києво-Могилянської академії (Симеон Полоцький, Феофан Прокопович та ін.), але контрастувала з природним для російської мови райошником та іншими формами акцентного вірша, видавалася дещо “штучною”. Тому реформа Тредіаковського – Ломоносова (XVIII ст.), на основі якої розвинулася російська силабо-тоніка, спиралася на власні мовні закономірності, випливала із потреб російської поезії.