Володимир Дрозд – Злодій



Володимир Дрозд

“ЗЛОДІЙ”

Так і не зміг Григорій пригадати сну. Пам’ятався лише страх, що розбудив його. Кліпнув запаленими очима по золотих п’ятірках вікон – на погоді стояло, рання весна. Намацав на черені папушу самосаду. Вогкуватий ще, але курити хочеться, аж під грудьми смокче. Опустив ноги з лежанки на лаву. Внизу калабанями халяв темніли чоботи. Дні ноги його влізе, але шив, щоб онуч побільше, бо зими холодні тепер, а про валянці і не мріялося, де ті валянці узять. Передки побабіли і задерлися, ніби лижви. А води не пропускають.

Учора ходив за болото по ломаччя, стрибав з купини на купину, траплялось і у воду – онучі сухі. У кого ремесло в руках, тому легше прожить, але й усього потроху уміть – теж добре. Ось він, Григорій Лобода, – тесля від батька, а припече – і шкіру вичинить, і сяке таке обув’я сточить. У запічку якого тільки причандалля нема. От кленових гвіздків для підметок до шмаття олова: у війну вивчився ложки в піску виливати.

Дерев’яні визублюються, хоч і їсти нема чого. А головне, думалося – понесу ложки олов’яні на базар, загрошіє в кишенях. Коли з контори посильна приходить: голова кличуть. А голова –

новий, приїжджий. Так і так, товаришу Лобода, каже, виписуй деревину, яку там треба, і заготовляй колодки та спиці для коліс, щоб на весну готове було, бо треба вози ставити на нові колеса, а ти, мовляв, до війни колісникував. Усеньку зиму спиці стругав та колодки виточував, аж Параска сварилася, що майстерня в хаті. Не до ложок було. Яка вже там грошва – колгоспу помогти треба. Бо хто ті колеса поробить, як не Лобода. Більш нема кому. І домує, а трудодні ідуть, боронився від Параски, та й тріска яка у грубу, на підпал. Хоч, як подумать, що з тих трудоднів, коли на трудодень по двісті грамів? Та й тих не допросишся, бо комори порожні.

А ось і краник самоварний серед різного мотлоху. Юрко самовара знайшов на горищі, в солом’яній трусі, хотів ганчірнику здати, ганчірник за мідь книжечки дає, а до книжок син охочий. Григорію ж заманулося чайку із самовара попити, рішив одремонтувать. Тепер що – Параска в горщик чебрецю кине або вишневих гілочок, закипить, пий та й зазирай, чи дна не видно. І смак не той. У революцію батько з панського двору приніс того самовара. Пили чай довго і розважливо: аж поки не спітніє під великим пальцем лівої ноги. Замість цукру – варенуха бурякова. Тепер з цукром вільніше. У перекупок – на склянку. Але жовтий. Перепалений ніби. А восени дочка принесла з міста сулію маляси. Як мед, маляса. Правда, трохи гірчить. На хліб мазали, поки хліб був. І кисіль варили. Потім картоплі не стало, нема де крохмалю взяти. А самовара Григорій так і не одремонтував, усе руки не доходять до своєї роботи за колгоспною.

Нарешті намацав Григорій у запічку ножа. Саморобного, з шкіряною ручкою. Виточив, як вози латав біля кузні. Зайшла до хати Параска, край спідниці підіткнутий, курей годувала. Дві курки лишилось, а треба різать, бо вже од вітру падають, нема й зернини, щоб кинуть. Так вона полову напарює і силоміць курям запихає.

– Трохи комарика придавив… Зараз подамся на скиртовище. Мо’, корові насмичу.

– Як на сон тягне, то спи, треба спать…

Мовила особливим, грудним голосом. А може – звичайним. Може, вчулося Григорію. Сьогодні що хоч може вчутися, такий уже у нього дурний характер. 6 такі, що обома руками гребуть до себе, і хоч би що. Ще й на інших спогорда поглядають. А він ще й на гріш чужого не узяв, а вже сам себе судить судом строгим. А на сон теперечки завжди тягне. Бо недоїдаєш.

– Куди це ти вже нагострила литки?

– Рукавця шукаю, наче крізь землю провалився, – грюкнула віком скрині.

Висока, худа й темна з лиця його Параска, наче вихльостаний дощами одвірок. Життя її так вичорнило і висушило. То нестачі, то війна, то знову нестачі. Тільки й пожили, що перед війною. Коли вже у колгоспі устаткувалось. По зерну ходили. Ще й кавуни в сороковому колгосп посадив, такі кавуняки, як гарбузи. Григорій воза цілого привіз, до морозів були.

– У Кушнірів яма картоплі ще перед війною зогнила, подивилися тоді й закрили. Тепер згадали. Наче крохмаль картопля. Біла-біла всередині. Казала Уляна, що на сушню виміняє. У кого з горла пре, тому і бог дає.

– Гниль хтозна-колишню – на сушню?

– А ти думав, що Кушніри даром дадуть?.. Григорій різав тютюн на краю порубцьованого ножем ослона. Солодко пахло, наче спечного дня на тютюновім полі. І як воно у природі влаштовано. Отрута з отрут, а пахне медом. Самосадним димом затягнешся – голод перебиває, не так смокче під грудьми. Бабам воно важче. Бо не курять. Але баби – стожильні! А може, терплячіші. Ледве ноги волочать, а не ремствують. Та й на кого ремствувать? На війну недавню чи на бога, що дощу минулого літа не послав? Ось і в Параски вуста – ніби дратвою зшиті. Схилилася на край столу грудьми сухими, втелющила очима в нього, Григорія, і ні пари з вуст. І Григорій мовчить. Тихо в хаті. Ще й ходики зупинилися. А гирю підтягував ранком. Ланцюжок заіржавів, треба гасом змастити. Бо уже звикли до годинника, наче мертво в хаті. І вдосвіта – ніби вже на тім світі, не закукурікає по селу (усіх півнів порізали). Ну, довго вона мовчатиме? Тепер Григорій згадав: нічого йому не снилося, а довго не міг прокинутися, не хотілося йому прокидатись.

– Так, може, таки не підеш? – тихо спитала Параска.

– А хто піде – ти?!

– Гнилля того у Кушнірів виміняю, сушні ще є клуночок.

– Од того гнилля скоро самі гниллям станемо, і діти наші.

– Хіба я винна, що розруха і не вродило?

– Так нащо ж дурне триндикать?

Параска вхопила рукавець із сушнею і тінню майнула під вікном, що на задвірки. Григорій жадібно ковтнув гіркий тютюновий дим. Даремно він так повівся із жінкою. Бо їй – не мед ниньки. Юрко прибіжить із школи, тільки-но через поріг – і до матері: їсти! А їсти – хіба себе вріж та поклади.

Здмухнув з ослона тютюнову потеруху, підставив сонцю – крізь шибки – спину. Ломить кістки. Вбрід річку отакої ось пори переходили, а потім три доби в мокрих, кригою взялися, шинельках під вогнем німецьким лежали, думав – там і капець, аж ні, розходився, а тепер ось скрипить у колінах, як іде, наче немазані колеса, і вночі – по всьому тілу колючки. А сонечко таки пригріває. Швидше б уже на тепло повертало. Кропивка під тином випнеться, а там – і щавель. Потім акація зацвіте. Хліб з акацієвого цвіту – нудотно-солодкий, трав’янистий, ц все ж щось та є в шлунку. Так – і до перших колосків. Куліш із молодого жита – ой і смакота! З молочком! їси – їсти хочеться. Але далеко ще до перших колосків. Хоч би вже гнилі тої виміняла Параска у Кушнірів. Юрко в неділю весь день по торішньому картоплянищу бродив, ноги до крові стер, а назбирав із ківш, перемерзлої, гнилої. У хату не можна було зайти, як відпарювала та на деруни терла. Чорні, як земля, ті деруни. А мусиш їсти, як хочеш жить. І землю їстимеш, бо душа їсти требує.

А яма гнилої картоплі в таку весну – це ніби од бога Кушніру послано. За великі його заслуги. Вірьовку б йому конопляну намилену. 6 ж такі везучі людці – од корита церковного до труни, мабуть. Уже мали розкуркулювати в тридцять першому – цей таки глитаєм був. Але хитрим. То двоюрідний, то троюрідний, то тещин племінник на нього роблять, наймитів – нема… Так прочув, що розкуркулюватимуть,- удосвіта заяву до колгоспу, і вже усі його воли-коні з реманентом – на колгоспному дворі. Року не минуло, уже Кушнір перший на трибуну рветься, аж вогонь з рота – за комуну і високий урожай. Скоро його по рільництву старшим зробили, наглядать за полями. Кобилку дали, сідло. До самісінької війни не брав на пупа. На фронт не пішов, бо ліве око скляне, з дитинства, півень виклював. Під німцем таким бауером зробився – на все село. Поліцаїв і старост, правда, обминав, але більше про очі людські, бо розповідає Параска, що пиячила у нього нова власть ночами, за віконницями зачиненими. А тільки фронт перекотився, уже Кушнір на бригадному дворі і покрикує. Ладнався, значить, знову командувати. Так баби не дали, баби у війну бідові стали. Це тільки його Параска пальця до Кушнірового рота поклала. Він і одкусив, не довго думаючи. Лишилася, звісно, сама, з малим Юрком на руках, а від Наталки, старшої дочки, яка ще поміч? Кушнірам садила й полола, а вони коли молока літерку наллють малому, їхню корову поліцаї забрали. Берегла Параска золоту царську п’ятірку, од матері придане. Так Дем’ян узяв дурну бабу на шпуги: “За п’ятірку золоту – корову оддам, і будете з молоком і кум королю… ” А вже прочув од поліцая, дружка, що наказано усю худобу реквізувать, бо фронт наближається. Сьогодні Параска п’ятірку віднесла і корову на налигачі привела у двір, а завтра ту корову німець – з автомата; повар їхній, кухня в рівчаку стояла, змилостивився над тубілкою і голову корови Парасці кинув. Отак за п’ятірку золоту коров’ячу голову купила. Казав якось Кушніру: “Оддай, Дем’яне, золото, що в моєї баби лихої години видурив, може, я собі зуби вставлю, що на фронті повипадали”. Засміявся: “Хай дурна не буде, кум королю… ”

А й правильно, мабуть, як подумать. Хай дурна не буде. Світ такий, що у рота пальця не клади. Нікому. Бо відкусять. А ти не чекай, вкуси перший. Хто перший кусає, тому легше прожити. У кого – зуби. І руки. Довгі руки. Ось і цієї весни. Усім не мед, але ж не всі – надголодь. Жебрак вертався з хутора, попросив водички теплої. Параска узвару налила, а жебрак дістав з торби окрайчик хліба, свіжий, аж дихає ще. Вони з Параскою і то ледве очі одвели, а Юрко, хлопчак, дитина,- очима той хлібець їсть. Від різдва, вважай, хлібця не бачило. Од мельника хлібець, у того кишені, сміються, довгі до колін, наносив із млина. У Кушнірів – теж є, але ті не подадуть жебракові. Він, Григорій, теж міг би потяжку мать. Де яка деревина на загальному дворі – його була б, якби до себе гріб. Голові колгоспу хату складав. Уже ж би-голова для нього нічого не пошкодував, якби йому рот відкрився. Бо теслів у селі – раз, два, і нема. А рот йому так і не відкрився.

Дуже, правда, на сад понадіявся. Бо вродило. І груші, і яблуні. Трохи й вишень було. Так податок великий принесли. Ще й облігації – біліганки, як дід Ласун каже. Такий смішний дід. У землянці живе, бо німці хату спалили, а жінку й дочку вивезли кудись, бо до партизанів стежку знав. Так Ласун як побачить фінагента на кутку, а той у солом’яному капелюсі, ще довоєнному, по селу за тепла ходить, так і в крик: “Капелюх біліганки несе! Капелюх біліганки несе!” Люди – хто куди. Хто в пригребиці, хто в берег. Да, так дуже на сад понадіявся. Та всю надію податки і обліганки з’їли. Воно – і державі треба. Відбудова. Другий рік по війні. Усі сили напружити, в газетах пишуть. Треба пережить. Діти підростуть. Тоді й собі будинок збудує. Як у фінагента. Стіни – з дубу сухого, віки стоятиме, а дах – бляшаний. Сяє дах під сонцем, наче срібний. Звісно, на грошах людина працює. Свіжа копійка. Не з колгоспних трудоднів побудувався. Кому тепер і будуватися, як не йому. Попросив Лободу віконні рами зробить. Григорій зробив. І узяв небагато. Може, хоч за страхування не так давитиме. Бо де він зараз візьме? Шинельку хіба що продасть, так треба ж у чомусь ходити. Та й пам’ять. Скільки в ній натерпівся, нібито вже шкіра твоя.

Де взяти – украсти. Ніби йому звикать. І дуже просто. Він змалку такий відчайдух. Це для нього ніби насіння лузати – красти. Що погано лежить, так і липне до його рук. Ще без штанів, вважай, бігав, а вже не минав. У сусідському дворі груша-іллінка красувалася. Пишна така. Груші жовті, рум’янець на щічках, очі вбирають. Так він, голопуз, що придумав? Петельку з кінського волосу прилаштував на тичину, і – повзком, повзком через межу під грушу. А під грушею – малинник. Грушу запетлює і – сіп. Є. Гілка хилитнеться, та ще земля – гуп, гуп. Догупався, що сусіда вчув. Було…

А ось уже перед війною. У лавці Григорій торгував. Улітку – черга за морсом. А робиться морс дуже просто: на відро води – сто грамів порошку, червоного, наче кров загусла. А він придумав: на двоє відер – сто грамів. Хоча що там було придумувати? У районі на базі один продавець йому підказав. Григорій як підрахував подумки – та це ж мішок грошей одразу. І наварганив бочку. Розведеного. Люди пили – ще й дякували, і мокре, і ледь-ледь солоденьке. А мідяки дзенькали, дзенькали. Правда, характеру не вистачило в нього. По обіді шубовснув у бочку ще, мо’, з кіло того порошку. Аж гіркувате стало. Бо не захотів руки бруднити. Та й нащо йому тоді були гроші? Нащо людині грошей багато? Не голодна, одіта – і спасибі. А перед війною було вже дещо – і одягтись, і попоїсти. А тепер – усе інакше. Тепер не проживеш, якщо не вкрадеш. Війна багато списала і ще спише. Подумаєш, на якийсь там маторженик украде. На зуба покласти. Так не від того, що з горла пре, а голод диктує. Голод – він свої закони пише, супроти них не станеш. У животі закони. На шкірі закони пише, не на папері. У війну не таке робили, і нічого. Як виходили з оточення. Лісами. Не кожен двір обіймами зустрічав. Лісовики – люди скупі й недовірливі. Обережні люди. Та й не завжди на хутір сунешся: то. фріци близько, то новоспечені поліцаї. Чекаєш, поки місяць пірне у хмари, тоді повзеш на городи, землю гребеш. Нігті обламувались, пучки пальців до крові стиралися, зате бульбами пазуху наб’єш і знову ти до життя лицем повернутий, а не до смерті. І не замислювався, погано чи добре це – чуже брать, не тобою роблене. Ти мусив жить. І совість не докоряла. Хай – війна. Але що таке – совість? її що – на зуба покладеш? В твоєму кулаці вона, совість. Стисни кулак міцніше, щоб аж пальці побіліли,- сидітиме твоя совість, як мишка в нірці. Хіба що зітхне нишком. Хай собі зітхає. До кращих, ситніших, часів. Сита людина, вона може дозволити собі таку розкіш – совість пецькати. А якщо в череві пусто і діти твої голодними очима тебе печуть – кулак стисни і забудь, що вона в тебе є, совість.

Григорій справді стиснув у кулаці клапоть газети, аж дугасті ямки від нігтів відбилися на долоні. Побачив їх – і усміхнувся змучено. Розняв кулак, поклав долоню з випростаними пальцями на самоткану скатертину. Шкіра долоні шорстка, як тертушка, і темна, схожа на нижню скоринку паляниці. А найбільше він любить хліб, випечений на капустяному листі. І одразу заборонив собі думати про хліб. Бо аж у голові запаморочіло, так їсти закортіло. Натомість думав про життя своє. Як воно у нього склалося важко. Бо на важкі роки припало. Перевертав подумки роки, ніби скиби давно неораної толоки, а не міг пригадати, щоб колись поласився на чуже. Навіть парубком не лазив з ватагами хлопців по чужих садах, соромився не труджене ним брати. І потім, коли женився та побудувався на околиці села. Край загального поля. Скрутно жилося, а на колгоспне поле з мішком не ходив. Хіба що1 яку соломину, мишвою переїдену, чи полову. Бо то вже нікому не потрібно. Л багатьом не спадало й на думку, що Григорій Лобода мас під боком поло і рук не гріє.

Чого тобі, Лобода, не жити. Стань з граблями на межі і гроби колгоспне…

Григорій відмовчувався. Бо не любив багато балакати. Та й не повірять. Мудрий, скажуть, у борщ собі не наплює. Хто признається? Коли хлопчаки торік у колгоспному саду яблук нарвали – двом повнолітнім по п’ять років суд одмірвв. Строго тепер. Ніхто не признається. І люди різне думатимуть. Ніч, скажуть, тільки й бачила. Уміє, значить, красти, якщо не ловиться. А що, хай кажуть. Він і справді – такий. Хитрий. Мудрий. Жити уміє. Красти уміє. Усе вміє.

Сонце пригрівало в спину. Ніби хто теплу долоню поклав. Було б ще поспати. Крізь примружені очі – дрімалося, повіки самі опускались – довгі плями стін. Стрепенувся, примусив себе підняти повіки – сонце сипнуло в очі колючими голками. Очі давно щеміли – од недоїдання. Недопалок припікав пальці. Лобода важко підвівся, почовгав через усю хату до печі. Підлога була ніби книга, читана-пере-читана з дитинства. Або власна долоня: у рубцях, ранках, покільчена мозолями. Ось слід сокири, ковзнула, коли він майстрував колиску, Наталка щойно народилася. Туточки кросна стояли, Параска молодша була – лляні скатерті ткала, такі скатерті, що з усього села баби сходилися помилуватись. Тепер хоч би на підштаники якого полотна зіткала. Біля лежанки дошки обвуглені, тут стояла буржуйка у холодні зими. Прострелина біля порога – поліцай стрелив, бо Параска не хотіла корову віддавати. Лобода пошпурив залишок цигарки у припічок. Злість їла душу. Безадресна. Як себе не накручував із самого-ранку, а рішимості не було. Рішимості піти і вкрасти. Забрався на лежанку, ноги в чоботищах поставив на лаву, голову звісив між кістлявих колін і бездумно слухав, як голодні миші гризуть у кутку хати дерев’яне ліжко.

Коли сонце, відбившись у дзеркалі, хлюпнуло в мисники, прийшов із школи Юрко. У шкарбанах його хлюпало, і на підлозі стелилися мокрі сліди.

– Знову в калюжах шубовтався? – сердито буркнув Григорій, хоч і радів синові, несила було далі залишатися наодинці з думками.

– Лівий протікає,- відповів хлопчак, знімаючи чоботи. – Мама пальто дошила?

– Тобі хоч щодня ший – обшмондяєш. Менше треба по дурних стежках гайсать.

Юрко винувато зігнув кучмату голову і, як був, у старенькій материній куфайці із закасаними рукавами, шмигнув повз батька на піч. Оченята його теж промайнули повз батька, і на мить не затримавшись, а ;це була уже най-певніша ознака, що у школі не все гаразд.

– Знову щось утворив, розбійнику?! – Тамовану злість хотілося на комусь зігнати, хоч на синові.

– Нічого не натворив…

– На морді написано.

– Бігав по двору, на той їхній буфет і не дивився. А учитель, Семен Семенович, покликав. Іди, каже, і тобі поїсти дадуть. Налила мені тітка супу тарілку і чашку чаю подала. Суп я з’їв, з картоплею суп, солоденька така картопля, а чашку з чаєм рукавом перевернув. Із цукром був чай, я один разочок лизнув із столу. Тітка сварилася, а Семен Семенович нічого не сказав, ще й по голові погладив. Хороший він.

– Якби був відмінником, щодня годували б.

– Ні, у буфеті у нас лише учителів годують і тих дітей, у кого батька немає…

Нічого не сказав Григорій, лише потягся знову до тютюну: “Може, й на краще, якщо попадуся. Одним ротом менше стане. І Юрка в шкільному буфеті підгодовуватимуть, бо ж без батька лишиться… ” Спокійно так стало. Отже, нічого страшного, якщо Дем’ян застукає його під коморою чи уже з торбою на плечі і пригостить кулею. А той стрелить, без попередження стрелить, щоб себе показать, щоб сліди окупаційних років підрихтувати. Мовляв, дивіться, який я – за колгоспне добро. Хай стріляє, коли вже так випаде. Не треба буде Парасці щодня думати, чим чоловіка нагодувать. І Юркові щодня – суп і чай з цукром. У шкільному буфеті. Бо ж – безбатченко. Воно ще мале, дурне, мо’, й радітиме, що так. Наталка – та за своїм ученням теж швидко плакати перестане. Ще, може, й легшенько буде – справку з сільради візьме, що безбатченко, що матеріальна поміч потрібна, розповідала вона щось таке, що до безбатченків і в них є увага. Бо по війні. Григорій зліз з лежанки, заходив по хаті. Пахкав самокруткою, аж іскри сіялися на підлогу. Сунув на голову пожмакану військову шапку (зірку синові подарував, і лише слід од зірки – на цигейці), вийшов у сінці. Крізь дірки в стрісі сіялося світло дня. Сонячне проміння креслило бантини та перекладини на горищі – пунктирно. Під стріхою стриміли широкі німецькі лижі з тупоносими передками. У коморі, на полиці, лежали свердла, від зовсім крихітних до широких, як кулак, колоди коліс свердлити. Григорій вибрав середнє, завтовшки в палець. Тепер, коли почав готувати інструмент для вечірньої роботи, уже майже не вагався, не думав, чим це все може закінчитися, а думав, як краще зробити те, що намислив.

У хаті Григорій затиснув свердло між колін і заходився гострити.

– А нащо вам свердло, тату? – озвався з печі син.

– Язика тобі просвердлимо, щоб менше патякав.

– У дядька Дем’яна, Сергійкового батька, теж свердла є, під лавкою в сундуку лежать.

– І добре, що є.

– Але він нічого ними не свердлить, а коли не зайдеш, гвинтівку чистить, бо сторожує біля комори.

– Кожен на хліб заробляє, як може.

– Гвинтівкою, мабуть, скоріше, тату, бо у них і тепер хлібець є, Сергій бере в школу, так пахне з шаньки…

– Учи вже свої уроки.

– Я не просив у нього хлібця, а Микола попросив, так той Миколі каже: “Проповзи попід партами через увесь клас, то дам шматочок”. А Микола його тоді куркулякою обізвав. А Сергій тоді Миколі губу розквасив, страшно дивитися.

– Белебениш, їй-бо, наче трієр! – гримнув Григорій. – Ще двійок нахапаєш – зсиню задницю!

– А ми з арифметики контрольну писали, так на завтра нема чого робити. А з мови Семен Семенович наказав переказ про наше село написати. Так я ще в неділю написав.

– Що ж ти там такого понаписував? – щиро зацікавився Григорій.

– Так там дві сторіночки, – Юрко дивився на рукавчик з маком та зернятами за бантиною, у землю, ось повесніє, треба ж щось покласти, і облизувався – голодне, бідне. – Що нові будинки біліють над колгоспним ставом, електричні лампочки в будинках сяють, а на полях стрекотять комбайни.

– Гарно… – аж плямкнув Лобода. – Але про нові будинки та комбайни ти, мабуть, перебрехав трохи. У нас тільки фінагент і побудувався, та ще голова. І комбайнів нема, мати твоя серпом жне. Та й електрики – де ти бачив, біля каганця очі сліпиш.

– Так треба. Так у книгах написано. І Семен Семенович учить, він знає, як писати.

– Далеко підеш… – невесело посміхнувся Григорій. – Хоч іноді нас із матір’ю згадуй.

І більш нічого не сказав.

Після одної суперечки з сином стримував себе. Було це під минулу осінь. Три яблуні біля хати зрубав він. Бо фінагент податок за них правив. Добрі яблуні, ще Григоріїв батько садив. Злість накипіла. Щось і буркнув про дурний закон, що дерева оподатковує.

– Такого не кажи, тату, бо наші закони – усі хороші. У нас закони пишуться, щоб людям краще жилося. І Семен Семенович так учить.

– Жери, поки в мисці є! – озлився Григорій. – Вашому Семену Семеновичу за те гроші платять, щоб він закони підхвалював. Він що хоч набреше!..

– І не набреше! І не набреше! – Юрко поклав ложку, ковзнув із-за столу і вже крізь сльози гукнув із печі: – Бо наші закони – найсправедливіші в світі і всі – для людей!

– Та я за наші закони півсвіту проповз і відро крові пролив! – аж скреготнув зубами Лобода. – Так ти, безштанько, мене учитимеш! Ось прийде літо, попросиш яблука, то я тебе до твого язикатого Семена Семеновича пошлю! Щоб він клоччям голови вам не набивав!

Параска штовхала його у бік, і Наталка дивилася докірливо, і Григорій осмикнув себе, примусив умовкнути. Але довго ще, дихаючи гарячим, гірким тютюновим димом, думав про сина, про його переконаність. І відтоді не задирався до Юрка. Якщо їх так вчать, отже, так треба. Коли й починали при синові говорити про трудне повоєнне життя, одсилав Юрка.

Тінь пропливла повз вікна.

– Штунда іде, тату! – гукнув з печі Юрко.

– Для кого штунда, а для тебе, шмаркача, – дядько Михайло! – розсердився Лобода. Бо й бригадира зупиняв, коли той голос підвищував на його сусіда: “Що ти, штунда, там чухаєшся?..”

У сінцях загупали кроки, несміливо рипнули двері:

– Можна до вас, люди добрі?

– Добрі чи погані, а заходь, – приязно відповів Григорій, підводячись із лави назустріч гостю.

Любив з ним побалакати. А вельми сьогодні був радий. Старший од нього роками Михайло, та й старило його бліде, з глибокими борознами обличчя. Під гладеньким, аж ніби прозорим чолом ясніли очі – лагідні, дитинні. Ніби світилися зсередини. На фронтах випало стрічати різного люду, і розумів Григорій, що та лагідність і дитинність – од віри. Щонеділі за будь-якої погоди ішов Михайло в сусіднє село, де баптисти збиралися на молитви. Знав штунда чимало, начитаний був, але розповідав нуднувато, ніби кисіль, тяглися його слова про віру, про скоре пришестя. Чоловіки на колодках трохи слухали його, але скоро починали про своє, найчастіше – про війну, хто де воював, пропалюючи вечорові сутінки гудзиками цигарок. Штунда не палив, боявся тютюнового диму – і залишав гурт. Дехто :І мужчин намагався дойняти його прискіпливими запитаннями. Проте штунда не злився. З лагідною, дещо зверхньою посмішкою вислуховував образливі слова і тихо, але з глибокою переконаністю відповідав:

– Я щасливий, бо розумію боже слово. Прийде час – усі люди зрозуміють…

З Лободою Михайло давно вже не говорив про бога, бо той глумливо зазирав у блаженні очі сусіди і наступав:

– Навіщо ж бог війну посилає, як він такий добрий і все – від бога? Га, скажи? Чи, може, од великої любові до людей? Ось ти віруєш у боже слово. А теж голодуєш, як і я, невіруючий. І діти твої, як і мої, недоїдають. Де ж божа правда, божа сила? Скажи, скажи…

Слова про потойбічне царство, про жертву, про любов безкорисливу безслідно танули у впертій земній душі Григорія, що зневірився у красивих словах, як в облігаціях. То вже Михайло розповідав не про бога, а про різні випадки з давньої історії, що в ній кохався. Та ще про душу іноді сперечалися. Непримиримо, важко. Бо в справах душевних, признавався собі Лобода, штунда приїжджих лекторів переважить.

Поручкалися, бо сьогодні ще не бачились. Штунда зняв шапку, сів до столу. Розмовляли про погоду, обсудили, що обіцяють озимі і коли можна буде ярину сіяти. А потім Михайло попросив із півдесятка сірників позичити: “Бо жару в печі не догледіла господиня, а в місті давно не були, сходимо найближчої неділі і віддамо, а може, до лавки сірники привезуть, обіцяли”. Григорій відрахував п’ять сірників, ще й терки шматочок одломив, подав сусідові. Хоч і в самих лишалося з десяток голівок – не турбувався. У них, штундів, такого нема, щоб не віддати позичене. Чужого не візьмуть. Це таки правда. Бог чи не бог, а добре їх муштрують у секті. Аж дивно часом. Жива людина, а не п’є чарки, не палить, слова лайливого не скаже. Ніби хмарка в небі – так живе. Ось тільки якби голови байками не засмічувала.

– Золотий чоловік був би ти, Михайло, якби божими помислами менше переймався…

– І віра наша і безвір’я – од бога.

– А доводилося тобі, Михайле, порушувати заповіді божі? – Не хотів давній спір їхній ворушити, але душа криком кричала.

– Убивав на війні, так то проститься, бо – ворогів держави.

– А красти доводилося тобі, Михайле? – Дивився пильно, як неправду скаже – по обличчю помітить.

– Ні, – суворо і твердо мовив штунда. – Відколи з богом – ні.

– А міг би вкрасти?

– Не міг би, віра не дозволить.

– А якби з голоду помирав?

– Поки бог розуму не одібрав – ні.

– А якби діти твої голодували?

– На все воля божа, – по хвилі зітхнув штунда. – І дітям бог іспитаніє посилає, щоби воздать потім. Ні, не взяв би чужого.

– І що ж би стримало тебе, Михайле?

– Як що – страх кари божої, гніву його.

– Ага, ага, боїшся, і все?!

– Страх перед богом – не все одно, що страх перед людьми.

– А все ж – є страх! – тріумфував Лобода. – А що ж, окрім страху, тебе стримало б? Я до того, що я, наприклад, для кого слово боже – темніше ночі, не чую я його і не бачу, я – можу чуже взяти?

– Не можеш!

– Чому не можу?

– Бо страх перед карою божою для всіх сущий, віриш чи не віриш. Він у тобі, страх перед богом, з народження і навічно.

– А совість людська – це ж як? Чи її твій бог не визнає?

– Совість – то і є страх перед богом.

Мовчав Григорій, думаючи про своє. Нецікаво стало йому сперечатися із штундою. Бо не бога, є він там чи нема, боявся Григорій, а самого себе. Того, що в душі. Що від матері й батька. Що через десятиліття трудного життя пронесено. Через фронти. Були такі, для яких і війна – мать родна. Декотрі верталися, обвішані годинниками, наче медалями. А він вернувся в медалях і з трьома грудочками рафінаду із солдатського пайка – на гостинець сину. Штунда потоптався трохи по хаті і рушив до дверей. Григорій не зупиняв його. Ледве зачинилися двері, Юрко висунувся з-за комина:

– Татку, їсти хочу!..

Ніби ножем по серцю.

– Мати зараз вернеться.

А що йому Параска дасть – од самої себе одріже? Так і різати вже нема од чого, суха, як драбина, зробилася.

Григорій рішуче узявся до свердла. Дитина їсти хоче, а він баляндраси баляндрасить. Про совість. Ото твоя совість – на печі лежить і хлібця просить. Ні бог, ні люди, ніхто не допоможе, якщо сам собі не поможеш. Смішні люди, хоч би той і Михайло: страх перед богом – то і є совість… А бог має совість, що діти з голоду пухнуть? Один бога боїться, інший – міліції. А він, Григорій Лобода, уже нікого не боїться. Ні тих, що на небі, ні тих, що на землі, але тож – ніби па війні? Він і на передовій був такий: надумав, то вже надумав. Головне – рішитися. А він рішився ще в коморі, коли думка ледь забовваніла в голові. Самому собі що не признававсь, а вже знав, що – піде. Він по макуху тоді притьопав: правління в допомогу виписало півпуда соняшникової. Поки комірник бабрався з мішками, Лобода зазирнув у засіки. Порожні були засіки. Лише в крайньому стояли мішки з сургучними печатями – посівне зерно, з району привезли. І навпроти, через прохід, у кутку засіка жовтів горох. Казали в конторі, що трохи гороху є: де пшениця вимерзла, горохом підсіватимуть.

Добра штука – горох, подумав тоді Григорій, ковтаючи голодну слинку, бо згадалися йому наваристі супи і кулеші з гороху, що їх варила ще мати, покійна, горох родив на їхньому клинці, згадалися сковороди з білими горохвяниками, їх треба їсти гарячими, із підсмаженим салом, І жовті крихкі маторженики лежали на столі перед його очима, ніби учора був дитиною і ламав од них по куснику, примчавши виголоднілий з вулиці. Але й ріденька, але наїдиста юшка з гороху і мерзлої картоплі, заправлена підсмаженою цибулею, сьогодні неабияк пахла, смакувала йому і робила Григорія рішучим, відчайдушним. Ото б Юрко поласував! Хоч би для дитини, він і так перебуде лиходення, на фронті звик пшеничку жувать, правда, і пшенички нема. Звик рукав шинельки жувать і ще пожує, до нового врожаю. Але – дитина.

Він противився звабі. Поки сила була. Поки не різало ножем оте тихе синове: “Татку, їсти хочу… ” Здається, з народження пам’ятав, що найсолодший хліб – чесно зароблений. Але хіба він не працює до кривавих мозолів? Трудоднів – чи не найбільше в колгоспі, бо і взимку, і влітку, і весь рік робота є біля коліс. А що на той трудодень? І він спроквола пішов до комірника, що зважив йому макуху виписану, але не про макуху думав, а щоб засіком не помилитися, коли прийде із мішком і свердлом у руках, потім, колись, може, завтра, а може, й ніколи. Мабуть, що ніколи б, якби не Юркове: “Татку, їсти хочу!..”, якби не дочка, яка за день-два приплуганиться з міста, говоритиме про свій інститут, про господиню, в якої знімає куток, а очі кричатимуть: “Мамо, тату, їсти!..”

А макуха – була макуха і нема макухи, скільки тої макухи, і замість хліба і до хліба.

Прийшла Параска, поклала в миснику рукавчик з гнилою картоплею – землею запахло на всю хату, сунула руки до заслінки.

– Весна, а таке зимне віє, хай йому грець. Чули, дзвонять у церкві? Дід Ласун помер.

– Що ж, може, на тому світі буде йому легше, – зітхнув Григорій. Давно уже говорили, що Ласун на часник дише, а він усе хрипів у землянці своїй і ніяк не міг віддати богові чи кому там душу. Якби по справедливості, мусила б якась сила видати дідові карточку ще на один земний вік, хоч трохи щасливіший, бо хіба він жив – горював, скільки й пам’ятає Лобода.- Поміняла шило на швайку?

– А що – так дадуть? Сушня у мене – одна до одної, а це – гниль. Та куди дінешся.

Григорій зазирнув у рукавчик, розломив гниличку: зверху бульба чорна, ніби обвуглена, а всередині – ніби крохмаль навпіл із землею.

– Не кажи, добра картопля…

– Мамо, їсти хочу! – з печі Юрко.

– Візьму бадилля з погрібника, може, якогось дерунчика з висівками з цієї гнилі придумаю…

Ой і деруни ж Параска пекла, поки було з чого! І діда Ласуна підгодовувала. Бо кому він був треба, той дід, як війна усіх забрала, і дітей, і жінку. Воно як кому на віку. І молодшим був – гибів. У продавця розсолу з-під оселедців попросить, шматочок хлібця з кишені дістане, стане в куточку лавки і – ласує. Ласуном і прозвали…

– Щось Кушнір прихворів… – тихо сказала Параска, ніби між іншим.

– Що з ним? – тихо запитав Лобода.

– Ноги промочив. Уночі дощ із снігом ішов, а він – у валянцях сторожував.

Мо’, і не піде сьогодні до комори?

– Такий – піде. Хоч і здихатиме. Йому треба воєнні гріхи намазувать. Хіба що трохи запізниться…

– Мабуть, запізниться… – погодився Григорій. – Обов’язково запізниться, – додав упевненіше, помітивши, з якою тривогою і смутком зирить на нього Параска. – Що, уже злякалась?

Даремно то бовкнув. Звичайно, переживає за нього, за дітей, за всю родину. Бо не звикла, щоб ішов він чуже брати! Хоч яке ж воно чуже? Своє, бо колгоспне, а колгоспне – це наше, жартував подумки, щоб не зів’яти під поглядом Параски, з очей якої ковзнула сльоза, упала на долівку і безслідно зникла, ніби на три аршини крізь землю пройшла, така гаряча. Зрадів скрипові дверей – на якусь хвилину можна було не думати про те, про що не міг не думати. Поріг переступила Рута, запнена у велику чорну хустку.

– Ішла до Ласуна, аж баби уже його миють. То я – до вас. Драстуйте.

– Драстуй, Руто, – відповів Лобода.

А Параска сердито загирчала рогачами, бо недолюблювала Руту. З тих довоєнних, таких уже неймовірно далеких часів, коли Рута була жвавою молодичкою, тоненька станом, з двома викладеними вінком косами над відкритим до людей, веселим лицем. Підкосила війна на корню. Як пішов чоловік на фронт – то й по цей день ні слова ні півслова, пропав. Дочку до Німеччини погнали. Не одну її із села, але інші дівчата повернулися, а Рутина покохала якогось грека, поїхала з ним на його землю, спершу хоч листи приходили, а тепер і від дочки листів нема. Хлопчаки у глинищі гранату знайшли, кинули у вогонь, не встигли відбігти, як вибухнула, інших лише налякало, а Рутиного – як не було.

Дивився Григорій на гостю, і серце кров’ю обливалося: невже це та Рута, що колись подобалася йому, радувала око й душу, аж Параску ревнощі гризли. На сто літ зістарилася за ці кілька років. Висохла, злиняла, а волосся сиве, наче клоччя під хустку напхала. Бродила селом, як привид, винувато усміхалася стрічним і заговорювала до бабів:

– Чи ніхто сьогодні не помер, щоб я на поминках наїлася?

На поминках Руту стрічали привітно. Хай і вхопить яку крихту, на те – поминки, зате байок страшних нарозповідає – не треба попа й півчих з їхніми сумними співанками. Де тільки вона їх назбирувала, більше, мабуть, сама придумувала, ті байки; плела плетиво сумне, тривожне про чуже горе, і вже своє не так гнітило, бо є люди, яким ще гірше в цьому світі.

Рута сіла на краєчок лави, одкинула з голови хустку і запитала Григорія про здоров’я.

– Спасибі, живемо помаленьку, поки ще ноги трохи носять,- відповів приязно.

– А твоє ж як здоров’я, Парасочко?

– Що мені станеться.

– А тобі ж, синочку, здоровиться? – заглянула за комин, і Юрко втяг голову в плечі:

– Прочотну читаю.

– Таке ж розумне дитя. Лежить собі смирненько, читає… У Чорторийці один чоловік тамтешню церкву латає, снаряд під війну вцілив, господь не захистив. Так минулого тижня той чоловік заколов кабана і повіз м’ясо на базар, яку копійку вторгувать захотів. А удома жінка з дитям лишилася. Уночі злодії колесо у вікно, раму висадили і уже в хаті. Жінка – пробі кричать. Так злодії прирізали її і дитя не пожаліли. А свіжину забрали, що собі залишили, тільки їх і бачили…

Змовкла Рута. Дивилась у вікно сухими, байдужими, як пустеля, очима. Пальці крутили ріжечок хустки.

– Тепер їх розвелося, тих злодіїв. Як і вовків. Але красти нема чого,- зітхнула Параска.

– До стінки треба, як на фронті. Узяв чуже – тут тобі і вишка, без довгих розговорів, – сердито прогучав Лобода і дмухнув на стіл, де темніли крихти тютюну. Аж у грудях схолодало од власних слів. – Панькаються дуже.

– Пташка! – зненацька вигукнула Рута. – На бузку. Горобчик.

– Горобчик, – згодився Лобода, якого турбувало, чи не побачила Рута свердла, яке гострив, бо завтра рознесе по селу, коли кража виявиться.

– Не горобчик, а синиця, груди жовті, – кинув з печі Юрко. – Тітко, а нащо вони – колесо у вікно?

– Господар вертається додому, а удома – похорон, – ніби й не чула Юрка Рута. – Так повісився на церковному хресті і драбину з бані скинув. А церква висока. Три дні не могли дістать, висів над селом. Пожежників з області викликали. А вірьовка у відлигу намокла, назавтра мороз ударив. Переломилася од вітру. Упав на цвинтар і пожежника покалічив. У місті в лікарні тепер, може, й жить не буде той пожежник. А як того чоловіка хоронили, і я співала. Бо то моє село. Таке солодке коливо давали. Сахарину купили па товчку.

– А щоб тебе чорти взяли з твоїми балачками! – розсердилася Параска. – Усю ніч не спатиму,

– Що своїми очима бачила, те й людям розказую, – образилася Рута. Обличчя її лишалося нерухоме, заклякле, паче маска з картону, натертого крейдою, такі маски клеїв для шкільного новорічного вечора Юрко.

– Хай балакає людина, – заступився Григорій, хоч і йому було не по собі від тих слів. – А ти, – кивнув Юркові, – погуляй іди, поки сонце.

– Хай соняшничиння назбирає, – додала Параска. – Протопимо.

– У мене онучі мокрі, – законозився Юрко, відчуваючи, що його хочуть позбутися. – Чоботи протікають.

– Батькові старі онучі візьми. І менше по калюжах лазь, не будуть мокрі. Надвечір підмерзне. А не принесеш соняшничиння – дерунів не буде на чім напекти.

– Піду, піду, – зрадів Юрко, зачувши про деруни. Швиденько ковзнув з печі, узувся і вийшов. Озирнувся на двері, Рута тихо заговорила:

– Так у Довжику гроші по дворах збирають. Один патронований викликався у Москву до Сталіна їхать. Щоб розказати, як людям живеться. Бував, каже, у бувальцях, знаю, де Москва, і дуже просто до Сталіна пройду, мене, каже, усюди знають і пропустять. Тільки, каже, грошей багато треба, бо Москва далеко і треба кой-кого підмазать.

Зібрали не одну тисячу, кожен давав, що міг. Поїхав той патронований ще улітку, і ні слуху ні духу до самого різдва. А під різдво один чоловік аж у Києві його стрів. Хрантом ходить. Так хлопці з Довжика у Київ поїхали. Знайшли його і одлупасили, а грошей уже не було, пропив… Так тих хлопців за чуби та в міліцію. Скоро суд буде… Ой, і загулялася ж я. Уже досі діда Ласуна обмили і свічечку в руки дали. Колгосп дощок виписав, бо хотіли спершу в кожусі ховать. А кожух ще добрий, жалко. То я вже побігла. Спасибі вам за тепло…

Рута впеленалася хусткою і зникла за дверима. Але клямки на дверях не повернула, і вони повільно, тужно крекчучи і дихаючи у хату вогким сінешнім холодом, відчинялися.

– Ну й балабони! – Параска із серцем грюкнула дверима. – А може, воно і правда. Якби Сталін знав, як ми тут бідуємо, може б, і легшенько нам стало. Баби на кагатах балакали, ніби ходить Сталін між людей: у солдатській шинелі і кирзових чоботях, прислухається, що балакають, а тоді візьме місцевих начальників у кулак, щоб про людей більше думали…

– Думай – не думай, а як нема де узять, ніхто не поможе. Таку війну пережили, та ще й неврожай, і знову діло до війни іде, без запасу не лишишся. Ви, баби, язики порозпускаєте, а па предмет економіки і порядку – розум короткий…

– Як ти такий розумний, то сходи на скиртовище по солому, бо уже корова по коліна в гною.

– А де постилка?

– У хатці на діжі.

Григорій одяг шинельку, підшиту на грудях та спині латками із старого кожуха. Шинелька горбатіла, зате ні вітру, ні холоду не пропускала. Вийняв із свердла дерев’яне держално, сховав до кишені, а різець засунув у рукав і так пройшовся по хаті – з неприродно випростаною, ніби каліченою, рукою. Параска сторожко стежила за чоловіком.

– Може, не треба? – проказала жалібно.- Якось проживемо, люди ж живуть…

– Будеш ждать, поки і до тебе прийде – у кирзових чоботях?.. – мовив зі злом і вийшов із хати.

Після темних сінець і хатки день видався Лободі яскравим до гострого щему в очах. Але насправді уже хилилось до вечора, сонце лежало на стрісі, смагле, роздобріле, мабуть, на мороз. Повітря холонуло і терпло, часом колючий вітрець зимно дихав у лице, аж шкіра дубіла. Далеко ще, ой далеко до молодого жита, щоб кулешу наварити. Можна було іти городами, але Григорій звернув у вуличку, що повз загальний двір: “Менше багна. Бо на городах налипне грязюки – трактором не витягнеш”. Але й тут розквасило, чоботи грузли трохи не до колін. Комора стояла серед калюж, що дзеркалилися по колгоспному двору, наче на острові. Довга сіра коробка під червоним дахом. Під коморою жовтіла розмокла глина. “Треба буде узяти якусь лахманину, щоб підстелити,- подумав Григорій.- Бо вимажешся, як чорт у смолу. Коли що – по одежині дізнаються, де був”. І сам собі подивувався, що так спокійно думає про свою майбутню мандрівку під комору.

Біля вівчарні, що на краю загального двору, він зупинився і звернув на стежку, що вела на хутір. За хутором, над ближнім рівчаком, стояла з осені скирточка вівсянки. Ішов швидко і скоро наздогнав Дахновця, церковного дячка, що ніс на плечі хреста, обійнявши його червоними культяпками. З одного рукава визирав залізний гак, що ним він, коли хворіла жінка, носив з криниці воду. Який там з Дахновця дяк, голосок слабий, наче в комара, а треба якось на хліб зароблять і безрукому, війна не питала, чи є у тебе голос, коли калічила. Утім, як по заспіває – для баб згодиться. І померлому уже однаково, не чує, не бачить.

Дяк звернув до Ласунової землянки. Григорій зрадів, що залишився сам. Неспішна хода допомагала думати. Якщо Кушнір побачить його з клунком, уже як від комори Лобода вертатиме, – не відхрестишся. Літ десять тюрми дадуть, тепер строго. І правильно, що строго. Бо дозволь людям, голодним та роздягненим, останнє розтягнуть і вимруть, як мухи. Правильна строгість, поки – для інших. А як на себе приміряти – мулько на душі. А Кушнір не помилує, не зглянеться, підніме лемент на все село, щоб себе показать перед владою і людьми. Ось, мовляв, як пильно сторожу я колгоспну власність. А що сам живе край поля, остання хата на хуторі, і все, що на полі, те і в коморі, ніби так і треба. Григорій якось сміявся у конторі: “Хоч би ти сам од себе колгоспне встеріг… ” Лише блиснув сердито з-за оболока тютюнового диму, дядьки весь коридор прокурили самосадом. Зате – при довжності. Не хотів би Григорій такої довжності і задарма. Та ще і ніч не спати. Думки згризуть. Думок тих за ніч – як мурахів на в’язі Тут часом прокинешся серед ночі, тицьнешся оком у темні вікна і в сон тікаєш. Щоб не смалити самосад, од якого гармошка в горлі. Параска свариться на дим, Юрко спросоння кашляє. А не куритимеш – хоч до ями поганяй. Тютюн душу лікує. Болить нутро. Що землю захистив од ворога, героєм, можна сказати, вернувся, а прогодувать себе і дітей своїх не можеш. Розумом багато виправдовуєш, а нутро болить і виправдання нема нічому і нікому. На фронті було легше, простіше: “Вперьод, за Родіну!” – і не знаєш, сьогодні тебе куля влучить чи завтра. А тут – жити треба. А як жити?

– Здорово, Лобода! – долинуло від Кушнірової хати, випраної весняними дощами і ще не біленої.

Дем’ян Кушнір з пилою в руках стояв біля поваленого окоренка в’яза. Галіфе з грубого ворсистого сукна, вправлене в намащені дьогтем чоботи, крижилося під захисного кольору новенькою куфайкою. Шапка солдатська, але теж новенька, куплена на товкучці.

– Здорово, здорово! – радо відгукнувся Григорій. Він раптом зрозумів, чого ноги понесли його на далеке вівсянище, а не до недобирків скирти за кладовищем, де торік було жито: хотів стріти Кушніра… І нині чим ближче підходив межею, бо на городах грузло, до сторожа, тим пильніше вглядався в його обличчя. І на собі ловив чіпкі, недовірливі очі Кушніра.

– Куди, хлопче, розігнався? – спитав Дем’ян, як старший роками питає молодшого, трохи зверхньо, хоч були вони одногодки.

– Може, соломи скубну на скиртовищі… – і справді винувато, мовби виправдовуючись, промимрив Лобода.- Корові підстелить.

– Бачу, і тебе потягло до колгоспного, не встережеш за вами…

– Та кому ж воно, те гнилля, треба, все одно спалять весною і приорють.

– Треба чи не треба, а – колгоспне… – повчав Кушнір, хоч і ростом не вдався, сіра стрічка пили, вихляючи трикутниками відточених зубів, майже сягала його підборіддя. – Ставай, погріємося біля колоди.

– А Параска казала, що ти ніби приболів… – непевно мовив Лобода, кладучи постилку на межі і відгортаючи рукав шинелі.

– Та вже ж випитувала, випитувала, хіба так. Чи іду сьогодні до комори… Може, зібрався – з мішечком?.. Так не раджу, і засіки пусті, і дуже нині кусається дармовиця, довго буде небо тобі в клітинку… – Кушнір засміявся, вивертаючи сині, ніби чорнила напився, ясна, у злих людей такі ясна бувають.

– Дурне балакаєш! – спромігся Лобода. – Ставай, пилять, так пилять, бо ще біля корови не порався.

Проминули мозульку і чиргикнули коричневий накип кори.

– Кряж довгий буде, це тобі в’яз, а не сосна.

– А ми його – клином, – невідомо чого знову засміявся Кушнір. – А ми його – розхристосаємо! Сила ще в руках є. Ніс у кого, а в мене – щодня з м’ясом, і хлібець їм – не ти інки. А сила – вона од живота. Що в животі, те і в рунах.

– Та і ми, дякувать богові, не бідуємо на сьогоднішній день…

Пила жадібно, з присмаком дихала, вихаркуючи руде, схоже на базарний цукор, жабуриння. Григорій постелив па таранкувату кригу долу шинелі, зігнув отерплі ноги, опустився на коліна. Тепер він не бачив ні розпашілого Дем’янового обличчя, ні шапки на самому чолопочку, лише нога Лободи пружинила перед його очима. Держално вислизало з пітних долонь Григорія, порепані губи щеміли од поту, і Лобода раз у раз злизував солону росу шерхлим язиком. Кушнір ніби відчув його слабкість, потяг пилу енергійніше, пвучкіше. Лобода, щоб не відстати, і собі наліг на інструмент, але руки в’янули, жовтіло в очах. Григорій зціпив зуби і пробував лічити подумки, щоб одурити втому, аж поки пальці самі не випустили держално і пила захилиталася та боляче дзьобнула коліно.

– Охляв ти, Григорій, підупав па силі, треба їсти більше, мабуть, апетиту нема? – Кушнір дивився співчутливо, але краще б він сміявся в очі, щоб можна було підвестися з колін і ненависно плюнути в масну пику.

– Та щось не дуже з апетитом. Що вже Параска не готує, посиджу за столом і вилажу. Саме куриво іде на душу.

– Тютюн – він у всі роки родить… Але тобі треба вітамінчики на “це” – яйце, сальце, м’ясце…

Григорій підвівся, тримаючись за колоду, щоб не впасти, бо в голові з голодухи паморочилось, узяв постилку і, не опираючись, пішов у поля.

– Грицько, там Параска по гнилу картоплю приходила, казала, нібито для курчат, то хай ще бере, мені не жаль! – гукнув услід Дем’ян. – Тяжкі часи треба разом переживать, колективом…

Ішов Лобода польовою стежкою, бабкуваті чоботи патрали сухотрав’я, уже вишите блідо-зеленими язичками пирію. Ішов і думав про дітей своїх. Дочка школу на “відмінно” закінчила, на учительку поступила, і в інституті не нахваляться нею. Юрко п’ятірками радує, без книжки їсти не сяде, усе в прочотні та прочотні. А що голодні та роздягнені, минеться, зате знатимуть, по чому лихо, легше в житті буде. Григорій розстебнув шинелю, шапку зсунув на самий чолопочок. Що не кажіть, а таки весна! Березень, а поле уже землицею пахне. І перша травичка. Оксамитова хустка озимих оперезувала село. Радісними очима пестив озимі аж до зеленого обрію в рожевій поливі призахідного сонця і бачив буйне колосся, повне золотистих зерен, що їх можна жувати до солодкого, тягучого тіста. Попроситися б у бригадира ярові сіять, він любив іти по ріллі з коробкою перед себе, набирати повні жмені зерна і віддавати полю. Але бригадир не візьме на сівбу, роби, скаже, колеса, а сіять будь-хто може. Тільки ж не кожен може сіять, бо сіять треба з любов’ю – тоді ростиме і родитиме…

Насмикавши з-під крижаних жорен мокрої вівсянки, Лобода звалив ношу на плечі, почвалав путівцем. Сонце рожевою краплею висіло над городами. Горобці греблися в кінському кізяку. Облізлий пес тяг від скотомогильника кістку. Він втелющив у Григорія жадливі блищики очей і, підібгавши куцого хвоста, шаснув у рівчак. Шлях був рябий і танув у синім прогоні верб, ніби верби одразу за мостом сходилися в клин. “Скоро і на шарварок загадають”,- подумав Григорій. Він любив рівняти дороги, чистити лопатою канави. Приносив синові свистки, бо в таку пору саме верба соктіла. “А може, мені на шарварок уже і не загадуватимуть, може, мені вже інший шарварок готується – за колючим дротом, у тюремному дворі… ” – подумав хмуро. Ледве перетяг нішку через перелаз – важко з кригою напополам. Кинув біля призьби і став перебирати, де кращеньке, щоб насікти корові. Бо підстилка підстилкою, а сіна теж лишилося – нема чого бачить, а ще коли та трава наросте. Параска винесла в сіни цебер з теплою водою, подала косу, якою завжди сік солому:

– Юрко у новому пальті подався на грище. Трохи наохляп, але зноситься.

– Парубок…

– Куди твоє діло, герой…

– Хоч погодувала?

– Ато ж як. Дерунів напекла. І тобі лишили.

– Передавав Кушнір, щоб іще по гнилля приходила.

– Хай його пранці їдять! За миску сушні – десяток гнилих картоплин.

– Задарма дасть, казав. Чого це так розщедрився?

– Мене пожалів, мабуть. Стали в’яза пилять, а я двічі потяг – та й сили нема.

– Такий пожаліє… Прикопає, ще й на могилі танцюватиме…

– Такою людина вродилася. Хіба її вина? Ти уже як той штунда говориш.

– І штунда – людина.

– Усі – люди, та якби ж жити один одному давали.

Каганця не світили: гасу лишилося на денці, а скоро корова телитиметься. Параска налила кухоль узвару, поставила перед Григорієм водянисті деруни у щербатій тарілці. Деруни відгонили гниллю.

– Якби ще на молоці – можна їсти, – тішив дружину.

– Уже скоро. Більше молочка чекали. Може, таки не підгін, Грицю?..

Тихо було в хаті. Насторожено чигали підсинені сутінками вікна. Скреблась мита в закапелку. Григорій мовчав, ти й що було говорити. “Надумався, то вже піду, – думав важко. – Ніхто мені не принесе і не дасть. А треба самому”. Грюкнули двері, до хати вбіг засапаний Юрко.

– Я іду повз лавку, а вони услід шепочуться: учитель, учитель пішов…

– Хто – вони?

– Баби біля лавки. Я іду, а пальто шелестить, шелестить. А вони вслід: учитель пішов, учитель пішов…

Пальто, пошите Параскою з плащ-намету, шерхотіло в темряві.

– А чому не світите?

– Невеликий пан – і без світла заснеш.

– Еге, у мене книжка нова.

– Для прочотних і дня вистачить, щоб ще гас палити.

– А-а-а, мамо…

– Лягай, синку, там гасу на палець, а не сьогодні-завтра корова розтелиться, треба буде світла.

Юрко довго вішав нове пальто на бильце ліжка, нарешті забухкав коліньми по черені.

– Мамо, а Сергій Кушнір, із хутора, з пальта мого сміявся. Що це за пальто, каже, з брезенту. Скибку справжнього хлібця жере і сміється. Так ми з Дмитром штунди-ним його оддухопелили.

– Скільки я тобі казав, щоб не смів битися! – гримнув Григорій.

– Так він із мого пальта сміється і скибкою торгується. Перевези, каже, на спині через дорогу – раз укусити дам. Наче я хліба його хочу. Я, кажу, їсти не хочу, од пуза наївся, мені мати сьогодні налисників напекла. А він знову сміється: з нашої гнилої картоплі, каже. Так ми й оддухопелили…

Григорій рвучко підвівся з-за столу. Накинув шинелю, шапку одяг. Дістав з полиці свердло, засунув у рукав. ,

Слідом підвелася і Параска, узяла з бантини хустку.

– Не йдіть, я боюся сам, – законозився на печі Юрко.

– Ніхто тебе не вкраде. Такий розбишака нікому не треба.

– А ви надовго?

– До корови глянемо. Ти ж молочка хочеш?

– Хочу.

– Спи. Мо’, завтра уже й молозиво буде. Наздогнала в сінцях Григорія, тицьнула під руку торбу.

Він сховав торбу за пазуху. Вечір дихнув сухим приморозком, але відтала за день земля пахла хлібом. По густо-синьому небу хтось наїдений борошно розсипав – зорі, якби воля Параски – кожну борошнину б у пригоршні, сковорідничка б спекла сину…

– Похолодало. Ти ж тамочки не простудись. Поли шинелі загорнеш під коліна.

Од тих слів її турботливих горло Григорію зсудомило, а очі защеміли, ніби цибулі наївся.

– Так я піду, – Параска відступила в темряву.

– Іди, Парасочко. Але не сновигай біля колодязя, а – назустріч сміло. Ніби по те його гнилля. І кашляй голосніше, якщо стрінеш, бо я чути погано на одне вухо став.

Схилився на ворота, закурив. Все одно треба почекати, поки Параска хоч до колодязя дійде. Бо раптом Кушніру заманулося сьогодні раніше навідатися до комори. А раптом він уже там? Але ж ні, щойно стемніло. Невже це страх? Ні, не страх, на фронті не таке доводилося переживать – і не боявся. Проте ноги дерев’яніли. Не став чекати, доки догорить цигарка, рішуче ступив за ворота. Ось воно, починається те, про що стільки думав. Якщо Кушнір стрелить йо ньому – що ж, хай так і буде. Щоб дуже хотілося жити, то ні. Особливо уночі, і ранком прокидатися – й на свіжу голову, наче обухом: син голодний, дочка у місті роздягнена і теж напроголодь, а помогти – як? Краще б – одразу. Бо почнуть потім тягать, міліція приїде, поведуть у контору – як людям у вічі дивитися? Бо кожен скаже, майже кожен: мені теж не солодко, а я ж красти не пішов. Ховай не ховай, а з кимось очима та стрінешся. Лице йому ніби хто жаром обсипав. І Кушнір гиготітиме: “Ага, мало тобі гнилої картопельки, горохвяничків захотів, а вдавав себе за чесного!”

Калюжі затягло кригою, вона стиха зойкала під чобітьми. Ніби його, Григорія, долю оплакувала. Хай плаче, а він все одно піде. Візьме й дітей нагодує. Щоб не заглядався син на скибку в чужій руці. Окоренки яблунь на колгоспному дворі на тлі неба – наче сторожа з ружжами. Клуня видавалася стогом сіна. На гребені її – гніздо лелеки, прилетить скоро, лелекатиме, а Григорія не буде в селі або й на світі. Не почує того лелекання, а змалку і досі любив слухать. Спіткнувся об край бочки, вкопаної пожежником біля причілка комори, трохи не упав. Зігнувсь, поліз під комору. Буцався головою в стовпи, пальці рук грузли в розмоклій глині. Сів навпочіпки, вигнувши спішу колосом, хребтом відчув поміст. Дістав з рукава свердло.

І тут з темряви, хоч в око стрель, підпливло до нього обличчя сина Юрка. Широкощоке, червоне, і сльози з очей, як біб. А Сергій Кушнір танцює перед ним на одній нозі в шкільному коридорі й вигукує: “У тебе батько – злодій! У тебе батько – злодій!” “У Юрка Лободи батько – злодій!” – підхоплює клас, і вся школа, і все село, і це уже на все життя – Син злодія. Ніколи син не простить, йому. І нічим не виправдаєшся. “Щоб ти не голодував”, – скаже Юркові, коли повернеться з в’язниці, а голод уже забудеться, син глипне на нього неприязно і скаже: “Усі – голодували, та не всі – крали… ” А якщо і не піймається, націдить гороху повну торбу, а люди завтра прийдуть у комору – нема гороху, і сіять через якийсь тиждень, а чим сіять? Він, Григорій Лобода, ітиме повз колгоспний двір, повз людей – і на обличчі у нього буде написано, що він – украв, бо не родився він злодієм, і ніколи чужого не брав. Це батько з матір’ю в землі перевернулися б, якби знати могли, і дід та баба, весь рід їхній, увесь корінь Лободів – не знали красти. Незчувся Григорій, як виліз із-під комори. Опам’ятався у вулочці. Параска натужно кашляла десь біля колодязя, отже, Кушнір іде на сторожування. Григорій звернув у село, щоб сліду не привести до свого двору, пройшов аж до лавки. І легко йому ішлося, ніби довго-довго важкий камінь носив на плечах, аж тепер звільнився.

Коли вернувся до свого двору, Параска усе ще стояла біля одвірка, його ждала. У кожусі, перехрещена вовняною хусткою. Упала йому на груди, обійняла, ніби з того світу вернувся. Григорій кашлянув, не звик до лизання, і подумав, що в неділю натре Паращину кожушанку червоною цеглиною, хай хоч на старість у гарному походить, бо все не було коли наряджатися, то робота, то війна. І ще згадав, як, демобілізувавшись, ішов селом, а Параска бігла колгоспним двором назустріч йому і голосила:

– Чи ж ти без рученьки, чи ж ти без ніженьки? Хай і без рученьки, хай і без ніженьки, аби живий!..

– Ти того, іди, бо застудишся, – сказав глухо. – А скоро городи садить…

А Параска усе ще висіла на ньому, як польова вербичка на бадилині:

– Чув, як я кашляла?

– Чув. Але я ще раніше з-під комори вибрався. Не буде з мене, жінко, злодія. Не получається.

– І добре, що не вийшло. Якось переживемо. Не таке переживали… Ось Наталочка прийшла, хлібину принесла, їм по дві хлібини видали, так вона і нам одну. Я тобі одломила кусничок.

Запахло хлібом, аж рот перекосило. Григорій узяв кусничок з теплих Парасчиних долонь, підніс до вуст, а вкусити боявся.

– Мо’, хай дітям?..

– Буде й дітям. Кури скоро почнуть нестися. Корова отелиться. Підеш іще в колгосп, мо’, макухи випишуть який пуд. А там зелень піде, зацвіте акація. З акації хліб добрий, як хто уміє пекти. Я умію, у тридцять третьому навчилася. Так і до перших колосків доживемо. Старі баби кажуть, що врожай буде багатий цього літа…

– Мамо, корівка отелилася? – продзвенів Юрків голосок із-за комина, щойно вони переступили поріг хати.

– Тихенько, синку, бо Наталочку розбудиш, а вона з дороги.

– Не отелилася?

– Мо’, уже й завтра отелиться, будемо з молочком, спи, сину… – легко проказав Григорій і зняв шапку.

1963


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Проблематика комедії мина мазайло.
Ви зараз читаєте: Володимир Дрозд – Злодій