Зав’язь (скорочено) – Тютюнник Григір



1931-1980

Дід Лаврін питає онука, куди це він налагодився, і підсміюється, ніби й справді щось про нього знає. А що тут такого, що хлопець нову сорочку надів і волосся на голові прислинив,- може, він на збори йде?

У хаті потемніло так, що й по кутках цвілі не видно. Картопля біліє – попускала паростки, в землю проситься.

Пора хлопцеві вирушати.

Бере пляшечку одеколону, поливає носовик, а дід сміється. В’їдливий страх! І Миколка (так звуть хлопця) знає чого.

Тож було, як вечір настане, то дід і починає розказувати, як їм у австрійському

полоні жилося. А взимку колядок разом співають на печі: дід басом, а Миколка – альтом.

“А тепер – минулося. Тепер я… самі ж, бач, кажуть: парубок… “

Хлопець іде до дверей, а дід застерігає, що, мовляв, як жениться на тій прояві, то кислиці йому снитимуться. Миколка просить діда перестати, а він своє: “Бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!”

“- Просто в неї міцний характер,- кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.

– Еге ж,- бубонять,- і тюрма міцна, та чорт їй рад… ” Хлопець хряпає дверима й виходить на поріг.

Надворі пахне молодим листям, торішніми бур’янами

і мокрим попелом. Садок уже відцвів і густо вкрив землю білими пелюстками.

Десь далеко в степу тремтить червона заграва – видно, трактористи палять стару солому.

Миколка йде садом на край вулиці, до провалля, і вже здалеку бачить маленьку білу постать. То – Соня. Жде… Хлопцю здається, що він ширшає в плечах, твердішає його крок і ось-ось підлетить. А от голосу – нема…

“- Соню,- белькочу шепеляво й противно,- це ти?

– Ні, це не я,- озивається вона й потихеньку сміється.- Це – мара… ” Потім міцно бере хлопця під руку і пропонує показати сніг у проваллі. Вони лізуть у чорну холодну прірву, підпираючи один одного плечима. У проваллі справді пахне талим снігом, а під ногами щось рипить і гуде.

Соня закидає голову і лоскоче підборіддя юнака гарячими губами: “Бач, крига… а ти не вірив”.

Очі у дівчини якісь дивні: наче й злякані трішки, й сміються. “У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться…

“А що,- думаю,- як я її поцілую, а вона мене – в пику? Буває ж таке. Он і в кіно показують… – і шия перестає гнутися, дубіє”.

А Соня вже й не сміється, сердита якась. Ні, вирішує хлопець, краще другим разом. “Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається:

– Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?

– Ого, коли б ні! – вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але раптом підсковзуюся і з переляком і огидою до себе відчуваю, що зараз так і обербенимось у грязюку”.

А Соня сердито пручається з рук і ошпарює злим поглядом. “- Пусти! Силач…

– Підсковзнувся,- мимрю,- хіба ж я винен, що тут слизько?” Соня норовисто відвертається і мовчить. А в Миколки перед очима з’являється насмішкувате лице діда Лавріна. Може, він і правду казав, що – кислички снитимуться…

Згадка про діда робить хлопця сміливішим. Він рішуче починає видиратися з провалля.

“- Миколко, а я? – жалібно шепоче Соня.

І від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.

– Навіщо ж ти… аж за вухо, дурненький… – видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно.- Ходім уже, бо тут холодно”. Миколка не допомагає дівчині, а майже виносить її вгору на руках. І почуває, що сили в нього, немов у вола. Соня озирається і говорить, що як чудно – кругом садки цвітуть, а там, у проваллі, сніг…

” Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча і дихає мені за комір.

– Ти не змерз? – питає.

Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:

– Та н-наче ні… “

У степу вже майже розжеврілось, а в борознах, наче сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. “Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав’язь.

Соня мріє: якби їй таке намисто – вік би не знімала. А Миколка обіцяє, що як вивчиться на шофера, то обов’язково купить.

Дівчина говорить, що вишиватиме йому сорочки, гарні-прегарні, кращі, ніжу лавці продають. “Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обома долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі і чую сором’язливий шепіт:

– В сто раз кращі… милий… в тисячу! А далі вже нічого не бачу і нічого не чую… “

Потім вони довго ще сидять на лавочці, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо мчать ранні машини на базар і шофери кричать з кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне.

Розходяться далеко за північ, ледве переступаючи “солодку пекучу спрагу”.

На порозі хлопець ще трохи постояв, слухаючи, як Соня тихо клацає засувом і причиняє двері.

І раптом із-за садка вивертається дід “у кухвайці й з вилами”. А над деревами клубочиться дим.

“Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде… зав’язь”,- наказує дід.

Миколка прожогом кидається у садок, нагрібає сякого-такого палива і розкладає вогонь аж на межі, щоб дим тягло і на Сонин садок.

“- Та не там, ближче до сада розкладай! – сердито гукають дід.

– Нічого,- одказую так, як вони мене вчили,- буде в людей – буде і в нас…

А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу… “


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Жіноче питання в пігмаліоні та.
Ви зараз читаєте: Зав’язь (скорочено) – Тютюнник Григір