Борис Грінченко – Сам собі пан

БОРИС ГРІНЧЕНКО
CAM СОБІ ПАН

Я їхав залізницею, третім класом і, як звичайно, у вагоні з написом: “Для некурящих”.
Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожніми, щоб вони справді не курили, – це знає кожен, кому траплялося сідати до таких вагонів, сподіваючися заховатися в них од огидної отрути димом з паленого листу. Будь ти дитиною, кашляй від тяжкої хвороби на груди, – все дарма: напуватимуть тебе тією отрутою, сміючися і з твоїх прохань, і з твоїх протестів.
Цього разу трапилося, що в нашому вагоні людей було дуже мало і з них виявився тільки один курій, високий літній селянин у кудлатій капелюсі, з-під якої блищала пара виразних розумних очей. Він їхав з двома своїми товарищами, і з їх розмови я довідався, що цих трьох дядьків уже не вперше посилає сільська громада до міста клопотатися за одну громадську справу. Тепер вони верталися додому і були веселі: справа клалася на добре: от-от уже добудуть свого. Трошки глузуючи, пригадували собі, як сьогодні тупцялись у якійсь губернській писарні та розмовляли з панками. Дядько в капелюсі витяг тим часом з кишені критого кожуха курецьке знадіб’я та й почав поважно длубатись у кисетині, добуваючи звідти тютюн та натоптуючи його в люльку своїми товстими робочими пальцями. Як він узявся був до сірників, я попрохав його не курити, показавши на напис.
– Хіба? – підвів він

голову і глянув за моїм пальцем, читаючи: “Для не-ку-ря-щих”. А й справді, що тут не годиться. Вибачайте, не буду: коли тут таке право, щоб не курити, то й не куритиму. Бо, звісно, під яким правом чоловік є, то вже того права й слухайся. От якби тут не було цієї таблички, то хоч би ви були й дуже великий пан, я вас не послухався б і нічого б ви зо мною не вдіяли, – казав він, помалу витрушуючи назад у кисет тютюн із люльки.
– Тоді б я нічого вам і не казав, бо й я корився б тоді тому праву.
– Хіба? – спитався він, зашморгнувши зразу кисет і знову, як і перше, підводячи голову. – Оце добре, що в вас такий напрямок. А то звичайно так буває, щоб люди під право хилилися, а пан – ні. Це вже я вивірив і на оцьому курійстві, бо мені була така притичина.
– А яка ж саме притичина вам була? – запитавсь я, зацікавившись.
– То справді притичина! – засміявся старий сивий дід, товариш мого курія.
– Чудасія! – додав тоненьким голосом другий товариш – худий гостроносий чоловічок, швидкий на рухи. – Я б такого і не вдав, як Данило – не витримався б. Бо це треба як затя – тися, то вже щоб і не зрухнутися із свого.
– Так, може б, ви й мені розказали про вашу приго – ду? – попрохав я Данила.
– А таки й розкажи, Даниле, панові, розкажи! – задріботів тоненько гостроносий, крутнувшись до Данила. – Воно чудне, ну й чудне!
Данило помовчав трошки, всміхаючися з-під рясного темного вуса в невеличку бороду, і загомонів:
– Та що ж там такого?.. От собі, звичайно, чоловік щось робить, а тим часом то про те, то про се думає, мізкує. Отак і я… Що так воно дивно на світі: усі люди, а життя в них неоднакове. От хоч би мужик – одно життя, а пан – зовсім інше. І шана кожному не однакова: зараз пан увіходить куди, то лакей підбігає й кланяється, і пальто панові скидає, і говорить: “Пожалуйте, пожалуйте!” Ще й двері ширшенько прочиняє, щоб не зачепився, буває, пап; а наш братчик, сіром’яга, туди ж поткнися, то зараз: “Ну ти, мурло! Куди прешся? Завертай назад, мугиряко!” І зараз тії двері, хоч би й навстіж зяли, то зачинить… Ну, сказати, лакей, то, звісно, панська помийниця, – яких помий туди влий, такими й смердітиме… така вже в нього душа… так же й інші туди ж…
Чого ж воно так? Невже через гроші? Бо в пана грошей багато: зараз він лакеєві тиць у руку, – він йому й кожушинку скине, і двері прочине… Або хоч от на машині: сідаєш у третій клас, то там на тебе кондухтор нагримає, а іноді й межи плечі наштовхає, а такісінський собі му – гиряка, як і наш братчик, тільки що з гудзиками… А пан за великі гроші сідає до первого класу, то вже він там на кондухтора гримає, а той тільки все – “як завгодно”… Мат-тері його ковінька, як же воно недобре на світі зроб лено!..
Ну, та вже, – думка в мене, – нехай собі там хто що хоче, а вже я дознаю, як воно так на світі жити, щоб ніхто тобою не поштурхував, а щоб сам собі пан був!
Їздять пани у первому класі, поїду й я!
Біс його бери, що воно дорого, отже я з того не зубожію. Хазяйствечко в мене хоч там і не велике, та не зовсім і мале, а син у мене один, – роботящий паруб’яга, – то все воно йому самому припаде… от там хіба ще за дочкою що дам, а більше нікого й нема.
Отак собі надумавіпися, – це було цієї осені, – та й лаштуюсь у дорогу, та й нікому не хвалюсь. У мене в городі було – таки й діло до знайомого чоловіка. Як прийшов той день, – удяг добру чумарчину, узяв карбованців із двадцять грошей та й на станцію вже б то йти. А жінка:
– Що це ти, чоловіче, в дорогу йдеш, а куди й не кажеш? Що воно за мода? Мабуть, уже знову за якимись громадськими ділами? Тільки гроші переводиш.
А я на сміх і кажу:
– Піду панського права добувати.
– Тю! – каже. – Чи ти не здурів? Чи тобі на світі жити надокучило?
– Ні, – сміюся, – тільки надокучило мужицьке право.
– Що ж ти робитимеш? – питає, а сама, бачу, вже й боїться, й роботу покинула, і не знає, що їй і казати.
– А що ж я робитиму? Де пани бувають, там і я побуваю, подивлюся, чи не можна якось так, щоб і мужик в одній хаті з паном сидів.
Вона як заголосить:
– Ой лишечко! Пропав же ти, пропав же ти навіки! Та тебе ж закатують, та тебе ж на Сибір завдадуть або на Соколиний острів запроторять!.. Та там же гаду-гаду, що й ступнути хрещеній душі ніде… (І звідки вона те знає – про той гад?) Та діточок же наших дрібнесеньких посиротять!..
А вони, ті діточки, таки й дрібнесенькі: сина цієї осені оженив, та й до дочки вже ті, що куниць шукають, рипаються… Гаразд хоч, що обох па той. час у хаті не було, а то б і їх стара до лементу призвела. Уже не радий, що й признався. Почав її вмовляти, почав їй тс та се… Так-сяк розважив, затихла… Затихла, а сама своє думає: як випроваджала, то так сльози і бринять на очах…
І шкода мені її, і самому неначе трохи смутно стало, – ну, а все-таки того, що намислив, не кидаюсь, простую на станцію. Прийшов.
Узяв білета первого класу… таки дали, нічого й не сказа – ли… Оива! Та й дорого ж, нехай йому всячина!.. Це так, що не дурно папське право достанеться!.. Ну, та дарма: один той день, що батько у плахті.
Вийшов я до вагонів, подивився, де синім помальовано, – ото й мое. Так просто й чимчикую у первий клас… А назустріч із вагона кондухтор.
– Не сюди, не сюди!.. – гримас. – Куди пхаєшся? Наперед іди, – там третього класу вагони. А я таки собі тиснуся.
– Чи ти чуєш, мурло, що я тобі кажу? Не тут третій клас, а спереду.
– Та чого ви гукаєте? – відказую. – Мені й не треба третього класу, а первого, – та й показую йому білета.
– А, панові білета несеш, – ну, иди, коли так… Та не барись там, бо скоро поїзд рушить, – та й побіг далі.
Брешеш, думаю, я сам собі пан. Та й посуваюся у той первий клас.
Іду, а самому таки трохи моторошно. Увійшов туди. Бий тебе сила божа! – відразу не розбереш, куди й поткнутися. Одначе проліз тісненькою вуличкою та й уступив у таке, що воно вже й не вагон, а таки зовсім панська світлиця: тут тобі й столики, тут тобі й постелі, тут тобі й тапчани…
Народу не дуже багато: панів кількоро та паній двоє, бачу… Сидять пани, – треба й мені сідати. Набачив порожнє місце, підійшов та й сів на тапчанику та так і пірнув у нього!.. Ну та й м’яко!..
– Мужичок, а мужичок! – каже мені панок молоденький з білявенькими вусиками позакручуваними. – Не туди попал, тут первий клас.
– А так, – кажу, – пане, первий.
– Ну, так зачим же ти, – каже, – сюди, коли тобі в третій?
– Ні, – кажу, – мені іменно в первий, а третій мені тепер не в моду, бо в мене білет не туди.
– Што ти, – каже, – вигадуєш абищо!
– Чого б же я вигадував? – одказую. – Подивіться самі.
Та й даю білета.
Глянув він раз, два… знизнув плечима… Тоді ззирнувся з іншими панами. А ті слухають, що ми говоримо.
– Справді, – каже до них, – у нього первого класу білет.
Тут іще дехто з панів підійшов, дивляться на мій білет та дивуються.
– Хто ж це тобі дав? – питають.
– Ніхто, – кажу, – мені не давав, я сам собі купив.
– Нащо ж ти його купив? Це ж дорого – у третьому класі дешевше, – озивається товстий пан з такою бородою, що з щік теліпається, а посередині голе.
– А дешевше, – одвітую.
– Так нащо ж ти сюди купив?
– А ви ж, пане, нащо сюди купили, а не в третій? Адже ж і вам дешевше було б.
Один пан, такий огрядний собі, з чорною бородою, засміявся та й каже:
– Правду говорить.
А той товстий пан, що шлях у нього серед бороди від губів до шиї, вже трохи й сердитенько:
– То ти, а то я! – навчає. – Ти не рівняй, а коли вже сів тут, так сиди тихо та чорт зна чого не розказуй.
– Та хіба ж то я вас, пане, зачепив? То ж ви мене зайняли, – відговорюю йому, та бачу, що воно сердите, та вже й мовчу собі. 1 воно замовкло і пішло в куточок до вікна та й сіло навпроти мене, тільки навскоси трохи, бо я скраю сидів.
Поки ми так оце балакали, вже й поїзд рушив, а трохи. згодом і кондухтор ускочив, – той-таки, що мене виряджав до третього класу. Дивиться на білети та цокає по них. Дійшов і до мене та:
– Ти чого тут? Я ж тобі казав, що не в цей вагон.
– Аж воно таки в цей, – одказую та й подаю йому білета. Він зирк та й ні в сих, ні в тих.
– Так це, – каже, – твій… ваш білет? – уже не знає, як йому й казати.
– Та мій же, мій, – одповідаю.
Він тоді глянув так неймовірно по панах, а той огрядний пан з чорною бородою, читаючи книжку, та й киває з-за книги головою:
– Його, його, – каже.
Здвигнув кондухтор плечима, цокнув по білетові та й вернув. Подався далі.
Коли це трошки згодом підходить до мене той молодень – кий панок із білявими вусиками. Зіперся на стовпчик, утупив у мене очі та й питає:
– А ти ж, мужичок, як це: завсігди їздиш у первому класі? – Випитує б то, що воно за чоловік. – Так, як бог дасть, – кажу. – Чи, може, ти козак?..
– Та козак.
– А де ж ти живеш: на селі чи хутір свій маєш?
– На селі.
– Далеко від станції?
– Де там, зараз і станція.
– Ти ж на станцію ходиш чи їздиш?
– Як коли йду, а як треба, то й їду, – відказую спокійненько, – що то воно далі буде?
– А їздиш же ти одним конем чи парою?
– Як треба, то й трьома поїду.
– Возом, чи, може, чим іншим?
– Як треба возом, то й возом, а як чим іншим, то й іншим, – одспівую паничеві, згадуючи свою гарбу.
– Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?
– Чому нема?
– А хата ж у тебе велика? Докучило вже мені це.
– Та саме як на мене, – кажу. – А у вас, пане, яка, – чи велика?
– Як? – говорить.
– Та хата, – кажу, – у вас велика?
– А тобі яке діло до моєї хати? – вже сердиться панок.
– Та ви ж за мою питаєте, – відказую так собі плохенько. – А наймита ви держите, пане, чи самі на станцію їздите?
– Чорт зна що говориш! – одказав мені на те панок та одвернувся та й пішов.
Ну, дарма. Сидимо собі та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собі про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене.
Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець. Якби такого чоловік заживав, то жінка й не вигонила б у сіни з люлькою.
Е, а це вже не ладанець! Товстий пан із двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й міцна! Ця й мені дух забиває. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить.
Отак собі думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив…
Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мої пани кашляють уже від мого люлечного. Зараз і підбігає той паничик із закрученими вусиками:
– Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?
– Та, – кажу, – пане, покурити схотілося.
– Не можна тут курить! – говорить.
– Адже ж пани курять, – одказую, – от і у вас цигарка в руках.
– То, чуєш, табак не той, а в теб’я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердев.
– Коли ж у мене нема іншого. А хіба ж, – питаю, – тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?
– Авжеж!
– А де ж це написано?
– Отам! – та й показує на табличку.
– Ні, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.
Коли тут як зірветься з місця той пан з двома мичками на щоках, як підбіжить до мене, як гуконе:
– Вон, мужлан! Вон! Не смій курить своєї смердючої гидоти!
А сам аж труситься зо злості, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, мені спершу трохи моторошно стало, а далі думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собі люлечку:
– Ви, пане, не кричіть і не тупотіть, бо й мої такі самі гроші, як і ваші, а ота цигарка, що в вас у руці, може, вона мені смердючіша, ніж вам моя люлька.
Як же затупотить мій пан, як же зарепетує: – Кондухтор!
кондухтор!
Та й побіг із вагона.
За малу годину вже й з кондухтором вертається. Зараз той до мене:
– Не кури!
– А хіба ж не вільно?
– У первому класі не можна такого тютюну.
– А де це написано?
Тик-мик – і цей нічого не відкаже, тільки все:
– Не кури, бо я тебе виведу!
– Ні, не виведете, бо я білета маю. Нехай пани не курять, то й я не куритиму, а як їм вільно, то й мені.
– Дак ти ж би хоч узяв вийшов з вагона та постояв там надворі та й покурив.
– Коли пани виходитимуть надворі курити, то й я виходитиму, вжеж!
Тут той панок із закрученими вусиками як підбіжить до мене, як кине мені на тапчан цигарку:
– На, – каже, – кури, чорт би тебе взяв, та тільки не чади своєю смолою!
– Ні, – одвітую, – у мене й свій є, – нащо мені цей? Не кидайте мені, пане, бо я не собака.
Та хоп тую цигарку пальцем та й скинув її додолу. Як ізчиниться тут лемент та крик! Як позбігаються всі! Пани лаються, панії дріботять та знов-таки лаються, кондухтор лізе відчиняти того вітрогона, що вгорі, та собі верещить, а я мовчки сиджу та люлечку пихкаю.
– От буде станція, – я тебе на станції виведу, їхати не дам далі! – каже кондухтор.
А той пан із чорною бородою глянув на нього пильно та й питається:
– Хіба ви маєте право не давати пасажирам їхати? Кондухтор верть, – поживився, як пес макогоном, –
нічого не відказав та й подався собі. Змовкли й пани, тільки
сопуть та плюють, а той пан із чорною бородою чогось сміється мовчки з-за своєї книги. Загула машина, – уже й станція. Дожидаюся я того кондухтора, – не йде мене виводити. І поїзд рушив, а його нема.
Ну й гаразд!
Я тим часом давно вже й люльку докурив, і дим од неї розвіявся, затихли й пани мої зовсім.
Проскочили ми так іще станцій зо три,- знов заманулося мені курити. Тепер уже, думка, – вийду справді з вагона та надворі покурю – однак же мене жінка вигонить, як я курю в хаті, – вона вже й звикла до нашого ручкового, а то ж таки пани, – з незвички, то їм воно і в носі, і в горлянці теє… Треба й їх пожаліти, авжеж… А свого права я вже доказав.
Одначе тільки сягнув у кисет по люльку, хотів тут набити, бо надворі вітер, – коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересідає до мене.
– Куди їдете? – питає.
– Та до Ч. – відказую.
– Діло там маєте?
– Атож! – кажу, а того й не признаюся, чого саме їду, набиваю люльку далі.
– Чи не хочете, – говорить, – мого?
Та й подає мені повен капшучок цигарок панських.
– Та спасибі, дякую, – у мене ще й свого потягне: вже коли курець, то маю свою люльку й тютюнець.
– Та свій і надалі здасться, – умовляє, – а я був би дуже радий, якби мого зажили: який він вам буде на смак.
Подивився я на нього, – сміється з мене вражий пан: не хоче нюхати ручкового, так підносить турецького. А втім, видко, що добрий чоловік, – може, він, щоб сварки знову не було та нападу на мене. Нема вже чого мені сваритися, коли він до мене по-людському озивається.
– Добре, – кажу, – коли ваша ласка, то й візьму. Узяв, подякував, закурив та й думаю собі:
– Бач, як воно на світі діється: то як собаці кидали, а те – пер уже як людині подають та припрохують. Еге-ге! Треба тільки не подаватися! Так же я тепер і робитиму!
Ото собі думаю, а тим часом машина уже й до Ч. добігає.
Приїхав я до Ч., – у мене, кажу ж, таки й діло було там до знайомого чоловіка. До обід із тим чоловіком, а тоді покупив дещо… Увечері б можна й на машину, щоб додому, та в мене думка не така. Треба ж іще подивитися, яково то самому собі паном бути. Куди б же мені піти?
Розпитуватись у людей не важився, щоб, бува, не насміялися, а надумав собі так, що піду до тіятру. Хоч я сам у ньому й не був, та таки попович наш мені розказував, що там шут – куючи таке роблять, неначе справді воно є: і кохаються, й цу – раються, і миряться, і сваряться, ще й убивають одне одного… а що вже співають та танцюють!.. і так каже, що без сорому при людях і цілуються… А пани сидять та дивляться. Отож піду й я подивитися та й куплю собі панське місце.
Пішов, ходжу по городу та читаю по тих стовпах, де здорові газети наліплюють, з оттакелезними літерами – шукаю, чи нема де тіятру. Так усе або вчора був, або завтра буде, а сьогодні нема. От мені не щастить. Ходжу від стовпа до стовпа, як дурний… Коли таки натрапив на своє. Хоч воно й не тіятр, та таки щось на нього скидається: “у залі дворянського собранія концерт”.
Одміна його зна, думаю собі, що воно за концерт! Одначе, прочитавши газету, бачу, що там грають і співають, – ну, то можна й слухати.
А почому ж там платять? Є місця по півкарбованця і по карбованцю й по два. Ото вже саме панські, як по два.
А де ж це воно є? Написано: “в залі дворянського собранія”. Це ж, мабуть, там, де пани-дворяни збираються… то я ж знаю, бо колись туди сам до призводителя дворянського доступався за громадською справою. Чого ж мені ще й шукати? Ото и моє – де пани, там і я.
Ну, поки ще рано, то вернувся на квартиру до знайомого чоловіка, дещо розпитався, куди та як у те собраніє йти, та, діждавшися того вечора, й простую туди. Підходжу до великого того дому, – от, що, знаєте, позад собору, аж там уже перед дверима народу-народу – тиск! Раз у раз тії хвалітони під’їздять та все туди, та все туди! Це ж буде тіснота така, що й києм не протиснеш.
Ну, думаю, голубе, держись цупко, бо тут, гляди, ще дужче завихорить, як на машині в первому класі! Та так сміливо слідком за одним паном у ті ж двері.
Тільки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!
– Ти чого сюди?
– Не хапай, – кажу, – не поспішайсь! – та одвів його руку та й подався собі.
Іду далі так, як мені сказано, коли справді сидить за сто – лом якась панночка і білети продає. Підійшов і собі.
– Дозвольте мені, коли ваша ласка, білет!
– Нєту, – каже, – всі попродала, тільки в первих рядах єсть.
– Отого ж мені й треба – первого ряду, – давайте його мені.
– Два рублі, – каже.
– Дарма, – відказую, – давайте! – та й подаю їй два карбованці.
Взяла гроші й дала білета.
Там пани ще роздягаються, ну а я собі був у чумарчині, то так просто й пішов у ту залу, – не питався й куди, бо мені вже розказано, де повертати.
Як увійшов, то тут уже – не буду брехати – таки стало мені дуже моторошно.
Хата така здорова, як клуня, та де! ще більша!.. та вся блищить, – ну, незистино ще дужче, як у церкві!.. А пов нісінько стільців наставляно… народ вештається, та все пани та пані, – які сидять, які ходять… Зроду-звіку не бачив такого, – якби не намірився йти, то, мабуть би, вернувся, а то що дуже вже затявся.
– Держись цупко! – знов кажу собі та все посуваюся, та все посуваюся помалу проміж панами та проміж стільцями, до свого первого ряду ціляючи… Та ще ті панії з довгими хвостами, – ну їй же ти богові моєму, – одній так у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, – мало не впав… Щось мені за це й сказано, та не розібрав… Дивляться на мене всі та дивуються, одначе пускають… Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свій сьомий номер та й сів. Біля мене нікого нема, – тільки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому ряді сидять.
Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на ті здоровенні патрети, що по стінах, та на той хортоплян, що грають на ньому… А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, і вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: “Смотри! Смотри!” Зирнув я так трохи через плече, – коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разів зо два та й став коло мене.
– Мужичок, – каже, – ти не туди попав.
– Ні, туди, – ось у мене й білет є, – відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.
– То що, що білет, – каже, – то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій – ні.
– Хіба, – доводжу, – одежа слухає? Адже люди!
– Та люди – люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.
Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, – загну й я тобі карлючку. Та й питаю:
– А хіба, – кажу, – пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?
А він собі круть та й побіг од мене, нічого не сказавши. Біжи!
Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, – здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:
– Мужичок, уставай, іди!
– Чого? – питаю.
– Нідзя, тут только господам можна, панам.
– Хто заплатив за білет, той тут і пан, – одказую. – Я заплатив, то й сидітиму.
– Іди, бо виведуть!
– Побачимо, – кажу. – Ви лучче йдіть до свого діла, – чого ви до мене причепились, як шевська смола?
Побіг і цей тим слідом. Може, вже й годі, і покинуть? думаю собі.
Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, – так поспішається. Прибіг та як зашипить:
– Вон отсюда!
– Ваше благородіє, – кажу, – ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.
– Взять його!
Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.
Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!..
Коли це якісь паничі назустріч:
– За що ви його ведете: він же мас білет.
– Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! – загарчав хватальний.
Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:
– Забери його в поліцію, – хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!
Повій мене солдат.
Ідемо вулицею – темно вже надворі, ліхтарі скрізь посві – тилися. Пройшли трохи мовчки.
– А куди це ми йдемо? – питаюся.
– Хіба не чув? – одказує. – У поліцію йдемо. А бодай би ти пішов круга-світа! – думаю собі, а сам питаю:
– Так хіба це ви й справді в поліцію мене ведете?
– А веду.
– А нащо?
– Бо звелено.
– А що ж у поліції буде?
– Закину тебе в темну, то переночуєш. Хіба не чув?
– Чув, – кажу. – А як переночую, то що буде?
– А тоді надзиратель буде тобі розказувати по-своєму.
– Що ж то воно: по-своєму? – питаю.
– Хіба не знаєш?
– Не знаю.
– Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я те, то так мені мов окропом хто в обличчя линув, а далі й дух перебило. Зроду мене не бито, – хіба коли мати, як пустував малим, сторч ганчіркою вдарила. Це вскочив по самі вуха!
Ще помовчали. Тоді я й кажу:
– А що якби я зараз оце від вас та втік?
– Який швидкий! – одказує. – Помалу, бо попа звалиш.
– Ну, а якби таки втік? – знову я намагаюся.
– То я б тебе наздогнав і морду набив. А щоб ти і в старцях щастя не мав за таке слово! – думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпіти, щоб не було гірше. А він на мене скоса позира та:
– Не оставайсь, не оставайсь позаду, – іди лиш попереду!
– Та я, – кажу, – й не зостаюсь, а я так собі думаю:
що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?
– То тоді б, наздогнавши, морди не бив, а тільки узяв за шияку та таки й потяг би у поліцію.
– А якби два карбованці, то, може б, вам важко було бігти?
– Ні, не дуже… Ти багач, білети в первому ряді купуєш.
– Отож, що багато витратився я, – кажу. – Ні, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не підбіжите?
– Хто його знає… А що ж я надзирателеві казатиму?
– Скажете, що втік по темному, а ви зачепились, упали та й не наздогнали.
– Хто його знає… Давай три, то, може, й важко буде.
Виняв я три карбованці та укинув йому в руку.
А ми дійшли саме до темнішої вулички. Я й метнувся
туди, – біжу, аж земля підо мною горить, аж дух мені забиває.
Озирнувсь, – уже його в темному не добачу.
Тоді завернув у другу вулицю, чую – торохтить… їде
звощик. Підождав та так на нього й скочив.
– На станцію, та швидше! Чи вспіємо на поїзд?
– Поганятиму, то вспіємо.
– Так паняй же!
Поки до станції, то все боявся, що спізнюся, а як уві йшов у станцію, то вже не знаю, як і білета вхопив, як і у вагон ускочив.
І що ж би ви думали? Аж поки поїзд рушив, то трусився.
Не страшно мені тих поліцейських самих, та страшно тієї ганьби та зневаги.
Отак я того права добувався… та й не добувся…
Вернувшися додому, то й жінці довго не признававсь. А далі таки й сказав. Вона на мене мокрим рядном, що стільки грошей перевів.
– Тобі, – кажу, – байдуже, що з мене так назнущалися,
тільки за гроші клопочешся!
– Так тобі й треба! – гримає, – не витівай абичого!
Ну, що ти їй казатимеш? То, як їхав, так аж плакала, а як цілий вернувся, так і байдуже, – аби гроші!
Та то б іще дарма, а то біда, що хоч я їй наказував, щоб нікому анітелень, одначе вона таки розказала про все своїй сестрі Хотині, а в тієї язик як лопатень, – так усі й довідалися.
Сміються тоді з мене: панського права, – кажуть, – добувався.
А воно й неправда: не панського, а таки людського.
Та де воно в нас є?
1902. XII. 5, м. Чернігів.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Борис Грінченко – Сам собі пан