Іваненко Оксана – Казка про маленького Піка та його батьків

Чижики звили собі гніздо на найвищій гільці найвищої ялини в лісі зовсім не тому, що вони були такі горді і хотіли жити найвище від усіх. Навпаки, вони були дуже привітні з усіма пташками, завжди бадьорі, співучі і непосидючі. Просто їм здавалося, що там, нагорі, їм буде і безпечніше, і веселіше.
– Треба зробити так, щоб ніхто не міг побачити наше гніздечко, – казала молоденька чижиха. – Коли я ще жила у своїх тата і мами, вони так зробили гніздо, що його не тільки який лихий звір або пустун-хлопчисько, а навіть і пташки не могли побачити. Не думай, будь ласка, що я турбуюся про себе: адже треба подбати про наших діток.
– Не хвилюйся, моя мила, – наспівував їй чижик. Він дуже любив свою дружину, і йому здавалося, що у всьому лісі нема такої красуні, як вона. – Я все зроблю гаразд! – І вони вдвох ретельно взялися будувати свою першу хатку.
– Знаєш що, – сказала чижиха, – у нас швидше иіде справа, коли ти приноситимеш все для будови, а я будуватиму. Так і мої тато й мама робили.
– Що скаже моя хазяєчка – все добре! – завжди погоджувався чижик, і всім пташкам і деревам у лісі було просто приємно дивитися, як вони весело і дружно-працюють. Чижик приносив у дзьобику сухі прутики,, мох, павутиння, гусені, різний пух з рослин. Якось він навіть полетів далеко за ліс, де паслись отари, і приніс трохи овечої вовни. Чижиха дуже вправно будувала малесеньке, але міцне гніздечко, скріплюючи прутики павутинням, викладаючи його всередині пухом, вовною та м’яким листячком. їй не потрібно було розкішного великого житла – адже вона була зовсім невеличкою-пташкою, своїм гніздом вона дуже тіпіилася і без заздрості дивилася на різні гнізда, які будували пташки в лісі.
Навпроти ялини жила білокора красуня-берізка і на її гілці вивільга підвісила своє гніздечко – легенький кошичок.
Мабуть, вона хотіла, щоб вітер гойдав її пташенят,, коли вони вилупляться. деякі плели гнізда в траві, на самісінькій землі.
“Принаймні діти не випадуть”, – казали вони.
Синичка з довгим хвостом дуже пишалася своїм круглим затишним і дуже зручним гніздечком, особливо його входом посередині – маленьким і непомітним.
Чижиха навіть трошки побоювалась, чи не подоба-тиметься таке гніздо її чижикові більше, ніж їхнє власне.. Але чижик сказав щиро:
– Мені все таки найдужче подобається наше! Скоро в гнізді з’явилося п’ять яєчок, білуватих з.
Брунатними цяточками, і чижиха сіла на них. Чижик не внав вже, що й робити. Він приносив дружині їсти, вів співав навколо неї, щоб їй не було нудно сидіти, а коли вона на хвилинку знімалася з гнізда, бо чижик запевняв, що їй треба “освіжитися”, тоді сам він сідав швидко в гніздечко, щоб їхні яєчка не охололи.
Це був місяць, коли взагалі пташки сидять на своїх яєчках, і хоч була весна, зеленіли дерева, розпускалися квіти, пташкам-матерям нікуди не хотілося літати. Адже вони висиджували своїх пташенят. Одна тільки строката зозуля гуляла безтурботно і всіх дражнила:
– Ку-ку! Куку! Виходьте гуляти! Будемо літати!
– Нам ніколи! Нам ніколи! – цвірінчали пташки. – Ми висиджуємо пташенят!
– Була охота! – сміялася зозуля. – Я попідкидала свої яєчка по чужих гніздах, хай інші з ними морочаться!
– Яка легковажна ця зозуля! – подумала чижиха і ще дбайливіше розпушила своє пір’ячко над п’ятьма крихітними яєчками.
Та й раді ж були батько й мати, коли веселого сонячного ранку яєчка почали розколюватися і одна по одній висунулися маленькі сіруваті голівки.
– Вітаю з дочкою! – мовила чижиха-мати.
– дуже радий! – засміявся чижик-тато.
– Вітаю з другою! – сказала мати знову.
– Як це приємно! Вдвох їм буде веселіше!
– От ще й третя!
– Приймаю й цю!
– Четверта теж дочка!
– Нічого, мила, – заспокоїв чижиху чижик. – Якщо вони всі будуть такі, як ти, – це дуже добре.
Нарешті, заворушилося п’яте яєчко.
– Пік! Пік – почули пташки і побачили, як звідти висунувся спочатку маленький дзьобик і враз розкрився, І вся чумаза голівка на тонкій шийці повернулася на всі боки, ніби пташеня хотіло враз з усіма познайомитися. – Пік! Пік!
– Синок! Синок! – закричала мати.
– Так це ж чудесно! – зрадів чижик-тато і заспівав на весь ліс привіт своїм діткам – чотирьом дочкам І п’ятому синку.
З тої хвилини почалися турботи про родину. Батько і мати літали цілий день і приносили своїм діткам то тлю з ялин, то гусінь, то різну дрібну комашню. Мамі все здавалося, що вони голодні, особливо синок, бо він весь час роззявляв широко рота і кричав.
– Пік! Пік!
– Зараз, Пік! Зараз, любий! – хвилювалась мати, але й сміялася водночас. Він був такий кумедний, цей синок Пік!
Вечорами, коли пташенята засинали, батько і мати були хоч і зморені, але такі щасливі. їм здавалося, що кращих дітей нема ні в кого, особливо такого веселого, кумедного, як синок Пік.
Та недовге було те щастя. Минав уже другий тиждень з дня народження пташенят і вже настав час вчити їх літати, як трапилася страшна подія в їхньому житті. Раптом синє, завжди добре і миле небо похмурніло, потемніло, ніби розсердилося на весь світ. Сонце тепле і ясне кудись зникло, і страшний гуркіт залунав навколо.
– Мамо! Мамо! – заметушилися пташенята. – Ми боїмося!
– Тримайтесь щільніше! – сказала мати. – Сидіть спокійно, я коло вас.
– А де ж тато? – запищав Пік. – де наш тато? Тато-чижик ще зранку полетів по насіння аж на ниву за березовим гаєм.
– Він повернеться, – заспокоювала мати. – Не хвилюйтеся, дітки, він-повернеться.
Страшний вітер, зовсім не схожий на той легкий теплий вітрець, що гойдав лагідно листячко в лісі, захитав навіть столітні дуби і ялини. дерева обурено зашуміли, загомоніли:
– Навіщо ти порушуєш наш лісовий спокій?
Але вітер на вгамовувався, і чижиха з жахом побачила, як з гілки тоненької берізки зірвалося гарненьке гніздечко-кошичок і впало разом з пташенятами додолу.
– А де ж наш тато? – не заспокоювалися Пік і йога сестрички.
– Він повернеться! Він повернеться! – повторювала мама.
Раптом блискавка прорізала темне, в сірих клубах хмар небо, і такий дощ полив, ніби річки були там, нагорі, і вони всі полинули на землю.
Чижиха розпустила свої крила, підгорнула під них діток, а сама притулилася до стовбура ялини.
Навіть ця стара ялина стогнала й рипіла від жахливої бурі.
– Тррримайся! Тррримайся! – чулося пташці, і вона, вся мокра, перемерзла, трималася з усіх своїх пташиних сил.
– Тільки б тато був живий і повернувся, – думала вона, міцніше притуляючи до себе пташенят.
Ббух! – з страшним гуркотом упав сусідній клен, а за ним із стогоном зломилася берізка.
– Трримайся! Тррримайся! А я витримаю, – рипіла стара ялина.
На ранок небо знову, мов нічого не бувало, проясніло, і сонечко сяяло, як завжди, пригріваючи і ліс, і ниву, і квіти, і трави. Але що було в лісі і на ниві! Зламані бурею дерева валялися тут і там; на ниві, ніби скошена, полягла пшениця; багато квітів не могли навіть голівок своїх підвести. І скількох своїх жителів не долічився старий ліс!
– А де ж тато? – спитав Пік.
– Він ще повернеться! – впевнено мовила чижиха, – адже він залетів далеко, аж за ниву, і там, мабуть, перебув грозу.
Але й на вечір він не повернувся, і на другий ранок, і на третій.
Пташки, що мешкали на сусідніх деревах, похитували дзьобиками і казали:
– Бідна чижиха! Бідна чижиха! Їй не впоратися самій. Стільки дітей!
І тільки стара ялина рипіла:
– Трримайся! Тррримайся! Впорраєшся! Впорраєшся!
І що було робити бідній чижисі, як не триматися? Адже треба було годувати діток, вчити їх літати, навчати їх доброї пташиної поведінки.
В сусідніх гніздах це робили батько і мати разом і їм було легше, а вона була сама, і до того ж така маленька!
З сусідніх гнізд лунав веселий щебет малят, співи батьків, а її діти сиділи мовчки, і це краяло її маленьке пташине серце. Тоді вона сідала на краєчок гнізда і, хоч їй було дуже сумно, вона теж намагалася весело співати, і в своїх пісеньках завжди розповідала дітям, що тато літає десь за нивою, він нагледів там багато гусені і різної комашні і він рятує від неї дерева, а згодом він повернеться, обов’язково повернеться. діти цьому вірили, особливо маленький чиЖик Пік, бо їм, як і всім дітям, хотілося жити весело та безжурно і знати, що все таки десь літає їхній тато, як і у всіх пташенят.
Вона сама вчила їх літати, і хоч тремтіла за кожний їхній рух, та не показувала цього і підбадьорювала, як могла.
– Як це добре – літати!- радів маленький Пік. А він вдався таким веселим, непосидючим, до всього цікавим, і тільки но вивчився трохи літати, як почав гасати по всьому лісі. де траплялася яка пригода чи бешкет – уже всі знали, що то справа маленького Піка. Вранці він найперший будив увесь лісовий народ своїм дзвінким голоском, сміливо встрявав у пташині бійки, витягав спід дзьоба у старших різний лісовий харч. Іноді він залітав з товаришами дуже далеко, своєчасно не повертався додому і цим завдавав матері великих турбот. Чотири дочки були куди слухняніші, і з ними було легше впоратися, ніж з одним маленьким Піком. І на нього часто сердилися сусіди, а матері було шкода його. Вона знала: якби був з ними тато, він літав би скрізь разом з Піком і радів би, що синок такий сміливий, такий вправний, що у нього такий гарний, приємний голосок і що, не зважаючи на свою легковажність, увечері він так ніжно і ласково пригортається під материне крильце і розповідає про все, що бачив і чув.
Він все таки дуже любив свою маму, маленький бешкетник Пік. На осінь він почав уже міняти своє вбрання і робитися схожим на свого батька, але він линяв, як і всі чижики, шматочками, і тому покищо мав дуже смішний вигляд.
– Бачиш, скільки тобі мороки з дітьми, – сказала раз презирливо зозуля. – Чи не краще було порозкидати так яєчка, як я, і бути вільною?
– Ні! – твердо відповіла чижиха. – Що б я робила без них?
А ялина рипіла:
– Трримайся! Тррримайся!
Так, треба було триматися, бо найважче було попереду. Спочатку пожовкло листя, потім почало падати на землю, багато пташок відлітало в теплі краї. Сунула холодна, біла зима. Чижиха вже знала це. Вона пам’ятала торішню зиму. Але тоді вона була ще з батьком та матір’ю, і коло неї завжди крутився веселий, співучий чижик, з яким вони потім удвох збудували своє гніздечко. Не такі вже страшні морози, якщо коло тебе рідні, а тепер вона була сама з своїми чотирма дочками і п’ятим синком Піком.
Вона все ж таки намагалася бути вкупі з іншими чижиними родинами: адже йа зиму взагалі всі пташки, що лишалися вдома і не відлітали у вирій, з’єднувалися у великі зграї. У зграях були не тільки чижі, а й різні лісові маленькі птички – щиглики, чечітки, снігурі. Вони збиралися разом і літали в село й навіть у місто шукати собі харчів.
– Будь ласка, не бешкетуй! – умовляла завжди чижиха Піка: адже всі пташки з такою охотою робили йому зауваження, і це їй було завжди прикро чути. Пік обіцяв слухати її, але тільки но вилітали пташки на простір, Пік почував стільки сили в своїх крильцях, що не міг спокійно літати коло матері. Він гукав своїх ровесників, і що вони тільки не виробляли! Може б чижиха-мати іноді тільки посміялася з того, як він, перекидаючися на гілочках, натрушував снігу на буркотуху-сову, та з інших його витівок, та усі сусідки завжди починали похитувати докірливо дзьобиками і казати:
– Ох, оцей ще Пік! Такого урвиголову ще й ліс не бачив! Коли б хто міг його спинити!
А мати тільки думала:
– Коли б його тато побачив!
А тато-чижик теж думав про це саме.
Яка надзвичайна пригода трапилася з ним! Під час грози, коли він поспішав додому, до своїх пташенят, до своєї чижихи, його зачепило зломлене дерево, і він упав.
На ранок його знайшли хлопці, що прийшли в ліс по ягоди.
– дивись! Чиж! Живий ще!
Вони принесли його додому, посадили в клітку, і він у них довгенько жив, поки зовсім одужав, а потім вони понесли його в місто, бо знали, що там є крамниця, де купують різних пташок.
Та вони й до крамниці не донесли. Їх зупинив якийсь дядько.
– Що ви несете, хлопці?
– Чижика.
– А чи це справді чиж? А може горобець? – засміявся дядько. – Може ви його пофарбували?
Хлопці теж засміялися.
– Правда, чиж. Купіть, він співатиме.
Дядько цей дуже любив різних пташок, і в нього їх було багато – і щиглі, і синичка, і снігурі, а от чижа цього року ще не було. Він був дуже радий, що купив, нарешті, і чижика.
Але цей дядько ще дуже любив і дітей. Коли він підходив до будинку, де жив, він побачив, як школярі з їхнього двору гуляють у м’яча, а між ними бігає один маленький хлопчик, задерикуватий і веселий, та його не приймають старші в своє товариство. Все ж таки хлопчикові пощастило підбити ніжкою м’яча, і він був страшенно задоволений, але старші закричали:
– Іди собі, не заважай нам! Хлопчик образився і гірко заплакав.
– Іди, Андрійку, сюди! – покликав його дядько. – Не плач, бачиш, який хороший чижик у мене!
У хлопчика враз висохли сльози, а очі так заблищали, що дядькові зробилося дуже приємно, і він сказав:
– Забери собі чижика, тільки годуй його щодня і напувай.
– Як? Назовсім? – здивувався хлопчик.
– Назовсім!
-Мамо! Мамо! – кричав у захопленні хлопчик, вбігаючи додому, – дядько Сашко назовсім подарував мені чижика!
Відтоді вони зробилися нерозлучними друзями – чижик і хлопчик. Хлопчик сам міняв чижикові воду, сипав зерно і розмовляв увесь час з ним.
– Андрійка пізнати не можна, – дивувалася мати, – то всі в дворі на нього скаржилися, а тепер він весь день зайнятий цим чижиком.
Чижик почав співати, лазити по прутиках, які дядько Сашко поклав між дротинками клітки. Хлопчик і всі в домі думали, що чижик дуже веселий, і хлопчик співав йому:

Чижик-пижик,
Де ти був?

А насправді чижик весь час співав про своїх діток. Він згадував свого синка, маленького Піка, а стрибав по клітці, бо гадав, що може якось звільнитися зза грат. до Андрійка він, звичайно, звик, і любив його, але ж до неволі він звикнути не міг нізащо.
Надворі йшов сніг, чижик бачив це у вікно, на якому стояла клітка, і серце у нього просто розривалося. Він думав: як переживе цю зиму його дружина, його дочки, його маленький Пік? І чи не забули вони його? І він співав голосно, ніби вони могли почуть його спів. А люди казали:
– Який веселий чижик! Весь час співає!
А чижиха з своїми пташенятами справді переживала скрутні часи. Уся зграя знайомих пташок, до якої приєдналася і вона з дітьми, перебралась у місто, у якийсь ріденький ліс, не схожий на їхній рідний – густий темний. Вони ж не знали, що то був просто Ботанічний сад. Пташки весь час мандрували з садка в садок, з двору в двір – де якісь крихти підберуть, де насіннячко. Взимку всі були не перебірливі: адже в такі короткі дні взимку треба було встигнути наїстися. Пташки в ці місяці гинули більше від голоду, ніж від холоду.
І не всі люди були такі добрі до пташок, як дядько Сашко і хлопчик Андрійко, що повісили на своїх балконах коробочки і сипали туди для пташок різне насіння та крихти хліба.
Мати-чижиха, знайшовши таку коробочку, насамперед кликала всіх діток, а тоді вже й сама починала клювати.
– От бачите, як добре! – підбадьорювала вона їх, – хіба нам багато треба! От ми і взимку ситі. А вже ж колись прийде весна і буде зовсім добре. І тато повернеться, – додавала вона за звичкою, і їй вірив лише маленький синок Пік.
Справді, весна ж мусила прийти! Так же бувало щороку, так і тепер сталося: зашуміли струмки, зазеленіли поля, прилетіли гуси і журавлі.
– Пік! Пік! – кричав і гукав чижик у клітці, – де ти, Пік? – І він бився крильцями об грати.
Андрійко раптом замислився.
– Мамо, я випущу чижика, йому, мабуть, хочеться на волю.
Та йому зробилось і страшно за чижика.
– А що як він не знає, куди летіти, і він заблукає? А може він розучився літати? Мамо, хай він прилітає до нас ночувати!
Мама всміхнулась і сказала:
– Може й не розучився. Може й не заблукає… Ти спробуй. Винеси на балкон клітку і відчини дверцята.
Андрій так і зробив. І тільки він відчинив клітку і хотів сказати: “до побачення! Прилітай ночувати!”, як чижик затремтів крильцями і полетів, полетів, зразу за той високий будинок, що на розі, а потім через Ботанічний сад, а там полем, над рікою, над нивами. Як добре знав він цей шлях! Він летів і голосно кричав, співав:
– де ви, мої дітки? де моя дружина, де мій маленький Пік?
І раптом побачив: на ялині сидить гарненький жовтогрудий чижик, а коло нього невеличка сіренька змарніла чижиха, і чижик їй щось з запалом співає-розповідає.
– Пік! Пік! Синок! Невже це ти? – закричав тато-чижик.
Чижиха від здивовання тільки тому не впала непритомною, що пташки взагалі ніколи в житті не падають непритомними, але з хвилину вона не могла нічого зрозуміти, а потім закричала на весь ліс:
– Я ж казала, я ж казала, що ти повернешся!
– Мій тато повернувся! – кричав І стрибав Пік і кинувся до тата, а потім враз почав показувати всі свої витівки на гілочках ялини – і тато не сердився на нього, як чужі пташки, а був просто в захопленні.
– Наш тато повернувся! – закричали усі чотири дочки, такі ж бадьорі і хазяйновиті, як їхня мама.
– Поверрнувся, наррешті, поверрнувся! – рипіла задоволено ялина.
І всі пташки тепер не похитували презирливо дьзобиками, а навпаки, вітали щасливу родину і хвалили татові-чижику його дітей і його чижиху. Адже усім завжди хочеться взяти участь у радості сусіда. А зозуля жалібно кувала:

Ку-ку,
Ку-ку!
Я сама
На віку.

Їй було шкода, що вона не виростила жодного синка або дочки. Але мати-чіжиха покликала і її з усіма сусідками до себе на свято і ні слова не сказала чижикові, як їй було важко без нього. Навпаки, вона казала, як їй допомогли пережити цю зиму її чотири дочки і такий чудовий синок Пік.
Чижик, звичайно, не полетів ночувати до хлопчика, хоча дуже тепло розповів про нього своїй родині, та хлопчик не сумував, бо ввечері до нього зайшов дядько Сашко й розповів йому цю історію про Піка і його батьків. Адже цей дядько усе знав про пташок та про дітей І вмів розповідати навіть про те, чого й не бачив.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Іваненко Оксана – Казка про маленького Піка та його батьків