Творчість Д. Павличка

Реферат
На тему:
“Творчість Д. Павличка”
Д
Митро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929р. в селі Стопчатові на Підкарпатті в багатодітній селянській родині. Точніше – десь неподалік цієї дати, якою поява дитини була зафіксована при хрестинах у церковній книзі. Сталося це в полі при копанні кортоплі – звичайний епізод хліборобського щодення.
Кілька літ Павличкам довелося жити в стайні, бо хата згоріла, а нова зводилася поволі, зростала разом із дітьми. В пам’яті поета глибоко вкарбувалися майстерка, шурхіт пилки, запах розтятої деревини, перетворюваної на одвірок і платву, варцабу і крокви – предмети теплі й гарні. Гуцульщина споконвік шанувала дерево – вірного спутника людини від колиски до труни. У Д. Павличка це особливе ставлення, відбите сотнями образів, посилювалося й першими дитячими враженнями.
Батько – Василь Миколайович – був чоловіком освіченним, вельми працелюбним та енергійним. Перейшов через фронти та війська першої світової війни, побував і в Києві, і у Львові, де його засудили на розтріл, а він утік, звільнивши з собою і в’язнів Бригідок. Із встановленням у Галичині пілсудчини осів на дідизні, не втративши при тому інтересу до політики. Брав участь у сільських сходах, виступав у ролі народного адвоката, відстоюючи інтереси покривджених земляків. 1939 р. в перших лавах активістів зустрічав

Червону Армію, став першим головою новоутвореного колгоспу. Працював усе життя і помер при роботі: “Якось, коли вже йому було за сімдесят, попросив у друзів своїх цигарку. Затягся й відкинув її геть. “Вже не смачна”, сказав, і помер, стоячи, зіпершись плечими на стіну, так, ніби й смерть прийняв яу роботу, а не відпочинок”*
Мати – Параска Юріївна Бойчук – була жінкої неписьменною, але при тому багато знала з “Кобзаря” та Франкових творів, до читання вголос яких щонеділі навертала дітей. Мала чудову пам’ять і смак до поєзії. Померла 1955 р. від тяжкої праці.
Освіта на Підкарпатті була в пошані. Та й житейський глузд підказував: малоземельні батьки нічого не могли лишити дітям у спадок, окрім знань, які прагнули дати за всяку, дуже тяжку як на селянський статок ціну.
Дмитро Павличко почав ходити до школи в Яблунів. Школа була польська, українська мова – заборонена. Конфлікти, що з цього виникали, поет пригадає згодом у нотатках “Про себе” та ще у віршах виллє гіркоту зневаженої гідності (“За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставити мені… “). Він вивчить мову Міцкевича і полюбить культуру його народу, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всотуватиме духовні скарби інших народів та епох. І все це покріплюватиме в ньому любовне, трепетне, бережливе сталення до рідного слова. Захист і плекання його стануть для Д. Павличка – одного з найосвіченіших українських літераторів сьогодення – справою обов’язку й честі.
В тимчасово окупованій Коломиї одразу за парканом гімназії, де на той час навчався поет, фашисти розташували єврейське гетто. Звідси бранців партіями вивозили на розстріл, а ті, що лишилися, пухли від голоду. Темними ночами гімназисти прив’язували тягарі до привезених матерями паляниць і, розкручуючи такий молот із хліба й каменю, перекидали його на територію гетто. Вдень їх зустрічали страдницькі й вдячні погляди зчорнілих єврейских дітей. Очі болю і сподівання. Вони запам’ятаються назавжди.
1944 р. в числі інших заложників німці розстріляли брата Петра. Тоді вперше, схилившись на віко труни, Д. Павличко вилив свою любов і ненависть у ще дитячі, незграбні, та виболені рядки. До поеми “Вогнище”, в якій цей трагічний епізод дістав філософське відбиття, було ще далеко. Та реальність – гірка й правдива – вже стала на порозі. Вона завжди притягатиме митця – уперед всіх фантазійних злетів та романтичних вигадок.
1948 р. Д. Павличко скінчив десятирічку. Історія вступу до вищої школи – окрема сторінка його досі не написаної автобіографії, знаменна в багатьох відношеннях. Передовсім – широта зацікавлень, що провела поета через кілька міст, змушуючи його шукати застосування своїм вируючим силам. Була це й безсумнівна свобода вибору, ототожнювана самим пошукачем знань із Радянською владою, її глибоким гуманізмом.
Д. Павличко подав документи до Станіславського медичного інституту (зараз м. Івано-Франківськ), але відсутність потрібної довідки з військкому та – суто емоційне – запах йодоформу в похмурих коридорах ураз поламали ці наміри й привели юнака на фізичний факультет Чернівецького університету. Щоправда, не далі приймальної комісії. Але щось у цьому спалахові інтересу до основ світобудови було невипадкове, органічне для його натури. Воно уконкретнилося в рішенні стати студентом філософського факультету Київського університету, потвердженому блискуче складеними іспитами. Але стати студентом КДУ Павличкові теж не довелося – його не прийняли на тій підставі, що він був галачанином*. У міністерстві змогли допомогти лише запискою до ректорату Львівського університету, де однією фразою зазначалося, що їм’ярек дозволяється прийняти на історичний факультет. І знову – мандри. Цього разу “зайцем”, на дахах вагонів; чекання в приймальнях, сподівання. За браком місць на історичному Д. Павличко став студентом української філології (відділ логіки й психології). Людини і космос, матерія і час – усе це замкнулося для нього на рідному слові, його незглибимій суті.
Випадок у Київському університеті не захитав ні моральних, ні суспільних поглядів Д. Павличка. Та й не було це для нього першим студеним повівом соціальних суперечностей, здатним пригасити палахкотіння молодої душі. Романтичні іллюзії ніколи не мали над поетом особливої влади; смислом і загадковістю повнилася для нього сама реальна дійсність. Та й доля не розщедрилася на “сни рожевого дитинства”, а тим паче юності.
Від осені 1945 р. до весни 1946 р. Д. Павличко був ув’язнений у Станіславі по сфабрикованому звинуваченню в причетності до бандерівських злочинств. У ті роки рвійність у викритті всіляких “змов” та “груп” не була дивиною, особливо на західних, нещодавно возз’єднаних землях України. Комісія з Москви визнала безпідставними висунуті проти групи підлітків звинувачення, але баланди покуштувати довелось.
А на “волі” чигала інша кривда – школярів, які запізна поверталися додому, перестрівали бандерівці, допитуючись, чи, бува, не комсомольці. Про кого таке дізнавалися – тих катували і страчували. Такою була дісність. Надивився Д. Павличко і на повішених активістів, і на заподіяні “лісовиками” пожежі. Зблизька спізнав “лице ненависті”, лице націоналістичного звірства, запам’ятав його на все життя.
Отак гартувалася нетерпимість до всякої соціальної несправедливості, перегинів, якими б гаслами вони не прикривалися. Кожний прояв націоналізму завжди кликатиме поета до бою за рівність усіх народів, казенна бездушність і сваволя глибоко обурюватимуть його людську гідність.
Ще будучи в університеті, Д. Павличко керує літературною частиною Львівського ТЮГу, з 1953 р. – навчається в аспірантурі під керівництвом академіка М. Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу на другий план, і дисертації він так і не захистив. Гадаю, аби нині, як колись, було прийнято присуджувати науковий ступінь за сумою праць, Д. Павличко із сотнями своїх блискучих літературознавчих і критичних студій одержав би вищий.
Від 1957 по 1959 рр. Д. Паличко керує відділом поезії журналу “Жовтень”, наступних п’ять років – на “творчих хлібах”. Переїхавши до Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній майстерні кіностудії ім. Довженко (за його роботами поставлені фільми “Сон” – у співавторстві з В. Денисенком, та “Захар Беркут”). 1966-1968 роки віддані роботі в секретаріаті правління СПУ, а потім знову “творчі хліби” і велика, може, не так за часом, (1971-1978), як за покладеними зусиллями робота на посаді редактора журналу “Всесвіт”. Таким у загальних рисах виглядає трудовий шлях Д. Павличка, а на творчий – мусимо повернутися від початку.
? ? ?
1 січня 1951 р. в газеті ЛДУ “За Радянську науку” був опублікований перший, як вважається, вірш Д. Павличко “Дві ялинки”. Звісно, першим “з-під пера” він не був: “Писати вірші почав я в дитячому віці, – згадує поет. – Декламуючи зі сцени вірші Тараса Шевченка, я сприймав його твори як своє власне імпровізоване слово. З того вогнистого переживання я не міг вийти до того часу, доки не почав складати власні вірші. Одначе думати про себе як про майбутнього письменника я почав тільки в студентські роки, і то не одразу, а десь на третьому курсі філологічного факультету”*.
Однак саме цим віршем Д. Павличко рішуче заявив про соціально-публіцистичну гостроту свого поетичного мислення, полоненого не перегрою відчуттів та естетичних вражень, а суспільною напругою і болем, що вигорблюють і благополучний, здавалось би, зріз життя. Веселе новорічне свято озвалося голосом болю, ще не причахлого у душі. Таке психологічне вторгнення однієї реальності в іншу, моральний тиск однієї сутності на іншу стане архітектонічною особливістю Павличкових картин, позбавлятиме їх глазурованої гладкості та одноплощинності. Механізм цей з часом ускладнюватиметься – від спогаду, публіцистичної паралелі до діалектичного заперечення і єдності протилежностей. Однак важча, болісніша, соціально питоміша образна думка завжди проступатиме крізь більш прозорі й світлі шари експозиції. Є тут своє психологічне підгрунтя, адже справжня втіха – та, що пам’ятає ще про біль, а радість поглиблюється знанням стражданням.
Перша книжка Д. Павличка “Любовь і ненавість” (1953) тому й стала першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи стривожену і гострокутну. Звеличення радянського сьогодення виростало зі свідомості учорашньої нужденності, а тому не мало казенної заданості. Воно прямо адресувалося народу, що здолав стихію власництва й темноти, зажив благородно і сміло:
Мене також чекала згуба,
Нужда і безробіття вир
Я син простого лісоруба,
Гуцула із Карпатських гір.
* * * * * * * * * * * * * * * * *
В твоєму університеті
Я вчусь тепер, народе мій.
Так дай же в молодому злеті
Мені піднятись вище мрій.
(“Я син простого лісоруба… “)
Ця громадянська напруга вирізняла дебют Д. Павличка з потоку української повоєнної лірики, підрожевленої погідністю переможного настрою, з другого боку – не надто сміливої порушувати гострі проблеми.
Вірш Д. Павличка виростав на свіжій межі двох епох рідного краю, в ньому нуртувала енергія суспільних перетворень, викрешуючись громовицями громадянського пафосу: “Але, людське забувше щастя й горе, // Який до чорта буду я поет!” – писав двадцятичотирилітній автор “Любові й ненависті”. Тут, у сліпучих спалахах світоглядної ясності, змикалися суспільно-психологічні суперечності Гуцульщини, які всеукраїнський читач сприймав не так розумом, як серцем, відчуваючи “на дотик” тектонічне двигтіння незнаних життєвих глибин.
Це й важке перетворення в іншу – соціалістичну – якість одвічного стремління селянина до власного грунту (“Земля”), утвердження в боротьбі нової ідеології, вивільнення свідомості з-під вдади церкви – тривале, пов’язане з багатьма конфліктами, аж до найболючіших – родинних (“Відповідь батькам”). Це й подолання націоналістичної омани, що завдала стільки лиха возз’єднаним землям і гірко відлунилася по всій країні (“Убивці”).
В усіх ліричних темах Д. Павличка пульсував пафос всеможності, невичерпної сили молодечого духу, бриніла висока оптимістична нота руху через “терні до зірок”. В голосі молодого поета було щось неструджене, неперемерхле, щось від святого неофітського захвату. Все те, що згодом вигартується в усвідомлене і невідступне служіння Правді, в оце освячене її підбадьорливим горішнім доторком “Людино – ти можеш!”.
А ще художня достеменність, шорстка відчутність образу, про яку так гарно сказав потім А. Малишко: “В поезії Дмитра Павличка розвинувся, задзвенів, зацвів у слові вічний катран прикарпатського Покуття, з смереками і дубами, з мозолистими, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне плугом і посіяним зерном”*.
Визнання прийшло до поета з першою збіркою. 1954 р., запропозицією М. Бажана, Д. Павличка (заочно!) прийняли до Спілки письменників. Того ж року його творчість була високо оцінена на ІІІ з’їзді письменників України**.
Наступні збірки (“Моя земля”, 1955; “Чорна нитка”, 1958) разом із розвитком мотивів, які вже прозвучали, приносять і нові, дещо несподівані для суворо інтонованої музи Д. Павличка, а водночас такі природні.
Поет зображує ліричного героя в багатьох психологічних станах, кожен з яких суб’єктивно остаточний, але несправді переходить в інший. Так, у вірші
“Ти мене гуцулом називала” юнацька нетерплячість серця обертається очманілою, закоханістю, що перегорає на гіркоту зневажених почуттів і, здавалося б, цілковиту внутрішню випорожненість, яка заповнюється цілющим трунком досвіду: “У багатті другого кохання // Першого завжди іскринка тліє”.
Прорив до нового розуміння суті пережитого, трансформація конкретно-буттєвого досвіду в енергію філософського знання, яке підноситься над собою і зіштовхується з іще більшою складністю життя, – ось джерело драматургічної напруги Павличкового вірша, шлях художньої думки, що не обривається з останнім рядком, а продовжується за ним, немов за обрієм. І що особливо цікаво: переконаний у власній правоті, наступальний, навіть навальний поет, Д. Павличко не пригнічує читача, не притискає його думкою до координат реального будення, а, навпаки, мовби підштовхує і пропонує вийти за узвичаєні їх межі. Це тому, що виголошувана істина не означається в останній інстанції, а мобілізує на освоєння нових соціально-філософських просторів.
Згадаймо вірш “В хаті” (1955): стара баба обурюється на онуків, які в атеїстичному запалі наміряються винести з хати ікону пречистої. У когось вона викличе усмішку, в когось жаль. Але ж парадокс у тім, що ця стара жінка сама вітає і розуміє нову ідеологію як можливість для молоді витворити щось краще, мудріше за те, чим жила вона, а не як право на знищення її малого світку, її уявлень, тобто її самої як наївної, “темної”, але ж людини. Не сьогодні-завтра вна піде на вічні строки, й та ікона, що є часткою її життя, стане мальовидлом, і по всьому. Але й комсомольцям наче ж не личить обідати під образами. Так суб’єктивна правота героїв конфлікту змушує читача дати йому власну оцінку, зробити наступний крок в осмисленні ситуації. В даному разі ним є тільки гуманістична ідея про те, що все справді плідне й тривале народжується з доброти та уваги до людини, а не безоглядності та поспіху. Ця ідея не нав’язується читачеві, навіть не висловлюється, а мріє за поетичною картиною.
Діалектичність думку, що прозирнула в низці творів 50-х років, означила кінець “поетичного дитинства”, раннього періоду творчості Д. Павличка і початок великої зрілої роботи. Але, як хотілося показати, в тому “дитинстві” були і правда, і принада. Найкраще про це сказав поет: “Я нічого не хотів би змінити в моєму минулому житті. Слабкі вірші, написані мною в молодості, були щирими. Щирість і людяність я ціную вище за майстерність, тому що тільки з їхньою допомогою можна буди не просто майстром, але ж і людиною”*.
Для Д. Павличка це завжди означало чути інших, чути біль і радість народу, серцем вловлювати суворий голос доби як заклик зайняти місце в шерезі сміливців, правдоборців, тих, кого завжди менше. Розім’яклу в рефлексіях та декорах, улесливу й боязку музу поет зневажає як відступництво від великого обов’язку, покладеного народом на плечі своїх митців. Прозріння нового й викриття виродженого, занурення в культурно-філософські глибини задля нових ідей – так розуміє він художній труд. “У небесах схоластики не видно мислі-ластівки, не видно думки-блискавки, що бігає навискоки”, – писав Д. Павличко 1958 р., мовби роззираючись по надміру заквітчаних і перенаселених солов’ями поетичних просторах десятиліття. Ця думка не заадресована, однак поет і досі вважає, що біда поетичного покоління 50-х у тому, що воно “ніяк не може знайти свою тему”. Накреслюється і власна програма : “блискавкою-мислею своє життя я висловлю”. Першим її виконаним пунктом стала збірка “Правда кличе!” (1958), книга, яка стала духовним порогом “шестидесятників”, – слава і сором свого часу, дитя мужності і жертва напівправди.
Вісімнадцятитисячний її тираж було вилучено з обігу й знищено. На IV з’їзді письменників України П. Тичині було довірено місію “осмикнути” поета, котрий вийшов за рамки дозволеного, вибився з дифірамбічного тону, що Павло Григорович з властивою йому делікатністю й виконав. Сама книжечка не згадувалася як неіснуюча, але малася на увазі саме вона, її інвективні “неясності”.
Тим часом жодних неясностей не було – то гримнула Правда про сталінську добу, бюрократізм, ідеологічне фарисейство, лицемірність; гірка нередукована правда, покликана до життя ХХ з’їздом КПРС, але в усій повноті своїй, як виявилося, передчасна.
Це був голос громадянської совісті, яка назвала своїм ім’ям не тільки “вождя всіх народів” та його діяння, а й застерігла, що з його смертю не зникає антидемократичний механізм чиновницького адміністрування. Досі сонет Д. Павличка “Коли помер кривавий Торквемада” лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціально-філософською проникливістю алегорією:
Пішли по всій Іспанії ченці.
* * * * * * * * * * * * * * * * *
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали…
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Тільки теперішній перебудовний час по-справжньому розкрив ідею твору. Не випадково найкращу її інтерпретацію знаходимо в таких далеких від української поезії роздумах Є. Носова: “З вершин бюрократичної піраміди було скинуто її творця, у порослих мохом стінах абсолютистської споруди пробили віддушину, впустили живодайне повітря. Але ж сама піраміда лишилась! З усіма своїми ієрархічними поверхами і навіть вільним кріслом на вершині. А поки крісло не прибране, завжди буде спокуса залізти в нього й примірятися. Отже все, що було зроблено, можна було назвати лише послабленням, а не демократією”*
І було назване в поезії Д. Павличком. Він перший і єдиний, за тридцять літ до рязановської пісеньки “Ми не сеем, не пашем, не строим, // Мы гордимся общественным строем”, відважив ляпаса функціонеру, которий “Не оре, не кує і не будує, // Лише гукає: “В комунізм йдемо!”. Перший і єдиний відверто сказав про розшарування суспільства на тих, хто працює, і тих, хто розподіляє плоди цієї праці, не забуваючи про себе та погейкуючи “жвавіше, жвавіше!” (“Лист прибиральниці до поета”). Образ “кам’яного чоловіка” з одноіменного вірша, що до збірки не ввійшов і лише раз побачив світ зі сторінок “Літературної України” (1962, 3 листопада), досі лишається найсильнішою метафорою
Духовного скам’яніння, що охопило країну в пору репресій, породивши не тільки можновладця, а й сліпого виконавця. Аж страшно, як актуально звучать ці давні рядки:
Як гордо він ходив землею
З високим стажем без доган.
Він зняв сьогодні портупею
На пенсії його наган.
За кожну кулю по копійці
Йому сплатили вже казна,
Та вбиті ожили партійці,
У “Правде” їхні імена!
Встають розстріляні поети,
Співці червоних барикад,
І правда ожила, та все те
Ненавидить камінний кат.
Він остовпів у новім сяйві
Великих Іллічевих слів,
Обтяли Шіві руки зайві
Лишили дві для мозолів.
Для праці чорної лишили,
Та він їх ніжно береже…
Він ще готов сотати жили
З тих, що його забули вже.
У відкритій комуністичній боротьбі за оздоровлення всіх сфер суспільного життя Д. Павличко став у той авангард культурно-політичного фронту, що випередив свій час і сягнув дня теперішнього. Поклик правди, кинутий поетом і заглушений переляканими жерцями напівправд* , нині звучить на повну силу. Це видання вміщує всі вірші, які після 1958р. більше не публікувалися.
Але головне в тому, що мужнє слово Д. Павличка і тоді не завмерло в пустелі. Воно було почуте й оцінено. Вся творча молодь, яка за три-чотири роки могутньою когортою виступила на літературну арену й опинилася в центрі уваги, знайшла в цьому слові підтримку власному дерзанню, мала його за надійний тил своїх духовно-інтелектуальних пошуків.
Саме з цього погляду є слушною думка М. Ільницького про те, що творчість Д. Павличка виявилася зв’язковою ланкою між живими класиками та новопризовцями української літератури*. Завдяки безстрашному внутровуванню художньої думки в нові, досі не займані життєві сфери, реалізованій настанові докопатися до суті, до правди речей він має всі підстави іменуватися предтечею нині уславленої літературної хвилі. Від поетики Д. Павличка вельми різниться каскадно-метафоричний вірш І. Драча, неспішно-розважливий роздум Б. Олійника, матеріально відчутний образ М. Вінограновського. А поклик громадянського сумління і правди у всіх – єдиний.
Не раз писалося про спорідненість вірша Д. Павличка зі словом великого Каменяра. Думка ця ілюструвалася низкою присвячених І. Франкові поезій, ремінісценцій з його циклів та поем. А тим часом справжнім грунтом для неї була і є висока громадянськість поетичної мислі, вогонь сумління, що прибирається в своєрідне, відповідне часові слово. У Д. Павличко воно не раз набуває розючого публіцистичного звучання: “Як колись Шевченко, Франко, Олесь, так сьогодні Павличко часто бере в руки “бич Ювенала” і втручається в життєві справи сатиричним віршем, інвективою чи воззванням”.
Кажучи про інтелектуалізацію лірики, виявлену в порозумнішанні і думки поетичної, і почуття, не забуваймо зробленого тут Д. Павличком. Вже 1968 р. це ясно бачив і розумів А. Малишко: “Ідейно-філософська масштабність віку викликає до дії поезію інтелектуальну, мудру на слові, безмежну в своїх категоріях і художніх потенціях, де сфера емоційного звучання виповнюється своєрідною гамою кольорів, звуків, душевних відтінків і найглибшим – у меті своїй, – найправдивішим і найпристраснішим зображенням і розкриттям людскої вдачі”*. Отже, і в цьому плані творчість Д. Павличка пов’язала традиції Франка, Рильського, Бажана та інших схильних до поглибленого роздуму митців із сучасними поетичними пошуками.
* Павличко Д. О себе // У кн.: Дмитро Павличко. Стихотворения. – Л., 1968. – С.5.
* Див. Про це: Павличко Д. Ти зліпила мене із вогню України. – Дніпро. – 1987. – № 11.- С. 10 * Павличко Д. Біля мужнього світла. – К., 1988. – С. 330.
* Малишко А. Грані таланту. // Павличко Д. Хліб і стяг. – К., 1968. – С. 4
** Див.: Третій з’їзд радянських письменників України. – К., 1955. С. 40
* Павличко Д. Біля мужнього світла, с. 331.
* Носов Е. Что мы перестраиваем? – Лит. газета. – 1988. – 20 квіт.
* Про історію цього видання див. Детальніше у кн. Павличко Д. Біля мужнього світла, с.114
* Ільницький М. Дмитро Павличко, с. 47.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Яновський майстер корабля скорочено.
Ви зараз читаєте: Творчість Д. Павличка