Тютюнник Григір – Вогник далеко в степу (Збірка)

Казки і оповідання про любов до природи, а також повісті про долю дітей у воєнні та післявоєнні роки.

ЛІСОВА СТОРОЖКА
Як одспіває хурделицями зима, як віддзвонить вона ожеледцем – тоненькою і блискучою, мов кришталь, кригою на кущах та деревах, і сонечко вгріє землю та води, збирається данило Коряк до лісу, до своєї сторожки. Там він має оберігати од усякої напасті цілий лан лісової розсади: дрібненьких дубків, що недавно ще спали у жолудях, а весною проклюнулися із землі двома-трьома листочками та й пішли в ріст, берізок, в’язків, кленочків, осичок і приземкуватих пухнастих сосонок, схожих на їжаків.
Збирається данило довго, бо треба йому взяти з собою чимало всякого начиння. А зібравшись, вирушає в дорогу, кликнувши за собою малого, проте бідового песика Кузьку – він-бо справді як той жучок, що живе на колосках,- рудий та криволапий.
І йдуть.
За плечима у данила напханий усячиною лантух та рушниця, на ногах поклеєні великими латками (щоб не протікали) гумові чоботи, а на ремінці поверх старенького піджака – шкіряні торбинки з набоями.
Чого тільки немає у даниловому лантусі: тут і ніж, і ложка, і шматок дроту; і казанок; пшоно і сало, цибуля й борошно, картопля й сіль, хліб і сухарі; а ще великі садівницькі ножиці, пилка, сокира, терпуг; а ще гачки, важки та поплавці до вудок; ще коробочок десять сірників, загорнутих у шмат парусини,

щоб не одвологли в дощ. І хоч як важко правити данилові свою ношу, аж згинається старий, одначе несе, бо знає, що без усього того добра, що в нього за плечима, в лісі, далеко од села, не проживеш. Схотілося тобі, приміром, їсти – зробив із трьох паколів триніжок, почепив до нього на дротинці казанок з водою і вари собі куліш, галушки чи кашу; треба заготовити дрівець сухих та поховати у сторожці од негоди – взяв пилку, сокирчину, напиляв, наколов, у куточку поскладав і сиди собі в лісовій хатині та слухай, як шумить дощ у деревах; треба підстригти якийсь саджанець, щоб рівненько ріс,- ось тобі ножиці, підстрижи; затупилася пилка і сокира – маєш терпуг, нагостри; закортіло юшки з рибою,- поладнав вудки, пішов до річки та й лови, що піймається.
І так цілісіньке літо, і в село немає чого швендяти раз по раз то за тим, то за сим – усеь маєш при собі.
Йде данило хутко, бо високий на зріст і цибатий, як лелека. Ступне данило крок-два, а Кузьці треба. ступнути десять, то доводиться йому бігти, хекаючи та висолопивши язика. У Кузьки неоднакові вуха. Як у данила на шапці: одне стримить угору, друге – вниз. У Кузьки теж: одне нашорошене, друге опало і теліпається, як неживе, як ганчір’яне.
Дорога до лісу низова, де-не-де перелита повінню, хоч і не глибоко: данилові можна перебрести, а Кузьці треба оббігати кружка, по сухому, якщо старий не візьме його під пахву та не перенесе. Проте Кузьці дужче подобається оббігати, бо по дорозі можна буде погавкати на лелек, що, немов сажнями, обмірюють кроками калюжки, шукаючи поживи. Кузьки вони не бояться, знають уже його жартівливу вдачу: підбігти близенько й погавкати. Адже вони щовесни прилітають сюди, а Кузька щовесни йде в ліс, то й звикли до нього. Тож коли Кузька підкочується до них на своїх кривих, як дужки, лапках, заливаючись дзвіночком, вони, тільки для годиться, роблять два-три широкі кроки, тоді обома ногами відштовхуються од землі і злітають. Відлетять трохи і знову – тупць ногами об землю: сіли.
А данило сердиться на Кузьку за тоті жарти, зупиняється й каже суворо:
– Чого ти до них в’язнеш? Вони ж тебе не займають? Не займають. От і нехай собі пасуться.
Тоді Кузька щулиться, присідає на лапках і зводить угору на данила винуваті очі. Коли ж данило повертається до нього спиною і рушає далі, Кузька знову пускається вскоки та видивляється, на кого б йому хоч разочок гавкнути або хоч погарчати…
Аж ось і ліс. Він зустрічає данила, як тата: гілля немовби одхиляється з-понад стежки, щоб він часом не вдряпнувся, пеньки немовби одступають від неї, щоб він часом не спіткнувся. А сонечко сіється крізь молоде листя та цвіт диких яблунь на стежку, і вона весело ряботить Кузьці в очах. Можна б гайнути поміж кущами, зайця вигнати чи наскочити на їжака, покачати його лапою по траві та погарчати несердито, граючись. Але в кущах роса, а мокнути Кузьці не хочеться, і він смирно чимчикує за данилом, пригадуючи сторожку: дим од багаття, од якого йому чхалося, смачні риб’ячі голови, якими його щовечора частував данило, теплий затишок під поріжком у сіні, де він спав уночі, а як хотілося, то і вдень. Спомин цей звеселяє Кузьку, йому кортить швидше до сторожки, то він вискакує поперед данила, дріботить лапами, швидко-швидко виляє хвостом і дивиться на господаря так благально, немов каже йому: “Гайда біжка!”
– Не спіши з-поперед батька в пекло,- розважливо мовить данило, проте йде швидше, бо й сам скучив за своїм лісовим житлом і самому нетерплячка побачити його.
Коли ж опиняються на просторій галявині, вкритій рівненькими рядами саджанців – старші деревця вищі, середульші нижчі, а наймолодші зовсім при землі,- Кузька, забачивши сторожку, мчить до неї, вже не озираючись на данила, й тонюсінько гавкає, не гавкає, а дзяволить.
За зиму сторожка – хатка об однім віконці й під соломою – постаріла, дужче вгрузла в землю, стоїть під самісінькою горою серед грушевого та черемхового цвіту, як вулик. Кузька оббігає її кругом, шкребеться лапами в низьке віконце, що немовби вицвіло за зиму, тоді кидається під поріжок до свого кубла. Але там вогко, сіно пахне цвіллю, дошки – грибком і трухлявиною. Незатишно. Кузька задки вибирається з-під поріжка, біжить до старого кострища, де минулого року так весело цвіло полум’я над багаттям, пахло юшкою та свіжою рибою, але зараз тут лише вмокле в землю вугілля, вогкість та ціла черінь грибів-поганок навкруги, їхнього духу Кузька не зносить і сердито пирхає.
Тим часом підходить данило, скидає з плечей лантух на лямках з мотузка, знімає і ставить під стіну сторожки рушницю, одмикає двері, промовляючи до Кузьки:
– Ну, от ми й дома, Кузько. Тепер будемо хазяйнувати вдвох…
Доки данило порається біля замка, Кузька нетерпляче витанцьовує коло його ніг, тоді стає на задні лапи, а передніми упирається в двері, ніби хоче підсобити старому ті двері одчинити, бо за зиму вони поіржавіли в петлях, набрякли і подаються неохоче. Та данило налягає на них плечем, Кузька – лапами, і вони, гучно зарипівши, відчиняються.
У сторожці сутінь та вистояний за зиму холод, що причаївся тут ще з осені. Кузька хутко обнишпорює темні покутки й натрапляє на своїх давніх знайомих: залізні граблі, лопату, сапу, ящичок з цвяхами, що пахнуть іржею, старий розплесканий молоток та коритчатка з насінням, від яких сходить дух берези, дубка й сосни.
Тим часом данило виносить на сонце стару ковдру, щоб теплий вітерець вивіяв з неї холод, згрібає в оберемок вологе сіно з ліжка й теж виносить надвір: хай сохне. З оберемка випорскують додолу дрібні мишенята й сірими грудочками розкочуються по долівці.
– Ти ба! – дивується данило, високо зводячи брови.- Сиплються, як горох.
Кузька погнався був за одним, але не догнав. Оббігав усюди – немає, то спинився посеред сторожки, широко розставивши передні лапи й здивовано глипаючи на данила: куди ж вони поділися?
– Ти не за своє діло не берися,- каже йому данило.- Ти ж не кицька? Отож. Ходімо краще робити опудала.- дістає з-під ліжка в’язку всякого ганчір’я, бере молоток та ящичок із червоними від іржі цвяхами й виходить надвір. Кузька біжить слідом, раденько виляючи хвостом, він знає: зараз, як і торік, і позаторік, почнеться найвеселіша робота.
Данило сідає на поріжку, розв’язує ганчір’я і по черзі розпинає в руках подрані сорочки, штани, піджаки, кофти, примовляючи:
– З оцього рам’я зробимо, Кузю, мене, бо це моя одіж; з оцього – бабу Оксьоншу, бо це вона дала кофту й фартушину; а з оцього – діда Миколайчика, бо це його піджак.
Кузька повискує од захоплення, бо впізнає і стару данилову сорочку, що геть розлізлася на спині од поту, і кофту крикливої баби Оксьонші, до якої він частенько бігає взимку у двір, щоб поласувати там шматочком хліба, впізнає й піджак діда Миколайчика, що завжди свариться на Кузьку, як десь його побачить, та гримає: “Пш-ш-шов вон! Ти курча задушив? У-у-у, ят-тобі!..”
Кузька не займав Миколайчикового курчати, його взяла сорока, тому, коли побачить діда, женеться за ним і гавкає скільки здужає: щоб знав, як нападаться ні за що!
Назбиравши побіля сторожки сякого-такого паліччя, данило знову сідає на поріжку і заходжується клецькати молотком та цюкати сокирчиною: стукне по гвіздочку, тесне раз-удруге, пововтузиться з ганчіркою, доки напне її на палиці, хек! – і застромить у землю біля порога “себе”, у своїй драній сорочці та картузі, в якому виходив півжиття. Пововтузиться трохи – виходить “баба Оксьонша”; ще трохи – і є “дід”.
Ні “данила”, ні “баби Оксьонші” Кузька не займає, тільки бігає навколо них та вищить. Коли ж данило встромить у землю “діда Миколайчика”, Кузька враз хапає його за полу піджака й смикає сюди-туди, доки не звалить усю споруду. данило, дивлячись на те, сміється й каже:
– Годі, Кузю, годі, бо поламаєш мені мою роботу. Тоді бере на плечі всі опудала, несе на ту грядку, де недавно зійшли молодюсінькі дубки, вербички та берізки – ними люблять ласувати гайворони й вепри,- і розставляє: з одного краю грядки “себе”, з другого – “діда Миколайчика”, а посередині-“бабу Оксьоншу”. І пояснює Кузьці:
– Баба хай отуто, стоїть. У неї голос такий, що в усі кінці буде чути, як закричить.
І тихенько сміється; бо як же та “баба” буде кричати, як то не вона, а тільки опудало, вбране у неї…
По тому данило обходить увесь лан, часто зупиняється або присідає навпочіпки, хитає головою, прицмокує язиком, айяяйкає і каже до Кузьки:
– Бач, що наробили, кляті розбишаки, ай-я-я… Пропало деревце.
Кузька обнюхує свіжозриту землю, поруч якої лежить дубок з одгризеним корінням, підгинає хвоста і жалібно скімлить: боїться, бо земля пахне вепрячими писками…
Коли розсадник обійдено, данило повертається до сторожки, збирає дрівця, наладнує триніжок і розкладає багаття. дим від нього підіймається у гілля дерев, і тоді здається, ніби не тільки дика груша, що біля сторожки, цвіте, а й усі до одного дерева цвітуть.
Набігавшись за день та нахвилювавшись, Кузька лягає біля багаття, кладе голову на передні лапи й, не кліпаючи, дивиться на вогонь. А сонце сідає й сідає за гору, поволі змовкають пташки в лісі – заходить вечір.
Так починається лісове життя данила та Кузьки.

ОдНОКРИЛ
Днів зо три Кузьці роботи на розсаднику немає, тому що гайворони спершу бояться опудал. Налетять із лісу великою крикливою зграєю, тільки замахнуться сісти на лан, аж гульк – “данило” порожніми рукавами на них махає, “дід Миколайчик” ляскає полами піджака, а “баба Оксьонша” так лопотить фартушиною, що годі підступитися… То чорнокрилі розбишаки відлітають геть і сердито та хрипко перемовляються між собою:
– Кр-р… Кр-ра-а…
Не поживились, того й сердяться.
Однак минає день-другий, гайвороння звикає до опудал, любісінько походжає поміж ними та вишукує здобич: набачить молоденький пагін, що тільки-но виткнувся з землі,- хвать його дзьобом, як обценьками, смик – і трощить. Отоді Кузьці роботи та роботи. Ховаючись за деревцями, він тихо, інколи навіть поповзом, підкрадається до найбільшого гурту і з лютим гарчанням кидається до нершого-ліпшого птаха. Налякане гайвороння хльоскає крильми, злітає вгору й свариться на Кузьку:
– Кр-р… Кр-р… Так було щороку.
А це трапилася Кузьці несподіванка. Підкрався до зграї, що походжала неподалік од “баби Оксьонші” та вишукувала пагінці, де молодші, налетів на неї вихором і прогнав.
Тільки один птах не злетів, а, тягнучи по землі крило, одбіг трохи й зупинився, наставивши на Кузьку хижі блискучі оченята.
Кузька ошкірив зуби і в два стрибки опинився коло гайворона. Той каркнув, випростався на ногах і так стукнув Кузьку дзьобом у лоб, що він аж заточився і заскімлив. А гайворон тим часом поволік своє вивихнуте крило далі, все озираючись та погрозливо каркаючи. Кузька не погнався за ним удруге, бо голова йому паморочилася, а в очах стояв туман. Полежав трохи, пошкріб лапою вдарене місце, поскавучав тихенько від болю та й поплентався до сторожки. І одне його вухо, що звисало вниз, ображено теліпалося…
– О?! – зустрів його данило, який саме варив кашу під грушею.- Об сучок ударився з розгону; чи що? – і поторкав пальцем Кузьчин лоб.
Кузька жалібно писнув і притулився до данилової ноги.
– Ну то йди полеж, воно минеться, минеться,- лагідненько порадив старий.
Кузька поліз під поріжок, де йому вже було послано сіна, і скоро заснув. Уві сні йому ввижався великий чорний птах, що підступився до нього покрадьки й цілився своїм залізним дзьобом просто в око. Кузька здригався й сонно гарчав.
Прокинувся він аж тоді, коли сонце сховалося за гору. Небо там було червоне, і вода в калюжах поміж молодою травою, і цвіт на груші також були червоні. Кузька потяг носом повітря, і враз йому забулися і живий гайворон, і той, що снився: повітря смачно пахло димком і кашею. Кузька облизнувся, струснув сіно, що набилося йому в шерсть, і пішов до вогнища. Воно вже пригасло, тільки жаринки деінде яскраво жевріли крізь попіл. Але не встиг Кузька зробити й двох своїх крочків, як зупинився, вкрай здивований: біля казанка з кашею, що вичахала під кущем, стояв гайворон з опалим на землю крилом і доставав дзьобом пахуче їстиво. Каша була ще, мабуть, гаряча, бо, вхопивши грудочку, гайворон одразу ж кидав її на землю і ждав, доки вона охолоне, тоді пожадливо ковтав.
– Гр-р… – загарчав Кузька, однак підійти ближче не посмів.
– Кр-р-р… – сердито сказав гайворон і знову поліз дзьобом у казанок.
– А що це в нас за гість отакий шкідливий? – вийшов із гущавини данило з оберемком дров.
Гайворон повів на нього сірим дзьобом, присів перелякано, потім рвучко звівся на ноги і пострибав у кущі, тягнучи крило, а Кузька закрутився, як дзига, й раденько задзяволив.
– Е-е, та він підранений, бач, однокрил,- сказав данило й пішов у кущі. Незабаром він повернувся, тримаючи в руках гайворона. Птах сердито каркав, бив крилом данила по грудях і намагався клюнути його в руку. Тоді данило піймав розчепіреного дзьоба, затис у кулані й тихо та лагідно засміявся:
– Під-дожди, підожди биться, дурненький,- став біля казанка навколішки і заходився годувати приблуду кашею просто з ложки.
Спершу птах одвертав од неї дзьоба, тоді клюнув раз, удруге – і за хвилю ложка була вже порожня.
– Отако, отако! – весело приказував данило, а Кузька швидко-швидко тупцяв передніми лапами й повискував – теж весело, бо як і він їв, то господар приказував отак само.
– Ти, Кузьмо, його не займай,- сказав данило, пускаючи птаха на землю.- Бачиш: не годен він ні харчу собі добути, ані в гніздо злетіти. Однокрил! О, так ми його й прозвемо.
Потім вечеряли данило й Кузька – данило прямо з казанка, а Кузька із свого черенка. А Однокрил пострибав під кущ і там причаївся.
Після вечері данило з Кузькою подалися на розсадник подивитися, чи не заподіяно там якоїсь шкоди, а Однокрил вибрався з кущів, присів біля вогнища і дивився на жар: він, як і всі гайворони, любив блискуче.
Було вже зовсім поночі, коли данило та Кузька повернулися до сторожки. Старий покурив біля порога, покашляв, побурмотів щось сам собі й пішов спати. А Кузька обнишпорив усі кущі довкола, шукаючи-Однокрила, і, не знайшовши, побрався в своє кубло. Тільки просунув голову під поріг, а звідти:
– К-р-р…
Кузька зіщулився, принишк, боячись навіть поворухнутися. Так і заснув: голова під порогом, спина надворі. Та вже другої ночі Однокрил упустив під поріг усього Кузьку й не сварився, бо вдвох було тепліше спати. Так вони й зажили у мирі та злагоді. Вдень Однокрил ходив пастися на молодій траві, а ввечері повертався, неодмінно несучи в дзьобі щось блискуче: або гудзик, або скляночку, або ще якусь цяцьку. Принесе, покладе біля порога й роздивляється. Кузька теж роздивлявся, торкав знахідку лапою, нюхав і кліпав очима: що в ній цікавого? Тільки в боки мулятиме. Однокрил-бо всі ті блискітки носив у кубло. І вдень, коли сонце пробивалося крізь щілину під поріг, там усе сяяло, як у казковій скриньці з коштовностями… А Однокрил, якщо не пасся, перекладав свої скарби з місця на місце і все не міг на них надивитися.

НІЧНИЙ ЗЛОдІЙ
Довгі та моторошні Кузьці перші лісові ночі. доки шарудить сіном, ладнаючи постіль у своїй маленькій хатинці під поріжком, нічого йому, крім того шарудіння, не чути: у лісі здається тихо, мирно, притуляйся бочком до Однокрила, заплющуй очі й спи. А як тільки вляжеться й сіно знишкне, приходять до нього всякі страхи – великі, малі й ще менші. Ліс видається тоді величезним чорним чудовиськом, що підкрадається до сторожки, зазирає у вікно, нишпорить попід стріхою, обнюхує поріжок і мацає своєю волохатою лапою, хто там є.
Удвох з Однокрилом, звісно, веселіше, не те що минулого літа, одначе страшненько. Однокрилові що? Поїв, погрався своїми блискітками і спати. Як той по-стоянець! А Кузьці розсадник сторожувати треба. Тут наслухай та наслухай.
Ба, чути!
Цок, цок, цок,- по стовбурі, по гіллі, по листі… Хрясь – і зачаїлося щось біля самісінького поріжка.
Кузька наїжачився (а Однокрил спить!) і завмер, не дихаючи: хто це?
А воно ніхто. Суха гілочка на дереві одломилася, падала на землю і чіплялася за живе ще гілля. А упавши – принишкла. От і все. І можна спати.
Але – що це знову? Трава торішня зашелестіла. Спершу далеко, потім ближче, ближче. Ось уже зовсім нібито поруч!
Кузька підхопився на тремтячих лапах (а Однокрил спить!), вигнув спину дугою і загарчав. Не дуже голосно, але не дуже й тихо, а так, щоб страховисько оте трав’яне, якщо воно вже близько, почуло і втекло геть, а якщо далеко, хай краще не чує і йде собі своєю дорогою.
А це й не страховисько ніяке, а миша в траві крадеться до зернини вареної пшениці, що данило вранці, по рибу йдучи, загубив із торби. Знайшла, з’їла і подалася стежечкою вперед, до річки: може, старий ще одну зернину загубив?
І знову тихо в лісі. Тільки струмочок під горою, неподалік від сторожки дзуремить поміж камінцями, до річки поспішає. Чого він завжди поспішає? Адже річка від нього не тікає, бо її тримають круті береги, і вона щорік на одному й тому ж місці.
Кузька вже став був дрімати, як раптом у пітьмі щось закричало, лунко шелеснуло по листі і – вмовкло. Кузька забився в куток свого гнізда (а Однокрил спить!) і загавкав од страху: хто кричить опівночі в лісі?
А то птаха – бусол. Заснула на дереві, та так солодко, що й кігті, якими за гілку, вчепилася, розціпила уві сні і почала була падати вниз. І, падаючи, кричала з переляку. Потім згадала, що є ж у неї крила, махнула ними раз-удруге і знову опинилася на гілляці.
Навіщо ж було галасувати? Ах, яка незатишна ніч випала.
Заснув Кузька аж удосвіта. І то ненадовго, бо почув крізь сон, як поблизу щось важко засапало й сказало:
Хр-ро! Хр-ро!
Кузька задки виборсався з-під порога (а Однокрил спить!), огледівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр.
Виверне молоденьке деревце, хрум корінець – і плямкає, а іклами клацу, клацу – наче хтось камінь об камінь товче… Кузька вже хотів був шаснути назад, під поріг – хто ж подужає таке одоробло! – та не встиг: від ранкової прохолоди те сталося чи з переляку – чхнув! Вепр перестав жувати, незграбно, всім своїм важким тулубом повернувся до Кузьки й погрозливо хрюкнув. Це розсердило Кузьку: шкодить та ще й погрожує?!
Він дзвінко загавкав і кинувся на злодія, забігши збоку. доки” вепр вайлувато обернувся до нього передом, Кузька встиг укусити його за задню ногу й відскочити. Вепр закрутився на всі боки, люто хрюкав і цілився підчепити Кузьку іклами. А Кузька навколо нього – як покотьоло: то за ногу, то за хвіст ухопить розбійника, аж той кувікає від болю. На гвалт виліз із-під порога Однокрил. Підскоком, махаючи здоровим крилом, він теж підбіг до вепра й сердито каркнув.
Той на нього навіть не глянув, а, влучивши мить, підкинув Кузьку писком угору так високо, що він* полетів, як м’яч.
Цього Однокрил уже не стерпів – скочив вепрові на шию й з усієї сили клюнув його поміж вуха…
Хтозна, як би все це скінчилося, коли б із сторожки не вибіг данило – сонний, у самій білизні й з рушницею в руках. Побачивши бійку, вигукнув:
– А, то це ти, розбишако довгопиский! – Клацтув курками, підняв рушницю вгору і шарах! шарах! Із обох цівок, так що полум’я з них сягнуло до півгруші, а дим огорнув сторожку зо всіх боків, наче вона горіла. Вепр кинувся навтьоки. Однокрил ще трохи й про-їхався на ньому, тоді зіскочив на землю і разом з Кузькою пішов до сторожки.
– Молодці, хлопці! – похвалив їх данило.- Бачте: хоч і слабенькі, та сміливенькі, та вдвох, а воно вже й гурт! – і погладив обох.
А в лісі тріщало галуззя під ратицями втікача, чвакало багно на болоті, все далі й далі, і незабаром стало зовсім тихо.
Однокрил поліз у кубло й одразу ж заснув. А Кузька ще довго чхав од порохового диму, у вухах йому дзвеніло від пострілів, і весь він тремтів од недавнього страху та втоми. Тоді вкублився гарненько в сіні і так заснув, солодко похропуючи.

ЯК УПІЙМАЛИ РОЗБИШАКУ
Якось уранці повернувся данило од річки без риби й сказав Кузьці:
– Завтра, Кузьмо, вставай раненько, підемо ловити великого розбишаку-соменка. Бач: вудки мені осьдечки порвав, як павутину.- І показав Кузьці порвані вудки.
А було так. Піймався данилові лящик невеличкий. Став тягти до берега, вже й рибину побачив – срібно так блиснула при ранковій зорі – аж раптом вудлище зігиулося в дугу, жилка нап’ялася, як струна, бринь! – перервалася. А данило ледь не впав.
– Що ж воно за причина? – здивувався і закинув другу вудку, а порвану відклав. І знову поклювало, і знову блиснула рибина. Цього разу данило дотяг її ледь не до самого берега., та враз вода біля неї закипіла буруном, бринь! – і ні рибини, ні жилки, одне вудлище в руках зосталося… Проте данило встиг побачити широку й чорну, як насмолене човнове днище, спину величезного сома.
– Еге-е,- сказав сам собі.- Так це не сом, а достеменний соменко!
Данило й раніше чув од рибалок, що в цих місцях завівся з минулого року сом-велетень і що він хапав не тільки всяку рибу, а й гусей, і вутят, якщо вони пропливають неподалік від його підводного лігва.
– Стривай же! – посварився данило пальцем, забрав свої збавлені вудки і пішов до сторожки.
До смерку полов бур’яни на розсаднику, тоді розіклав багаття й заходився кувати великий гачок. Устромить в жар товсту негнучку дротину, розпече так, що вона аж біла зробиться, і клепає молотком до обуха. Іскри летять на всі боки, як джмелики, так що Одно-крил ледве встигав за ними очима: спіймати б хоч одну та в кубло…
Доки зварилася юшка, гачок був готовий. данило нагрів його ще раз, тоді швидко вихопив із жару щипцями і вкинув у кухоль з водою.
Чш-ш-щ,- сказала вода й жбухнула парою.
А гачок після того став ще міцніший.
Данило прив’язав його до міцної та довгої мотузки, почепив недалеко від гачка свинцеве грузило, повечеряв з Кузькою та Однокрилом і пішов спати.
Другого дня встав рано, покликав Кузьку, і вони почимчикували до річки, обминаючи росяні кущі.
– Отуто він живе,- сказав Кузьці данило, вказуючи на чорну воду під кручею.- Так що цс-с, не гавкай, бо злякаєш. А я піду піймаю йому живця.
Скоро данило й повернувся, тримаючи в руках широку, як долоня, рибину.
– Зараз ми його припнемо! – похвалився, почепив рибину на великий гачок, розмахнувся й кинув у воду, а другий кінець снасті намотав на руку.
Та не встиг ступити й кроку, як його раптом так смиконуло, що ледве у воду не полетів. добре, що встиг ухопитися вільною рукою за тоненьку осику.
– Помагай же й ти, Кузько, бо він мене розчахне! – закричав данило, хитаючись разом з осичкою, що гнулася ледь не до самої землі.- Ось диви, диви, що він ро-о-обить! Ай-я-я!
Кузька ж радесенько бігав навколо данила з осичкою і заливався дзвоником, а сом від того ще дужче злякався і ще дужче смикав вудку.
– Поможі-іть! – заволав данило.
Тут прибігли рибалки, ухопилися гарненько за мо-. тузку, регочучи та покрикуючи: “Раз-два!”, витягли сома на берег й усі гуртом попадали на нього, щоб знову в воду не скочив.
Коли сом уже не бився хвостом і не підкидав рибалок, його піддали данилові на плечі й засміялися:
– Та він, дядьку, довший од вас!
Бігти назад, до сторожки, Кузьці було страх весело, бо сомів хвіст тягся по землі й Кузька грався ним.
– Не наступай там, бо мені й так важко! – просив данило, хекаючи.
А вдень до сторожки під’їхала підвода, поклали сома на віз і повезли в село, у піонерський табір, щоб діти поласували солодкою соминою.
Відтоді домашня птиця вже не боялася плавати в річці, бо ніхто на неї більше не нападав.

ДОдОМУ, дОдОМУ…
Так непомітно й літечко збігло. Сонце стало нижче ходити над землею, і хоч було воно яскраве та веселенько, вже не гріло, як раніше. На груші, що ніби ще цвіла, жовтіли кругленькі пахучі гнилички й осипалися додолу, а деревцята на розсаднику підросли, уквітчалися густим листям – тепер їм ні гайворони, ні вепри не страшні: гайворони не подужають висмикнути, вепрам зміцніле коріння не смакує.
І от настав день, коли данило востаннє обходить розсадник, обмотує перевесельцями з сіна наймолодші деревця, щоб не мерзли в люті морози, а старіші й так перезимують. Тоді каже до Кузьки;
– Будемо, Кузьмо, збиратися та вирушати додому. Невесело каже, бо йти йому з лісу не хочеться: звик тут за літо серед зеленого шуму дерев, тиші та ясного сонечка…
І знову, як і весною, складає данило у лантух своє добро, замикає сторожку, рушницю в руки і гайда. А ліс прощально шумить йому услід і ронить пожовкле листя під ноги. данило думає про те, що незабаром настане зима і йому треба буде щовечора, натягши на плечі кожух та прихопивши рушницю, йти на колгоспні ферми сторожувати худобу. А Кузька радіє,, бо скучив уже і за крикливою бабою Оксьоншею, і за хлібом, умоченим у молоко, і за приятелем своїм Шар-ком із сусідського двору…
Вийшли з лісу на луки. Сіно тут уже було давно скошено й звезено у стоги, лелек не видно, відлетіли, тільки ящірки шастали інколи обіч дороги та маленькі сірі пташки-посмітюшки спурхували попереду.
Вже недалеко було до села, коли данило з Кузькою почули позаду:
Кр-р… Кра…
Оглянулися – Однокрилі Біжить підстрибом, махає одним крилом, а друге по землі волочиться.
– О! – весело сказав данило. – А ми з Кузькою думали, що ти у своєму лісі зостанешся. Правильно зробив, що не покинув нашого гурту. Бо самому добре, а гуртом краще!
І далі пішли втрьох: попереду данило, за ним Кузька, за Кузькою Однокрил.

БІЛА МАРА
Не було ще такого літнього ранку,- хіба вже каміння з неба,- щоб дід Арсен, прозваний Вушлею, всидів дома. де там! Як тільки над обрієм зажевріє велика досвітня зоря, вже Арсен на ногах. Почепить через плече стару шкіряну торбу з вареним зерном, що пахне кутею (рибі на принаду), убгає в кишеню круглу бляшану баночку з великими й малими рибальськими гачками, вудки в руки і – гайда до річки. Йде помалу, бо, як сам каже, ноги вже не козацькі – болять од старості.
А надворі світає й світає. На луках туманець при самій траві стелеться, лелеки вздовж болота походжають – як матроси: у чорних штанях та білих-пребілих сорочках. Походжають, походжають на своїх тонких та довгих ногах, потім, дивись, ізнявся котрийсь, полетів, а в червоному дзьобі – жабеня: дітям своїм, лелеченятам, сніданок поніс.
– Ба! – скаже тоді Арсен, задерши голову до лелеки.- Ухопив, кажеш? Ну, неси, неси, погодуй своїх голопуцьків…
І чимчикує собі далі. Вудки на плечі колих-колих, гачки в баночці брязь-брязь… Уже й до річки недалеко. Вологою з лісу потягло та мокрою глиною з круч.
На річці теж туман. Та такий густий, що й води крізь нього не видно, а тільки чути, як вона шепелявить у кущах верболозу – течія сильна.
– Кахи, кахи! – закашляє Арсен, бо важко йому в тумані дихати.
А з-під кручі котрийсь ранній рибалка:
– Ану, діду, не кашляйте лишень, бо всю рибу порозганяєте! – жартує.
Постоє Арсен трохи над кручею, погомонить з рибалкою та й покашляє далі. Тільки-но вибухає Арсен своє “кахи!”, так поперед нього або сонний заєць підскочить і дремене геть, або припутень з гнізда
Зірветься, або вепр злякано хрокне й затріщить сухим хмизом, тікаючи… Бояться лісовики дідового кашлю.
Іти Арсенові недалеко: до того місця, де верба у воду впала, як вій був ще молодий. Упала та й досі лежить, бо таки міцно вчепилася корінням за кручу.
Якої тільки риби не водиться біля тої верби дідової! Вдень соми-вусачі в корчакуватому гіллі сплять, уночі вайлуваті лящуки та дужі, як воли, коропи поміж тим гіллям нишпорять, смакуючи варене зерно, що його дід на дно сипле для принади. А вранці ще й прудкі краснопері в’язі навідуються – тож ловиться Арсенові рибка щоднини.
Тільки одного разу не прийшов Бушля до річки. Усі рибалки, що вудили в той ранок, страх як здивувалися. Міркували і сяк і так: може, занедужав старий, може, заспав, бо в таких літах на зорі тільки й спиться, а вночі думки всякі в голову лізуть та привиди – старече безсоння. Аж воно не захворів Арсен і не заспав.
А сталося от що.
Вставши,. як і завжди, раненько, прихопив Арсен своє рибальське начиння та й пішов з двору. На небі, поміж хмарами, ще висів блідий ріжок місяця, а на сході вже біліла вузенька смужка світанку. Арсен пристояв біля повітки, обмірковуючи, що його робити: прийти до річки в отаку рань – поплавків на воді ще не буде видно, до того ж попереду Крута балка. Про цю балку він за все своє життя наслухався таких жахів, що й зараз, на старості, побоювався вночі тієї чорної прірви при самій стежці до річки. То бачили в ній вовка, що ніс на спині ягня з колгоспівської кошари, то чули, як там щоночі плакав або реготав пугач на самотньому всохлому кленові… Арсен знав, що все те могло бути, знав і те, що справжній страх не такий уже й страшний, як вигаданий. Тож, зміркувавши так, вирішив іти: що буде, те й буде.
Крута балка починалася одразу ж за селом. На підході до неї Арсен, обзиваючи себе “боягузом” та “як малою дцтшюю”, стишив ходу її ступав майже нечутно. Місяць стояв низько, вже не зазирав у балку, тому в ній панувала темрява і чаїлася якась недобра тиша. Аж раптом попереду, неподалік од Арсена, щось завовтузилося й зашелестіло. Старий зупинився і, затамувавши подих, уп’явся очима в те місце, звідки чулася вовтузня. Незабаром з балки виповзло на стежку щось біле, як шмат полотна. Завмерло на хвилю, потім обернулося на місці й посунуло просто на Арсена. Відчуваючи, як по спині мурахами побіг морозець, Арсен хутко скинув з плеча вудки й наставив їх перед себе.
– Ну-ну! – сказав ледве чутно, бо губи йому звело од страху.- Паняй своєю дорогого, м-мара нещасна!
“Мара” зупинилася, пристояла трохи і знову рушила на Арсена.
– Свят, свят! – прошепотів старий за давньою звичкою і позадкував – швидше, й швидше, й швидше. Тоді окрутнувся на одній нозі, так що ледве не впав – ноги ж таки не козацькі,- й побіг до села, раз по раз озираючись на те біле чудовисько, доки його й зовсім не стало видно.
Біля крайніх хат зупинивсь і довго одхекувався. Тим часом надворі майже геть розвиднілося, з димарів поміж садами то там, то там піднімалися вгору червонуваті напроти сходу сонця дими – затопили люди печі.
– Що ж то воно за мара була? – сказав уголос Арсен і, повагавшись, рушив стежкою до річки: може, приверзлося? Може, там нічого й не було? Проте не зробив і десяти кроків, як знову зупинився: “мара” поволеньки повзла йому назустріч… Ось вона все ближче й ближче… Цоп – стала, хрокнула тихенько. Арсен підступив до неї кроків зо два, тримаючи вудки напоготові, придивився пильненько і раптом затіпався од хрипкого старечого реготу. То була газета, проткнута в кількох місцях сизими голками, а з-під неї стримів, гострий їжачий писок.
– То це ти, парубче, лякаєш діда, ге ж? – похлинаючись реготом, вимовив Арсен.- На гніздо собі тягнеш, чи що?
Їжак сердито хрокнув, обминув старого й поволік газету до села. Слідом за ним, поклавши вудочки на плече, потупцяв і Арсен. Бо яка ж теперечки риболовля, як оно вже сонце з-за пруга вихопилося, а до річки ще йти та йти!
– Чого це ти сьогодні так рано вернувся? – здивувалася Арсениха, коли Арсен, поклавши вудки на кілочки під стріхою, висипав курям варене зерно.
– Та… – сховав очі під кошлатими бровами Арсен.- Води прибуло багато. Який же кльов, як вода прибуде? Ніякого…
І пішов у хлівець на сіно досипати недоспаної ночі.

БУШЛЯ
Одного разу, коли Арсен, як завжди, рибалив біля своєї верби, припустив дощ. Вода в річці зробилася сірою та непривітною. Перестало виспівувати й витьохкувати птаство всяк на свій лад, лише дятел стукотів десь недалечко по корі всохлого дерева. Не клювало, бо в дощ риба залягає на дні й спить. Арсен прикрив голову та плечі лантухом, який завжди носив з собою про дощ, і дивився на воду. По ній густо витанцьовували дощові спичаки й здіймалися великі прозорі бульбахи. дивився, дивився Арсен на той танок дощу по річці та незчувся, коли й заснув.
А тут летіла бушля – велика довгонога і довгошия птаха, що любить ховатися попід очеретом та лепешкою й вичікувати, доки мимо пливтиме рибинка: то вже вона її неодмінно вхопить своїм зубатим дзьобом. Покружляла бушля над Арсеном, а він і не зворухнеться, бо спить,- подумала, напевне, що то пень, та й сіла просто йому на голову. Сіла, учепилась кігтями в лантушину й теж задрімала під дощем.
Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен у човні, бушля – на Арсенові.
От уже й сонце крізь хмари проглянуло, і дощик ущух, і птахи знову заспівали, а вони сплять – розморило на дощ обох.
Першою прокинулася бушля. Кліпнула очима, звелася на ноги і… збудила Арсена. Хотів був старий підняти голову – несила, важке щось тисне її вниз. Тільки ворухнув рукою, щоб помацати, що воно за диво, а бушля як закричить:
К-а-а-й… – мов людина.
Ударила крильми діда по вухах, раз і вдруге – не зніметься, бо кігті в лантушині заплуталися. Аж похолов од страху Арсен. Та й собі в крик:
– Рят-у-у-йте-ж-бо-що-воно-за-лиха-година! Бушля кричить, і Арсен кричить. А довкіл, ні в лісі, ні на річці, ані лялечки, тільки луна котиться.
Нарешті бушля таки злетіла, хоч і подряпала кігтями дідову голову. Побачивши птаху, що метнулася від нього понад водою, Арсен отямився, поторкав руками здряпану голову й сказав:
– Я тобі пеньок, чи що? – І заходився мотати вудки.
А дома не втримався, розказав бабі про свою пригоду з бушлею. Посміялися вдвох та й годі. І, може, пригоду цю й забули б, якби Арсениха не переповіла її сусідці, а сусідка – своїй сусідці… доки все село взнало…
Тепер, як іде Арсен вудити, рибалки гукають йому з-під круч:
– Поспішайте, діду, поспішайте, бо ондечки над вашою вербою вже бушля кружляє… Жде!
– Ану ж, діду, розкажіть, як ви з бушлею кричали!..
Арсен і не сердиться. Усміхнеться хіба та й скаже:
– Отак і кричали: вона по-своєму, а я по-своєму. Відтоді й по сей день Арсена звуть у селі не інакше, як Бушля.

ЛАСОЧКА
Як сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен уже сидів у човні біля своєї верби і пильнував за вудками. В лісі бродив туман, підзолочений сонячним промінням, туркотіли припутні, вистукували дзьобами дятли, а іноді лунко тріщало галуззя і було чути: хро-хро… хря-хря…
Арсен знав, що то вепри з виводками вепренят вертаються з нічного пасовиська у свої сховища…
А одного разу, коли Арсен, зігрітий сонцем, куняв у човні, то підводячи, то опускаючи голову, за спиною в нього почулося тоненьке скімлення. Арсен прокинувсь і огледівся.
Високо на кручі, супроти човна, схиливши голову набік, стояло лисеня. Воно дивилося трохи здивованими і зовсім не хитрими очима. Потім перевело погляд у задок човна і облизнулося: на дні, засланім травою, лежала риба.
– Ану! – сказав Арсен і ляснув себе долонею по коліну.
Лисеня трохи позадкувало, проте не втекло.
– Бойове! – сказав Арсен.- То що тобі – рибки закортіло?
Лисеня тоненько писнуло.
– Ну, на вже,- Арсен трохи подумав і додав: – Ласочка…
Рибина летіла вище лисеняти, але воно прудко підскочило й ухопило її передніми лапами.
– Молодця! – похвалив Арсен і заходився міняти наживку.
А коли озирнувся, лисеняти вже не було.
Однак наступного ранку воно прийшло знову. І знов Лрсеп кинув йому рибину – одну, бо лисеня більше не просило.
Так вони й потоваришували. Незабаром лисеня вже знало, що його звати Ласочка і що коли Арсен каже: “Встань!” або “Ляж!”, то треба вставати або лягати. Знало також і те, що риба інколи не клює. Сидить-си-дить Арсен, а поплавки на його вудках ані ворухнуться. Тоді Ласочка не скімлила і не молотила хвостом по землі, як завжди, побачивши у човні рибу, а лягала в траву й ждала. Арсенові набридало дивитися на нерухомі поплавки, і він часто-густо засинав.
Сидить і спить.
А якось чує крізь сон: Ласочка дзявулить. Прокинувся, аж поплавка на одній вудочці немає, поринув. А лисеня на кручі вухами пряде, передніми лапами дрібушить-витанцьовує од нетерплячки. Вхопив вудочку, смик – є окунь!
– На, Ласочко, це ти спіймала! – весело сказав Арсен і кинув окуня на кручу. З того дня він вже не боявся спати, бо як тільки поплавок ворухнеться, то Ласочка його й розбудить.
Так вони й рибалили вдвох.
Потім настала довга-предовга зима. Ліс прибрався в іній та ожеледець. І не співали вже в ньому птахи, тільки вітер ночами завивав у гіллі.
Старий Арсен уже не ходив на річку, але часом згадував Ласочку: де-то вона тулиться в таку холоднечу?
А весною, коли крига скресла і сонце вгріло, одніс Арсен човна на річку, полагодив вудки і знову, як торік, сів ловити рибу – бабі та внукам на юшку. Вудить та все озирається: чи нема, бува, Ласочки? Раз, і вдруге, і втретє – немає…
А вчетверте озирнувся – стоїть на кручі велика пухнаста лисиця з розумними, але зовсім не хитрими очима, а поруч неї – лисеня.
– Ласочко? – невпевнено покликав Арсеп. Лисиця задрібушила передніми лапами, замолотила хвостом по землі й лягла. Лисеня ж, побачивши у човні рибу, облизнулося й тихенько заскімлило.
– Те-те-те… – весело сказав Арсен.- Це що ж виходить: я увесь ваш рід годуватиму?
І кинув на кручу рибину.
Лисепя спіймало її передніми лапами і стало їсти. А Ласочка сиділа нерухомо, пильно стежачи за поплавками…
З того часу вони рибалили втрьох.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Тютюнник Григір – Вогник далеко в степу (Збірка)