Любовні пісні – група родинно-побутових пісень, в яких оспівуються почуття й переживання закоханих. З усіх різновидів народної лірики Л. п. найбезпосередніше відображають душевний стан особистості, її настрої і переживання, нерідко сумні й драматичні. Переживання здебільшого дівчат і жінок, що дало підставу фольклористам твердити про переважно жіночий витвір Л. п. У них підноситься щире, ніжне взаємне кохання як найвища цінність (“Сонце низенько, вечір близенько”, “Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя”, “У сусіда хата біла”,
“Йшли корови із діброви, а овечки з поля”, “дівчино кохана, здорова була”). Взаємне кохання протиставляється всім соціальним, становим, майновим, психологічним бар’єрам на шляху до щасливого життя закоханих:
“Ти добре то знаєш, що я сирота,
Не маю я срібла, не маю злота;
Опріч любові, що к тобі маю,
Я всім убога – того не таю!” –
“Не треба ж мені злота – я й сам придбаю,
А треба, дівчино, бо я кохаю!”
“Скоріше, козаче, в могилі буду, / Ніж тебе, серденько, да позабуду!” – такий лейтмотив Л. п. Розлука з милим, видання силоміць за нелюба, будь-яке присилування
всупереч почуттям закоханих трактується як тяжкий гріх, як велика трагедія, рівнозначна смерті. Інтимність Л. п. імперсональна, як і всіх інших фольклорних творів. Все суто індивідуальне злилося в них у збірні типи, ситуації, прикмети, особи, які не мають індивідуальних рис. У цьому мистецькому каноні кожен реципієнт відчував відлуння чогось особистого. Так виробився стереотип пісенного портрета дівчини, хлопця, образу матері, батька, сестри, розлучниці, “людей”, “сусідів”, які сприяють або частіше шкодять закоханій парі. Традиційна ситуація чекання зустрічей, розлуки, присягання вірності тощо. З нею у повній відповідності поетичні образи – символи, алегорії: дівчина – ліщина, калина, береза; хлопець – явір, дуб; закохана пара – голуб і голубка, селезень й утінка; журба – шум дерева; знайомство, залицяння – дати води напитися, напоїти коня; небезпека зради, втрати вінка – острах пустити до хати, переночувати, ламати калину; одруження – перепливання річки, перехід через хитку кладку, врятування милим дівчини, що тоне, заблудилася в гаю, збилася з дороги і т. ін. Л. п. відзначаються високими художніми якостями. Усе розмаїття традиційної фольклорної поетики виражає їх красу, найніжніші людські почуття. Часто використовується в них художній паралелізм, на якому будується нерідко вся пісня. Він зустрічається у різних формах – розгорнутій (“Ой відти гора, а відти друга, Поміж тими гороньками сходила зоря. Ой то не зоря… “), питальній, діалогічній (“- Чом трава зелена?” – “Бо близько вода”. “- Чом дівчина гарна?” – “Бо ще молода”). Через паралелізм образів виражається людська драма. Безпосередності інтимної сповіді почуттів у Л. п. служить майстерне використання діалогічно-монологічної форми викладу:
Ой з-за гори вітер віє –
Калина не спіє.
Козак дівку вірно любить,
Заняти не сміє.
“Тим я єї не займаю,
Що сватати маю;
Тим до неї не горнуся,
Що слави боюся”. –
“Не бійсь слави, не бійсь слави.
Не бійсь поговору,
Я за славу сама стану,
Ще й виговорюся.
З ким люблюся – обіймуся,
Слави не боюся”.
.
