Мотив туги за Батьківщиною у творчості Є. Маланюка

Представник абсолютно нової генерації, поет-воїн, незрадливий лицар-патріот, Є. Маланюк увійшов в історію української літератури XX століття особливою силою слова, пристрасністю почуттів, сміливістю зображення навколишньої дійсності. Видатного поета читає не одне покоління, і кожне розуміє його по-своєму, визначає те, що найбільше хвилює у свій час. Це можна сказати і про Євгена Филимоновича Маланюка. Та вічно новим, безмежно хвилюючим кожного читача безвідносно до віку залишається мотив пекучої туги за втраченою Батьківщиною. Еміграція…

Кожний сприймає це поняття по-різному, вкладає свій сенс у нього. Для письменника еміграція стала трагедією всього життя. Він покинув Україну у 1920 році вояком у складі Української Армії під командуванням Симона Петлюри і з того часу більше не бачив рідної землі. Але ні на хвилину не забував її, бо там, на чужині, “дні – віками” ставали для нього:

В вікні сльота і листопад.

Вертаються з костьолу люде.

Цей дім отчизною не буде,

Будинки не замінять хат.

Євген Маланюк більше, ніж хто інший з емігрантів, зумів бути у духовному контакті з Україною. Як поет і мислитель, він постійно жив у вирі

політичних і духовних проблем своєї Вітчизни: “Вся серця кров отам, на Сході, де недовершеная – Ти”.

Боліла Україна письменнику своєю безсилістю, неспроможністю вибороти собі незалежність і волю. Тільки справжній син своєї землі може відверто виказати всі її недоліки, показати слабкості, та з єдиною метою – дати шанс побороти легкодухість і пристосуванство. Звідси таке подвійне зображення України в поезіях Євгена Маланюка. Вона для нього і “степова бранка”, яка сама йде в полон, і безсоромна й зрадлива “коханка” царів і ханів, і Роксолана, яка плодить лише яничар… Але завжди вона – Мати, біля колін якої син знайде і прощення, і пораду, і ласку.

“Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть?” – запитує поет, суворий воїн і ніжний лірик, серце якого належить Україні. Просить вибачення він за часто жорстокі слова, де вирують емоції болю і гніву за століття бездержавності і пригноблення української нації, але продовжує спрямовувати “сталеві” рядки як проти зовнішніх ворогів, так і проти внутрішніх: анархізму, браку національної дисципліни, переваги чуттєвості над інтелектом тощо.

Поет, в кожному вірші якого – Україна, вірить у свій народ, і тому так оптимістично звучать рядки “Уривка з поеми”:

… Даремно, вороже, радій –

Не паралітик і не лірник

Народ мій – в гураган подій

Жбурне тобою ще, невірний!

Не мав жалю до ворогів Євген Маланюк, категоричним був у цьому питанні, особливо коли мова йшла про рідну землю, яку так часто бачив уві сні “внук кремезного чумака”:

Не треба ні паризьких бруків,

Ні Праги вулиць прастарих.

Все сняться материні руки,

Стара солома рідних стріх.

Еміграція, вигнання звучать у поезії Євгена Маланюка з гіркотою і болем. Нехай раділи нові завойовники України тому, що кращі з кращих змушені були покидати Батьківщину (“А потяг ридав: На Захід… На Захід… На Захід… І услід – реготався Схід”), та не могли вони знищити образ рідної землі в серці поета. “… Які б не прикладалися до нього, Євгена Маланюка, людські мірки, він виростає понад усе своєю великістю і неповторністю”, – писала про нього в одному з листів Наталя Лівицька-Холодна, людина, яка бачила на власні очі страждання поета від розлуки з Україною і відчувала його непереможну силу і віру в щастя рідної землі.