Орієнталістика



Орієнталістика (лат. orientalis – східний) – сходознавство – наука, що займається комплексним вивченням історії, економіки, мов, літератури, етнографії, мистецтва, релігії, філософії, пам’яток матеріальної та духовної культури Сходу (країн Азії та Північної Африки). О. складають регіональні галузі: єгиптологія, семітологія, арабістика, синологія, іраністика, тюркологія, індологія, шумерологія, кумраністика, урартологія та ін. Витоки орієнталістичних знань у Європі сягають давнини й середніх віків. Виникнення О. як окремої галузі знання

пов’язане з початком європейської експансії в країни Сходу: спочатку 0. зберігала прикладний характер з властивими йому описовістю і комплексністю; згодом виділилися основні галузі – філологія, країнознавство. З XVII ст. 0. пройшла у своєму розвитку три основних етапи. Перший (XVII ст. – перша половина XVIII ст) характеризується створенням передумов наукового дослідження Сходу. Розширюється коло вивчення східних мов (включаючи перську, турецьку, китайську). Створюються відносно повні словники ряду східних мов, систематизуються бібліотеки сходознавчих праць. Європа в цей час переживає період філоорієнталізму (“Східні
думи” Вольтера, “Перські листи” ПІ. Монтеск’є та ін.). В Україні С. Тодорський та Гоаникій Галятовський вивчають питання, пов’язані з Кораном (“Алькоран”, Чернігів, 1683). На другому етапі (друга половина XVIII – перша половина XIX ст.) закладаються наукові основи 0. Високого розвитку досягає східна філологія, що дає початок порівняльному мовознавству, виникають різноманітні східні товариства. На третьому етапі (друга половина XIX – початок XX ст.) відбувається розширення об’єкта дослідження: видаються словники східних мов, публікуються тексти. З 1873 скликаються міжнародні конгреси орієнталістів, продовжується робота із систематизації накопичених даних. В Україні відомі праці професорів Харківського університету М. Петрова (“Могамед. Походження ісламу”, 1865) і В. Надлера (“Культурне життя арабів у перші століття гіджри (622-1100) та його прояви в поезії та мистецтві”, 1869). І. Франко публікує “Стислий нарис староіндійського (санскритського) письменства”, “Сучасні досліди над святим письмом”, перекладає ряд творів з “Махабгарати” та “Суттаніпати”. П. Куліш, І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй перекладають Біблію, Леся Українка переспівує гімни “Рігведи” та єгипетські поезії. З’являються спроби перекладу окремих частин Корану (д. Богуславський, 1871, Г. Саблуков, 1878, А. Кримський, 1905). У XX ст. в українській О. розвиваються й інші регіональні галузі (єгиптологія, синологія та ін.). О. Коцейовський друкує першу в Україні працю з єгиптології “Тексти пірамід” (Одеса, 1917), в якій дешифрує і коментує 300 написів на давньоєгипетських спорудах. У галузі індології працюють М. Калинович (“Природа і побут у давньоіндійській драмі”, 1916; “Концентри індійського світогляду”, 1928; “Бгавабгуті Шрікантха”, 1918), О. Баранников (“Короткий начерк новоіндійських літератур”, 1933; “Проблема індійського епосу”, 1945; “Художні засоби індійської поезії”, 1947). П. Ріттер упорядковує антологію давньоіндійської літератури “Голоси стародавньої Індії”, 1982, перекладає вірші Р. Тагора. Г. Хоткевич перекладає драму Калідаси “ПІякунтала” (1929). О. Білецький пише нарис “давня Індія та її література” (1976). Серед сучасних дослідників та перекладачів-індологів – Ю. Покальчук (“Поезія краси і страждання”, 1970), І. Серебряков (“Нариси давньоіндійської літератури”, 1971; “Літератури народів Індії”, 1985), Ю. Ярмиш (“дорогами Індії”, 1978); С. Наливайко, В. Фурніка та ін. Найбільші досягнення української арабістики пов’язані з іменем А. Кримського – автора численних праць з історії та культури арабських країн (“Арабська література в нарисах і зразках”, “Історія Туреччини та її літератури”, “Історія Персії та її письменства”, “Історія арабів і арабської літератури, світської і духовної”). Ще 1912 у Львові М. Лозинський переклав казки “Тисяча і одна ніч”; 1913 0. Абранчак-Лисенецький здійснив повний переклад Корану. Відомі праці А. Ковалівського (“Книга Ахмеда Ібн-Фадлана та його подорож на Волгу у 921-922 pp.”, 1956), Ю. Кочубея (“Арабська література Іраку”, 1965). У 1981 видані “Арабські прислів’я та приказки”. Серед перекладачів-арабістів – Т. й І. Лебединські, Б. Чіп, О. Шугай та ін. В Україні ведуться переклади з китайської та японської (І. Чирко, Г. Турков), корейської (0. Жовтіс, 0. Кундзіч), в’єтнамської (М. Кашель) та інших східних мов.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



В чому проявляється краса української мови.
Ви зараз читаєте: Орієнталістика